Липня (25 липня) — мучеників федора, варяга і сина його Іоана, у києві

Преподобний Нестор — літописець Печерський (пам’ять — 27 жовтня (9 листопада)) в «Повісті минулих літ» під роком 978 писав: «І став княжити Володимир в Києві один. І поставив він кумири на пагорбі поза двором теремним: Перуна дерев’яного, а голова його срібна, а вус золотий, — і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Сімаргла і Мокош. І приносили їм (люди) жертви, називаючи їх богами, і приводили синів своїх і жертвували (їх цим) бісам, і оскверняли землю требами своїми. І осквернилася жертвами їхніми земля Руськая і пагорб той».

Справді 11 червня 978 року Володимир Святославович став великим князем Київським і зразу ж розгорнув енергійну діяльність щодо укріплення своєї держави. Точніше сказати: пішов завойовувати чужі землі.

Тому й продовжує преподобний Нестор далі:
— під роком 981 — «Пішов Володимир до Ляхів і зайняв городи їх — Перемишль, Червен та інші… Сього ж року і в’ятичів він переміг…»
— під роком 982 — «Піднялися оружно в’ятичі. І пішов на них Володимир, і переміг їх удруге».
— під роком 983 — «Пішов Володимир на ятвягів і взяв землю їх».

На цьому поході князя Володимира слід зупинитися докладніше, бо ж справа тут була трохи інша. Ятвяги — це плем’я, яке було відоме з II до XII ст. і було етнічно близьким до литовців. Жили на прикордоні між Київською державою і Литвою та відзначалися грабіжницькими набігами на українські землі — Волинь, Полісся. Ходили на ятвягів пізніше і Ярослав Мудрий, і Ярослав Святополкович, і галицько-волинські князі Роман та Данило.

Але Володимирів похід відбувався в останнє десятиріччя розквіту язичництва на теренах Руси-України. Тоді всі перемоги київських дружин відзначалися з великими пишнотами всім Києвом на Перуновому пагорбі. Останнім на святкування приїжджав князь на білому коні в оточенні свого почту. Цього разу на пагорбі зібралося народу і з Києва, і з навколишніх поселень у такій кількості, якої князь ще ніколи не бачив. Звідусіль лунали вигуки: «Слава князю Володимиру, слава!»

Біля Перунового капища було розпалено сім жертовних багать і в жертву богам було забито й домашню худобу і птицю. Та цього язичникам виявилося мало. За велику перемогу почали вимагати від князя більшого: «Кинемо жереб на хлопця і дівчину, і на кого він упаде, того й заріжемо богам». Малось на увазі — Перуну і тим, що стояли поруч з ним на пагорбі.

Треба сказати, що людські жертви були й раніше, але в інших народів.

Жило тоді в Києві декілька варягів — скандинавських воїнів, які проходили через Київ, прямуючи у Візантію на військову службу. Ходили тут і скандинавські купці, адже Київ знаходився посередині відомого в історії шляху «із варяг у греки». Тож на зворотному шляху дехто залишився в Києві.

Жив тоді в центрі Києва один варяг на ім’я Федір, християнин, який зупинився тут, повертаючись із Греції. Була, правда, й інша версія, що це слов’янин-християнин, що повернувся в Україну з грецького полону. Але хай би там як, а жив він з дозволу попередника Володимирового на великокняжому престолі — князя Ярополка. Князь прихильно ставився до християнської віри, та й дружина в нього була християнка. Язичниці жерці — волхви, хоч і були цим не задоволені, однак змушені були мовчати. Тому й жив спокійно варяг Федір із сином своїм Іоаном, доки живий був князь Ярополк. Тепер же начебто зовсім неупереджений жереб чомусь випав саме на сина Федора — Іоана, дуже гарного і вродою і душею хлопця. Дякуючи батькові, син також вже був християнином, але ж диявол не міг терпіти християнина серед своїх. Тому й відправив озвірілий натовп язичників своїх послів за Іоаном. Прибувши до християнського дому, вони заволали до господаря: «Упав жереб на сина твойого, бо зволили боги його собі. Тож учинимо жертву богам!»

Проте хоробрий воїн Федір і не збирався віддавати свого єдиного сина в руки зловмисників. Навпаки, як благочестивий християнин, він, вийшовши на відкриту галерею другого поверху, що покоїлась на різьблених стовпах, виступив перед ними зі сміливою проповіддю:

«Не боги вони суть, а дерево. Сьогодні є, а завтра вже згнило. Не їдять бо вони, ні п’ють, ні говорять, а зроблені вони руками з дерева, сокирою і ножем. А Бог один єсть, що служать йому греки і поклоняються, бо сотворив Він небо і землю, і людину, і зорі, і сонце, і місяць, і дав життя на землі. А сі боги, що зробили? Вони самі зроблені є. Не дам сина свойого бісам!»

Довго переконував Федір язичників про марноту їхніх богів, та без успіху. Посли повернулися до своїх, і невдовзі розлючений натовп зі зброєю в руках оточив дім Федора. Знову повторилися вимоги: «Дай сина свойого, ми оддамо його богам».

На це сміливий християнин відповідав їм так: «Якщо вони боги є, то нехай пошлють одного (з-між) себе бога і візьмуть сина мого. А ви чому приносите їм жертви?»

Тут піднявся страшенний галас поганський і були підрубані ті стовпи, що тримали галерею, і завалилась вона разом з Федором та Іоаном.

Непередбачуваний натовп у несправедливій люті. Дістали із завалу святих Федора й Іоана та й умертвили їх, а залишки дому піддали вогню.

Як пише Нестор-літописець: місце захоронення першомучеників Київських Федора та Іоана невідоме. Диявол радів безмежно, бо ж не знав, що скоро прийде кінець його пануванню на святій українській землі.

Проте багато людей серед натовпу вже тоді бачили безглуздість такого вироку невинним душам. Думається, що і для самого Володимира такий трагічний фінал святкування його чергової великої перемоги не минув марно. Адже до того часу, коли він прийме доленосне рішення — охрестити Русь-Україну — залишилося лише п’ять років.

Так світла кров мучеників, як добре насіння на ниві посіяне, принесла плід великий: молитвами цих двох страдників великий князь Київський Володимир досить швидко побачив світло істинне і сам був просвітлений вірою Христовою.

А вже після хрещення Руси-України на місці, де стояв будинок Федора-варяга і де пролилася невинна кров батька й сина, був побудований перший на нашій землі кам’яний храм. Освячений був на честь Успіння Пресвятої Богородиці, і освячував святиню другий митрополит Київський Аеонтій. У цей день князь організував величне свято і боярам і старцям. А убогим і немічним він роздав багато свого добра. Так хреститель Руси-України викупив гріх своїх дружинників-язичників за двох невинно убієнних християн.

Один з авторів Києво-Печерського патерика, святитель Симон, єпископ Володимирський і Суздальський, назвав святих мучеників Федора й Іоана першими руськими жителями небесного града. Вони одночасно стали останньою язичеською жертвою та першою християнською на теренах нашої держави Руси-України. Сама ж подія виглядала як останній спалах помираючого язичництва і схід ранньої зорі християнства. Шлях «із варяг у греки» став для Києва шляхом від язичництва до християнства, шляхом із пітьми до Світла Христового.

Крім цього їхня пам’ять відзначається ще в другу неділю Великого посту та 28 вересня (11 жовтня).