Грудня (3 січня) — Святителя Петра, митрополита Київського і всієї Руси, чудотворця

Святитель Петро народився у волинському містечку Ратні в сім’ї благочестивих і богобоязливих батьків. До нашого часу дійшло два видання про житія святого митрополита Петра. Перше — коротке, написане його сучасником єпископом Ростовським Прохором. Друге, більш докладне, яке написав його наступник на київській кафедрі — митрополит Кипріан (пам’ять — 16(29) вересня).

Батька звали Федір і він був дияконом у місцевому храмі, ім’я матері невідоме. Та про неї є згадка, пов’язана з дивним видінням уві сні, яке було їй незадовго до народження сина: начебто тримає вона на руках агнця, у якого між ріжками росте дерево все у квітах, із плодами й палаючими свічками та незрівняними пахощами. На ранок мати з великим здивуванням розповідала родичам та близьким про бачене, ще не знаючи, що в майбутньому це дивне видіння здійсниться.

Семирічний хлопчик Петро був відданий на навчання, але особливих успіхів він не мав. Грамота давалася йому дуже тяжко й це засмучувало батьків. Але Всевишній турбувався про свого обранця. Якось уві сні Він явив йому чоловіка у святительському облаченні, котрий промовив до Петра: «Відкрий, чадо, уста твої». Коли ж той розтулив вуста, святитель правою рукою доторкнувся до його язика, й Петро відчув, що гортань його переповнена дивними солодощами.

З того часу Петро почав показувати такі здібності, яких не було в жодного учня й досить швидко вивчив Святе Письмо.

Уже в 12 років Петро залишив батьківську оселю й направився в недалеку обитель, де невдовзі прийняв постриг. Треба зауважити, що чернечий шлях Петра розпочався досить складно. Він виконував надто тяжкі роботи на монастирській кухні, носив воду й дрова, мив для братії волосяниці. Та цей послух не заважав йому приходити до храму на денні й нічні служби першим і залишати його останнім. Чимало років провів Петро в таких подвигах за правилом святого Івана Ліствич-ника, покірливо слухаючись свого духовного наставника. З ініціативи настоятеля монастиря він був висвячений на диякона, а потім на ієромонаха. Тут і виникли в Петра благі наміри опанувати іконопис. Знаючи, що святий апостол Павло займався ткацтвом, а євангеліст Лука першим увічнив образ Пресвятої Богородиці, святий Петро також загорівся бажанням мати кінцевий результат своєї праці в матеріальному вигляді. І мав у цьому неабиякі успіхи. Одна з написаних ним ікон Богородиці, а після цього безліч її списків, отримали назву Богоматір Петровська». Найбільш давній із тих, що збереглися, датується XIV ст. Для молодого ієромонаха це було досить приємне заняття, завершення якого завжди викликало в нього сльози радості й розчулення.

Та після багаторічного життя серед братії в Петра з’явилося бажання до життя усамітненого. Знайшовши безмовне місце на річці Раті, що впадає в Прип’ять, він спочатку спорудив собі невеличку келію, а потім узявся за будівництво церкви на честь Спаса нашого Ісуса Христа. Це був початок заснування Ратенського Свято-Преображенського монастиря. До нього досить швидко почала збиратися й братія. Хто буде нею управляти, не було ніяких сумнівів. Так святий Петро став ігуменом монастиря. Був він для братії істинно чадолюбивим батьком, постійно турбувався про їхнє спасіння, наставляючи всіх не лише словом, а й власним прикладом. Він був настільки милостивим, що ніколи не міг відпустити з порожніми руками того, хто просив в ім’я Господнє. Роздавав усе, що було в нього, бо добре пам’ятав слова євангеліста Луки «… будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний» (Лк., 6, 36). А ще дарував ікони власного письма. Слава про праведне життя ігумена Петра дійшла до галицько-волинських князів, і вони щиро дивувалися святості чоловіка Божого Петра та з любов’ю слухали його настанови. У монастир заїхав митрополит Київський Максим на шляху з Константинополя до Володимира, і святий Петро звернувся із братією до нього за благословенням. Притому вручив митрополиту свою ікону Богоматері, яку той потім з великою пошаною зберігав.

Сталося так, що в грудні 1305 року митрополит Максим помер і ігумен Володимирський Геронтій самоправно, але за підтримки князя Тверського Михаїла Ярославича, узяв святительські ризи й вирушив до Константинополя з метою висвячення на митрополита всія Руси. А тимчасом Галицько-Волинський князь Юрій Львович також посилає до святого міста ігумена Петра з посланням Патріарху на висвячення його на Київський престол. Є й інша думка, що в тому посланні писалося лише про Галицьку митрополію. Так практично одночасно вони добиралися до Константинополя. Але, якщо в Геронтія на своєму шляху трапилося безліч перепон, і буря на морі, і сильний зустрічний вітер, що надовго його затримало в путі, то Петро першим прибув до Патріарха. А ще засмученому Геронтію було видіння уві сні ікони Петровської, від якої було сказано: «Даремно ти стараєшся, не дістанеться тобі святительський сан. Той хто написав мене… і буде возведений на престол святительський…»

Коли ж Петро зайшов до Вселенського Патріарха Афанасія, храм наповнився дивними пахощами, то зрозумів, що це пов’язано з приходом ігумена Ратенського з Волині. Петра було визнано достойним єпископського сану і Патріарх висвятив його на святительське служіння. Під час рукоположення лице Божого угодника Петра так засяяло, що всі присутні дивувалися й говорили: «Чоловік цей воістину прийшов по Волі Божій».

