Вересня (29 вересня) — Святителя Київського Кипріана, всієї Руси чудотворця

Архієрейська діяльність блаженного Кипріана, митрополита Київського і всієї Руси на теренах колишньої Київської держави припадає на кінець XIV — початок XV сторіччя.

Родом він з Болгарії і належав до шляхетного роду Цамблаків, народився в місті Тирнові. Здобувши добру освіту й досконально вивчивши грецьку мову, ще в молоді роки відправився Кипріан на Святу гору Афон і там прийняв чернечий постриг. Суворими чернечими подвигами у Хілендарському монастирі він зразу здобув собі широку популярність. Про це дізнаємося із Послання Болгарського патріарха Євфимія, до якого з багатьма запитаннями часто звертався молодий чернець.

Невдовзі чорноризець Кипріан звернув на себе особливу увагу своєю освіченістю й начитаністю святих книг навіть Константинопольського патріарха Філофея. Патріарх наблизив до себе Кипріана й швидко призначив його своєю довіреною особою. Кипріан і на Русь вперше приїхав у 1373 році як посол Вселенського патріарха. Причиною цієї поїздки були скарги західноруських князів, у першу чергу литовського Ольгерда, на митрополита Олексія, який керував тоді митрополією з Москви.

Річ у тому, що хоч митрополича кафедра вже півсторіччя перебувала в Москві, але за рішенням Вселенського патріарха вона все ж таки залишалася першопрестольною й називалася Київською. Галичина та Литва вже на той час наполегливо прямували до звільнення від Москви.

Патріарший посол, поживши в Україні, зумів на деякий час примирити князів з митрополитом. Але головним наслідком цієї поїздки для Кипріана було те, що патріарх Філофей в 1376 році висвятив його на митрополита Київського і Литовського. Одночасно Константинополь, бажаючи зберегти цілісність Київської митрополичої кафедри, вирішив, що після смерті Олексія і Москва буде підпорядкована єдиному митрополиту Кипріану. Та в Москві не бажали мати того митрополита, якого запропонував литовський князь.

Тим часом на землях українських, а ще більше на литовських, для нововисвяченого православного митрополита святительської праці було непочатий край. Досить давно престарілий митрополит Олексій не відвідував ці землі. Та невдовзі й кончина його наступила — 12 лютого 1378 року. От і належало митрополиту Кипріану їхати в Москву і брати під своє керування всю Київську митрополію.

Але блаженному Кипріану з перших днів його святительства й до останнього подиху судилося терпіти великі скорботи. Ще за життя, маючи на те великі підстави, святитель Олексій хотів передати митрополію преподобному ігумену Сергію Радонезькому, та не зумів. Великий князь Московський Димитрій Іоанович готував на кафедру священика із підмосковного села Коломенське — Мітяя. Князь зробив його своїм духівником, переконав прийняти чернечий сан і допоміг стати архімандритом Спаського монастиря. Та ні єпископи, ні інше духівництво не поділяли поглядів князя Димитрія, бо ж не було в того Мітяя ні чернечого смирення, ні істинної любові до пастви. Ще будучи архімандритом, він дозволяв собі недозволене: одягати святительську мантію і білий клобук, брав у руки архієрейський посох, а потім зовсім залишив монастир та переселився в митрополичий дім. Добре зрозумівши наміри князя, він спочатку збирався, згідно із встановленими правилами, їхати у Константинополь за посвяченням. Пізніше зрозумів, що така його поведінка у Москві успіху в Константинополі не дасть. І тоді Мітяй почав схиляти князя до організації його висвячення своїми єпископами у Москві. Вийшло так, що серед тих єпископів знайшовся єдиний, хто різко виступив проти такого висвячення. Це був Діонисій, єпископ Суздальський, родом з України (пам’ять — 26 червня (9 липня)). Вихованець Києво-Печерської обителі, він завжди був суворим ревнителем церковних законів. Тоді ж єпископ Діонисій визнав за потрібне оприлюднити свої наміри поїхати в Константинополь і про все розповісти Патріарху. Але ж і Мітяй зрозумів, що і йому самому треба поспішити до Константинополя. У липні 1379 року він з великим почтом у складі делегації з трьох архімандритів виїхав з Москви. Проводжав його сам великий князь Московський Димитрій Донськой. Навіть дав із собою декілька чистих князівських бланків з печаткою.

Суд Божий відкрився Мітяю аж у пристані самого Царгорода, там і настала його раптова кончина. Його супутники не бажали повертатися у Москву. Вони вирішили представити Вселенському Патріарху на затвердження на митрополичу кафедру одного із присутніх архімандрита — Переяславльського Пимена. Отут і знадобився чистий бланк князівський. З листом від Великого князя Московського перед Патріархом представ Пимен. Тим часом митрополит Кипріан після дворічного перебування у Києві вже деякий час перебував у Константинополі, шукаючи своїх прав. Та Патріархом Вселенським на той час уже був не покровитель Кипріана Філофей, а Ніл, який раніше мав стосунки з Руською митрополією. Єпископ Суздальський Діонисій також встиг здійснити свої наміри й побував у Константинополі. І все ж таки, хоч і обманом, але Пимен досягнув своєї мети.

