З травня (16 травня) — Преподобного Феодосія, ігумена Києво-Печерського

3 травня (16 травня) Преподобного Феодосія, ігумена Києво-Печерського

Після преподобного Антонія, засновника Печерського монастиря, преподобний Феодосій Печерський став другим світильником нашої святої Української Православної Церкви.

Саме його названо засновником українського чернецтва й основоположником чернечого життя. Адже преподобний Антоній, хоч і приніс зі святої гори Афон чернечий спосіб життя, сам спільним життям не жив. Він дійсно звик жити на відлюдді. Тому, коли зібралося біля нього близько 12 ченців, він призначив їм настоятелем преподобного Варлаама (пам’ять 19 листопада — 2 грудня), а сам усамітнився в одинокій печері.

Та наша мова піде про преподобного Феодосія Печерського, перше житіє якого належить перу преподобного Нестора Літописця (пам’ять 27 жовтня — 9 листопада). А починаючи свою оповідь про Феодосія, преподобний Нестор звернувся до Господа з такою молитвою: «Владико мій, Господи Вседержителю, убогим Подателю, Отче Господа нашого Ісуса Христа, прийди на допомогу мені й просвіти серце моє для розуміння заповідей Твоїх, і відкрий уста мої на визнання чудес Твоїх та на хвалу угодника Твого. Нехай прославиться ім’я Твоє Святе, бо Ти — помічник усім, хто надіється на Тебе в усі віки. Амінь».

Далі літописець повідомляє нам, що в місті Василеві (тепер Васильків — районний центр Київської області), у просвіченій християнською вірою благочестивій родині княжого службовця народився хлопчик. На восьмий день батьки віднесли немовля до храму для Святого хрещення. Священик, відчуваючи, що хлопчик з юних літ хоче присвятити себе Господу, назвав його Феодосієм, що грецькою мовою означає «Богом даний». Дитина росла, вихована батьками, і благодать Божа була на ній, і Дух Святий вселився в неї ще з дитинства.

Невдовзі, за повелінням князя, батьки переселилися в м. Курськ (тепер — у Російській Федерації). Юнак ріс у премудрості та любові Божій, просив батьків віддати його на навчання. Вони не заперечували, і хлопець щодня ходив до храму і з величезною увагою слухав там Божественну літургію. Залюбки читав духовні книжки, у першу чергу, Святе Євангеліє. Там він і вичитав слова Господні: «Хто любить батька чи матір більше, ніж Мене, недостойний Мене» (Мф. 10, 37). «Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені і Я заспокою вас; візьміть ярмо Моє на себе і навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим» (Мф. 11, 28-29).

Усі дивувалися із премудрості й розуму юнака, а він уже тоді почав думати, як постригтися в ченці. Коли Феодосію виповнилося 13 років, він почав більше працювати на батьківському полі разом зі слугами та ще й в убогому одязі. Мати вважала його поведінку такою, що ганьбить і його самого, і весь «їхній рід, адже після смерті батька залишилася величезна спадщина. Та блаженний отрок від неї відмовлявся, за що його нерідко навіть били. Однак юний розум уже був спрямований на пошуки власного спасіння. Феодосій чув про святі місця, пов’язані зі страдницьким життям Ісуса Христа, мріяв їх відвідати та смиренно молився: «Господи, Ісусе Христе, почуй мою молитву й сподоби мене відвідати Святі місця Твої, щоб їм поклонитися».

Якось до Курська завітали прочани, що йшли до Єрусалиму, і Фео-досій умовив їх взяти його із собою. Пізньої ночі розпочався його перший шлях до Святих місць, який, на жаль, був недовгим. За кілька днів мати з меншим сином наздогнала втікача, жорстоко його побила й повернула додому. Дісталося і єрусалимським прочанам за необачний учинок.

Деякий час удома він був зачинений у кімнаті, навіть у кайданах, але все переносив покірно, з радістю та щиро дякував Богу. Нарешті, мати змилостивилася над сином, бо любила його дужче за всіх інших дітей і лагідно попросила не залишати її. Феодосій знову почав відвідувати церкву, але дізнався, що іноді літургія не служиться через відсутність проскур. І вирішив блаженний Феодосій купувати борошно та самотужки випікати проскури. Невеликий заробіток він віддавав убогим, чим викликав глузування однолітків. Так звершувалася Господня воля: непорочний і чистий юнак приносив проскури в храм Божий.

Мати вимагала покинути цю роботу, аби не накликати гніву на їхній рід. А він відповідав: «Мамо! Сам Господь Бог наш Ісус Христос смиряв Себе заради нас, і тим самим подав приклад нам, щоб, і ми смирялися заради нього. За що можна дорікати мені, коли Сам Господь на Тайній вечері перетворив хліб на тіло своє? Я ж лише печу хліб, на якому має звершуватися це велике таїнство — перетворення хліба на Тіло Христове».

