Житіє святителя Іова Борецького, митрополита Київського і всієї Руси

Святитель Іов, в миру Іван Матвійович Борецький, походив з родини українського шляхтича с. Бірча Руського воєводства на Галичині (сьогодні — містечко Бірча, Городоцького району, Львівської області). Рік і дату його народження важко встановити. Нам також нічого невідомо про дитинство майбутнього святителя. Свого часу митрополит Іов згадував про «убогую отчизну нашу в Борчу… церков і монастир св. Онуфрія». Напевно батьки дали Іванові непогану початкову освіту, а вже потім направили навчатися далі: спочатку до Львівської братської школи, а відтак і до Острозької академії. Тут Іван Борецький мав змогу познайомитися з цілою плеядою вчених-богословів. Припущення щодо навчання майбутнього святителя у двох престижних школах ґрунтується на випущеному у 1605 р. дерманською друкарнею посланні М. Пігаса від 15 жовтня 1599 року де, між іншим, вказано: «Листь той въ Єгипте авсоньски начертаный, рускимь языкомъ въСарматехь дарований Борецькими, наддер Апольлови коханымъ и въПарнасьсе на лоне музъ выхованьїмъ»⁶³.

Деякі дослідники вважають, що Іван Борецький міг навчатися в Краківському університеті коштом князя Костянтина Острозького, але ніяких достовірних даних про здобуття такої освіти майбутнім святителем ми не маємо. Більшість істориків схиляється до думки, що Іван Борецький навчався, і навіть деякий час — до 1604 р. — жив у Острозькій академії. Підстави відносно таких припущень дає нам зміст полемічного твору «Пересторога», написаного майбутнім святителем київської кафедри. Автор цього трактату з великим пієтетом ставиться до князя Костянтина Острозького, прекрасно орієнтується в реаліях Західної Волині. Однак на те, що Іван Борецький якщо не навчався, то принаймні побував у Кракові, вказує його обізнаність у життєвих звичаях цього польського міста.

Іван Борецький свого часу сміливо виступив проти унії, яку задумали укласти з Римом єпископи-відступники. Цієї пори естафету першості нашого церковно-культурного національного відродження приймає Львів. В добу унійних дебатів, на запрошення львівського братства, майбутній митрополит стає дидаскалом греки та латини львівської братської школи. З братською школою пов’язано майже двадцять років життя святителя. Невдовзі він стає її ректором.

Коли Іван Борецький прийшов на викладацьку працю до львівської братської школи, вона вже мала добру славу і велику пошану. Можливо, крім греки та латини, він викладав ще й богослов’я. Це підтверджують слова митрополита Димитрія Ростовського про майбутнього святителя: «Премудр в Божественном Писанії, в грецькій і латинській мовах добре вправний». За підтримки гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного 1592 року школа отримала від польського короля Сигізмунда III право на викладання семи вільних наук.

У 1605 р. Іван Борецький покидає Львів. У цей період він бере шлюб з Некифорією Федорівною Чеховичівною, і незабаром стає священиком. Отець Іван Борецький переселяється до Києва в нелегкі для Православної Церкви часи. Тут якраз відбувається поступове підступне запровадження унії. Храми один по одному переходять до рук прибічників Берестейської церковної «злуки» з Римом. Ієрей Іван Борецький оселяється у Києві на Подолі і у 1610-1615 рр. служить у Воскресенській церкві. Тут, біля храму, він живе разом з дружиною у власному будинку. Маючи за плечима величезний досвід викладацької та адміністративної роботи, о. Іван Борецький стає ректором Київської Богоявленської братської школи, а при Воскресенському храмі, у своєму будинку, відкриває парафіяльну школу, де не лише навчає, але й утримує своїм коштом обдарованих учнів.

На той час центр духовного та національного життя переміщається до Києва. 1618 р. усе Запорозьке Низове військо на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним увійшло до Київського Богоявленського православного братства, заснованого трьома роками раніше (1615 р.). Фундаторкою школи при православному братстві стає вдова мозирського маршалка Стефана Лозки — Галшка (Єлизавета) Гулевичівна, яка жертвує ділянку землі на Подолі під будівництво школи, де згодом постане славетна Києво-Могилянська академія.

