Травня (22 травня) — Преподобного Йосифа Оптинського

Старцями називають православних християн, найчастіше в чернечому або ієрейському сані, наділених від Бога талантом вести людей до спасіння. Зазвичай вони мають: дар молитви, дар розрізняти помисли (чи від Бога вони та його ангелів, чи від духів зла), дар прозорливості чи пророцтва, дар учительства, дар зцілення духовних і тілесних хвороб. Усі ці якості були притаманні старцю Йосифу, ієромонаху Оптиної пустині — чоловічого монастиря поблизу м. Козельська (тепер — Калузька обл. в Росії). Свято-Введенська Оптина пустинь була найбільшим центром старецтва на той час.

У миру — Іван Юхимович Литовкін. Народився 2 листопада 1837 року в селі Городище Старобільського повіту Харківської губернії (тепер — Луганська область). Його батьки були добрі, розумні і благочестиві люди, народили трьох синів і трьох дочок, та мали велику повагу від односельців. Батько Юхим Омелянович був сільським головою, мати Марія Василівна — зі священицького роду. Вони постійно ходили до церкви, вдома завжди читалися духовні книги, особливо — житія святих. У своїй оселі батьки любили приймати ченців, що збирали подаяння на монастирі, і обов’язково кожному подавали чималі кошти. Другого сина при хрещенні назвали Іваном на честь святого Іоана Милостивого, патріарха Олександрійського, про якого знали як про великого творця милосердя. Своїм дітям батьки намагалися дати не стільки земного багатства, як скарбу Небесного, тому й виховували їх у страху Божому, покірними та благочестивими. З матір“ю діти ходили в церкву, молилися, а Ваня навіть співав на кліросі.

Лише чотири роки виповнилося йому, як помер батько, а мати прожила ще сім років і померла під час епідемії холери. Найбільше любила Ваню старша сестра Олександра, майбутня черниця і вона зберегла спогади про його дитинство: хлопчик був хворобливим, але лагідним і надто чуттєвим до чужого лиха. У 8-річному віці йому було чудесне видіння Матері Божої «в короні і з хрестиком». Воно залишило глибокий слід у душі хлопчика, і з тих пір він дуже змінився. Став тихим і задумливим та полишив всякі дитячі забави. У його серці загорілася жива віра і любов до Цариці Небесної.

Якось у селі сталася велика пожежа. Переляканий Ваня простягнув руки до церкви зі слова ми: «Цариця Небесна! Залиши нам наш будинок, він же зовсім новий!» Дитяча молитва була почута: все кругом згоріло, а будинок Литовкіних залишився. За рік до своєї смерті мати відвезла сестру Олександру в Борисівську Тихвинську пустинь, яка була тоді під духовним управлінням оптинських старців. Ставши круглим сиротою, Ваня поселився у старшого брата Семена, але той досить швидко й легковажно розтратив усе батьківське майно, у тому числі й дім.

Тяжкі часи настали в житті юного Івана, довелося переносити й голод і холод, працювати у різних хазяїв. Єдиним спадком, що залишився від батьків, була молитва, єдиним місцем утіхи для молодої душі був храм Божий. Іван відправляється з прочанами до Києва, щоб вклонитися святиням стародавнього міста. Душа його тягнеться до монастирського життя. Попутно він відвідує у Борисівській пустині свою сестру-черницю, яка вже звалася Леонідою. Раніше вона ділилася зі старцем Макарієм своїми турботами про меншого брата Івана, хотіла, щоб він пішов у монастир, і добре пам’ятала відповідь старця: «Не сумуй, буде він ченцем!» Та вже й сам Іван був готовий до цього. Після щасливої зустрічі з сестрою він отримує пораду її наставниці — стариці Аліпії — йти в Оптину пустинь. Не в Київ, куди тягнуло його серце, а туди, куди показала йому рука послуху.

