Червня (23 червня) — Святителя Филофея, митрополита Тобольського, у схимі Феодора

Серед Сибірських святих, вихідців з України, найбільшим апостольським подвигом у XVIII сторіччі вславився митрополит Тобольський і всього Сибіру Филофей Ліщинський.

Народився він у 1650 році в сім’ї незаможних українських дворян Лі-щинських. Закінчивши Києво-Могилянську академію (тоді ще колегію), він одружився і був рукоположений в ієрея. Та щасливе сімейне життя продовжувалося недовго, і швидка смерть дружини різко змінила його плин. Филофей був пострижений у ченці у Києво-Печерській лаврі.

З самого початку чернечого життя Филофей дивував монастирську братію молитвенними подвигами і своїм смиренням. Цей дар, разом з його природними якостями керівника і розпорядника, він завжди успішно використовував. Усе це на відповідних рівнях було вчасно помічено. Спочатку Филофей призначається на посаду економа Брянського Свенського монастиря, який був на той час філією Києво-Печерської лаври, а незабаром стає його настоятелем.

У 1700 році стала вакантною Тобольська кафедра в Сибіру. Кращої кандидатури ніж Димитрій Туптало архімандрит Новгород-Сіверський, митрополит Варлаам не знайшов. Архімандрит Димитрій хоч і був висвячений на митрополита Тобольського, та через серйозну хворобу виїхати туди не зміг. Він же і порекомендував царю замість себе на Тобольську кафедру архімандрита Филофея (Ліщинського).

Хіротонія митрополита Тобольського Филофея відбулася 1 лютого 1702 року, рукопокладав його місцеблюститель Патріаршого престолу й однокурсник по Києво-Могилянській академії митрополит Стефан Яворський. Тоді ж митрополит Филофей отримав доручення піклуватися про широке поширення християнства на язичницьких землях Сибіру.

Після призначення митрополит у супроводі кількох помічників з благочестивих молодих людей та ченців відбув до Сибіру. Територія, де він мав служити, була величезною, і пролягала від Північного Льодовитого океану до Китаю та від Уралу до Камчатки.

Життя в тім краю далеко ще було не зорганізованим, просто примітивним і навіть жорстоким. Царська влада ще не могла там завести належних порядків і дисципліни, до того ще було далеко і в самій Росії. Сибірське духівництво на той час мало досить низький освітній рівень, було просякнуте різними забобонами. Воно було значною мірою залежне від місцевої адміністрації, яка стояла морально низько і постійно гуляла. Це зовсім короткий перелік тих труднощів, які зустрів митрополит Филофей після приїзду до Тобольська. На той час у Сибіру вже було більше 15 монастирів та багато церков, які повинні були обслуговувати духовні потреби населення.

Ступивши на кафедру митрополит Филофей, негайно зібрав собор сибірського духівництва, на якому була підготовлена особлива грамота про наявність двадцяти п’яти найгостріших проблем Сибірської церкви. А вже 31 грудня 1702 року царю була відправлена перша чолобитна.

Митрополит Филофей неодноразово звертався до царя з чолобитними про допомогу у вирішенні церковних та мирських проблем, про вдосконалення роботи Православної місії в Сибіру, та далеко не завжди цар звертав на них увагу, а на більшість пропозицій просто не давав дозволу. Причина була в серйозному посиленні німецького впливу на Російський престол. У Петербурзі в ті часи вже діяв виписаний царем із Гамбурга суперінтендант лютеранських церков у Росії Бертольд Вагецій, який поклав початок «Петра твореньям» — відкритим гонінням на Православну церкву.

Уже в 1702 році митрополит Филофей звернувся до царя з пропозицією про відкриття в Тобольську всестанової школи з латинською мовою й отримав царську відповідь, що там потрібна тільки духовна школа без латинських наук, а з навчанням того всього «что попу и диакону надобно знать». Благо, що цар був далеко, а київські вчителі зі своїми підручниками рядом, то митрополит Филофей зробив те, що хотів. Утримувалася школа за рахунок архієрейського дому, а вчителі — це високоосвічені київські ченці.

Від місцевої влади митрополит домігся виділення земельних ділянок для духівництва та встановив відповідну хлібну платню від прихожан.

