Жовтня (27 жовтня) — Преподобного Миколи Святоші, князя Чернігівського, Печерського чудотворця, у Ближніх печерах

Історія має декілька, на перший погляд, неймовірних випадків відмови деяких князів від влади, багатства й навіть світського життя та переходу до життя чернечого, присвяченого лише одному Господу.

Це — великий князь Київський і Чернігівський Ігор (XII ст.), князь Брянський Олег (XIII ст.) та князь Острозький Федір (XV ст.).

Але першопроходцем у цій, лише на перший погляд, дивній справі був князь Чернігівський Святослав, який також жив у XII ст.

Преподобний Микола Святоша був сином благочестивого князя Чернігівського Давида Святославовича і правнуком великого князя Київського Ярослава Мудрого. Його дід Святослав Ярославович, князь Київський і Чернігівський, 1073 року подарував Києво-Печерському монастирю ділянку Берестового поля, власноруч викопав рів під фундамент Великої Печерської церкви, пожертвувавши сто золотих гривень. На честь діда при народженні хлопчик отримав князівське ім’я — Святослав. Рік його народження невідомий. З дитинства у зменшено пестливій формі його називали Святоша. Коли хрестили, Святославу дали світське ім’я — Панкратій.

Досягнувши повноліття, він одружився з дочкою князя Київського Святополка Ізяславовича Анною і мав дітей. Одна з його дочок була дружиною Псковського князя Всеволода Мстиславовича. Благовірний князь Всеволод, у хрещенні Гавриїл, у 1549 році зарахований до сонму українських святих (день пам’яті — 11(24) лютого).

У 1097 році Святослав-Панкратій отримав від свого тестя — князя Святополка Луцьке князівство. На той час місто Луцьк було столицею удільних князів Луцьких, і Святоші довелося навіть брати участь у військових сутичках проти князя Давида Ігоровича та половецького хана Боняка. Князівські міжусобиці й чвари примусили добропорядного князя Святослава в 1100 році добровільно залишити свій луцький уділ та прибути до свого батька у Чернігів.

Тут він володів численними землями. Два поселення, що знаходилися на березі Дніпра Навіз і Пакуль, з околицями були подаровані князем Святославом Києво-Печерському монастиреві. Земельні володіння на Чернігівщині стали підставою називати його князем Чернігівським, хоч таким він ніколи не був.

Тим часом молодий князь бачив навколо себе багато неправди й лицемірства і мав велике розчарування світським життям. Всім своїм єством він відчув ненадійність швидкоплинного земного володарювання. Настав час, і він вирішив залишити і владу, і сім’ю, і гроші, і маєтки заради вічного Царства Небесного.

Облаштувавши життєві справи дружини і дітей та роздавши особисте майно бідним і убогим, князь Святослав-Панкратій прибув до Києво-Печерського монастиря. Тут 17 лютого 1106 року він прийняв чернечий постриг з іменем Микола. В історії Українського Православ’я такий випадок стався вперше.

Досить швидко вся монастирська братія дізналась про доброчесне життя й послух чорноризця Миколи. За короткий час він так просіяв святістю, що всі, хто бачив його добрі справи, ревно прославляли за нього Господа.

Прибувши до монастиря, він одразу ж віддав усі свої гроші на будівництво Свято-Троїцької надбрамної церкви (збудована в 1107-1108 роках) та Микільського лікарняного монастиря, що був зведений поруч. Власна книгозбірня ченця Миколи стала основою для створення великої Лаврської бібліотеки. Протягом трьох років він забезпечував монастирську кухню дровами, щоденно нарубуючи їх аж на березі Дніпра, та ретельно виконував усі інші роботи з приготування їжі. По цьому ще три роки був сторожем при монастирській брамі, нікуди не відходячи, крім церкви. Ще якийсь час служив у трапезній і завжди всякий послух виконував з великим бажанням. Та за ігуменовою і всієї братії волею про прийняття подвигу мовчання змушений був облаштувати собі окрему келію. Біля неї посадив великий овочевий сад, але при цьому ніколи не споживав нічого іншого, крім загального монастирського харчу. Розповідали, що його ніхто й ніколи не бачив без роботи, а на вустах завжди була Ісусова молитва: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного».

Рідні брати ченця Миколи — князі Ізяслав та Володимир — були вкрай незадоволені його рішенням покинути світ та робили все для того, щоб він відмовився від великого подвигу. Він же слізно просив їх не перечити його покликанню. Ще за часів свого князювання блаженний князь Святослав мав досвідченого лікаря на ім’я Петро, родом із Сирії. Та коли прийшов той лікар разом з ним до монастиря, надивився на добровільні подвиги і бідність колишнього князя, то залишив його і жив у Києві. Але часто провідував блаженного Миколу в монастирі і, як лікар, дивлячись на його фізичний стан, умовляв: «Княже, над-лежить тобі потурбуватись про своє здоров’я, щоб не занапастив ти своє тіло тяжкими трудами та стриманістю… Гляди, бо колись, впавши в недугу і не маючи міці, швидко життя втратиш. Я ж не зможу тобі допомогти й заповіси плач невтішним братам своїм».

На свої умовляння лікар Петро почув таке: «Брате Петре!.. Я дякую Господу, що він визволив мене від рабства світові і зробив слугою оцих блаженних чорноризців. А все інше: жінку, дітей, дім, владу, братів, друзів, рабів і поля я покинув ради Христа, щоб бути достойним життя вічного». А невдовзі вийшло так, що завдячуючи блаженому Миколі, цей лікар Петро і сам прийняв чернечий постриг. Понад 30 років Микола Святоша пробув у монастирі невідлучно. Та перед завершенням свого земного життя він інколи почав залишати свою келію та з’являвся у світі як громадський діяч і миротворець. Прибувши на переяславську землю, яка перебувала у вирі князівських міжусобиць, він помирив братів великого князя Всеволода з чернігівськими князями. Про це свідчить Літопис Руський під роком 1142. Це було останнє служіння преподобного Миколи Святоші своєму народу й Церкві. Про час завершення свого земного життя він знав заздалегідь і сам викопав собі могилу. Його блаженна кончина настала 14 жовтня 1143 року. На похорон препободного прийшло майже все населення Києва, приїхали і брати — князі Чернігівські. Князь Ізяслав, брат його, випросив собі на благословення хрест спочилого. Пізніше ігумен прислав йому і власяницю преподобного. Князь одягав її, коли тяжко хворів (і завжди зцілявся), а також коли йшов на битви з ворогом (і завжди лишався живим та неушкодженим). А якось согрішивши, не зміг її одягти — та й був убитий й заповів бути в ній похований. Це лише одне з багатьох чудес по смерті преподобного Миколи Святоші. Його нетлінні мощі спочивають у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври.

Пам’ять Преподобного Миколи Святоші відзначається ще:
— у другу неділю Великого посту;
— 28 вересня (11 жовтня) у складі Собору преподобних отців Києво-Печерських у Ближніх печерах спочилих;
— 10(23) жовтня у складі Собору Волинських святих.