Наприкінці 1617 — початку 1618 років отець Іван переконує свою дружину Некифорію спільно з ним прийняти чернецтво. Приблизно у 1619 р., після проходження послуху, ієрей Іван Борецький приймає постриг у Михайлівському Золотоверхому монастирі з ім’ям Іова. Невдовзі стає ігуменом. Його колишня дружина, згідно переказів, стає ігуменею Іоано-Богословського монастиря, що знаходився в межах Михайлівської гори, поруч із Золотоверхою обителлю. Про діяльність ігумена Іова Борецького, як настоятеля Михайлівського Золотоверхого монастиря, відомо зовсім небагато. Будучи членом вченої богословської групи, створеної Єлисеєм Плетенецьким, він виправляв «Анфологіон» (вибрану Святкову Мінею на весь рік), який було надруковано 1619 р. Цю богослужбову книгу ігумен Іов перекладав з грецької на церковно-слов’янську мову. Отець настоятель видає документ, в якому йдеться про ремонт бічних вівтарів Золотоверхого собору та заготовлення матеріалів для побудови дзвіниці.

Ігумен Іов Борецький був безкінечно доброю і чуйною людиною, простою і доступною, сердечно відгукувався на страждання багатьох людей. За такі чесноти його порівнювали зі святим Іоаном Милостивим. До нього зверталися, як до «милого ігумена». Його ім’я було широко відомим серед простого люду Києва і околиць, що зрештою стало однією з причин обрання його на третьому році ігуменства Київським митрополитом.

З проголошенням унії на Берестейському соборі 1596 р. та визнанням її на польському сеймі 1597 р., православне духовенство, яке не підтримало цього «акту злуки» з Римом, було поставлене в Речі Посполитій поза законом. З кожним роком, упродовж першого десятиліття XVII ст., правовий стан православних погіршувався, хоча вони рішуче обстоювали свої права і привілеї на сеймах. Уніати також себе називали представниками «грецької релігії» і людьми «грецького закону», тому зухвало претендували на всі старожитності православних. Не підтримали унії лише два єпископи: Львівський — Гедеон Балабан, і Перемиський — Михаїл Копистенський, які втратили права церковно-громадського стану в Речі Посполитій та були проголошені поза законом. Вибори нових православних ієрархів на місце єпископів-апостатів стали неможливими. «Подавець церковних хлібів» — польський король — не дозволяв цього робити. Один по одному відійшли до вічних осель непохитні оборонці віри православної: 1607 року спочив Львівський єпископ Гедеон Балабан; на початку 1608 упокоївся благовірний князь Костянтин Острозький, а у 1610 році преставився і Перемиський єпископ Михаїл Копистенський. Не зважаючи на повну безправність, українська православна спільнота явила в цей час могутню внутрішню силу. Спершу в авангарді опору унії стали православні братства, а згодом козацтво, яке все більше ототожнювало свою боротьбу з захистом прав переслідуваної Православної Церкви.

4 лютого 1620 р. до Путивля прибув Єрусалимський патріарх Феофан, який, покинувши межі Московської держави, направився до колиски Древньої Руси — Києва. Дорогою він відвідав Густинську обитель, а потім зупинився в Прилуках, де його радо зустрів гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний з безліччю козаків. У супроводі новоявлених захисників православ’я, патріарх Феофан 22 березня прибув до самого Києва. Він зупинився у паломницькому будинку Київського Богоявленського православного братства при монастирі на Подолі. Козаки поставили навколо цього місця сторожу і, за висловом літописця, «аки пчоли матку свою, тако святійшого отця і пастиря вівці словеснії від вовків ворожих стережаху»⁶⁴. Разом з Єрусалимським патріархом до Києва

прибули ще два архиєреї: Софійський митрополит Неофіт та Страгонський єпископ Авраамій. Їх супроводжували екзархи двох інших східних патріархів архимандрит Арсеній з грамотою від Константинопольського патріарха Тимофія та протосинкел ієромонах Йосиф з грамотою від Олександрійського патріарха Кирила Лукаріса. Приїзд патріарха Феофана до Києва викликав неабиякий інтерес та щиросерду радість православного люду. Навколо патріарха згуртувалась капітула митрополії Київської і Галицької, православне духовенство. З усіх куточків України до Києва стали прибувати представники православних братств, єпархій. Певна річ, церковно-урядуюча діяльність патріарха у Києві в цей час не могла носити відкритого характеру, вона вершилась всупереч бажанню польської влади і без будь-якої підтримки з боку офіційних властей⁶⁵. Не підлягає сумніву соборний характер цієї діяльності⁶⁶.

