Червня (23 червня) — Преподобного Данила Ачинського

Оскільки Полтавська губернія утворена в 1802 році, теперішній районний центр Нові Санжари в 1783-1796 роках перебував ще в складі Катеринославського намісництва. Саме там 12 грудня 1784 року в сім’ї козака з явно неукраїнським прізвищем Корнилія Деліє народився хлопчик. Під час хрещення його назвали Данилом. Мабуть, на честь преподобного Данила Стовпника, адже його пам’ять відзначається на день раніше. Дитинство Данила минуло на благословенній Полтавщині, ріс він смиренним і незлопам’ятним хлопчиком, проте ніякої грамоти ніде не вчився.

Річ у тому, що його батько Корнилій у досить молодому віці втратив розум і хворів на цю хворобу протягом 20 років. Помер він християнською смертю на Світлій неділі. Про матір відомо лише те, що була вона честолюбною жінкою та доброю господинею.

У 15 років Данило захворів на гарячку, і всі домашні були серйозно стурбовані, чи це не наслідки батькової хвороби. Проте за 2 місяці він став абсолютно здоровим, навчився грати на басі і став заробляти на музиці.

Та був ще живий дід, який примусив Данила облишити все це й узятися за домашнє господарство, замість хворого батька.

У 1807 році Данило був призваний до війська, потрапив в артилерію і, навчаючись у батарейній школі, протягом 2 місяців оволодів грамотою.

Пізніше йому довелося брати участь у війні Росії 1812 року проти Наполеона, у тому числі в битві під Бородіно, де він ледве не загинув, і навіть дійти до Парижа. Звідти він двічі писав своїм рідним листи і надсилав гроші.

Повернувшись додому, його батарея була розквартирована у містечку Бединині на Слобожанщині. У 1820 році, уже в званні унтер-офіцера (й отримавши відпустку) він приходив додому. Його рідні побачили, що це вже був інший Данило: він багато молився сам і радив робити це всім своїм родичам, розповідав їм зміст духовних книг, яких прочитав дуже багато. Перед поверненням на місце служби дав своєму братові 25 рублів, а племіннику відписав свою землю. Сказав, що грошей у нього більше немає тому, що витратив їх на прикрашення ікон, але де і яких про це ніхто нічого не дізнався. Розлучаючись із рідними, він низько поклонився їм і сказав: «Прощавайте. Більше не чекайте мого приходу. Десь залізу, як муха в щілину, та там і вік доживу».

За два роки рідні дізналися, що його батарея буде проходити через Полтаву, і брат поїхав на зустріч, та побачитися не вдалося. Від командира батареї він дізнався, що Данило в Диканьці — щоб поклонитися чудотворному образу святителя Миколая. Безуспішною була поїздка рідної тітки Данила до Диканьки, родичі більше його ніколи не побачили.

А тимчасом Данилове життя змінилося зовсім. Ревне служіння царю і Вітчизні після війни стало поступатися бажанню служити Господу. Цим змінам сприяло серйозне читання Святого Письма та Житій Святих. Цими книгами постачав його один диякон. Особливо глибоке враження справляли на Данила приклади з Житій святих.

Багато чого він усвідомив доки не дійшов наміру власним життям наслідувати праведників: віддалитися від світської суєти та залишити все заради помилування на Страшному суді.

У душі Данила виникло непереборне бажання усамітнитися заради молитов і аскетичного життя.

Але поки що він був військовий. За свою хоробрість на війні із французами, засвідчену раною, за сімнадцятирічну бездоганну службу йому навіть надали офіцерське звання. І раптом — відмова від подальшої служби, прохання відпустити або в монастир, або в яку-небудь пустинь. Неважко зрозуміти, яка була реакція військового начальства на прохання Данила. А якщо згадати, який це був час — переддень повстання декабристів, то стає зрозумілим, хто пройшов попереду них у Сибір, майже до Нерчинська. Аби відбити його бажання, Данила не раз саджали у карцер, але й там він укріплявся у вірі читанням Святого Письма та молитвами. Данило всім своїм єством показав, що йому краще прийняти смерть, аніж відмовитись від своїх намірів. Нарешті справа завершилася військовим судом, який виніс рішення виключити Данила Деліє з військового звання і призначити на заслання у Нерчинськ для роботи на рудниках тамтешніх гірничих заводів.

До Сибіру Данило прийшов етапом, у кайданах разом з кримінальними злочинцями. Там він був призначений на довічну роботу у Боготольський винокурний завод, що в Тобольській губернії. Так і залишився він у кайданах працювати на цьому заводі.

Але ворог спасіння людського не міг терпіти такого смирення преподобного Данила і звалював на нього все нові й нові випробування. Місцевий пристав зненавидів Данила і став призначати йому найтяжчі роботи. А Данило кріпився у Бозі; потрудившись весь день, проводив ніч у молитві, та навіть і вдень при нагоді усамітнювався для молитви. Пристав знущався над ним постійно: «Ану, святоша, спасайся у каторзі!»

Якось узимку, зовсім втративши розум у своїй злості, він наказав роздягнути Данила, посадити на дах і поливати водою. Сам же знизу кричав до нього: «Спасайся, ти ж святий!» Та милосердний Господь уберіг преподобного Данила від хвороби, а нещасного пристава також не залишив без напоумлення. Саме він, а не Данило, швидко захворів, але хвороба якраз виявилася йому для спасіння. Він вчасно зрозумів, для чого і Ким послана йому ця хвороба.

