Міфологічно-магічний характер давньослов’янської культури

Джерела відомостей про богів досить різноманітні, – пише В. Топоров, – але серед них немає жодного прямого, достатньо повного, і головне, ″внутрішнього″, яке б представляло саму язичницьку традицію…″ Зрозуміло, що ″внутрішнім″ джерелам, які були б формою саморефлексії слов’янського язичництва просто не було звідки взятися. Дохристиянська культура не виробила власної писемності, принаймні, в розвиненій формі. В цьому не було культурної потреби, оскільки язичницька культура мала тип колективної памяті, зорієнтований не на запам’ятовування одиничних, унікальних, історичних подій, а на ритуальне повторення одвічно заданих архетипів.

Ці архетипи (першозразки) були вкорінені у міфологічну систему, по суті, це були вчинки, дії богів, предків та культурних героїв, які для людей служили моделлю соціальної поведінки. Для успішного життя племені ці моделі треба ритуально відтворювати. Соціальна пам’ять фіксувалася не за допомогою текстів, а за допомогою ″мнемотичних символів″ (Ю.Лотман), які нагадували людині про якусь подію, факт, явище. Такими символами могли бути кургани, річки, дерева, ідоли, окремі предмети (фетиші) та ритуали. Наприклад, певний ритуал, що освячував будівництво житла міг бути символічним повторенням космогонічного акту (творення космосу, здійсненого Першобожеством-деміургом); дерево чи камінь – це місце, де людям відкрилося божество, де відбулася подія з життя бога чи предка, що стала зразком для аналогічних подій в житті людського племені. Будь-яка річка чи ставок могли ототожнюватися у міфологічній свідомості язичників з ″первісними, космічними водами″, з хаосу яких постав матеріальний світ. Архетипом землеробської праці був статевий акт між божественним подружжям. Архетипом поведінки воїна-кочовика, що нападає на плем’я мирних землеробів, була поведінка вовка або іншого хижака.

Орієнтація на відтворення міфологічних архетипів позбавляла архаїчну людину особистісного вибору, вагання, моральної відповідальності за скоєне, оскільки усі прояви соціального життя були визначені наперед, усі ситуації передбачені. Такий тип релігії не сформував внутрішню потребу у писемності. Писемність фіксує історію, цікавиться кожною історичною миттю, а архаїчну людину цікавила не історія, а події, що сталися ″у світі богів″, у міфічному часі. Зважаючи на викладені обставини, поширенні у псевдонауковій літературі міфи про ″Велесову книгу″ як твір дохристиянської словянської культури є абсолютно безпідставними художніми фантазіями.

Однак те, що писемність прийшла на Русь разом із християнством, не означає, що до християнства наші предки не мали про неї уявлення. В науці є дані про те, що на ″світанку″ руської державності верхівка східнослов’янського соціуму використовувала грецьку абетку (поза межами кириличної традиції) для передачі звуків слов’янської мови. Про це свідчать договори Русі з греками 907, 911, 944 рр., які вміщено у ″Повість временних літ″.

Так чи інакше, дослідник не може спиратися на автентичні язичницькі джерела, оскільки до місії Кирила та Мефодія (ІХ ст.) східні слов’яни не мали власного письма. Джерелами вивчення слов’янського язичництва є тексти середньовічних грецьких, латинських, арабських авторів: Прокопія, Тітмара Мерзенбурзького, Алдама Бременського, Гельмольда та ін. Найбільшим недоліком цих джерел учені вважають те, що вони відбивають ″сторонній погляд на слов’янську міфологію″. За словами І.Данилевського, ″твори середньовічних авторів часто грунтувалися на власній фантазії і супроводжувалися бажанням ″підігнати″ слов’янські міфологічні уявлення під грецькі чи римські образи, що визнавалися ними за еталон. Численні спроби побачити в слов’янській міфології щось подібне до античної моделі здійснювалися з часів Яна Длугоша (ХV ст.) до Ломоносова та Татіщева″. Бажаючи внести порядок і ясність у слов’янське язичництво дослідники розподіляли слов’янські божества ″за професіями″ (Перун − бог грому, Даждьбог − бог неба, Стрибог − бог вітру тощо), хоча автентичні вірування слов’ян такого розподілу не знали.

Позиція ″стороннього спостерігача″ породжує і такі помилки як ″домислювання″ до слов’янського пантеону штучно сконструйованих міфологічних персонажів, які ніколи в цьому пантеоні не були: так з’явилися Лель, Лада, Коляда та інші. Наприклад, Лель, на думку Ю.Лотмана, штучно створена дослідниками, які весільні вигуки ″люлі-люлі, лелю-лелю″ інтерпретували як заклики до ″богів любові″. Західні хроністи також не завжди розуміли функціональну роль того чи іншого персонажа у слов’янському пантеоні, наділяючи його невластвими рисами та ролями. Наприклад, низка міфологічних персонажів отримала статус ″бога″, хоча слов’яни їх такими не вважали. Одні й ті самі персонажі в одній міфологічній системі були ″богами″, а в іншій – всього лише духами. Часом європейські автори екстраполювали елементи язичницьких уявлень своїх народів (напр., німців) на описувані ними слов’янські традиції. В такому випадку Перун ідентифікувався з Одіном або Тором, зливаючись з ними в один образ, переймаючи їхні властивості.

