Лютого (25 лютого) — Святителя Мелетія, архієпископа Харківського та Охтирського

Серед сибірських святих родом з України був і святитель Мелетій — в миру Михайло Іванович Леонтович. Народився він у селі Старі Сан-жари на Полтавщині (тепер — Новосанжарський район Полтавської області). Під час хрещення йому дали ім’я Михайло, на честь Архістратига Божого. Дід Михайла і його дядько були священиками, а батько — купець другої гільдії, належав до дворянського стану. Мати Анастасія Іванівна також була дочкою протоієрея. Уже в чотирирічному віці Михайло втратив батька, котрий трагічно загинув на полюванні. Всі труднощі виховання його та на рік молодшої сестри Анни лягли на плечі матері. Крім того, неврегульовані стосунки з сусідом-поміщиком і внаслідок цього багаторічна судова тяганина призвели осиротіле сімейство майже до зубожіння. Та незважаючи на всі ці обставини, вже в цьому віці Михайло добре вмів читати, в тому числі й на церковно-слов’янській мові, досить рано опанував основи чистописання та граматики. Отож ази світської науки він отримав у батьківському домі. А в 1794 році він вступив до Полтавського парафіяльного училища, яке успішно закінчив за два роки. Подальше його навчання продовжувалося в Катеринославському повітовому училищі (тепер м. Дніпропетровськ), де він також показав відмінні знання і був переведений до Катеринославської духовної семінарії. На той час Катеринославською єпархією управляв архієпископ Катеринославський, Херсонський і Таврійський Платон (Любарський), який мав понад десятирічний досвід ректорства в Казанській семінарії. У своїй архіпастирській діяльності він багато сил і енергії віддавав на організацію навчання в Духовній семінарії, ревно стежив за долею талановитих і працелюбних учнів. Тому, закінчивши семінарію в 1808 році, один з кращих її вихованців — Михайло Леонтович отримав від Преосвященного Платона направлення до Петербургу в Олександро-Невську Духовну Академію. Було Михайлові 24 роки. Петербурзька академія була тоді напередодні свого реформування. Навчальний рік починався в ній у січні, туди й прибув Михайло Леонтович 14 січня 1809 року. Відразу ж він заявив про себе, як про відмінника в навчанні і поведінці, і ним завжди були задоволені викладачі. Під кінець навчання він постійно був у списках студентів першого розряду, мав особливі успіхи з богословських наук. Академічний курс Михайло Леонтович закінчив 13 серпня 1814 року зі ступенем магістра богословських наук і був залишений в академії помічником професора кафедри грецької мови. Михайлові вже йшов 30-й рік і після закінчення навчання він поїхав у рідне село на Полтавщину провідати неньку. Мати, звичайно ж, хотіла, щоб він одружився, і не раз їздила з ним у гості до сусідів-поміщиків, у котрих були дочки. Та завжди когось не було вдома, і матері так і не вдався її задум. З тим і повернувся син до Петербурга. А невдовзі мати отримала від сина листа, в якому він повідомляв: «Я знайшов собі наречену — Христову Церкву Святую!» Перспектива побачити свого сина ченцем краяла серце матері, а рясні сльози вже не могли її втішити.

7 січня 1816 року Михайло Леонтович написав на ім’я ректора Академії прохання дозволити прийняти чернечий постриг. Та пройшло ще понад чотири роки, поки його мрія здійснилася. Тим часом 11 березня 1817 року Михайла призначають секретарем заснованого при Академії будівельного комітету. Проте вже 30 липня того ж року його переводять до Києва і призначають на посаду інспектора та професора церковної історії і грецької мови Київської духовної семінарії.

Для подальшої діяльності перед Михайлом Леонтовичем відчинилися двері старовинного навчального закладу, який за словами митрополита Євгенія (Болховітінова) «… виховав для всієї Росії не тільки знаменитих освітою і доброчестям пастирів, але й державних чиновників та у всіх станах відмінних громадян». Але це був саме той час, коли в Києві створювався принципово новий вищий духовний навчальний заклад. Спочатку 27 жовтня 1817 року відкрилася семінарія. У 1818 році інспектор Леонтович, крім своїх основних обов’язків, обіймав ще й посаду ректора Київських духовних училищ — повітового і парафіяльного. А вже 28 вересня 1819 року Київський митрополит Серапіон відкрив оновлену Київську духовну академію. Тепер інспектор Академії Михайло Леонтович ретельно готувався до нового свята, свята особистого — прийняття чернечого сану. Київський митрополит Євгеній (Болховітінов) 11 лютого 1820 року в соборному храмі Києво-Братського монастиря звершив постриг Михайла Леонтовича в ченці. Чернече ім’я Мелетій було дано йому на честь святителя Мелетія — патріарха Антіохійського, що помер у 381 році, головуючи на II Вселенському соборі. 22 лютого відбулося рукоположення Мелетія в ієродиякона, 25 лютого — в ієромонаха. За старим київським звичаєм ієромонах Мелетій відвідав Києво-Печерський монастир, поклонився Святим Божим угодникам та отримав духовні настанови від досвідчених лаврських старців. У рік свого постригу ієромонах Мелетій за завданням начальства познайомився з діяльністю ряду духовних навчальних закладів у Чернігові, Білгороді. Переяславі та Харкові. Це мало важливе значення для нього, зважаючи на те, що його чекало серйозне підвищення по службі.