Відбувалося це 1308 року. За декілька днів прибув Геронтій та розповів про свої пригоди. Патріарх забрав у нього ризи, жезл, ікону і все це передав митрополиту Петрові. А той протягом багатьох днів слухав настанови Патріарха, а потім, отримавши благословення, повернувся в митрополію. Та Київ після татаро-монгольської навали лежав у руїнах, і митрополиту, як і його попереднику, довелося переносити кафедру у Володимир на Клязьмі. Уперше це зробив митрополит Київський Максим у 1300 році. Ревний святитель Петро часто подорожував по території митрополії і відвідував землі київські, волинські та суздальські, перебував і навіть проповідував у сільських храмах. Проте були й противники його праці на кафедрі. Наприклад, єпископ Тверський Андрій та й сам князь Тверський Михаїл Ярославович. Доходило навіть до доносів на нього Вселенському Патріарху. Що залишалося святителю Петрові? Відповісти словами апостола Павла: «Якщо Бог за нас, то хто проти нас?» (Рим., 8, 31).

На соборі в Переславлі-Залєському, де розбирався один із доносів у присутності патріаршого посланця, святий Петро із притаманною йому покірністю сказав: «Через мене нині відбуваються тривоги… Виберіть зі свого середовища пастиря вигідного для всіх.» Та собор виправдав його і він у присутності учасників собору звернувся до справжнього донощика єпископа Андрія зі словами всепрощення: «Мир тобі, чадо в Христі. Нехай Бог простить за все, що сталося.» На пам’ять про цю подію в 1585 році в Переславлі-Залєському була збудована церква на честь святого Петра-митрополита, яка зберігається й нині.

У тяжкий час для Руської землі довелося святителю Петрові управляти митрополією. Доводилося їздити навіть в Орду гасити чвари між руськими князями, а ще умилостивлювати грізного хана Узбека. Наростала ворожнеча між сильним князівством Тверським і маленьким на той час містечком Москвою, і тут митрополит із Волині став на бік останньої, від чого мав величезне невдоволення князя Тверського. Але з московським князем Іваном Калитою стосунки в митрополита складалися добрі. Адже князь був надто боголюбним, старанним читачем священних книг та милосердним до вбогих. Любив його святитель Петро, тому й перевів кафедру з Володимира до Москви. Тут, хоч і без будь-яких на те законних підстав, князь і митрополит разом закладали основи політичної й економічної могутності майбутньої столиці, тут за порадою митрополита князь спорудив перший кам’яний храм на честь Успіння Божої Матері, бо треба ж було мати кафедральний собор. Проіснував він півтора сторіччя й розвалився. Теперішній Успенський Собор у Кремлі, у якому відбувалася коронація царів та інші найважливіші державні події, побудований у 1475-1479 роках. А про себе митрополит сказав: «і кості мої тут покладені будуть». А князю напророкував, що, як той побудує храм, і сам прославиться, і місто Москва буде найбільш прославленим.

Тож і називають митрополита Петра навіть російські історики по-різному: і фундатором Московської митрополії, і поборником церковної державної єдності Русі, і навіть «засновником московської держави». Але є й інші думки: «… в його (митрополита Петра) діях ми не знаходимо глибокого розуміння інтересів держави, готовності допомагати великокняжій владі… Не слід переоцінювати й московські симпатії Петра. У сучасній церковній і буржуазній історіографії його називають «другом Москви», «основоположником Московської держави». Насправді ж Петро не був переконаним прихильником якого-небудь княжого дому (Н. С. Борисов «Церковные деятели средневековой Руси ХІІІ-ХVІІ в.в.» М.1988).

І тут же наводиться, як доказ сказаному, що навіть земельних пожертвувань митрополиту від князів не було.

Але факт залишається: за митрополита Петра Москва стала церковною столицею Русі. Митрополит Петро, за прикладом старозавітних пророків, був надто суворим до московського духівництва, вимагав від нього самозречення, чернечого аскетизму. До кінця XVII ст. на Русі збереглося заведене ним правило, якого не знала навіть Візантійська церква: овдовілий священик мав іти в монастир, в іншому випадку він позбавлявся сану.

До нашого часу дійшло два послання митрополита Петра: «Повчання ігуменам, попам і дияконам» і «Повчання духовенству і мирянам».

Священників він називає стражами церкви й просить бути істинними пастирями, а не найманцями, які «… Їли жир і вовною одягалися, відгодованих овець заколювали, а стада не пасли» (Єз., 34, 3). Закликає їх бути зразком для свого стада, як Спаситель говорив апостолам: «Так нехай сяє світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного» (Мф., 5, 16).

Простих віруючих святитель просив мати страх Божий, пам’ятати про суд, смерть і воскресіння, поспішати до церкви, любити священиків, милувати вбогих, вдів і сиріт. Усе це для того, щоб почути блаженний голос: «…прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте царство, уготоване Вам від створення світу» (Мф., 25, 34).

Блаженна кончина святителя Петра наступила в ніч на 21 грудня 1326 року. Чин похорону митрополита звершував єпископ Луцький Феодосій. Поховання згідно із заповітом було здійснене на території собору Успіння Пресвятої Богородиці, який тоді ще будувався. Тепер мощі святителя Петра спочивають в Успенському соборі московського Кремля. Українська Православна Церква тричі на рік відзначає дні пам’яті святителя Петра митрополита Київського і всієї Руси:
21 грудня (3 січня) — у день кончини;
24 серпня (6 вересня) — у день перенесення його мощів у ново-збудований Успенський собор у 1479 році (цього ж дня — святкування Петровської ікони Божої Матері);
5(18) жовтня — спільне святкування з іншими святителями Московськими.