Перш за все дії Єрусалимського святителя були спрямовані на те, щоб поставити єпископів на вдовуючі українські православні кафедри. Патріарх Феофан першим висвятив на єпископа Перемиського ігумена Межигірського Спасо-Преображенського монастиря Ісаю Копинського. Це сталося 6-го жовтня 1620 р. в Богоявленській церкві Києво-Братсьткого монастиря при закритих вікнах і при тихому співі. Через три дні, 9-го жовтня, у тій же братській Богоявленській церкві, так само було рукоположено на митрополита Київського ігумена Михайлівського Золотоверхого монастиря Іова Борецького. Невдовзі архиєпископом Полоцьким став Мелетій Смотрицький.

Саме цього часу поляки програли військову кампанію проти турків. З цього приводу король скликав у Варшаві сейм. На нього прибули депутати від православних. Вони вже були поінформовані про те, що у Києві фактично була відроджена православна ієрархія. Один з православних делегатів, чашник землі Волинської Лаврентій Древинський, відкрито виступив з промовою проти утисків православних у Речі Посполитій. Зокрема він сказав: «Тепер, звичайно, перед страшною небезпекою для республіки, ваша величність напевно більшу частину ратників потребуватиме від народу греко-руського сповідання. Але як цей народ підставить свої груди для захисту нашої держави, якщо залишаться незадоволені його потреби та прохання? Як може він звернути свої зусилля, щоб здобути нам вічний мир, не маючи внутрішнього миру та спокою у своєму домові? Чи стане він щиро, з мужністю та ревністю гасити своєю кров’ю палаючі стіни держави, коли бачить, що не хочуть загасити полум’я, від якого горять його домашні стіни?»⁶⁷. У відповідь на цю промову король разом з сеймом знову затвердив для спокою православних сеймову конституцію 1607 р. і обіцяв на майбутнє роздавати церковні бенефіції, спираючись саме на неї. Король забороняв всяке переслідування та утиски православних за їхню віру, надав повну свободу у відправі богослужінь, підтримав усі права і привілеї та вольності, даровані православним його предками, рівно ж як і права православних братств та засвідчував, що у майбутньому буде давати їм православних владик, архимандритів та ігуменів і роздаватиме церковні маєтки, що були призначені їм здавна. Однак православні депутати не ризикнули у такий складний момент звертатися до короля з проханням про легалізацію нововисвячених владик. Польський король Сигізмунд III 10 листопада 1620 р. прямо з сейму відправив свого посла з листом до патріарха Феофана, прохаючи його, щоб він схилив запорожців бути слухняними королівській волі та виступити на боротьбу з ворогами Речі Посполитої.

Тим часом, 7 січня 1621 року, Єрусалимський патріарх залишив Київ і в супроводі нововисвячених владик, духовенства та великої кількості народу, під охороною козаків, попрямував до молдавського кордону. Дорогою, у Трахтемирівському монастирі та в Білій Церкві, патріархом були звершені ще три архиєрейські хіротонії: Трахтемирівського архимандрита Єзекіїля Курцевича поставлено на єпископа Володимирського і Берестейського, ігумена Ісаакія Борисовича — на єпископа Луцького і Острозького та ігумена Паїсія Іполитовича — на єпископа Холмського. На Пінську кафедру патріарх поставив грека Авраамія, єпископа Страгонського. Тут патріарх Феофан просив гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного виконати волю короля — козакам виступити на війну проти турків.