Наступною групою джерел є християнська література, яка мала полемічний, ″викривальницький″ щодо язичництва характер. Вже ″Повість временних літ″ Нестора (ХІІ ст.) описує ″мерзенні″ язичницькі традиції деревлян, сіверян, вятичів, протиставляючи культуру цих племен ″шляхетним″, ″культурним″, ″смиренним″ полянам. Деревляни, в описі Нестора, ″ не відущи закона Божия ″, ″ живяху зверинским образом, скотски, убиваху друг друга, ядаху все нечисто, і брака у них не биваше″. Радимичі, вятичі ″ живяху в лісі якоже і всякий звір″. Натомість поляни, яких Нестор вважає християнами, ″ віруют во Святую Троіцу, єдино крещеніє, в єдину віру …″. За висновком О.Толочка, така характеристика випливала з конкретних ментальних настанов середньовічного літописця: культура сприймається ченцем як організоване співжиття людей за ″законом Божим″. ″Відтак, сусідні народи розглядалися як такі, що не мають культури і описуються як принципово неорганізовані. Чужа ″некультура″, на противагу своїй ″культурі″ зображується зеркально оберненою до власних звичаїв…» І.Данилевський висловив припущення, що увага літописця зосереджена не стільки на протиставленні полян та їхніх язичницьких сусідів, скільки ″язичницьких (″поганих″) традицій східних слов’ян, з одного боку, і віри в Христа, християнських норм з другого″. Існує гіпотеза, що поляни як ″обраний народ Божий″ – вигадка Нестора, якому вони знадобилися для того, щоб постати уособленням нових християнських чеснот і забезпечити тяглість династії Рюриковичів від Скандинавії через Новгород до Києва. Ця гіпотеза опосередковано підтверджується тим, що археологічних даних про племя полян знайти не вдалося.

Що можна сказати про давньослов’янський пантеон? Варто зауважити, що ″слов’яни не заперечували існування ″одного єдиного Бога на небі″, але вважали, що цей самий Бог ″займається тільки небесними справами″, передавши управління світом менш значним божествам″. (Мірча Еліаде). Віра у Вищу Істоту, котра колись створила світ, але втратила до неї інтерес, або була витіснена на периферію релігійного життя, з культової сфери, якоюсь мірою властива усім архаїчним суспільствам з політеїстичним типом релігійності. Абсолют (Deus otiosus − ″бог, що відпочива″) настільки далекий від людей, що молитися йому немає жодного сенсу, почути молитву може лише божество ″другої генерації″, дух річки, дух предка. До Вищої Істоти язичник може звернутися лише в крайньому випадку, коли усі інші способи вирішення проблеми вичерпані.

Язичники були переконані, що світ поділений на певні етнічні території, кожною з яких править те чи інше етнічне божество (сам термін язичництво в перекладі з церковнослов’янської означає ″народна″ або ″етнічна″ віра). Якщо язичник перебуває не на своїй землі, він повинен молитися і приносити жертву тому ″богові″, на території владарювання якого він в даний момент потрапив. Війна двох племен вважалася космічною війною богів цих народів. Боги переможеного племені включалися в пантеон племені-переможця, але на другорядні ролі. Зрозуміло, що в рамках язичництва не могло виникнути питання про релігійну істину, сенс життя та страждання, якими переймалися такі сотеріологічні релігії як християнство, юдаїзм, іслам, джайнізм, буддизм та ін.

Язичництво (політеїзм та анімізм), не могло бути альтернативою християнству. Володимир це зрозумів після невдалої спроби реформування ″народної віри″, централізувавши його культ через створення єдиного пантеону.

Перун присутній практично у всіх слов’янських пантеонах. Його культ має багато спільного з ведичним богом Парджанья, балтійським Перкунасом, германським Тором. Усі ці божества володіли таким атрибутом як грім та блискавка. Культовим деревом Перуна був дуб. В архаїчних європейських культах бог грому та блискавки був покровителем воїнів. У пантеоні, реформованому князем Володимиром, зустрічаються не тільки суто слов’янські божества (Волос − бог рогатої худоби, аналог ведичного Варуни, Мокош – богиня землеробства, Даждьбог – сонячне божество, що наділяє багатством), а й ″іноземні″, запозичені персонажі. Наприклад, Хорс та Симаргл є іранськими божествами, які опинилися в київському пантеоні Володимира. Хорс виступає як солярне (сонячне) божество, дублюючи функції Даждьбога, а Симаргл як териоморфний образ напівсобаки-напівптаха взагалі не мав вкоріненості в слов’янській міфології. Деякі учені припускають, що Володимир запровадив їх до пантеону через прагнення залучити на свій бік іранських воїнів, що перебували на службі Хозарського каганату. Стрибог (його походження – не зовсім з’ясоване) також дублює частину функцій Даждьбога як розподілювач земних благ.