Князь Димитрій сприйняв цю звістку як велику для себе прикрість і негайно повелів заслати Пимена до в’язниці, спочатку в Чухлому, а потім у Твер.

Прибувши до Києва, митрополит Кипріан отримав там великокняже запрошення від Димитрія Донського прибути до Москви. 23 травня 1381 року святителя зустрів за містом сам великий князь Московський з народом. Це був час, коли Москва урочисто святкувала перемогу на Куликовому полі, яка значно піднесла її над іншими містами. Так блаженний Кипріан приступив до виконання архієрейського служіння на Київській кафедрі у Москві. Тоді ж він уточнив і переробив раніше складене житіє митрополита Петра, уродженця Волині, який першим залишив Київ і остаточно переїхав з митрополичою кафедрою спочатку до Володимира-на-Клязьмі, а потім до Москви. Там на святителя Кипріана чекали нові випробовування, на саму Москву — також. Туди в 1382 році наступав татарський хан Тохтамиш. Князь Димитрій не зумів зібрати сили для опору Тохтамишу і залишив Москву. Митрополит Кипріан, що прибув туди з Новгорода, даремно старався заспокоїти москвичів — ніхто його не слухав. Зрозумівши, що ніякої користі для оборони Москви не принесе, Кипріан разом з великою княгинею Євдокією, дружиною князя Димитрія, прибув до Твері. Туди ж прибув і преподобний Сергій Радонезький. Сталося так, що князь Тверський Михайло Олександрович зовсім не захотів брати участі в обороні Москви. Це й було причиною великого незадоволення Димитрія Донського митрополитом Кипріаном.

Москва була страшенно спустошена Тохтамишем. А тут ще й Вселенський Патріарх дізнався про ув’язнення Пимена. Він надіслав послання великому князю, умовляючи прийняти Пимена як архієрея його землі. Князь не забарився знову висловити Кипріану своє незадоволення, і тому нічого не залишалося, як повернутися до Києва. Ще з дороги смиренний Кипріан так писав своєму другу ігуменові Серпуховського монастиря Афанасію про князя:

«Нехай Господь Бог подасть йому знову пізнати істину… Бог знайде підлесника і брехливого чоловіка».

З великою радістю прийняв Київ свого святителя. Там, на українських і білоруських землях, його розпорядження сприймалися зі справжньою любов’ю, навіть король ставився до нього дуже доброзичливо.

А в Москві в митрополії неспокій тривав. Усі неправди Пимена рано чи пізно повинні були розкритися. У 1387 році Вселенський Патріарх сам запросив Кипріана до Константинополя. На тому шляху святитель заїхав на свою батьківщину — Болгарію, у місто Тирнов, де був з великими почестями зустрінутий рідним народом на чолі з Патріархом Болгарським Євфимієм. Як великий шанувальник духовної літератури, він встиг багато вивезти книг, тим самим зберегти їх від знищення, що мало статися. Перебуваючи деякий час у Константинополі, він разом зі своїм духовним другом ігуменом Афанасієм також смиренно займався переписуванням духовних книг. А ще й Візантійський імператор не раз посилав його зі своїми дорученнями на слов’янській землі і з ними Кипріан успішно справлявся.

Тим часом Вселенський Патріархат завершив розслідування справи Пимена. Внаслідок цього Собор 1389 року позбавив його влади й оголосив Кипріана митрополитом всієї Руси. Тяжким було повернення до своєї митрополії. Довге перебування в Константинополі вичерпало всі небагаті запаси на його утримання й змусило вдатися до позичань. А ще буря розкидала подорожніх супутників по Чорному морю так, що вони вже вважали один одного загиблими. Але благополучно зібралися в Білгороді-на-Дністрі неушкодженими і благоговійно дякували Господу за спасіння.

У лютому 1390 року митрополит Київський і всієї Руси Кипріан був уже у Києві, а в березні у Москві. Там, далеко за містом, з великою пошаною його зустрічав великий князь Московський Василій, син Димитрія Донського, який преставився роком раніше. Святитель Кипріан урочисто прийшов на свій престол після 14 років складної і примхливої митрополичої долі на Русі. Тепер до кінця своїх днів він буде митрополитом Київським і всієї Руси у старих кордонах Київської держави.

