Березня (17 березня) — Преподобного Герасима Вологодського

У південній частині міста Києва в районі хутора Вільний є урочище Церковщина із залишками давньої чернечої обителі. На межі XI і XII ст. ченці Києво-Печерського монастиря, знайшовши тут декілька печер, заснували нову чернечу обитель. Ще раніше до однієї з тих печер щорічно приходив преподобний Феодосій Печерський і таємно усамітнювався там у перші сорок днів Великого посту. Але ж його земне життя скінчилося в 1074 році. А вже після того почав діяти монастир на честь Успіння Пресвятої Богородиці, названий Гнилецьким. Були й інші його назви. У джерелах вологодських він називався Глушицьким, а в польських — Глинецьким. Очевидно, що останні дві назви належать до одного і того ж монастиря — Гнилецького. Це також підтверджує видатний історик, перший ректор Київського університету М. О. Максимович у своїй праці «О монастыре Гнилецком» (1877).

Багато ченців Києво-Печерського монастиря переселилося в це тихе і благодатне місце, яке було від нього на відстані лише 10 верст.

Якось із Києва прийшов до Гнилецького монастиря преподобний Герасим і став просити братію прийняти його до обителі. Хто були його батьки і яке ім’я він носив до постриження в ченці — невідомо. Там від старців він отримав послух і, дякуючи допомозі братії, все більше став вдосконалюватися в доброчесності, вгамовуючи свою плоть та укріпляючи себе молитвою. Надійшов час — і він став ченцем з іменем Герасим. Постриг відбувся 4 березня в день пам’яті преподобного Герасима Йорданського, який в 450 році біля Йордану заснував монастир і встановив там надто суворий порядок чернечого співжиття. Сам він, будучи зразком у подвижництві, на весь Великий піст усамітнювався в пустині.

Як бачимо, блаженний Герасим мав для себе два яскравих приклади чернечого подвижництва: преподобного Герасима Йорданського і преподобного Феодосія Печерського, одного із засновників чернецтва на землі українській.

Достатньо змужнівши та досягнувши віку, потрібного для отримання священицького сану, Герасим був висвячений на ієромонаха, хоч і за смиренням своїм довго відмовлявся.

Багато послідовників святих Києво-Печерських Антонія і Феодосія, досягнувши духовної зрілості, відправлялися з Києва проповідувати Слово Боже в інших землях.

Блаженному Герасиму також просяяло тихе благодатне світло на далеку північ, яка ще майже не знала християнства. Можна лише уявити собі, якою тяжкою була його дорога з Києва на вологодську землю. Північна окраїна Русі тоді іменувалась Заволоччям і була заселена корінними жителями, яких називали «чуддю белоглазой». На той час про Христову віру вони знали лише в загальних рисах і далеко не всі.

Отож 19 серпня 1147 року київський ієромонах Герасим зупинився коло впадіння Кайсарового струмка в річку Вологду біля невеликого посаду. Міста Вологди тоді ще не було, тому Українська Радянська Енциклопедія стверджує, що перша згадка про це місто датується саме 1147 роком. Далі починався густий ліс, в якому на відстані не більше одного кілометра від річки Вологди і поселився преподобний Герасим, бажаючи залишатися на самоті. У самій хащі побудував невелику келію і благословив це місце, «прорікаючи бути тут граду великому, а в ній святій церкві спорудитися і святителю оселитися» (із тропаря преподобному Герасиму). Дні і ночі він провадив у псалмоспівах і молитвах. Однак не довго довелось йому жити пустельником. До нього почали приходити місцеві жителі, але сприймали його спочатку з деяким непорозумінням, недовірою. Він щиро горював, що знання в цих людей з християнської віри зовсім мізерні.

Незважаючи на це, він приступив до будівництва, сам рубав ліс, розчищаючи місце для храму. У цій роботі йому мало хто допомагав, а були й такі, що навіть протидіяли. Місцевий землевласник Пятишев не захотів надати землю під будівництво монастирських споруд. Лише настирливі умовляння преподобного зрушили справу з місця. Його мужність і стійка віра, а водночас м’якість, доброта і співчуття до простих людей знайшли відгук у їхніх серцях. Люди почали йти до преподобного Герасима як до проповідника Божого Слова й мудрого порадника, наставника. Будуючи храм в ім’я Святої Трійці, Герасим надто турбувався про задоволення духовних потреб місцевих жителів, а засновуючи чернечу обитель, покладав на неї великі надії щодо розповсюдження Євангельського вчення. Поселенці почали серйозно допомагати блаженному Герасиму в будівництві, а згодом з’явилися і ті, що готові були прийняти чернечий постриг. Як аромат квітів притягує до себе бджіл, так аромат святості життя преподобного Герасима, його дивовижна покірливість і терпіння, його бесіди і батьківські настанови — все це просто притягало до нього людей і таки розчулило серця багатьох.

