І балкано-слов’янській міфоритуальній традиції

У традиційній народній культурі колір – один з найзначущіших елементів, за допомогою якого створюється модель світу. У ній колір набуває постійних символічних характеристик, зазвичай доповнюваних символічним значенням реалій – носіїв кольору, причому відокремити одне від іншого можна лише за допомогою абстрагування. Фізично-спектральне значення кольору у сприйнятті носія традиції взагалі починає зникати. Це характерно лише для тих кольорів, які були осмислені людською культурою раніше за інші: червоного, чорного, білого, зеленого. Колір перестає бути кольором і стає символом некольорових відносин, втрачаючи свою первісну, денотативну функцію або зводячи її до факультативної. Він не стільки “описує” об’єкт, скільки наділяє його тим чи іншим значенням, виступаючи у міфопоетичній та релігійній традиції одночасно як позначення особливого виду прикрашеності, яскравості, властивої частіше за все відзначеним, нерідко сакральним об’єктам. Так формується кольоровий код, точніше, підкод атрибутивного коду традиційної культури.

В українській етнології та фольклористиці нині спостерігається виразний інтерес до проблем символіки, семантики й семіотики кольорів, хроматизму вербальних фольклорних текстів, передовсім замовлянь, колядок, голосінь, казок, міфологічних легенд [16, с. 263-273; 2, с. 31, 72, 109, 215, 229-233; 3, с. 30, 120-123, 155; 8, с. 24, 30, 71, 103, 108; 9, с. 73-85]. Віддають належне цій темі і вчені інших слов’янських країн. Проте поза їхньою увагою часто залишається символізм предметів матеріальної культури. Зокрема, важливим об’єктом вивчення є семантика кольору гончарних виробів [12, с. 46-47, 206, 287-288, 326-327].

Дана студія присвячена символізму зеленого кольору полив’яного посуду у традиційній обрядовості слов’ян. Етнологи, етнолінгвісти та керамологи давно звернули увагу на українські дитячі пісеньки-заклички про дощ та їхній зв’язок із магічними практиками жертвоприношення для впливу на погоду [15, с. 104-105; 12, с. 287-288]. У деяких з цих заклинальних формул для викликання і припинення дощу спеціально підкреслювалося, що призначений останньому борщик – “ у поливанім горщику ” [4, с. 597], “ в полив’янім горщику ” [15, с. 104]. В окремих випадках актуалізувався колір поливи – борщ неодмінно мав бути зварений у зеленому горщику:

Іди, іди, дощику,

зварю тобі борщику

в зеленому горщику:

сікни, рубни дійницею,

холодною водицею!

(Козелецький повіт Чернігівської губернії) [10, с. 7]. Саме зелений горщик фігурував і в заклинаннях, покликаних припинити затяжні дощі:

Дощику, дощику,

зварю тобі борщику

в зеленому горщику,

тільки не йди!

(Козелецький повіт Чернігівської губернії) [10, с. 7]. На думку дослідників, магічний зв’язок кольору поливи з рослинністю мусив підсилити ритуальну дію жертовної страви [12, с. 287-288]. Колір як “мова” – вербального, а також акціонально-реального обрядового тексту – дублював основний сенс ритуалу [9, с. 74].

Магія зеленої поливи поширювалася і на інший посуд, що виразно простежується у культурі балканських слов’ян. У північно-західній Болгарії гостя пригощали вином з глиняної посудини, вкритої зеленою поливою, котра звалася “ зеленка ”. Гість і всі присутні обмінювалися привітаннями “ На здраве!” [18, с.143]. У болгар, македонців і сербів наявність зеленої керамічної миски з водою була першою і необхідною умовою при замовлянні хвороб. Так, у Кратові (Македонія), хворий на ангіну йшов увечері до знахарки, а та брала зелену миску, наповнювала її свіжою водою, ставила перед собою і, дивлячись на зірки, проказувала заклинання [13, с.137]. Болгарські знахарки користувалися зеленим глиняним посудом у лікувальних обрядах для приготування наговореної води, для парної лазні, для ворожіння. У такій мисці залишали на ніч перед дверима дарунки для самодів, від яких чекали повернення здоров’я хворому. У зеленій посудині готували цілющі трав’яні відвари [18, с. 145]. Серби зелену миску використовували і в любовній магії [13, с. 137].