Багато складних справ чекало на митрополита, особливо у північних землях. Надто турбував Новгород зі стригольниками. Великий князь Василій усмиряв свавілля Новгорода мечем, митрополит діяв заходами архіпастирськими, надіслав до них декілька послань. Але вони скаржилися на митрополита навіть Патріарху Вселенському, та отримали звідти слушну пораду у всьому підкорятися Кипріану. У 1395 році митрополит знову побував у Новгороді, був прийнятий з великими почестями. Прожив там понад три місяці й відвідав Псков, бо стригольники мали на нього найбільший вплив. Турбувала митрополита й Тверська єпископія. Там ворожнеча між князем і єпископом призвела до того, що владика Євфимій вже три роки як залишив єпископію і перебував у монастирі. Тож на Тверську кафедру Кипріан поставив свого архідиякона Арсенія, вихованця Києво-Печерської обителі, якого привіз із собою з Києва. Отже, митрополит виконав прохання і князя Михайла Олександровича, і жителів Твері, родом із якої і був майбутній святитель Арсеній, єпископ Тверський (пам’ять — 2(15) березня).

Літом 1395 року над Москвою нависла нова загроза. На початку серпня величезні полчища Тамерлана вже спустошили землі рязанські і зупинились на Дону. Великий князь Московський Василій вирішив зустріти Тамерлана зі зброєю в руках і виступив йому назустріч аж до Коломни. Москва тим часом укріплювала свою оборону.

Князь попросив митрополита Кипріана перенести з Володимира в Москву Володимирську ікону, нашу українську святиню — ікону Божої Матері Вишгородську. Ця ікона була написана євангелістом Лукою на дошці від стола, за яким приймав трапезу юний Спаситель з Пресвятою Богородицею і праведним Йосипом. З Константинополя до Києва вона була прислана Вселенським Патріархом Лукою Хризоверхом великому князю Юрію Долгорукому і була поставлена в жіночому монастирі м. Вишгорода. Це відбулося в 1131 році, а за 24 роки його син, князь Володимиро-Суздальський Андрій Боголюбський таємно вивіз ікону до Володимира-на-Клязьмі.

Отож святитель Кипріан направив до Володимира духівництво, щоб принести чудотворну ікону у Москву. За декілька днів він із жителями Москви вийшов назустріч урочистій процесії. Не було жодної людини під час цієї зустрічі, котра б не плакала й не молилася. І всенародна молитва була почута. Того ж дня хану-завойовнику Тамерлану було чудесне видіння Матері Християнського Бога, яка повеліла йому залишити землі Русі. Грізний завойовник негайно повернув свої полчища назад.

На честь цієї знаменної події на місці зустрічі чудотворної ікони був споруджений Стрітенський монастир, один із храмів якого зберігся до наших днів. Православна Церква святкує День Стрітення Вишгородської (Володимирської) ікони Пресвятої Богородиці — 26 серпня (8 вересня).

Наступного року митрополит Кипріан відвідав Смоленськ, що був під владою Литви. Єпископська кафедра там була вільною, і він висвятив на єпископа Смоленського Кассіана. Там же на князівському з’їзді отримав запевнення Великого князя Литовського Вітовта не притісняти Православну віру і визнавати Кипріана главою православного духівництва. Це було надто важливо тому, що в 1387 році в Литві офіційно введено Римське віросповідання.

Відтак протягом дев’яти місяців митрополит Кипріан перебував у Києві, терпляче налагоджуючи справи українського православ’я, що перебувало під величезним впливом католицької Польщі.

Повернувшись до Москви, святитель Кипріан багато уваги приділяв письмовим посланням до духівництва й пастви. Вони були наповнені духом істинного християнського любомудрія й архіпастирської турботи щодо потреб народу. Наставляв свою паству, щоб постійно перебувала в страху Божім, істинному каятті та молитві.

Часто усамітнювався в митрополичому селі Голєніщево, недалеко від Москви. Там побудував храм на честь трьох святителів — Василія Великого, Григорія Богослова та Івана Золотоустого. Багато переклав з грецької мови на слов’янську книг святих отців, відредагував слов’янський переклад Псалтиря. Особливу увагу приділяв редагуванню богослужбових книг та дотриманню статутності в богослужіннях. Розсилав по митрополії списки Літургії та інших священнодійств з вичерпним поясненнями до них. Збирав канонічні статті руських святителів та князів.

Талант і енергія святителя Кипріана на перший погляд зробили неможливе: в останній раз, хоч і ненадовго, об’єднали Київську державу. Але ж так справді було. Коли ж перестала існувати сама Київська держава, то й до сьогоднішнього дня ми не маємо єдиної Помісної Української Православної Церкви.

Упокоївся митрополит Кипріан 16 серпня 1406 року в селі Голєніщево, у глибокій старості. За чотири дні до кончини він написав прощальну грамоту, в якій прощав всіх і благословляв та просив прощення для себе. Цим святитель показав своє істинне християнське смирення. Заповів прочитати грамоту на похоронній процесії, що й було виконано. Нетлінні мощі святителя перебувають у Свято-Успенському соборі Московського Кремля. Перенесення їх, яке відбулося в 1472 році, Православна Церква відзначає — 27 травня (9 червня).