Через деякий час спорудження храму було закінчено і була заснована біля нього перша на півночі чернеча обитель, відома як Кайсаровський чоловічий монастир.

Про тридцятиоднорічний вологодський період земного життя блаженного Герасима відомо мало. Основне джерело його життєпису — це твір, написаний у XVI ст. у Вологді, і називається він «Чудеса преподобного отца нашего Герасима». Всі ці роки Герасим вів активну місіонерську діяльність, просвіщав великий Вологодський край світлом християнської віри. Так свідчить церковне передання та народна пам’ять.

У 1178 році, саме в день прийняття преподобним Герасимом чернечого постригу і тезоіменитства, тобто 4 березня, настала його кончина. Тіло преподобного було поховано в монастирському храмі Святої Трійці. Святі мощі його притягували безліч людей до монастиря, а особливо тих, що шукали зцілення від хвороб.

Кайсаровський монастир став місцем паломництва віруючих зі всіх куточків величезного Вологодського краю та з-за його меж. Понад 400 років процвітала свята обитель преподобного Герасима, доки не була вщент зруйнована у вересні 1612 року після нападу польсько-литовських завойовників. Були втрачені не лише історичні та християнські пам’ятники — навіть самого місця поховання святого було важко знайти. Після вигнання ворогів з вологодської землі жителі міста Вологди відразу взялися за відбудову свого житла, зовсім забувши про храм Святої Тройці. Проте святий Герасим не залишив без свого покровительства ті місця, які були освячені його трудами і подвигами. Він сам потурбувався про те, щоб місце його поховання було знайдено. І сталося це абсолютно чудесним чином.

Одна жителька Вологди була сліпою впродовж 12 років. Якось уві сні їй з’явився преподобний Герасим і повелів піти на те місце, де був монастир, та відслужити панахиду над його мощами, і тоді вона прозріє. Коли жінка прокинулась, то хоч і була сліпою, але виразно побачила його перед собою і з душевним трепетом запитала: «Угоднику Божий! Як же я знайду те місце, де ти спочиваєш, я ж сліпа. А місце те зруйноване і спустошене». Тоді святий Герасим відповів їй: «Якщо сильна твоя віра, то знайдеш те місце». З цими словами він взяв її платок і сказав: «Завтра ти знайдеш його на тому місці, де потрібно служити панахиду».

Наступного дня жінка зробила все так, як велів їй преподобний: вона попросила, щоб її відвели на місце, де був монастир, і з його північного боку платок нещасної було знайдено. А після відслуження на тому місці панахиди преподобному Герасиму — вона тут же прозріла.

Вістка про чудо рознеслася негайно по всьому місту, що лежало в руїнах. Для всіх вологжан після цього стало відомим місце поховання їхнього святого, і туди вже не заростала людська стежка.

На місці знайдення поховання угодника Божого було споруджено каплицю і в ній поставлено раку з мощами та написано ікону преподобного Герасима Вологодського. Про неї Н. Барсуков в «Источниках русской агиографии» написав так: «Подобием сед, брада аки Василия Кесарийского, ризи преподобническия».

Багато вологжан, які з вірою приходили до святих мощів преподобного Герасима, отримували зцілення, але не лише вони. Були випадки, що преподобний сам з’являвся перед хворими, які про нього навіть нічого не знали, і велів їм іти до його раки. Зазвичай, з’явлення преподобного Герасима супроводжувались полегшенням страждань хворого, але якщо він на цьому заспокоювався і не поспішав виконувати те, що йому було сказано, то хвороба поверталася. І це до того часу, поки хворий таки не приходив до гробу святого.

У 1649 році вдячні жителі Вологди недалеко від каплиці спорудили нову дерев’яну церкву на честь Святої Трійці. Зцілення біля гробу святого тривало, але одне з них 6 липня 1649 року відбулося в присутності архієпископа Вологодського і Великопермського Маркела. Владика дав розпорядження священику Свято-Троїцької церкви офіційно реєструвати всі чудеса, які відбувалися біля святих мощів. Це й було початком заснування вже згадуваної рукописної книги чудес. Рік канонізації святого невідомий, але мабуть це відбулося після 1691 року.

У 1771 році замість дерев’яної церкви була споруджена кам’яна Свято-Троїцька церква, куди були перенесені святі мощі преподобного Герасима і знаходилися там під спудом («Путеводитель по русским городам, М. 2005″ уточнює, що мощі святого Герасима перебували там лише до революції).

Такий короткий життєпис уродженця міста Києва, преподобного Герасима Вологодського, який світлом християнської віри ще в XII ст. просвітив далекий Вологодський край. У ньому він був єдиним з українських православних святих.