Це був Божий Промисел для 24-річного Івана Аитовкіна: його життєвий причал — Оптина Свято-Введенська пустинь. Прийшов він туди 1 березня 1861 року. Трохи побув у послуху помічником кухаря. Його беззаперечна слухняність і мовчазність були помічені відразу. Невдовзі йому було запропоновано перейти в «хатинку» преподобного Амвросія, великого Оптинського старця і прозорливця. У цій «хатинці» він прожив рівно 50 років. Бути поряд зі старцем Амвросієм для Івана була і велика честь, і велика втіха. У той же час постійна суєта і прийом численних відвідувачів надто засоромлювали і обтяжували його. Він знову почав мріяти про Київ, а ще й про Афон. Якось преподобний Амвросій застав його саме за такими роздумами і, читаючи його думки, промовив: «Брате Іване! У нас краще, ніж на Афоні». Вражений послушник зрозумів, що його помисли були лише спокусою. Він повірив, що в словах старця Амвросія звучить для нього вказівка Господня. З того часу Іван став відданим і улюбленим учнем преподобного Амвросія. Кожне слово старця і його воля стали для Івана законом. У 1864 році він отримав рясофор, а 16 червня 1872 року був пострижений у ченці з іменем Йосиф, на честь преподобного Йосифа Піснеписця Солунського, ченця й автора багатьох канонів (пам’ять 26 січня (8 лютого)). За 5 років його було висвячено на ієродиякона. Та невдовзі отець Иосиф тяжко захворів і мало не помер, але на його молитви Господь дарував зцілення.

1 жовтня 1884 року в 12 верстах від Оптиної була відкрита Шамордінська Казанська жіноча обитель. Тоді ж отець Йосиф був висвячений на ієромонаха і став старшим келійником преподобного Амвросія. Головним своїм обов’язком отець Йосиф вважав берегти старця і турбуватися про його спокій. Зі всіма він поводився мирно, умів усіх заспокоювати власним смиренням і поступливістю. Незважаючи на велику зайнятість, отець Йосиф знаходив час читати твори Святих Отців, а особливо «Добротолюбіє». Старець Амвросій став поступово готувати його також до старецького служіння, уже тоді вбачаючи в ньому свого наступника.

У лютому 1888 року отець Йосиф знову серйозно захворів, був переведений у монастирську лікарню і невдовзі був пострижений у велику схиму.

Влітку 1890 року розпочалися чергові збори на щорічний виїзд у Шамордіно, де отець Йосиф завжди був незмінним супутником старця Амвросія. Але зараз почув від нього такі слова: «Тепер тебе не візьму, тобі треба залишатися — ти тут потрібний». Вперше преподобний Амвросій їхав туди без отця Йосифа. А ще ж наказав отцю Йосифу перейти в його келію, у головах поставити ікону, а перед нею — невгасиму лампаду. Лише пізніше стало зрозумілим, що так він доручав Цариці Небесній свого наступника і всю Оптину обитель. Настоятель обителі архімандрит Ісаакій обрав отця Йосифа своїм духівником. Старець Амвросій виїхав, щоб більше вже в обитель не повернутися. Восени наступного року він захворів, а 10 жовтня настала блаженна кончина. Тіло преподобного Амвросія було поховано на кладовищі його рідної Оптиної обителі.

Поступово вся братія Оптиної і Шамордінської обителі зі всіма потребами почали звертатися до отця Йосифа. Всі духовні чада преподобного Амвросія побачили в ньому послідовника свого духівника. Тепер в отця Йосифа був заведений суворий розпорядок дня. Він ніколи не був надто ласкавим, а особливо з близькими людьми, та коли треба — був поблажливим і м’яким. На обитель надходили різні пожертви, але подяка в нього була всім однакова: «Спаси, Господи!» На різні запитання прихожан відповіді в отця Йосифа були короткими, чіткими й зрозумілими. Докази самолюбства й самовиправдання руйнувалися відповіддю єдиною: «Ну що ж, треба потерпіти».

Отець Йосиф був наділений даром зцілення і від пристрастей, і від хвороб тілесних, а ще був істинним прозорливцем. Будучи сам безперестанним молільником, він всім своїм прихожанам радив читати Ісусову молитву, наголошуючи на тому, що під час цієї молитви треба смиренно поводити себе абсолютно у всьому. Молитви старця Йосифа мали велику силу, і всі, хто довірявся його порадам, благополучно проходили свій земний шлях.

У січні 1894 року помер ієромонах Анатолій, начальник скиту і загальнобратський духівник. Братія була одностайною — його наступником став отець Йосиф, і пробув на цьому посту 12 років. У 1896 році старець був нагороджений наперсним хрестом. У 1905 році, багатому на трагічні події, він багато хворів і змушений був відмовитися від всіх своїх посад. Залишився лише зі своїми подвигами старецтва. Весною 1911 року стан його здоров’я значно погіршився і земне життя підійшло до завершення. Сталося це 9(22) травня.

Преподобний Йосиф похоронений на монастирському цвинтарі в Оптиній пустині в ногах у преподобного Амвросія. Серед святих оптинських старців це був єдиний уродженець України.