Що могла сказати мати після такої мудрої відповіді? На деякий час вона залишила сина в спокої. А він знову задумав покинути рідну домівку. Якось уночі він вийшов із дому й пішов у сусіднє місто, де жив у священика, і займався своєю звичайною справою. Та мати знову знайшла його й привела додому. Блаженний отрок мовчав та лише молився, щоденно відвідуючи храм. Найбільшим щастям для себе він вважав страждання разом із Христом.

Ніякі мирські блага не могли спокусити Феодосія, і він таємно продовжував мріяти про чернецтво. У місцевій кузні попросив коваля викувати йому залізний ланцюг, обв’язав ним свій стан і постійно з ним ходив. Залізо вгризалося в тіло, а він усе терпів. Мати, дізнавшись про це, з великою люттю зірвала залізо з пояса. При цьому на обличчі сина було лише смирення.

Щоденно він читав Божественні слова зі Святого Євангелія. І як тільки мати відлучилась на довгий час у село, зібрався і пішов за подорожніми купцями до святого міста Києва. За три тижні він уже обходив київські монастирі та ніхто не хотів приймати бідного та вбого одягненого юнака.

Але згодом він почув про блаженного Антонія, який жив на схилі гори в печері. Юнак прийшов до нього, упав перед ним на коліна й слізно благав прийняти його до себе. Антоній відмовляв, посилаючись на його юність та передбачаючи, що не витримає він тутешніх скорбот. Та коли преподобний почув такі слова прибулого: «Бог привів мене до твого осідку, і повелів мені спасатися через тебе, а тому все, що накажеш творити — сотворю»; відразу ж відповів йому: «Благословенний Бог, сину, що укріпив тебе в такому прагненні. Ось місце твоє — живи в ньому». Благословив старець блаженного Феодосія та доручив священику Никону постригти його в ченці. Подія ця сталася в 1032 році, коли Феодосію йшов двадцять четвертий рік, а на великокняжому київському престолі був благочестивий Ярослав Мудрий, син рівноапостольного князя Володимира.

Києво-Печерський Патерик говорить, що «Феодосій цілковито присвятив себе Богові й преподобному Антонію, цілі ночі прославляв Творця, долаючи дрімоту, удосконалюючись у стриманості тілесній, працюючи та повсякчас пам’ятаючи слова псалма: «Поглянь на скорботи мої і знесилення моє і прости всі гріхи мої» (Пс. 24, 18).

Усіма способами отець Феодосій смиряв свою душу стриманістю, тіло ж приборкував працею й подвигами. Преподобні Антоній і Никон дивувалася з його юного благочестя, смирення й покори та славили за це всемилостивого Бога.

Тимчасом, сувора мати шукала сина в Курську та навколишніх містах, навіть оголосила про його розшук, але безрезультатно. Час минав, і якось прибульці з Києва повідомили їй, що бачили Феодосія там ще чотири роки тому. Негайно відправились вона до Києва, обійшла майже всі монастирі та й дізналася, що її син знаходиться в печері преподобного Антонія. Слізні прохання до старця допомогли їй побачити сина, але тому довелося вмовляти Феодосія, щоб вийшов до матері. З великим сумом побачила мати свого сина, який дуже змінився від суворого посту та важкої праці. Тільки й спромоглася сказати йому: «Ходи, дитино, до свого дому, а що тобі буде потрібно для спасіння душі, будеш робити у своєму домі на свій розсуд, лиш не покидай мене. А коли я помру ти поховаєш моє тіло, повернешся до цієї печери, якщо захочеш. Не можу жити, коли не бачу тебе». І ось що почула мати від свого сина: «О, мамо! Якщо мене любиш і хочеш бачити, хоч деколи, то переселися в це місто, вступи в один із жіночих монастирів, пострижися в черниці й, приходячи сюди, будеш мене бачити, а разом із тим спасеш і свою душу. Якщо ж так не вчиниш, то кажу тобі правду, що вже більше не побачиш мого обличчя».

І не розуміла, і не хотіла слухати мати таких слів свого сина. Тому він, повернувшись до печери, ревно молився Господу про спасіння душі своєї матері. І Бог почув молитву свого угодника. Адже ще пророк Давид так про це казав: «Господь близько до всіх, хто призиває Його, хто призиває Його праведно. Він сповняє бажання тих, що бояться Його, чує молитву їхню і спасає їх» (Пс. 144, 18-19).