Щиро розкаявшись, пристав став просити прощення в Данила і щоб той помолився за нього Господу. Молитва праведника має велику силу і пристав швидко одужав. Невідомо, чи хвороба, чи швидке одужання, але щось дуже подіяло на пристава. Не гаячи часу, він подав рапорт Томському губернатору, зазначивши у ньому, що Данило вже не спроможний до роботи і що його можна звільнити. Так Данило отримав таку потрібну йому свободу. Він перебрався в Ачинськ і на подвір“ї боголюбного купця Олексія Хворостова обладнав собі невеличку келію.

Проте й тут він сам собі вибрав найсуворіші умови: постійна праця, безперервна молитва й аскетичне життя.

Поголос про преподобного Данила і його праведність швидко розповсюдився далеко за межі Ачинська. До нього почали приходити за благословенням на всяку справу. Приходили за порадами, а деякі просто подивитись на його вид, який неспростовно діяв на душу. Відчуваючи дію Благодаті Божої, закоренілі грішники відразу відкривали йому всі свої гріхи. Його бесіди були наповнені любов’ю та духовною силою, він не міг говорити без сліз.

За винятком останніх трьох місяців, подальше своє земне життя преподобний Данило провів у селі Зерцали, що в 17 верстах від Ачинська. Тут він збудував собі келію розміром з домовину. Одежу тримав у сінях цієї келії, тому що одягнутий він у ній не вміщувався. Перебуваючи в безперервній молитві, він тижнями не покидав келії. Зате вночі виходив, щоб таємно допомогти біднякам на їхніх городах. Іноді займався рукоділлям, але гроші за це не брав, а лише хліб. Їжа його складалася з води, картоплі і хліба, перед прийняттям якої він забивав собі за пояс дерев’яний клин, щоб менше з’їсти. Носив на собі березовий пояс, з яким був і похований — це для смирення плоті. Уже не відчуваючи користі від залізних вериг, перед смертю зняв їх і сказав, що нехай люди говорять: «Данило нині розлінився». Це для нього вважалося краще аніж їхня похвала. Він забороняв називати себе «отцем Данилом» говорячи, що в нас єдиний Отець — Господь Бог, а ми всі — брати.

Якось відвідав його архієпископ Іркутський Михайло і під час співрозмови не міг утриматися від сліз. Пропонував йому гроші, а той категорично відмовився. Прощаючись з Данилом, архієпископ подав йому проскурку, у нижній частині якої були гроші, та не взяв її преподобний, а лише відломив верхню частину, сказавши: «Владико, ми розділимо її. Верхня частина мені, а нижня тобі». Здивувався його прозорливості архієпископ Михайло, поклонився йому в пояс і промовив: «Прости, брат Данило».

Про милостиню преподобний Данило говорив так: «Краще давати, аніж отримувати, а якщо немає що дати — Господь не буде вимагати. Поможи бідному, попрацюй у нього, утіш його словом, помолись за нього Господу — і таким чином можна виявляти любов до ближнього».

Бувало так, що хтось з Ачинська збирався йти до нього у Зерцали, то він завдяки своїй прозорливості дізнавався про його наміри і приходив до нього сам. Любив усамітнення, цінував мовчання і не міг терпіти ніяких інших розмов, крім духовних. Усяку річ вважав за таку, що приносить шкоду для душі.

Від майже постійного посту його тіло зробилося восковим, але незважаючи на великий тягар його подвигів, лице було приємним і навіть з невеличким рум’янцем.

Данило постійно відчував над собою правицю Господа, яка повсюди його оберігала. Якось один чоловік, вийшовши з келії Данила, спробував дізнатися, що той робить, перебуваючи на самоті. Він підповз до вікна і лише підняв голову, як звідти вирвався вогонь і мало не опалив його лице. На переляк зацікавленого послідувала спокійна порада старця: «Тепер Бог тебе простить, але більше не випробовуй»

Велика прозорливість преподобного проявилась і в останні місяці його земного життя. На той час у місті Єнісейську жіночим монастирем управляла ігуменя Євгенія, яка ще в миру пропонувала Данилу, щоб той побудував собі келію в її саду. Але він настійно радив їй залишити світське життя і йти у монастир: «Будеш жити на твердій землі, тоді я й прийду до тебе. Ти мене й поховаєш».

Так воно й сталося. У січні 1843 року преподобний Данило виїхав з Ачинська і направився до Єнісейська, де прожив лише 3 місяці. У ніч на 15 квітня 1843 року він захворів, а вже вдень тихо відійшов до Господа. Це сталося у четвер Світлої седмиці на п’ятдесят дев’ятому році його багатостраждального життя.

Усе місто Єнісейськ було на його відспівуванні, незважаючи на те, що багато міщан не встигли й познайомитися з ним за життя. Поголос про його праведність та особливі Божі дари йшов попереду преподобного. Під час відспівування храм був наповнений особливим світлом, і багато людей відчули неземне благоухання. Похований преподобний Данило біля Хрестовоздвиженської церкви міста Єнісейська, де пізніше була споруджена каплиця. Житіє праведного Данила Ачинського було складено на Афоні ченцем Парфенієм у 1854 році на підставі спогадів ігумені Євгенії, отриманих з Єнісейська.