Наприкінці січня Єрусалимський патріарх прибув у прикордонне містечко Буша. Тут відбувся останній собор нашої Церкви за участю патріарха, який розглянув «устав, чин і обичаї». Зокрема, собор звернув увагу на декілька звичаїв і традицій, які суперечили благочестю і постановив «ізнести їх із Церкве Христови». Що ж це були за звичаї, що вкоренились, як неправильні, в нашій Церкві? Перший: при звершенні причастя мирян триразове подання Святих Дарів з розділенням імен Божих: Отець, Син і Святий Дух, замість одного подання Святих Таїн з виголошенням слів: «Тіло і Кров Господа і Бога і Спаса нашого Ісуса Христа подається рабу Божому (ім’я) на відпущення гріхів і життя вічне». Другий: причащення часточками інших проскур, а не часточками самого Агнця. Третій: святкування десятої п’ятниці. Четвертий: поминання провідної неділі біля церкви на гробах християнських з «музикою і корчмами», замість молитовного поминання в церкві. П’ятий: напування, під час таїнства шлюбу, яким-небудь напоєм зі співом «Тіло Христове прийміте». Всі ці звичаї собор засудив. Крім цього на соборі патріархом була написана і вручена митрополитові Іову Борецькому грамота з означенням діяльності патріарха Української Православної Церкви, викладенням соборних постанов і патріаршого заповіту нововисвяченим ієрархам, щоб вони «єдиномисленно утішалися, промишляли і совітовались о добром і спасенном Церкви Христовой»⁶⁸. 12 березня 1621 р. патріарх уже був на території Валахії.

По від’їзді патріарха Єрусалимського Феофана, продовжилася соборна діяльність відродженої ієрархії Української Православної Церкви, зокрема її предстоятеля митрополита Іова Борецького. Вже незабаром відбувся київський травневий церковно-народний собор. Це сталося у дні Святої Тройці, яка припала 1621 року на 20 травня. На собор прибуло майже все православне духовенство. Детальних історичних свідчень про цей собор не збереглося. Але можна з упевненістю сказати, що головним питанням на соборі було досягнення нововисвяченою ієрархією правочинного становища в державі, також розглядалося питання про повернення православній ієрархії старожитніх прав і вольностей, які вона втратила з впровадженням унії. Засідання цього собору затяглися надовго, останнє з них відбувалося вже не в Києві, а в Сухій Діброві. Саме тут в середині червня пройшла козацька рада за участю православних ієрархів. Тривала вона три дні. Присутніми на ній були, окрім козаків, митрополит Іов Борецький, єпископ Єзекіїль Курцевич, триста священиків і п’ятдесят ченців. На чолі козаків був гетьман Запорозького війська Бородавка та колишній гетьман — Петро Конашевич-Сагайдачний.

Першого дня на засіданні митрополит Київський Іов Борецький скаржився на короля і уряд за те, що в Польській державі давню православну віру пригнічують і утискають. Святитель перед зібранням прочитав листа, якого отримав з Вільна, і показав список віленських православних братчиків, що постраждали за віру, з яких одні були страчені, інші посаджені у в’язниці, а треті кинуті до ями. На цьому зібрані розглядали участь козаків у військових діях Речі Посполитої. Для цього на третій день ради було створене посольство до короля на чолі з Петром Конашевичем-Сагайдачним, єпископом Єзекіїлем Курцевичем і двома іншими делегатами. Головною метою посольства було просити короля, щоб він затвердив митрополита та інших нововисвячених православних ієрархів. На випадок відмови, козаки погрожували захопити всю шляхту, «бо так радив це зробити митрополит Іов», — додає очевидець⁶⁹. Це посольство дійсно було прийняте королем, але ніякого успіху не мало. Легалізації ієрархії можна було очікувати лише після смерті Сигізмунда III.

Один з уніатських письменників згадує у своєму творі про «собор Борецького зі шляхтою в Житомирі». Зібрання шляхти проходило у липні 1621 р. Саме цього часу тут засідав передсеймовий сеймик шляхти Київського воєводства. Можемо припустити, що саме тоді митрополит Іов, дбаючи про становище ієрархії та духовенства, скликав собор. На ньому було розглянуто ті ж самі питання. Але у зв’язку з військовими діями з боку турків, було вирішено не ставити в один ряд проблем церковних і державних, а в тяжкий час простягнути руку допомоги польській владі, адже військові дії розгорталися саме на українських землях.