В.Топоров, І.Данилевський та ряд інших авторів вважають, що інші міфологічні персонажі слов’янської традиції, ″що згадуються в пізніх (вторинних) джерелах (Ярило, Купала, Морена, Лада, Лель, Троян, Род та ін.) не можуть вважатися богами в строгому сенсі слова: в одних випадках для цього немає надійних аргументів та доказів, в других – такі припущення грунтуються на помилках та фантазіях″.

Специфіка рецепції язичництва в православній полемічній літературі Давньої Русі полягала в тому, що церковні книжники, як і західноєвропейські хроністи, теж не знали автентичної язичницької традиції. Вони уявляли язичництво як світоглядну систему, протилежну християнству, відтак, язичництво описувалося як антисистема, а поведінка язичника як антиповедінка «″Нова культура″, − стверджує Б.Успенський, − яка мислила себе як заперечення і повне знищення ″старої″, була потужним засобом збереження останньої, включаючи в себе як успадковані тексти, так і збережені форми поведінки при дзеркальній оберненості функцій». Тому язичникам приписувалися такі риси, які мислилися як антихристиянство та антикультура. Наприклад, полігамія, ″ядіння нечистоти″, ритуальні сексуальні оргії, що структурно пародіювали церковну літургію, кровозмішування, іншими словами, ″оберненість″ стосовно ″нормальної″ соціальної поведінки.

″Антиповедінка″ в давньоруському соціумі сприймалася як засіб спілкування з потойбічними силами, магічного впливу на ці сили, оскільки потойбіччя розумілося як світ з ″перевернутими″ зв’язками та відносинами, як дзеркальне відображення земного світу. Звідси такі магічні дії як одягання навиворіт, виконання певних дій лівою рукою (що асоціюється зі служінням злим силам), аксіологізація лівої сторони як ″нечистої″, а правої як ″чистої″ (саме тому з точки зору народної релігійності ставити свічу лівою рікою – це святотатство), читання священного тексту ″навпаки″ та ін. Велика кількість язичницьких звичаїв з мотивами ″антиповедінки″ дожила до нашого часу (одягання сорочки ″навиворіт″, закопування рослин у землю ″головою вниз″ тощо).

Якщо торкнутися космогонічних уявлень давніх слов’ян, то, за словами Мірча Еліаде, вони поділяли тотально поширений у народів Європи міф про походження світу, який містить спробу космодіцеї та теодіцеї (виправдання світопорядку та його Творця). Цей міф, –пише учений, – ″будується за таким сценарієм: Бог зустрічає сатану у первісному морі, наказує йому пірнути на дно і принести трохи мулу для створення Землі. Диявол виконує завдання, але приховує частину мулу (чи піску) у роті. Коли земля починає виростати із землі, ця частина перетворюється у болота та гори″. В такий спосіб диявол ніби теж причетний до створення частини матеріального світу, відтак, усі недоліки цього світу отримують переконливе пояснення. Саме з такої космогонії виросло зауважене Н.Яковенко народне уявлення про способи ″лихої смерті″, один із яких полягає в утопленні у болоті. А ″непролазні гори″ були одним із символів ″чужої території″, асоційованої з потойбіччям та пануванням демонічних сил.

Дуалістичний міф, який підкреслював ″спільну відповідальність″ Бога та диявола за творіння, ″акцентував ту рису Бога, яка вже давно хвилювала релігійну уяву архаїчної людини: властивість Бога бути Deus otiosus – ″лінивим богом″, який перебуває в абсолютній самотності і не цікавиться своїм творінням (подібно до індуїстського Брахми, грецького Урана, єгипетського Атума, шумерського Ана). Такі теологічні уявлення давніх слов’ян, поширені не лише на Русі, а й на Балканах та центральній Європі, будуть спростовані лише християнським богослов’ям, яке зуміє пояснити причини існування світового зла без залучення дуалістичних теорій і без звинувачення Творця у недосконалості творчого акту.

Язичництво не зникло на Русі після прийняття християнства. Воно вступило з новою вірою у складні стосунки, наслідком яких було формування синкретичного симбіозу, названого дослідниками ″двовір’ям″ або ″народним християнством″. Йдеться про те, що відомі язичницькі персонажі знаходили своє місце у християнській системі, але часто з новими іменами та новим статусом. Так язичницькі боги стали ″бісами″, а низка їхніх функцій переноситься в народній уяві на святих. Наприклад, функції покровителя худоби переносяться від Волоса до св. Власія, ″володарем грому та блискавки″ замість Перуна ″стає″ св. Ілля, обов’язки Мокош екстраполюються на св. Параскеву тощо. Язичницькі традиції продовжували життя у побуті людей, вірі у прикмети та забобони, магічному ставленні до християнських таїнств та літургії. Попри усі зусилля церкви, спрямованої на боротьбу із язичницькими пережитками, їх навряд чи можна вважати успішними.