Серпня (24 серпня) — Преподобномучеників Федора і Василія Печерських, у Ближніх печерах

Жив в XI сторіччі в Києві заможний міщанин Федір, власник маєтку та великого багатства. Надійшов час і зі Святого Євангелія він дізнався про слова Господні, що стосувалися безпосередньо його: «Так і кожний з вас, хто не зречеться усього свого майна, не може бути Моїм учеником» (Лк. 14, 33). З Першого послання Святого апостола Павла до Тимофія Федору стало відомо, що «корінь усього лихого є сріблолюбство, віддавшись якому, деякі ухилились від віри і самі себе віддали багатьом скорботам» (1 Тим., 6, 10).

І усвідомивши пораду цих слів, Федір дійшов до єдино правильного рішення: роздав своє багатство все до крихти бідним і убогим та й став ченцем Києво-Печерської обителі. Отак на ниві доброчесності він став справжнім подвижником. За велінням ігумена чернець Федір оселився в печері, котра називалася Варязькою і прожив там багато років. Печеру ту колись викопали варяги чи то купці, а чи розбійники й за одним з давніх передань там були закопані великі скарби.

Ворог людський і в цей час не дрімав — він навів на ченця Федора чималий смуток і тугу за розданим багатством. Раптом на здивування братії, він почав висловлювати незадоволення монастирською їжею. Через диявольську спокусу він зовсім забув слова Господні: «… не піклуйтеся для душі вашої, що вам їсти чи пити, ні для тіла вашого, у що вдягнутися. Чи душа не більша за їжу, а тіло — за одяг? Погляньте на птахів небесних: вони не сіють, не жнуть, не збирають у житниці; і Отець ваш Небесний годує їх…» (Мф. 6, 25-26).

Тим часом підступний ворог доводив Федора вже до справжнього відчаю за втраченим багатством. Вже і братія почала помічати його скорботу. Тоді й прийшов до нього один з найдосконаліших ченців на ім’я Василій, та й сказав йому: «Брате Федоре, молю тебе, не погуби своєї винагороди. Якщо ти розкаявся, що все своє майно роздав бідним і хочеш статків, я все, що маю віддам тобі, лише скажи про це перед Богом і попроси, щоб милостиня твоя мені була зарахована. Ти від цього втішення будеш мати, але дивись, чи потерпить тобі це Господь?» Почувши це, Федір по-справжньому злякався гніву Божого, бо згадав, як колись у Константинополі один теж розкаявся, що віддав своє золото на милостиню, та й впав посеред храму мертвим. Зрозумів Федір, що брат Василій визволив його від великої недуги духовної. Про таких Господь сказав, словами пророка Єремії: «… якщо здобудеш дорогоцінне із нікчемного, то будеш, як Мої вуста: вони самі будуть навертатися до тебе, а не ти будеш навертатися до них.» (Єр., 15,19).

З того часу постала велика любов між братами Федором і Василієм та гірко від цього прийшлося дияволові. Не міг він заспокоїтися, що не звабив Федора багатством. То ж почав супостат ще більше «озброюватися» проти Федора та чинити йому нові підступи.

Якось відправив ігумен Василія з монастиря на інший послух на три місяці. Тим часом до Федора в подобі Василія з’явився диявол, говорячи спочатку корисне: «Федоре, як ти тепер поживаєш? Чи відчепилася від тебе бісівська рать, чи ще робить тобі підступи любов’ю до майна, нагадуючи тобі про роздане?».

