У професійній підготовці швейних птнз

 

Останніми роками стало дуже популярним використання терміну дизайн: дизайн одягу, дизайн зачіски, дизайн інтер΄єру, дизайн архітектурний, дизайн ландшафний, дизайн графічний Дизайн у будь-якій діяльності. Так що ж таке дизайн?

Мистецтво дизайну з΄явилося на початку ХХ століття як творчий принцип, що має притаманну йому властивість постійно видозмінюватись, характеризуючи всі мистецькі епохи від давнини до сьогодення. Воно мало декілька назв: технічна естетика, промислове мистецтво, художнє конструювання, фортех, аж поки не знайшло свою точну назву, яка виражається одним словом – дизайн. Дизайн – це мистецтво ідеї художньої форми і функції об΄єкту, вираженій у кожному виді мистецтва, у всі історичні епохи, розрахованій емоційно впливати на того, хто це споглядає.

Процес становлення дизайнерської освіти відбувався переважно поза класичними мистецькими вузами. Художньо-промислові навчальні заклади в ті часи мали можливість здійснювати підготовку спеціалістів для художньо-прикладної галузі. Але така система підготовки мала велику кількість недоліків, бо в ній застосовувалися методи виховання та навчання, які майже не розкривали специфіку дизайнерської професії. Проте позитив мав місце в інтеграції з іншими видами художньої діяльності, в процесі синтезу мистецтв, в їх культурній т духовній цінності. Дизайнер-фахівець повинен мати грунтовну базову освіту, спеціальні знання та навички, тонкощі проектування одягу, меблів тощо. Особливу цінність мають дисципліни образотворчого циклу: композиція, формотворення, рисунок, кольорознавство, пластична анатомія. Майстер створює візуальний образ речей, сприяючи культурному прогресу промисловості. Можна сказати, що дизайн – це єдність науки, мистецтва та промисловості. Продукт праці кожного дизайнера характеризується за такими особливостями: естетичність, конструктивність, технологічність, економічність, функційність.

Ефективність оволодіння професією дизайнера залежить від методів навчання. Велика кількість інженерно-технічних майстрів не розуміють естетичні принципи, їх важливість для організації середовища та багатогранності життєдіяльності людини, тому що естетичне майже вилучене з системи та програми інженерної освіти, а ознайомчі курси основ технічної естетики та художнього конструювання не зможуть допомогти у вирішенні цього питання. Дуже важливою є культура взагалі, як характеристика людського буття та культура інженерної графіки та технічного креслення. Доцільно уникати нетворчі проекти, перенасичення науковими теоріями, стандартизації оформлення креслень, геометричних побудов. З навчальних планів майже зникли особливо необхідні основи художнього проектування.

Не менш важливою причиною є низький рівень естетичності приміщень, в яких майбутні дизайнери навчаються та живуть. Тому повинна виконуватись дизайн-програма: навчальний процес, середовище проживання, продукт праці.

Сфера діяльності дизайнера охоплює широкий різновид спеціальностей: дизайн-менеджмент, дизайн архітектурного середовища, промисловий дизайн, дизайн текстилю і костюму, візаж-дизайн, дизайн предметно-просторового середовища, графічний дизайн, дизайн кіно і телебачення, дизайн театрально-масових видовищ, фіто-дизайн, футуродизайн та інші.

Сьогоднішній дизайн, у створенні теорії виникнення людського середовища, вже вийшов на рівні простору культури, що вміщує в собі всі досягнення людської духовності. Та все ж таки дизайн не має своєї теорії та практики індивідуальності, не має своєї методики, понятійного апарату, який би відображав його як предметне формоутворення проектування явищ суспільного життя.

Під час вивчення дизайнерського досвіду взагалі як предмету пропонується розглядати як системи об΄єднання людини з предметом, із середовищем, із середовищем та суспільством. Ця взаємодія дасть можливість для розвиту культури національної образотворчості чи для формоутворення предметного середовища масового споживання. Для того, щоб розвивати у майбутніх дизайнерів образотворчість необхідно забезпечити належний рівень професійної готовності та спрямованості.

Зміни життєдіяльності та існування нашого суспільства (криза народного господарства, виникнення ринкових відносин) сприяло зупиненню розвитку дизайнерської освіти. Її існування здійснювалось по двом напрямкам, відокремленими одним від одного: науково-технічному та гуманітарно-художньому. Включаючи необхідні в будь-якій діяльності функціональні методи пізнання, за кордоном дизайн вивчається як повноправна ланка загальної освіти, що дає можливість широко та глибоко висвітлити сутність дизайну. Але існує й така думка, що дизайн треба розглядати як процес підготовки майстрів окремої галузі.

