Грудня (11 січня) — Преподобних Марка, гробокопателя, Феофила та Іоана Печерських, у Ближніх печерах

Пам’ять трьох Києво-Печерських угодників Марка, Феофила та Іоана відзначається водночас, незважаючи на те, що померли вони в різний час. Свої чернечі подвиги вони відбували у святій Печерській обителі разом, у кінці XI — на початку XII стт.

Марко жив у печері вже в 1091 році, коли переносилися мощі преподобного Феодосія у Велику Печерську церкву, і брав у цьому участь. Він мав чернечий послух копати у печері місця для захоронення спочилої братії. Проте, виконуючи начебто прості обов’язки, Марко досягнув надзвичайної духовної досконалості. Трудився він і вдень, і вночі, копаючи землю й виносячи її на своїх плечах, і ніякої плати за це не брав. А якщо хтось і давав йому з власної волі, то він все віддавав убогим. Якогось дня він трудився, як завжди, але трохи занеміг і залишив свою працю незакінченою. А тут один з братів якраз відійшов до Господа. Коли ж його принесли до місця поховання, то воно виявилося занадто вузьким і незакінченим. Не було як возлити на мертвого олії та спорядкувати його. Винуватий Марко смиренно просив братію: «Пробачте мені, отці, бо через неміч не закінчив.» А вони ще більше докоряли йому. Тоді Марко звернувся вже до небіжчика: «Оскільки тісним є це місце, то ти, брате, сам окропися, та, взявши олію, вилий на себе.» Мертвий так і зробив: простяг руку, взяв олію та й полив на себе хрестоподібно. Віддавши посуд, сам приготувався та й завмер. Від такого чуда всіх присутніх охопив страх. Стало зрозуміло, що Марко мав від Господа таку силу, що й мертві йому підкорялися. Та не задовольнявся Марко лише своїми трудами, а ще й вгамовував свою плоть суворим постом і молитвою, носив важкі вериги й навіть обмежував споживання води: випивав її лише стільки, скільки входило в його мідний хрест, який завжди був при ньому. І лише тоді, коли вже не міг терпіти спрагу.

Якось сталося, що після тривалої хвороби помер один із ченців, а місця готового в печері не було. Хтось із друзів прийшов сповістити про це Марка, а той йому каже: «Ти ж бачиш, що місце не готове. Велю тобі, аби ти пішов і сказав померлому: «Брате, говорить тобі грішний Марко, аби ти перебув ще цей день, а завтра відійдеш до нашого Господа». Той і пішов до небіжчика, а його вже й братія відспівувала. Став над ним та й каже: «Брате, говорить тобі грішний Марко, що ще немає готового місця для тебе, тож зачекай до ранку».

Ці дивні слова почули всі присутні і враз побачили, як небіжчик розплющив очі, бо ж душа повернулася до нього. Так і пролежав він і той день і ніч, нікому нічого не сказавши. На ранок, коли все було готово, небіжчику були передані нові слова: «Каже тобі Марко, покинь життя це тимчасове та переходь до вічного, бо вже готове місце для прийняття тіла твого».

І як почув той ці слова, то заплющив очі навічно. Знову всі були здивовані новим чудом Марковим.

Мешкали в монастирі ще два рідних брати Феофил та Іоан. Ублагали вони Марка влаштувати їм спільне місце, коли покличе їх Господь до себе. Якось старший брат Феофил відбув з обителі, а менший Іоан помер. Повернувся старший та й зажурився від такої новини. Та коли побачив, що його брат похований на його, вищому місці, став нарікати на Марка. А той, як муж смиренний, поклонився Феофилу й каже: «Пробач мені, брате, согрішив перед тобою». А потім до померлого брата Іоана: «Брате, встань, дай місце непомерлому брату, а сам ляж на нижчому місці».

І всі знову побачили чудо страшне й жахливе. Феофил упав до ніг Маркових зі сльозами: «Отче Марку, згрішив я, зрушивши брата з місця. Молю тебе, повели йому, аби знову ліг на своє місце».

Блаженний Марко відповів йому: «Господь усунув ворожнечу з поміж нас. А вчинив це через твоє ремствування, щоб не ворогував ти повік, тримаючи на мене злість. Але й бездушне тіло явило любов до тебе і по смерті віддаючи тобі старшинство. Хотілося, щоб не вийшов ти звідсіля, не успадкувавши свого старшинства, а був покладений отут зараз же. Але оскільки ти ще не готовий до відходу, то йди подбай про свою душу, бо невдовзі принесуть і тебе сюди. Підводити ж мертвих — то є справа Божа, а я лише грішна людина».

Почувши ці страшні слова, дуже засмутився Феофил. Він повернувся до своєї келії й гірко заплакав, а в подальшому плакав безперестанно. Від того щоденного плачу він зовсім виснажився й занапастив собі очі — нічого вже не бачив. Він роздав усе, що мав, аж до самої сорочки, жив у великому воздержанні й почав шукати смерті.

Тим часом Марку стало відомо про час свого відходу. Він сказав Феофилові: «Прости мене, брате, бо на довгі літа ввів я тебе в скорботу! Оце відхожу я з цього світу, то ж молись за мене. Я ж про тебе не забуду і осмілюсь прохати Господа, щоб невдовзі сподобив нас зустрітися і опинитися там, де отці Антоній і Феодосій перебувають».

Феофил зі сльозами відповів Марку: «Отче, навіщо ти мене покидаєш? Або забери мене з собою, або даруй прозріння».

І дізнався він від Марка, що прозріє за три дні до відходу свого. Марко тут же упокоївся і був покладений на місце, котре сам собі приготував. Феофил продовжував тяжко ридати, маючи посудину для збирання своїх сліз.

Але відчувши час відходу до Господа, прозрів і побачив перед собою ангела з посудиною, наповненою його сльозами, з якої йшли пахощі, як від мира благовонного. Феофил почув слова ангела: «Оце твої сльози, які ти у молитві Богу вилив від чистого серця» і додав: «Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться“ „ (Мт., 5, 4).

Розповівши про все ігумену, Феофил на третій день покинув своє земне життя. Братія його достойно поховала, помазавши з посудини, що приніс ангел, і вся печера переповнилася пахощами. Бо ж сказано: «Ті, що сіють зі сльозами, пожнуть з радістю» (Пс, 125, 5).

Так і спочивають усі троє блаженних рядом у Ближніх печерах, а їх пам’ять відзначається ще 28 вересня (11 жовтня) та в другу неділю Великого посту.