До речі, зелена полива до ХVІ століття була найбільш поширеною і в черкеських гончарів Північного Кавказу [14, с. 56], багато звичаїв яких нагадували українські. Цей факт становить інтерес з огляду на численні балкано-україно-кавказькі етнографічні паралелі, які вже не раз відзначалися дослідниками. Варто також згадати, що у ХVІІІ – ХІХ століттях цехові знамена польських і українських гончарів, наприклад, корогви ремісників міста Ярослава Жешувського повіту у Польщі та міста Глинська Роменського повіту Полтавської губернії, були саме зелені [21, с. 14; 12, с. 76]. Темно-зелений колір у ХVІІІ столітті мало і цехове сукно гончарів міста Ніжина Чернігівської губернії [20, с. 303].

Зелений (“ гряний ”) колір асоціювався у традиційній картині світу з родючістю, рослинністю, а відтак – і з мінливістю, оскільки рослинність періодично зникає і знову з’являється. Як мовить приказка, “ після дощу росте всіляке зілля, а Перун святкує весілля ” [6, с. 76-77]. Пробудження, ріст, період активної вегетації рослин співвідносився із життєвим циклом людини. Основна кольорова ознака рослинного світу, перш за все зелені, у народній культурі зелений колір поєднувався з такими концептами, як життя, здоров’я, щастя, удача, добробут. Зелену барву наділяли магічними властивостями, охоронною, відгонною, продукуючою символікою. Вона слугувала знаком життя і плодючості в обрядах календарного і родинного циклу. Зелені предмети, у тому числі й полив’яний посуд, вважалися співпричетними вегетативній силі зела, а тому використовувалися у ритуально-магічній практиці для наділяння здоров’ям, бадьорістю, силою, для зняття зурочення, відганяння хвороби і захисту від усякого зла, для викликання життєдайного дощу або ж припинення злив.

Кольори у народних уявленнях, як правило, співвідносилися з певними зонами світобудови. Зелений колір стійко пов’язували з потойбіччям і його мешканцями. В українській казці Ох – маленький зморщений дідок із зеленою бородою аж по коліна – свого учня “ повів аж на той світ, під землю, та й привів до зеленої хатки, очеретом обтиканої. А в тій хатці усе зелене: і стіни зелені, і лавки зелені, і Охова жінка зелена, і діти, сказано – все, все. А за наймичок у Оха мавки – такі зелені, як рута!… Мавки подають йому страву – і страва зелена ” [17, с. 189]. У болгарській традиції зелений глек є атрибутом хтонічних демонів, потенційно небезпечних для людей [18, с. 149]. Зелена барва асоціювалася також зі смертю і духами предків, владними над стихіями природи. Східні слов’яни і болгари у жовтий і зелений колір фарбували крашанки, призначені для поминання померлих у великодніх, семицьких, троїцьких обрядах. Поліщуки на Великдень забарвлювали яйця у зелений колір, якщо протягом року у домі був покійник [9, с. 75; 18, с. 147].

У вузькому ж розумінні зелена барва полив’яного горщика чи миски співвідносилася з тією частиною природного чи надприродного простору, куди виганяється нечиста сила, хвороба, або відбуваються певні міфічні події, що викликають зміну стану речей (початок чи закінчення дощу, відокремлення нечистої сили від людини) [13, с. 137; 18, с. 149]. Міфологічні коннотації кольору обумовили використання посуду, вкритого зеленою поливою, у традиційній обрядовості й магії слов’ян. У зв’язку із заміною Перуна святим Юрієм слід згадати й “ Зеленого Юрія ” – головного персонажа однойменного молодіжного обряду в українців, поляків, хорватів, словенців, карінтійців, трансильванських і румунських циган, німців, австрійців, англійців [11, с. 53; 19, с. 148-151; 1, т. 1, с. 706; 1, т. 2, с. 710; 7, с. 182, 197-198; 22, с. 101; 18, с. 142; 5, с. 186-187], покликаного своїм похороном вплинути на родючість і викликати дощ. Це підкреслює невипадковість вибору саме зеленого горщика для жертвопринесень Богу дощу.

Вкривати посуд поливою в Україні, Болгарії, Македонії й Сербії почали у ХVІ-ХVІІ століттях. Масове ж застосування кольорових полив припадає на ХVІІІ-ХІХ століття. Полив’яні гончарні вироби не лише стали органічною частиною традиційного побуту, але й увійшли до народного світогляду й обрядової практики. Символічне навантаження, яке на них покладалося, було вибудуване на основі традиційних міфологічних уявлень, і вік цієї традиції – цілісної і консервативної – нараховував не одну тисячу років. Слов’янська

 

символіка кольорів нерозривно була пов’язана з прадавніми космологічними поглядами. Завдяки гончарним виробам вдається простежити її реалізацію у матеріальній культурі і реконструювати коло відповідних архаїчних вірувань, спільних для українців і балканських слов’ян.