У 36 років, ще не маючи сану архімандрита, він призначається на посаду ректора Могильовської духовної семінарії і настоятеля Кутеїнського Богоявленського монастиря, що біля Орші, у Білорусії. Це був початок самостійної педагогічної й адміністративної діяльності. Викладаючи догматичне та пастирське богослов’я, а також археологію, отець ректор заслужив собі велику пошану і славу «доброї, святої і чудової людини». І дійсно, уже тоді його вважали за святого, так писав у своїх спогадах протоієрей Потапій Твердий. Могильовський владика Іоасаф, який з особливою повагою відносився до нього, призначив його присутнім у консисторії та возвів його в сан архімандрита. Керованим ним Кутеїнський монастир, що знаходився в 60 верстах від Могильова, о. Мелетій мав можливість відвідати лише тричі. У серпні 1823 року надійшло розпорядження про переведення архімандрита Мелетія на ту ж посаду в Псковську духовну семінарію, яка була запущена ще більше, ніж Могильовська два роки тому.

Вище духовно-навчальне начальство направляло його як мудрого вихователя й адміністратора в найбільш запущені семінарії. За звичаями того часу архімандрит Мелетій, крім семінарії, отримав під своє керівництво Спасо-Єлеазарів-Великопустинський-Трьохсвятительський монастир у 25 верстах від Пскова і був призначений присутнім у місцевій Духовній консисторії. Лише декілька місяців пробув він у Пскові і в січні 1824 року був повернутий до Києва, але вже на посаду ректора Духовної академії. На шляху із Пскова до Києва архімандрит Мелетій побував у Могильові, відвідав Духовну семінарію в якості і ревізора, і дорогого гостя.

Майже 3 роки пробув святитель Мелетій на посаді ректора Київської духовної академії, у ці роки її матеріальне забезпечення було найкращим. Завершено будівництво і 14 грудня 1824 року освячено Благовіщенський соборний храм, в жовтні 1825 року зведено новий триповерховий академічний корпус, здійснено уточнення навчальних планів. Це були саме ті роки в історії академії, коли для бажаючого і вміючого працювати ректора було багато роботи.

Отож, при особистих якостях і заслугах архімандрита Мелетія зовсім не дивно, що його так часто переводили з місця на місце — він всюди був потрібний.

У жовтні 1826 року надійшла постанова Святійшого Синоду, в якій було зазначено: «Ректорові Київської духовної академії архімандритові Мелетію бути єпископом Чигиринським, вікарієм Київської єпархії та настоятелем Златоверхо-Михайлівського першокласного монастиря в м. Києві». На свято Введення в Храм Пресвятої Богородиці 21 листопада 1826 року відбулася хіротонія архімандрита Мелетія на єпископа. Відправили її в Софіївському соборі архієпископ Чернігівський Лаврентій, єпископ Нижньогородський та Арзамаський Афанасій, колишній вікарій Київської єпархії. Владика Мелетій переселився в Михайлівський Золотоверхий монастир. Він визвав на проживання в Києві свою стареньку матір. Невтішні материнські сльози змінилися на істинну радість, коли вона побачила свого сина в єпископському вбранні на урочистій архієрейській службі. Для неї це була вища нагорода за всі страждання, що так переповнювали її нещасливе життя.

З великою відповідальністю ставився владика Мелетій до архіпастирського служіння і з батьківською любов’ю турбувався про вихованців академії, а також і про бідних, і про вдів, і сиріт. Часто відвідував засуджених, щоб провести для їх підтримки богослужіння в тюремних церквах.

Серед ченців Михайлівського монастиря він намагався підтримувати дух істинного, а не лицемірного чернецтва. Одному з ченців, засмученому деякими обставинами, він писав: «Чернець-мрець. Мертвого чи хвалять, чи гудять — він мовчить. І ти мовчи, терпи до кінця, коли зустрічаєш які-небудь прикрощі. Частіше згадуй чернечі обітниці і скоряйся під сильну руку Божу!» Зберігся ще й такий вислів Святителя: «Покора — охоронний меч, з ним безпечно перейдеш землю, проминеш пекло і досягнеш Неба».

Багато зробив владика Мелетій для внутрішнього оновлення Золотоверхого храму. Були реставровані всі ікони на стінах і в іконостасі, який був споруджений ще в 1718 році стараннями гетьмана України Івана Скоропадського. З метою відновлення іконостасу весною 1828 року навіть приступили до його розібрання. Та промисел Божий на виконання цієї благородної справи був іншим.

21 квітня 1828 року, отримавши призначення на Пермську кафедру, владика Мелетій почав збиратися в дорогу. Мабуть, серце архіпастиря відчувало, що у Київ він уже більше не повернеться, тому й відмовився від пропозиції, щоб під час від’їзду з міста дзвонили дзвони. Вже в липні він прибув до уральського міста Пермі, де його чекало досить багато турбот.