В одній із чолобитних до царя він просив, що як у Сибіру «Знайдуться заслані черкаси, здібні до співу церковного або до служби домової, то тих людей щоб брати йому, митрополитові, у Софійський дім без перешкод». Цар дав на це дозвіл, але під відповідальність самого митрополита. Внаслідок цього в 1704 році був організований перший в Сибіру церковний хор з українських засланців.

Митрополит Филофей приділяв величезну увагу церковному будівництву. За час його святительства, яке продовжувалося з 1702 до 1711 та з 1715 до 1721 року, у Сибіру було побудовано біля півтисячі храмів. У Софійському соборі, будівництво якого почалося ще в 1683 році на території Тобольського кремля, за вказівкою митрополита були замінені російські куполи на більш складні, з перехватами біля основи, за зразком українських. У північній стіні Тобольського кремля були споруджені в стилі українського бароко Святі ворота, які стали явною прикрасою всієї споруди. Їхня схожість з брамою Заборовського в Святій Київській Софії очевидна.

Силами українських будівельників в українському стилі була споруджена і монастирська Петропавловська церква в Тюмені, а київські художники по-справжньому здивували весь Сибір, створивши в Тобольському Успенському соборі прекрасний різний іконостас.

С. Заваріхін у своїй праці «В древнем центре Сибири» про сибірське церковне будівництво в XVIII сторіччі говорить однозначно: «Вообще нужно сказать, что влияние украинского, а через него и западно-европейского зодчества на архитектуру далекой Сибири в XVIII веке проявилось довольно отчетливо, а отчасти объясняется тем, что с 1702 по 1768 год все Тобольские митрополиты были выходцами с Украины. Влияние зто, конечно же, не прошло бесследно для всего Сибирского зодчества, вплоть до конца XIX века…»

Та головною справою сибірського життя митрополита була його місійна діяльність. У 1705 році його стараннями була відправлена перша духовна місія на далеку Камчатку, де заснована Успенська пустинь з першим камчатським храмом на честь Святого Миколая Чудотворця.

Навіть калмицький кутухта (першосвященик), знаючи про діяльність святителя Филофея, називав його «Великим Ламою».

Турбувався святитель і за російських поселенців у Пекіні, які перебували в китайському полоні. Про їхню долю він писав до царя ще в першій чолобитній і дуже був радий, коли китайський імператор дозволив прибути російській місії у Пекін. Спершу цю місію очолював єпископ Інокентій Кульчицький, також родом з України.

Справи з хрещенням місцевого населення йшли добре, тому що митрополит сам їздив до земель вогульських та остяцьких, тунгуських та якутських. Здібних хлопчиків з цих народів він відбирав особисто та направляв в чоловічі монастирі і в архієрейський Тобольський дім для навчання грамоти і Закону Божого. Самі ж народи, які прийняли від митрополита Святу Віру, любили його як батька.

Проте надійшов час тяжкої хвороби митрополита, і він змушений був піти на спокій у заснований ним же Тюменський Свято-Троїцький монастир. Прийняв схиму з іменем Федора, мав намір навіть повернутися в Київ. Але в 1711 році з Волі Божої наступило виздоровлення. Тимчасом у Тобольськ прибув новопризначений губернатор Сибіру князь Гагарін. Він же й запропонував схимонаху Феодору очолити чергову місію вниз по Іртишу. Там він охрестив безліч остяків, які охоче приймали нову віру.

У цей час Тобольську єпархію очолював митрополит Іоан (Максимович), земляк з рідної України. Та недовго, тому що вже в 1715 році його життєвий шлях скінчився, і схимонаху Феодору було знову довірено керівництво єпархією в тому ж званні.

Ще 5 років потрудився святитель на ниві хрещення туземного населення, будівництва храмів та виховання сибірського священства. Але у віці 70 років і він відчув межу своїх сил та вже в останній раз попросився на спокій.

За навернення до Святої Віри понад 40 тисяч сибірських язичників та спорудження біля півтисячі храмів він отримав Почесну грамоту від царя.

Поселившись знову в Тюменському Свято-Троїцькому монастирі, він прожив ще 7 років і 31 травня 1727 року тихо відійшов до Господа.

Згідно з заповітом тіло Святителя Филофея поховано в монастирі напроти входу: «дабы мимоходящие попирали прах ногами».