Якщо два попередніх собори в основному розглядали питання правового становища Православної Церкви в Польсько-Литовській державі, то наступний Київський собор — «Совітування о благочестії» — був присвячений питанням внутрішнього церковного впорядкування та управління, а також переважно розглядав питання пастирського характеру. Відносно часу скликання цього собору відомо, що він проходив після Хотинської битви 1621 р. Головне завдання, яке ставив перед собою собор — «заховати і ростити в народі руському віру і догмати Церкви Сходньої». У 24-х постановах цього собору викладено думки про сутність, міру і принципи пастирського впливу на життя вірян. Собор вказував, що треба робити православному пастиреві, аби бути високоморальним. Перш за все — очистити себе від гріха, викоренити зло і насадити добрі діла через дотримання заповідей Божих. Негативний приклад пастирства собор вбачав у діяльності єпископів-уніатів. Узагальнюючи, постанови собору «Совітуваня о благо-честії» можна поділити на три групи: постанови, які стосуються особистих моральних якостей пастирів; постанови про міри пастирського морального впливу, який може здійснюватися тільки через особистий приклад пастирів; постанови про заходи, необхідні для збереження ієрархії і вдосконалення її діяльності. Собор означив наступні чесноти, які треба мати пастирям Церкви: незлобивість, чистоту, постійність молитовного подвигу і посту, відданість православній вірі, уважне вивчення церковних догматів, готовність до сповідництва, мучеництва за православ’я, покаянний настрій, простота в одязі і «поїздках». Міру пастирського морального впливу на життя пастви, як особистого, так і організованого, собор сформулював у таких настановах: постійне проведення пастирських візитацій єпископів: відвідання ними міст своєї єпархії та домів своєї пастви; проповідницькі подорожі освічених і здібних до церковного учительства «учеників» єпископських по містах; обов’язкова проповідь у церкві щонеділі; підтримка діяльності шкіл, братств; видання полемічної літератури. «Совітування о благочестії» вказувало заходи, необхідні для збереження православної ієрархії та вдосконалення її діяльності. Вони полягали в наступному: підготовка достойних кандидатів у священство і правильне їх обрання (заборона єпископам назначати собі наступників); звернення до східних патріархів по допомогу в справах церковних і запрошення з Афону на Західну Русь «преподобних мужей руських, в тому числі блаженних Кипріана і Іоана прозванієм Ви-шенскаго і прочих, там находяхщися, процвітающих жизнью і благочестієм і посилать на Афон, як на школу духовную, других лиц, расположенних к добродітельной жизні»; відкриття нових єпархій (тут було затверджено постанову про відкриття єпископської кафедри у Черкасах)⁷⁰. На цьому закінчується перший період соборної діяльності Київської православної митрополії за участю її святителя — Іова Борецького.

Боротьба за легалізацію нововисвяченої ієрархії мала орієнтуватися не тільки на правове соборне поле. Останнє зібрання Української Церкви сподвигло ієрархів, клір і братчиків активізувати літературну полемічну діяльність. В цей час енергійний архиєпископ Полоцький Мелетій Смотрицький пише черговий полемічний твір «Виправдання невинності». Цього ж року було надруковано «Палінодію» Захари Копистенського. На польському сеймі 1623 р. православні добилися певного послаблення свого безправного становища, але на ділі ніякого полегшення не настало. Трагічний акт убивства уніатського Полоцького єпископа Йосафата Кунцевича повністю знівелював досягнуті домовленості. Сам єпископ Йосафат був фанатично налаштованою особою. Він став єпископом у Полоцьку, посівши ту ж саму кафедру, що і православний архиєпископ Мелетій Смотрицький. Багато полоцьких парафій висловили свою підтримку саме православному ієрархові. Тоді Йосафат з натовпом своїх невгамовних прихильників став обходити з погромами парафії та садиби православних. Навіть уніатський митрополит Йосиф Рутський та королівський канцлер Лев Сапєга попереджали ревного уніата, що його фанатизм спотворює унію і робить її політично небезпечною для спокою в державі, але Йосафат не дослухався до подібних застережень. Під час відвідин Вітебська восени 1623 р., вигнавши православних з усіх церков, він розгромив навіть заміські намети, у яких православні почали звершувати богослужіння. Тоді натовп скривджених православних кинувся на Иосафата з палицями та камінням і, вбивши нечестивого кривдника віри Христової, вкинув тіло в р. Двіну. Наслідки цього обопільного насилля були сумними. Католики і унія отримали нового мученика, постать якого до сьогодні роз’єднує православних та уніатів. Близько десяти міщан Вітебська були страчені, місто позбавили Магдебурзького права. Повсюди було заборонено будувати і ремонтувати православні храми.