ЛІТЕРАТУРА

1. Афанасьев А.Н. Поэтические воззрения славян на природу: Опыт сравнительного изучения славянских преданий и верований, в связи с мифическими сказаниями других родственых народов. – М.: Индрик, 1994. – Т.1. – 800 с.; Т.2. – 787 с.; Т.3. – 840 с.

2. Давидюк Віктор. Первісна міфологія українського фольклору. – Луцьк: Вежа, 1997. – 296 с.

3. Давидюк Віктор. Кроковеє колесо: Нариси з історичної семантики українського фольклору. – К.: Наукова думка, 2002. – 188 с.

4. [Доленга-Ходаковський 3оріан]. Українські народні пісні в записах Зоріана Доленги-Ходаковського: (З Галичини, Волині, Поділля, Придніпрянщини і Полісся). – К.: Наукова думка, 1974. – 781 с.

5. Дудко Дмитрий. Матерь Лада: Божественное родословие славян. Языческий пантеон. – М.: Изд-во ЭКСМО, 2003. – 432 с.

6. Знойко Олександр. Міфи Київської землі та події стародавні. – К.: Молодь, 1989. – 304 с.

7. Иванов В.В., Топоров В.Н. Исследования в области славянских древностей: Лексические и фразеологические вопросы реконструкции текста. – М.: Наука, 1974. – 341 с.

8. Микитенко Оксана. Сербські голосіння: Поетичний та історико-географічний аналіз. – К.: Наукова думка, 1992. – 152 с.

9. Микитенко Оксана. Хроматизам народне тужбалице у балкано-словенској и украјинској традицији // Научни састанак слависта у Вукове дане. Београд-Нови Сад. 11-15. 9. 2002. – Српска књижевност и балканске књижевности. Историја и историчари српске књижевности. – Београд, 2004. – 32/2. – С. 73-85.

10. [Номис Матвій.] Українські приказки, прислів’я і таке інше. Збірники О.В.Марковича і других / Спор. М.Номис. – СПб.: Друк. Тиблена і К°, Куліша, 1864. – 304+ХVІІ с.

11. Плачинда Сергій. Словник давньоукраїнської міфології. – К.: Український письменник, 1993. – 63 с.

12. Пошивайло Олесь. Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна. – К.: Молодь, 1993. – 408 с.

13. Раденкович Л. Символика цвета в славянских заговорах // Славянский и балканский фольклор. Реконструкция древней славянской духовной культуры: источники и методы. – М.: Наука, 1989. – С.122-148.

14. Тарабанов В.А. На перекрестке истории // Глина в руках человека. – Краснодар: Кн. изд-во, 1989. – С.42-56.

15. Толстой Н.И., Толстая С.М. Заметки по славянскому язычеству. 2. Вызывание дождя в Полесье // Славянский и балканский фольклор: Генезис. Архаика. Традиции. – М.: Наука, 1978. – С.95-130.

16. Українські замовляння / Упорядник М.Н. Москаленко, передмова та коментар М.О. Новикової. – К.: Дніпро, 1993. – 309 с.

17. Українські народні казки / Упорядкування та передмова Л.Ф. Дунаєвської. – К.: Веселка, 1990. – 271 с.

18. Усачева Валерия. Семиотика зеленого цвета в народной культуре славян // Кодови словенских култура. Боjе – Бр.6, год. 6. – Београд, 2001. – С. 141-149.

19. Фрэзер Джеймс Джордж. Золотая ветвь: Исследование магии и религии. – М.: Политиздат, 1980. – 831 с.

20. Шафонский Афанасий. Черниговского наместничества топографическое описание с кратким географическим и историческим описанием Малыя России. – К.: Университетская типография, 1851. – 697+ХХІІ с.

21. Kotula Franciszek. Materiały do dziejów garncarstwa z terenu wojewódstwa rzeszowskiego. – Rzeszów: Muzeum w Rzeszowie, 1956. – 120 s.

22. Kuret Niko. K fenomenologiji maske: (Nekaj vidikov) // Судьбы традиционной культуры: Сб. ст. и мат. памяти Ларисы Иевлевой. – СПб.: Дмитрий Буланин, 1998. – С. 82-105.

 

Помиткін Е.