Пообіцяла мати синові зробити все так, як він їй велить, бо з його науки зрозуміла, що ніщо є цей скороминучий світ. Радий був такому материнському рішенню блаженний Феодосій, та й преподобний Антоній надав їй багато корисних порад для душі. Її прийняли в жіночий монастир святого Миколая і прожила вона в доброму покаянні ще багато літ. Про юні роки свого сина до вступу в Києво-Печерську обитель мати розповіла одному із братів, зі слів якого й записав усе це преподобний Нестор.

Невдовзі після того, як Феодосій став ченцем, його висвятили на ієродиякона, а незабаром і — на ієромонаха.

Після смерті Ярослава Мудрого в 1054 році на великокняжий київський престол сів його син Ізяслав. У 1062 році він і призначив згаданого вище першого ігумена Києво-Печерського монастиря Варлаама в новозаснований монастир Святого Димитрія (пізніше — Михайлівського Золотоверхого). Тут і постало питання про його наступника. Ні у братії, ні у преподобного Антонія сумнівів не було — ним повинен стати блаженний Феодосій. Тож з 1062 до 1074 року, часу завершення свого земного життя, преподобний Феодосій буде ігуменом Києво-Печерської обителі. При ньому кількість насельників монастиря зростала, і печера виявилася затісною. Неподалік від печери ігумен вибрав місце для спорудження келій монастиря, а коли вони були готові, то й переселився туди зі всією братією. Невдовзі спорудив і простору дерев’яну церкву на честь Успіння Пресвятої Богородиці.

На той час чернець Києво-Печерський Єфрем, майбутній єпископ Переяславський (пам’ять 28 січня — 10 лютого) за дорученням преподобного Антонія протягом 18 років жив в одному з найбільших монастирів Візантії — Студійському, вивчаючи і суворо дотримуючись правил монастирського життя, тобто Студійського статуту. Ігумен Феодосій послав одного із братів у Константинополь до Єфрема, щоб переписати й принести до Києва той Студійський статут. Разом із преподобним Єфремом ігумен Феодосій запровадив його в Києво-Печерському монастирі, і вони обидва показали зразкове дотримання нових студійських правил, які згодом прийняли й інші наші монастирі. Треба зауважити, що нові, значно суворіші правила монастирського життя не відлякували, а, навпаки, приваблювали молодих ченців; кількість насельників сягнула вже цілої сотні. Нікому, хто хотів стати ченцем, Феодосій не відмовляв, зі всією щирістю приймаючи всіх — і бідних і багатих. Адже добре пам’ятав, як сам колись, бажаючи чернечого постригу, обходив усі монастирі Києва, а ніхто не хотів його прийняти. Але постригав не кожного, добре придивляючись і випробовуючи у всіх служіннях. Мав звичку, як добрий батько, обходити вночі келії своїх духовних синів, знайомився зі способом їхнього життя, вивчав рівень їхньої стриманості. Коли ж чув молитви ченця, радів за нього і прославляв Господа. Коли ж після молитви сходилися до одної келії двоє чи троє для розмови про пусте, стукав рукою у двері, даючи знати про свій прихід та йшов далі. Наступного дня запрошував до себе та притчами схиляв їх до каяття. Ігумен був ніби запашне кадило для Бога; запах його чеснот розповсюджувався на всю околицю: він завжди проявляв спокій, сумління і душевну радість за істинних чорноризців — угодників Божих. За них він молився Господу, а їх самих учив: «Молю вас, браття, потрудіться постом і молитвою, дбайте про спасіння наших душ, відверніться від наших злобних і лукавих шляхів… йдіть шляхом Господнім, який веде до життя; шукаймо Бога плачем і сльозами, постом і почуттями, смиренням і послухом — щоб знати лише Його милість».

Під час Великого посту ігумен усамітнювався у таємній печері аж до Вербної неділі у надзвичайних покутах, суворому пості й довгих молитвах із незліченними доземними поклонами. «І ніхто про це не знав», — сказано в Патерику.

Одного разу скривджена несправедливим суддею вдова зустріла преподобного за межами монастиря, подумала, що то звичайний чернець і запитала його: «Скажи мені, чи в монастирі ваш ігумен?». А він запитав: «Що тобі треба? Він людина грішна». Жінка сказала: «Про те я нічого не знаю, але знаю, що багатьох він визволив від напастей і печалі. Тому прийшла, щоб і мені він допоміг». «Йди додому, — сказав їй преподобний, — а коли прийде наш ігумен, я скажу йому про тебе і він тебе визволить із твоєї печалі». Сам же відвідав суддю і переконав його повернути вдові все те, що в неї несправедливо забрали.

Господній заповіт апостолам — «більший між вами хай буде, як менший, а старший — як слуга» (Лк. 22, 26) — пронизував усе життя преподобного Феодосія.