Особливо актуальним вивчення дизайнерської освіти в Україні стало наприкінці минулого століття. Раніше працювали тільки дизайнерські школи, а потім почали створюватися на базі вищих навчальних закладів цілі кафедри дизайну, на сьогоднішній день вже існують декілька окремих інститутів, в яких майбутні фахівці оволодівають спеціальними вміннями та навичками дизайнерської освіти.

У процесі вивчення дизайну виникає багато проблем, бо не існує зв΄язку між дизайнерською освітою та промисловістю, що унеможливлює дизайн як системний підхід до творення краси речей без експерименту та практики. І тому зараз починає впроваджуватися ступенева дизайнерська освіта.

 

Плуток О.

ПРОФЕСІЙНО ЗНАЧУЩІ ЯКОСТІ ОСОБИСТОСТІ ВЧИТЕЛЯ ТРУДОВОГО НАВЧАННЯ В СТРУКТУРІ ЙОГО ПРОФЕСІЙНОЇ МАЙСТЕРНОСТІ

Сучасний стан соціально-економічного розвитку нашої держави, високотехнологічне виробництво, підприємницька діяльність зумовлюють необхідність підготовки освічених, творчо мислячих людей, здатних відповідально і ініціативно ставитись до вирішення нових завдань. Тому, в нових економічних умовах, ефективне трудове навчання, залучення молоді до трудової діяльності стають не тільки чинниками економічного добробуту держави, самореалізації і творчого розвитку людини, а й передумовою її виживання. За таких умов значно зростає роль освітньої галузі „Технологія”, яка покликана забезпечувати формування в учнів технічного кругозору і відповідного рівня освіти; закріплення на практиці знань та вмінь про перетворюючу діяльність, спираючись на закони та закономірності розвитку природи, суспільства, виробництва і людини; ознайомлення школярів з місцем і роллю інформаційно-комунікативних технологій в сучасному виробництві, науці, повсякденному житті; ознайомлення та залучення учнів до різних видів предметно-перетворюючої діяльності; формування в них культури праці, навичок раціонального ведення домашнього господарства, культури побуту, комплексу особистих якостей, потрібних людині, як суб’єкту сучасного виробництва і культурного розвитку суспільства [3]. Виконати цю почесну місію може лише такий вчитель, який, здатний пізнати і розвити кожну дитину, вчитель який має прогресивне педагогічне мислення. „Саме через діяльність педагога реалізується державна політика, спрямована на зміцнення інтелектуального і духовного потенціалу нації, розвиток вітчизняної науки і техніки, збереження і примноження культурної спадщини” – зазначається в Державній програмі „Вчитель”. Результат вирішення освітянських проблем знаходиться в прямій залежності від творчого потенціалу вчителя, його широкого професійного кругозору й майстерності. Разом з тим перехід від індустріального до інформаційно-технологічного суспільства унеможливлюється без впровадження технологій навчання, які ставлять особистість в центр уваги, створюючи умови для її саморозвитку і самовизначення.

Модернізаційний підхід до педагогічної освіти проявляється в ідеї людиноцентризму, яка полягає в орієнтації на розвиток особистісних рис людини з огляду на ефективнішу її працю в умовах сучасного виробництва [4, с. 41].

За таким умовах потребує особливої уваги професійна майстерність вчителя трудового навчання, яка б була націлена на визнання ролі його особистості в педагогічній діяльності, на розвиток його творчого потенціалу, на формування високого рівня професійної майстерності.

Таким чином, освіта розглядається як засіб модернізації суспільства, як основний чинник його мобільності та пластичності, де на перше місце виступає особистість з її творчим потенціалом. І, хоч основною ознакою постіндустріального модернізаційного суспільства являється інформаційна складова, все ж вона містить в собі значно більше творчої „людської” компоненти, ніж технічної [4, с. 19].

Крім того в умовах науково-технічної революції життєвий цикл сучасних технологій стає сумірним, а в більшості випадків значно меншим, ніж термін професійної діяльності фахівця, домінуючим в освіті стає формування здатності особистості на основі відповідної фундаментальної освіти перебудувати систему власної професійної діяльності з урахуванням соціально значущих цілей та нормативних обмежень, тобто формування особистісних характеристик майбутнього фахівця. Актуальність даної проблеми та недостатня її розробленість і зумовили вибір теми нашої статті, метою якої є обґрунтування ролі професійно важливих якостей особистості вчителя трудового навчання в його професійній діяльності.

