Квітня (27 квітня) — Мучеників Антонія, Іоана і Євстафія Литовських

У середині XIV ст. Литовським язичницьким князівством управляв князь литовський Ольгерд Гедимінович. Він завжди прагнув розширювати свої володіння за рахунок білоруських, українських і навіть російських земель.

Ще коли княжив його батько, Ольгерд прийняв святе хрещення, але не по вірі і по любові до Господа, а чисто з житейських меркантильних міркувань. Княжити він почав у 1341 році, і з метою прибрати до своїх рук вітебські землі, мав бажання оженитися на вітебській княжні Марії Ярославівні. Ольгерд добре розумів, що благочестива православна княжна не вийде заміж за язичника, а тому формально став християнином.

Марія ж, навпаки, ставши великою княгинею Литовською, багато зробила для поширення Християнської віри на цих землях. У литовській столиці Вільні на місці старого язичницького капища побудувала чудесний храм на честь преподобної Параскеви, у Вітебську спорудила аж два храми. Проте коротким було її земне життя. У 1342 році княгиня Марія відійшла до Господа і була з великими почестями похоронена в побудованому нею храмі Преподобної Параскеви..

Після кончини княгині, Ольгерд зразу ж показав литовському народові, серед якого було ще дуже багато язичників, що ніякий він не християнин. Він відкрито став язичником і язичником лютим.

При дворі в князя служили два рідних брати Нежило і Кумець, яких Ольгерд дуже любив і високо цінував за їхню сумлінну працю. Але вони щиро і всіма своїми серцями полюбили Християнську віру. Коли ж до Вільни прибув православний священик Нестор, духівник княгині Марії, то від нього брати й прийняли святе хрещення з іменами Антоній та Іван. Вони почали життя істинно християнське і відмовилися наслідувати язичницькі звичаї. Спочатку пробували приховувати свою приналежність до Християнської віри, але це їм практично не вдавалось. Брати помітно відрізнялися від язичників своїми вчинками. Вони не стриглися й не голилися бороди, як це робили язичники, а в пісні дні не їли скоромного. Антоній та Іван перестали ходити в храм литовського язичницького бога Перуна, а це вже ніяк не можна було приховати.

До князя Ольгерда надійшов на братів донос, і той став примушувати їх відмовитися від Християнської віри. Якось у п’ятницю, напередодні Різдва Христового, князь почав примушувати їх їсти м’ясні страви. Та брати-християни стояли на своєму і відповідали, що їхній обов’язок щодо Господа набагато вищий за послух князю. Недавня княжа любов змінилася на шалену лють. За наказом Ольгерда братів було кинуто в сиру темницю на цілий рік.

Та брати пішли туди з великою радістю, дякуючи Господу за те, що сподобив їх постраждати за Його Святе Ім’я. Але сталося так, що старший брат Іван першим не витримав жорстоких умов ув’язнення і попросився в князя на свободу, обіцяючи достойно виконувати всі його вказівки. У надії на те, що й Антоній учинить так само, випустили обох братів, і їх знову було поставлено в число перших при дворі князя.

Зовнішньо Іван став подібним до язичників і сумлінно виконував їхні звичаї, але глибоко в серці своєму беріг Християнську віру. Боячись мук, які вже довелося перенести, він усе ж таки таємно молився Ісусу Христу. Навпаки, брат Антоній зовсім не змінив своїх християнських звичаїв і відкрито сповідував Христа. Брату Івану докоряв за легкодухість та вмовляв його покаятися. Язичники бачили, що Іван у всьому підкоряється князю, тож на Антонія не звертали ніякої уваги. Той же, отримавши свободу, жив відкритим християнським життям і завжди був готовий постраждати за Христа.

Якось брати обідали разом із великим князем, а день був пісний. Дивлячись на князя, Іван також їв м’ясо, блаженний Антоній до нього і не доторкався, а на вмовляння князя не звертав ніякої уваги. У пориві люті жорстокий Ольгерд знову кинув Антонія в сире і темне підземелля.

Тепер же до Івана всі стали ставитися із презирством: християни незлюбили його як віровідступника, язичники почали докоряти йому за непостійність ні до старої, ні до нової віри.

До Антонія в підземелля ходили язичницькі жерці і жорстоко мучили його, але він у стражданнях за Христа був радісним і спокійним. Багато литовців стали приходити до нього з жалю і дивувалися його мужності. Він же користувався цим і проповідував їм про Христа та потроху навертав їх до нашої віри.