Навіть будучи ігуменом, Феодосій не гребував чорною роботою: рубав дрова, місив тісто в пекарні та носив воду із криниці. Коли в обитель із подвижницької подорожі повернувся блаженний Никон, який постригав його в ченці, Феодосій робив йому нитки для зшивання книг, бо шанував його як батька. Такими були його простота в трудах і чернече смирення.

Звичайно, багато прикрощів і печалі завдавали йому злі сили, та він ніколи не падав духом і не жахався серцем: захищав себе і свою братію хресним знаменням, співом псалмів та безперестанною молитвою. Сатана всілякими способами намагався викорінити святе стадо Божих угодників із Печерських гір та цього йому зробити не вдалося: з Божою допомогою, преподобний отець Феодосій переміг його своїми молитвами.

Заслуговує на окрему увагу його ставлення до іновірців. З одного боку він був упевнений, що хвалити чужу віру означає принижувати і втрачати свою. З іншого — він закликав милувати й допомагати будь-кому, хто потрапив у біду, хто нагий і голодний, незалежно від віри чи безвір“я.

Слід сказати і про чудесне видіння наступному ігумену монастиря Стефану, яке було ще за життя преподобного Феодосія. Якось той, повертаючись до свого монастиря, побачив яскраве світло над Печерською обителлю і прославив Господа, промовляючи: «О, яка велика милість Твоя, Господи, що явив Ти такий світильник на цьому святому місці того преподобного мужа, котрий, сяючи так, просвітлює монастир свій!». Бачили це диво і багато інших людей.

Досить шанобливо ставився до ігумена Феодосія великий князь Київський Ізяслав Ярославич. Він часто приїздив у монастир і отримував істинну насолоду від богонатхненних розмов із преподобним, разом молився в монастирській церкві. Ігумен також гостював у князя.

Міжкнязівські чвари знову змінили владу в Києві. Під 1073 роком Літописець розповідає про це так: «Підняв диявол розлад серед братів Ярославичів… Ізяслав пішов у ляхи… а Святослав сів у Києві… Того ж року заснована була церква Печерська Святославом князем, сином Ярославовим, ігуменом Феодосієм і єпископом Михаїлом». Про заснування церкви трохи докладніше. Справді, дерев’яна церква, побудована Феодосієм, стала вже малою і потрібно було будувати нову — простору і кам’яну. Великий Київський князь Святослав, дід преподобного Миколи Святоші (пам’ять 14(27) жовтня), виділив частину своєї землі і навіть сам копав котлован. Святе місце під величний храм було визначене росою з небес, а потім посухою. Блаженний Феодосій щодня трудився над будівництвом храму, але освячувалася Велика Лаврська церква вже без нього.

Дні земного життя преподобного Феодосія закінчилися в 1074 році. Відсвяткувавши разом із братією Христове Воскресіння, він занедужав і хворів п’ять днів. За цей час, також разом із братією, розв’язав питання про свого наступника Стефана (пам’ять — 27 квітня — 10 травня). Літописець під 2 травня 1074 року пише так: «Коли прийшов сьомий день, Феодосій уже знемагав. І покликав він Стефана із братією, і став їм говорити так: «Якщо після мого зішестя зі світу цього буду я угодний Богові… то монастир стане підноситися і перебуватимуть у ньому (чорноризці). І ви знаєте, що прийняв мене Бог».

Коли ж настав день восьмий, тобто 3 травня 1074 року, після сходу сонця преподобний Феодосій віддав свою душу в руки Господні. Під час кончини князь Святослав знаходився недалеко від монастиря і знову бачив вогняний стовп від неба до землі. Як і заповідав преподобний, ховали його без мирського ока, хоча за закритими монастирськими воротами зібралося безліч народу. Тут же, з волі Божої, чорна хмара закрила небо і страшна злива змусила розійтися тих, хто зібрався біля воріт, а невдовзі знову засяяло сонце. Преподобного Феодосія поховали в печері, під старим монастирем. Ця печера, разом із суміжними печерами, згодом отримали назву Феодосієвих або Дальніх печер. У 1091 році мощі були перенесено з печери в притвор Великої Печерської церкви. Канонізований у 1108 році.

Пам’ять преподобного Феодосія, ігумена Києво-Печерського Свята Українська Православна Церква ще відзначає:
— 14 (27) серпня — у день перенесення святих його мощів у 1091 році;
— 28 серпня (10 вересня) — у складі Собору преподобних отців Києво-Печерських у Дальніх печерах спочилих;
— 2 (15) вересня — разом із преподобним Антонієм Печерським та в другу неділю Великого посту.