Питання формування педагогічної майстерності вчителів широко розробляється у вітчизняній педагогіці та психології у працях Ю.П.Азарова, Ф.М Гоноболіна, І.А.Зязюна, В.М Коротова, Н.В. Кузьміної, В.М. Миндикану, О.Г. Мороза, В.Л. Омельяненка, Л.І. Рувинського, В.О. Сластьона, колективів Київського, Полтавського та інших педагогічних вузів України.

Проблема педагогічної майстерності по-різному розглядається авторами педагогічних праць. Нерідко галузь вивчених і методично забезпечених явищ педагогічної реальності зводиться до педагогічної техніки, педагогічної творчості чи педагогічної етики. Глибоко висвітлюючи питання педагогічної майстерності, Ю.П.Азаров, вважає, що перебудова школи може бути здійснена лише в тому випадку, якщо педагоги оволодіють майстерністю гармонійного розвитку, технологією виховання та навчання школярів [1, с. 244]. На думку вченого, майстерність базується на теоретичних знаннях (психолого-педагогічних, соціально-психологічних, філософських та ін.) і виступає в ролі своєрідної посередницької ланки між теорією і практикою, тобто між системою знань і діяльністю, яка веде до перетворення існуючої дійсності. Суть формули майстерності полягає у тріаді: технологія, відносини, особистість.

Обґрунтовуючи визначення педагогічної майстерності, автори підручника „Педагогічна майстерність” характеризують її в залежності від ознак, в яких вона проявляється. В залежності від якості її результату – як найвищий рівень педагогічної діяльності, від психологічного механізму успішної діяльності – як вияв творчої активності особистості педагога, від витоків розвитку майстерності та шляхів професійного самовдосконалення – як комплекс властивостейособистості, який забезпечує самоорганізацію високого рівня професійноїдіяльності на рефлексивній основі [7, с. 30].

Отже, педагогічну майстерність можна розглядати у процесуальному та результативному аспектах. Процесуальний аспект представляє собою високий рівень професійної діяльності вчителя, який базується на комплексі якостей його особистості. Результативний аспект – максимально можливий за даних умов результат розв’язання професійних завдань.

Практично доцільним визначенням педагогічної майстерності є визначення цього поняття як процесу і результату творчої професійної діяльності, інтеграції особистісних якостей конкретного виконавця з діяльнісною сутністю відповідної професії, інтегрований показник рівня готовності конкретної людини до виконання професійних обов’язків учителя і вихователя [2].

Педагогічна діяльність – професійна активність вчителя, яка направлена на вирішення задач навчання та виховання школярів і здійснюється засобами педагогічної дії [6]. Професійно-педагогічна діяльність характеризується специфічністю об’єкта і засобами діяльності. Об’єктом діяльності вчителя являється особистість дитини і тому, якщо в іншій будь-якій діяльності успішність результату залежить від відношення до неї людини (інтерес, захоплення. відповідальність), то успіх педагогічної діяльності, залежить не лише від відношення вчителя до учнів, а й від відношення учнів до нього, тобто від взаємовідносин дітей та вчителя. „Якщо моральне обличчя вчителя і характер його діяльності не відповідає уявленням учнів про те, яким повинен бути вчитель і як він повинен поступати, діти не тільки чинять опір його діям, але навіть вступають з ним в конфлікт” [5, с.11]. Отже, об’єкт професійної діяльності вчителя трудового навчання не сам по собі учень „вирваний” з педагогічного процесу, а, якраз, сам педагогічний процес, який являє собою систему послідовно взаємопов’язаних навчально-виховних задач, в розв’язку котрих сам вихованець приймає безпосередню участь і функціонує як один з головних компонентів [9].

З огляду не те, що педагогічна діяльність характеризується двобічністю вираженою у взаємовідношенні „педагог – вихованець” вчитель трудового навчання при навчанні учнів прийомам і способам розумової діяльності, формуванні розумових процесі, практичних вмінь та навичок, керуванні навчальною діяльністю в цілому, повинен враховувати систему мотивів, емоціонально-вольову сферу особистості, творчої уяви дитини, уміти створювати емоційний комфорт у класі, групі. Вчитель повинен володіти не набором технічних операцій у кожному конкретному випадку, а відповідними якостями власної особистості, що дають йому можливість позитивно впливати на дітей і являють собою своєрідні складові професійної діяльності вчителя та забезпечують високий її результат.

Які ж якості повинні бути властиві вчителю-майстру своєї справи? Дійсні професіонали вчительської справи створюють теплі емоційно забарвлені взаємовідносини з учнями, щиро симпатизують їм і тонко сприймають їх безпосередні потреби. При будь-яких, навіть самих несприятливих обставинах вони володіють ситуацією. Добре знаючи свій предмет, вони викладають його з ентузіазмом і видумкою, послідовні в своїх діях, вимогах, справедливі, відносяться до дітей з повагою.