Всю осінь і зиму він був зайнятий єпархіальними справами і готувався до весняної поїздки по єпархії, яка займала досить велику територію. Під час поїздок владику турбувало основне питання — наявність великої кількості розкольників, і їх повернення в лоно церкви. За його клопотанням Святійший Синод визначив трьох місіонерів для Пермської єпархії, які провели величезну роботу серед розкольників і в досить короткий час повернули до 2,5 тисяч заблудлих. І силами єпархії владика проводив належну місіонерську діяльність. Лише три роки добрий пастир і мудрий наставник керував Пермською єпархією, але встиг багато. За цей час було зведено величезний корпус для Духовної семінарії та завершено будівництво соборної дзвіниці. Віруючі і тут вважали його за святого, виходили назустріч і падали на коліна перед благословляючим святителем.

У 1831 році він отримав сан архієпископа і був переведений на Іркутську кафедру в далекому Сибіру. Іркутська єпархія, яка була заснована ще в 1727 році і коли нею керували українські єпископи Інокентій (Кульчицький), Інокентій (Нерунович) та Софроній (Кристалевський), славилася своєю місіонерською діяльністю та наверненням до християнства значної кількості місцевого населення. Проте в 30-х роках XIX ст. на величезній території Іркутської єпархії знову посилився вплив ламаїзму. Тому з самого початку архієрейської діяльності на сибірській землі владиці Мелетію довелося зайнятися відродженням місіонерської діяльності. Є відомості, що він і сам побував в Якутську, на побережжях Охотського моря та Льодовитого океану, навіть на Алясці. У той же час племінник владики Іван Лісневський, який прибув разом з ним до Іркутська, писав, що по єпархії владика не їздив у зв’язку зі слабким здоров’ям. І все ж таки, за чотирирічний період керівництва Іркутською єпархією святителем Мелетієм була заснована Алтайська духовна місія і місіонерська робота отримала нову силу і напрям. При ньому вперше був перебудований головний Богоявленський храм Іркутського кафедрального собору. Запроваджено загальноруський звичай: під час читання Євангелія на Страсній седмиці всі стоять із запаленимии свічками. Завдяки святителю Святійший Синод відкрив на території єпархії три місіонерських стани: у Селенгинську, Кулях та Укирі.

Але суворий сибірський клімат підірвав і без того слабке здоров’я архіпастиря і він змушений був звернутися до Святійшого Синоду з проханням перевести в Україну. Звідти він отримав найсумнішу звістку, про смерть рідної неньки. Він сам склав для неї надгробний напис у прозі і в віршах. «Здесь погребено тело вдовы дворянина Настасии Ивановны Леонтовичевой; родилась 1757 года ноября 4 дня, преставилась 1833 года февраля 11 дня; пожила 75 лет 3 месяца и 7 дней.

Здесь тленные останки
Благочестивой христианки;
Земля скрывает прах;
Душа ж на небесах.
Ей суждено иметь
Отцом протоиерея
А сына в сане зреть Архиерея.

Смерть матері — в день постриження сина в ченці рівно через 13 років.

Прохання владики було задоволено 22 червня 1835 року. Святійший Синод перевів його на Слобідсько-Українську кафедру в м. Харків. Це був новий період його духовного зростання. Приїхавши у листопаді 1835 року на нове місце служби, святитель Мелетій відвідав церкви міста і почав знайомитися з діяльністю Духовної колегії, яка доживала останні роки перед реорганізацією в Духовну семінарію. Він, взагалі, мав особливу любов до духовних навчальних закладів і до юної пастви. Якось він сказав молодим учням: «Учітеся, діти, в молоді роки, прийде старість — буде вам радість». Владика приклав багато зусиль для відновлення тих монастирів і духовних училищ, які були ліквідовані ще за цариці Катерини II.

У 1836 році межі Слобідсько-Української єпархії були дещо змінені, і вона стала називатися Харківською, а архієрей іменувався Харківським і Охтирським. Чому Охтирським? Мабуть тому, що саме в той час відзначалось 100-річчя з дня явлення Охтирської чудотворної ікони Божої Матері, однієї із найбільш шанованих на українській землі.

Жителі Харкова мали постійну втіху від богослужінь святителя Мелетія і не тільки в неділі і свята, а і в будні. Це був істинний подвижник і аскет, всі його шанували, хоча цього він не шукав, всі його боялись, бо бачили його праведність, всі його любили, бо бачили його благочестя і покору, милосердя і любов до ближнього…

У 1840 році в ніч з 28 на 29 лютого наступила блаженна кончина святителя Мелетія. Його тіло було перенесено в Свято-Успенський собор і 5 березня після відправлення чину похорону було віддано землі в усипальниці під Хрестовою церквою в Покровському монастирі.

В 1948 році мощі святителя Мелетія перенесені у Благовіщенський кафедральний собор — Свято-Варваринський приділ.

Щосереди ввечері (крім передоднів великих свят) тут відправляється читання акафіста святителю Мелетію, архієпископу Харківському і Охтирському.