Не зрозумів Федір, що говорить з бісом та й відповідає: «Тепер не дослухаюся я до бісівських думок і що б ти не звелів — з радістю виконаю, бо ж велику користь для душі я здобув, дякуючи твоїм настановам». Оскільки Федір не згадав ім’я Господнє, осмілів біс та й знову каже голосом брата Василія: «Даю тобі іншу пораду, з якої і спокій отримаєш, і винагороду за роздане тобою багатство. Проси в Бога, щоб дав він тобі безліч золота й срібла та нікого не пускай до себе і сам не йди нікуди». Відійшов біс від Федора, але думки про скарб продовжував йому підсилати, аби таки підбити його на молитву до Господа. А невдовзі уві сні біс в образі світлого ангела почав показувати йому місце в печері, де той скарб закопаний, і так декілька разів. Зібрався до того місця Федір, почав копати і скарб швидко знайшов — багато золота, срібла і дорогоцінного посуду. І знову явився до Федора біс в подобі брата Василія та й запитує: «То де ж той скарб, що ти отримав за твоєю молитвою?». Не хотів Федір показувати йому свій скарб, але почув від біса таке: «Чи ж не говорив я тобі, Федоре, що швидко нагороду отримаєш? Тепер багатство у твоїх руках — роби з ним, що хочеш». Та Федір відповів йому достойно: «Я в Бога просив задля того, щоб все роздати на милостиню». А біс продовжував: «Пильнуй, Федоре, щоб ворог знову не навів на тебе тугу за розданим. Краще забирай все та йди до інших країв». Та Федір підтвердив, що буде робити все, що йому накажуть, аби ж тільки залишитися в монастирі. Біс же по-своєму став запевняти, що скарб утаїти не вдасться — усе одно дізнаються й відберуть. Вийшло так, що Федір таки повірив умовлянням «брата», та й почав готувати вози й скрині в дорогу. Він вже був готовий залишити монастир, купити маєток та жити в миру.

Але ж Господь не бажає, щоб хтось загинув із того святого місця і врятував брата Федора молитвами святих Своїх. Тим часом у монастир повернувся Василій і все бісівське дійство розкрилося. Василій чітко пояснив Федору: «Хто б до тебе не прийшов в моєму образі, не починай розмови, поки той не сотворить молитву!». І ще раз утвердив печерника у Святій Вірі. Отак Господь уберіг Федора від погибелі бісівської. А той скарб так глибоко закопали, що й досі не знайшли і зараз ніхто не знає, де він є.

Тепер брати-чорноризці Федір і Василій боговгодно домовилися ніколи думок один від одного не таїти, а все вирішувати за Божою радою. Якось у Печерській обителі сталася велика пожежа. До причалу на Дніпрі прибуло багато плотів з матеріалом для будівництва нової церкви і келій. Федір, не бажаючи бути комусь тягарем, почав носити на гору матеріал для своєї келії. Але, що не винесе, біси все скидають донизу — так вони не проминули помститися йому. Молитва його була почута: «В ім’я Господа Бога нашого, який колись звелів вам увійти в свині, велить тепер через мене, раба Свого, все дерево з берега винести на гору». Усі, хто це бачив, прославили Господа.

За декілька років про історію зі скарбом дізнався син київського князя Святополка II, молодий і легковажний князь Мстислав. Якраз йому і явився біс у подобі ченця Василія, який давно вже був у затворі. Він і повідомив Мстиславу, що чернець Федір приховує великий скарб. Преподобного негайно схопили і привели до князя. Він усе підтвердив, але щиро зізнався, що не пам’ятає, де заховав той скарб. Федора було піддано страшним тортурам. Князь послав гінця за ченцем Василієм. Та коли той прийшов, істинний Василій, який уже 15 років був у затворі, навіть зрозуміти не міг, чого від нього хочуть. Князь же, оскаженілий від гніву і вина, піддав катуванням і цього ченця. З’їхавши зовсім з глузду, він смертельно поранив стрілою нещасного Василія, а той, вирвавши її з тіла свого, мовив до князя: «Цією ж стрілою сам вражений будеш!». Це було істинне пророцтво, бо так воно й сталося. А поки що князь повелів ув’язнити преподобних Федора і Василія нарізно, щоб зранку відновити катування. Однак тієї ночі вони обидва померли. Сталося це в 1098 році. Монастирська братія випросила їх тіла і обох поховали у Варязькій печері, а пізніше перенесли до Ближніх (Антонієвих) печер, де вони спочивають і нині.

Невдовзі в бою з князем Давидом Ігоревичем князь Мстислав був убитий власною стрілою. Усе зрозумів він, бо останні слова його були: «Оце помираю нині через преподобних Василія і Федора!». Збулося пророцтво печерського чорноризця Василія.

День пам’яті преподобномучеників Федора і Василія відзначається 28 вересня (11 жовтня) та в другу неділю Великого посту.