Архиєпископ Мелетій Смотрицький не сприйняв такий розвиток подій. Він перебрався до Києва, а вже звідси поїхав подорожувати Сходом, не знайшовши спокою ані в самому Києві, ні в його околицях. 1622 року помер гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, смертельно поранений у битві під Хотином. Його поховали у Києво-Братському Богоявленському монастирі. В його особі Православна Церква втратила свого великого захисника. І хоч козаки надалі боронили православних від закриття храмів, надія на сейм 1623 р. остаточно щезла, а з нею і надія на легалізацію православної ієрархії. Саме в такій атмосфері безнадійності й розпачу постало листування святителя Іова з Московією 1625 р., у якому святитель навіть просив прийняти скривджених православних під цареву руку. Але в цей час Москва сама ледь-ледь оговталась від своєї кількарічної смути і не наважилася відкрито піти на конфлікт з Польщею.

Цілий ряд православних богословів не витримав гнітючої атмосфери безправ’я і поневіряння у своїй же державі, що панувала протягом тяжкого десятиліття після вбивства Йосафата Кунцевича. Спокійне життя і громадянське рівноправ’я уніатського духовенства, звичайно, схиляло частину православних богословів та священиків до переходу в унію. Так вчинив ректор Київської братської школи Касіян Сакович, а за ним і Кирило Транквіліон-Ставровецький. Перейшов до уніатів і архиєпископ Мелетій Смотрицький. Коли він повернувся зі Сходу, обережні православні зустріли його з недовірою. Єпископ не захотів їхати до Вільна, бо мав там конфлікт з братчиками, а поїхав на помешкання до Дерманського монастиря, який на той час уже був уніатським. Це фактично означало перехід архиєпископа Мелетія на бік унії. Але декотрий час він ще тримав свої підступні наміри втаємниченими і навіть переписувався зі своїм предстоятелем — митрополитом Іовом, як православний. Цього часу Мелетій Смотрицький писав свою «Апологію», і як тільки вона побачила світ, митрополит Іов зібрав собор у Києві в серпні 1628 р., який засудив цей, вже фактично уніатський, антиправославний полемічний трактат. Православні вимагали від Мелетія Смотрицького зректися даного твору, на що він нібито спочатку погоджувався. Протопоп Андрій Мужиловський надрукував у відповідь «Антидот» — викриття латинства «Апології». Незабаром Мелетій Смотрицький покинув Київ, скинув маску своєї «незлобності», відмовився від свого покаяння і відповів протопопу Андрію Мужиловському новим твором — «Ектезисом». Талановитий, колись яскравий православний полеміст, Мелетій Смотрицький виявився не менш яскравим уніатським полемістом, і надрукував ще «Паренесіс» — сповіщення до народу руського про прийняття ним унії. Мелетій Смотрицький залишився уніатом до своєї смерті 1633 р.⁷¹

Видання проуніатських творів Мелетія Смотрицького мало сильний суспільний резонанс. В Україні почали ставити питання про об’єднання Руси з Руссю, яке виношувалось ще у 1627 р. У спробі так званого поєднання виступило три групи: перша — латино-уніатська партія і в ній уніат Мелетій Смотрицький; друга — центрична партія української православної ієрархії, яку до певного часу підтримував сам митрополит Іов Борецький і третя — широкі маси православного духовенства та мирян. Про першу групу не можна сказати нічого особливого, вона повністю і чим скоріше підтримувала ідею такого об’єднання. А ось партія православних ієрархів діяла обережно і проявила тут певну дволикість. Спочатку ієрархи Православної Церкви підтримували уній-ні прагнення архиєпископа Мелетія Смотрицького. Саме в цей час на арені церковного життя з’являється постать Києво-Печерського архимандрита Петра Могили, майбутнього святителя Української Церкви. Він досить помірковано дивився на різницю між східними і західними християнами. Погляди архимандрита Петра Могили, якого підтримував Мелетій, до певної міри розділяв більш обережний першоієрарх нашої Церкви — Іов Борецький. Але це намагання піти на поступки закінчилося, можна сказати, трагічно. Нічим закінчився Київський собор, скликаний 29 червня 1629 р. Більшість його учасників протестували проти спроб злуки між православними та уніатами і, таким чином, відкидали пропозиції престарілого Польського короля Сигізмунда III. Поверхова розповідь про справжній перебіг подій не дає нам можливості детально заглибитися та дати вичерпну оцінку цим, ймовірно, неоднозначним глибинним процесам. Але беззаперечним фактом є те, що наша ієрархія більше вже ніколи не піддавалася на «щедрі ласки» з боку тих, хто одного разу вже вчинив лукавство, розділивши колись єдину православну Київську митрополію на дві частини. Результат був невтішним: на теренах України остаточно закріпилось довготривале церковне розділення. Позитив можна вбачати хіба що в тому, що наша Церква, втративши досить популярну у тодішніх богословських колах особистість — архиєпископа Мелетія Смотрицького, придбала більш твердого, православно-загартованого у цих «унійних об’єднавчих прагненнях», архимандрита Петра Могилу.