Тимчасом Іван був приголублений князем, та мучила його совість, гірко й соромно було перед рідним братом. З людських розповідей він чув, який його брат Антоній веселий і спокійний, незважаючи на муки. Інші князівські слуги також із презирством дивилися на Івана. Не міг він більше цього терпіти і пішов до священика Нестора. Відкривши тому душу свою, Іван просив помирити його зі своїм братом. Звичайно ж, Нестор усе розповів Антонію, а від того почув таке: «У мене може бути спілкування із братом, але лише тоді, коли він відкрито буде сповідувати Христа і Християнську віру. Коли він це зробить, тоді й буде в нас усе спільне».

З великою любов’ю прийняв Іван ці слова свого брата. Він щиро розкаявся і став шукати слушного моменту, щоб відкрито про це оголосити. Якось Іван прислуговував князю в лазні і несподівано сказав йому, що повертається до Христа. Зізнався у своїй легкодухості, бо не стерпів голоду і холоду темничного. Оскільки в лазні вони були лише вдвох, Ольгерд просто промовчав. А вже в присутності придворних суворо запитав Івана: «Чи дійсно ти відрікся від віри батьків?» На що Іван спокійно, але твердо відповів: «Так, князю, говорю відкрито: я знову християнин. Роби зо мною, що завгодно, але я вже не зраджу Святої віри».

Гнів Ольгерда неможливо було описати. Своїми руками він став нестямно бити святого Івана, а потім повелів слугам бити його залізними палицями. Закованого в кайдани Івана кинули в темницю, де перебував його брат. Якою ж була радість святого мученика Антонія, коли він побачив біля себе брата Івана, як той стояв поруч і з великою любов’ю дивився на нього. Брати тепер разом хвалили і прославляли Господа. До них таємно став приходити священик Нестор та причащати їх. До темниці приходили і язичники, а святі брати проповідували їм. Знову пішов донос Ольгерду про те, що темниця перетворилася на училище віри Христової: «Кумець і Нежило чарами спокушають народ. Треба передати їх до суду».

Жорстокий князь дозволив робити з ними, що завгодно, і братів знову було безжалісно побито. Потім Антонія неначе якогось злочинця засудили до повішання на дереві. Усю ніч напередодні страти він провів без сну, прославляючи в молитві Господа й укріпляючи брата свого Івана до безбоязного перенесення страждань за Христа. Він і Івану пророкував таку ж саму смерть у недалекому часі. Опівдні святого мученика Антонія вивели з темниці і повісили на дубі. Сталося це 14 січня 1347 року. Жерці сподівалися, що Іван і на цей раз відмовиться від Христа. А він лише радів, що з Божою допомогою буде страждати більше за свого брата, щоб краще спокутувати свій великий гріх. Та через три місяці, 23 квітня, ті ж самі жерці задушили й Івана, а тіло повісили на тому самому дубі.

Через деякий час після кончини святих мучеників Антонія та Івана постраждав і їхній родич Круглець, який також служив у князя Ольгерда. Ще юний за віком, він пізнав Істинного Бога також через священика Нестора, який охрестив його з іменем Євстафій. Якось князь звернув увагу, що Круглець носить довге волосся та й запитав його, чи не християнин він. Євстафій із радістю підтвердив це. Злий князь став примушувати Євстафія їсти м’ясо під час Різдвяного посту. Коли ж той відмовився, його вивели на лютий мороз і стали заливати в рот крижану воду — так повелів князь. Тіло святого мученика Євстафія посиніло, а дихання зупинилося. Його завели в дім і знову примушували їсти м’ясо. Та він відмовлявся від скоромного. Озвірілий князь наказав бити його металевими палицями по ногах, а потім зідрати з голови шкіру разом із волоссям.

Святий Євстафій гідно терпів знущання і навіть мав сили заспокоювати християн, які зі сльозами дивилися на його муки. Нарешті його повісили на тому самому дубі, і сталося це 13 грудня того ж року. Сам дуб і місце біля нього було й призначене для страти злочинців. Але після святих мучеників Антонія, Івана та Євстафія там уже нікого не страчували. Цим Господь і підтвердив їхню святість. Мощі всіх трьох мучеників було перенесено в церкву Святого Миколая. Згодом друга дружина князя Ольгерда, також християнка, на місці мученицького подвигу трьох литовських святих побудувала церкву на честь Пресвятої Тройці, пізніше там було засновано монастир.

Жорстокий Ольгерд прожив ще 30 років, але в кінці життя розкаявся у своїх гріхах і повернувся до Христа, навіть став ченцем-схимником. Усі 12 його синів були православними християнами. Святі мученики литовські були прославлені за митрополита Київського і всієї Руси Олексія. На той час Вільна належала до Київської митрополії. Мощі святих мучеників з 1915 до 1946 року перебували в Москві. У 1920 році вони навіть перетерпіли атеїстичний показовий суд, організований безбожною владою. Тепер вони спочивають у Свято Духівському соборі міста Вільнюса — столиці Литви.