Після цих перипетій Православна Церква поверталася до нормального внутрішньо-церковного життя. Про це свідчить Київський собор 1629 року, що зібрався з волі митрополита Іова в першу неділю Великого посту. Найважливішим у діяннях цього собору було ухвалення до друку «Літургіаріона» — Служебника Петра Могили. Також собор прийняв постанову про акафісти і пасії. Введенням останнього чину було започатковано в Українській Православній Церкві, а згодом і в Російській, служіння пасій, які зазвичай очолював архиєрей, — особливих великопісних служб з читанням євангельських розповідей про страждання Христові¹⁰.

У своєму нелегкому, тернистому архипастирському служінні митрополит Київський Іов Борецький дбав про свою паству, як ревний святитель. Перш за все він адміністративно впорядкував свій капітул при кафедрі, яка знаходилась у Михайлівському Золотоверхому монастирі. Також капітул існував і в іншому місці митрополичої єпархії — Слуцьку, при соборній церкві. За святительства Іова Борецького у Київській митрополії зросла кількість монастирів. У соборних документах — грамотицях цього періоду — згадувались, зокрема, такі: Михайлівський Золотоверхий митрополичий, Пустинно-Микільський, Богоявленський братський на Подолі зі школою, Кирилівський, Межигірський, Віденський Свято-Духівський і, підпорядкований йому, Мінський Петро-Павлівський, у воєводстві Мінському — Селюцький, у воєводстві Троцькому — Евейський, у воєводстві Новогрудському — Цепейський і Сновський, Новодворський у Пінському повіті. У Слуцьку діяли три монастирі: Троїцький, Іллінський і Преображенський. Львівське братство тримало за собою монастирі: Онуфріївський та Унівський. Згадуються ще Мелецький у Холмській єпархії та три обителі по той бік Дніпра: Густинський, Латинський та Агарський в Лубнах, козацький Трахтемирівський. Також згадуються ігумени ще чотирьох монастирів: Тригірського, Бережанського, Творовського і Почаївського. За роки святительства Іова Борецького виникло ще п’ять нових.

Митрополит доклав чимало зусиль до розбудови шкіл та друкарень. Сам він був автором декількох праць полемічного характеру, найвідоміші з яких: «Діалог про православну віру» 1606 р., «Пересторога, вельми потрібна на потомні часи православним християнам» 1605-1606 рр., «Протестація» 1621 р.

Передчуваючи своє близьке упокоєння, митрополит склав духовний заповіт, в якому обрав Печерського архимандрита Петра Могилу та Луцького єпископа Ісаакія Борисковича головними опікунами як Михайлівського монастиря, так і свого майна. В заповіті святитель наказував, щоб при братствах засновували школи, бо це «діло Церкви Божої і всьому народу Руському найпотрібніше». Грецькі та латинські книги власної бібліотеки він дарував архимандритові Петру Могилі, а слов’янські і польські заповів Михайлівському монастирю. Доньці своїй Євпраксії та небозі, якби тільки вони схотіли стати черницями, заповідав нову келію у жіночому Іоано-Богословському монастирі, де раніше була ігуменею його колишня дружина. Заповідав також митрополит Іов і свій двір на Подолі, а після смерті доньки він мав перейти до Межигірського монастиря.

Спочив митрополит Київський Іов Борецький 2 березня 1631 р. і був з усіма почестями похований у Михайлівському Золотоверхому митрополичому монастирі.

День пам’яті святителя звершується 15 березня за новим стилем.