Психологічні особливості особистості педагога характеризуються стійкою системою соціально значимих рис, що притаманні йому як людині, де головним вважаються вимоги, інтереси, спрямованість на ту чи іншу діяльність, ідеали і ціннісні орієнтації. Для вчителя, майстра своєї праці, характерний найвищий рівень педагогічної діяльності і педагогічного спілкування. Рівень співробітництва зі своїми вихованцями, а також зрілість особистості [6].

Отже, окреслені кардинальні зміни, що відбуваються в освітній галузі «Технологія», висувають високі вимоги до особистісних і професійних якостей учителя трудового навчання Актуальними для нього стають внутрішня технічна культура, широка технічна ерудиція, технічний світогляд, активність, ініціативність, прагнення до творчості, висока відповідальність. Цілком очевидно що вказані якості мають ґрунтуватись на глибокій професійній компетентності вчителя, тобто на основі фундаменталізації знань [8, с. 42].

Підсумовуючи сказане, можна стверджувати, що професіоналізм вчителя включає в себе і ряд особистісних якостей. Дійсно, морально-етичні аспекти спілкування вчителя з учнями мають надзвичайне значення не тільки в виховній роботі, а і в засвоєнні навчального предмету. В формуванні пізнавальних інтересів до предмету значну роль відіграє особистість вчителя, його поведінка, відношення до учнів. Вчитель існує перед критичним поглядом дитини як своєрідна соціальна цінність, бо крім ділових якостей уособлює конкретний тип особистості, рівень освіченості, культури, загального розвитку та інших рис.

Таким чином, на формування особистості учня впливає не лише зміст предмету, що вивчається. але й особисті якості вчителя трудового навчання, які являють собою професійно-педагогічну культуру, що включає в себе духовну, моральну, етичну культуру спілкування, поведінки, педагогічної діяльності.

Підвищення якості трудового навчання учнів тісно пов’язане з організацією особистісно орієнтованого навчання, переорієнтацією трудового навчання на особистість школяра з максимальним урахуванням індивідуальних відмінностей і можливостей учнів. Реалізація цих принципів можлива за умови коли вчитель володіє відповідними якостями власної особистості. Неординарність, самобутність, унікальність особистості вчителя трудового навчання здатна сприяти позитивному ставленню до навчання, розвитку індивідуальних особливостей і творчих можливостей кожного учня, утвердженню гуманістичного принципу навчання та виховання. “Справді, зовні майстерність виявляється в успішному розв’язанні різноманітних педагогічних завдань, високому рівні організованого навчально-виховного процесу, але суть її в тих якостях особистості вчителя, які породжують цю діяльність, забезпечують її успішність. Ці якості слід шукати не лише в уміннях, а й у тому сплаві властивостей особистості, її позиції, які й дають педагогові змогу діяти продуктивно і творчо” [7, с. 29].

Отже, аналіз професійно-педагогічної діяльності вчителя трудового навчання засвідчує про необхідність ефективної системи формування професійно важливих якостей особистості вчителя в процесі його підготовки до майбутньої діяльності.

Проблемі підготовки вчителів трудового навчання значну увагу приділено в працях вітчизняних та зарубіжних вчених. Проте вони далеко не повно вирішують проблеми підготовки вчителів трудового навчання відповідно до вимог сьогодення. Тому в умовах оновлення трудової підготовки школярів, модернізації освітньої галузі “Технологія”, виникає проблема в дослідженні питання формування особистісних якостей майбутнього вчителя трудового навчання як складової професійної майстерності.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Азаров Ю.П. Радость учить и учиться. – М.: Политиздат, 1989. – 335 с.

2. Барбина Е.С. Формирование педагогического мастерства учителя в системе непрерывного педагогического образования: [Монография]. – К.: Вища шк., 1997. – 153 с.

3. Державний стандарт базової і повної загальної середньої освіти. Затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2004 р. // Інформаційний збірник Міністерства освіти і науки України. – 2004. – №1-2. – С. 49-54.

4. Журавський В.С. Вища освіта як фактор державотворення і культури в Україні. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – 416 с.

5. Кузьмина Н.В. Очерки психологи труда учителя. – Л.: Издательство Ленинградского университета, 1967. – 183 с.

6. Маркова А.К. Психологические особенности педагогической деятельности, общения и личности учителя//Школа и производство. – № 12. – 1988. – С 6-9.

7. Педагогічна майстерність: Підручник / І.А.Зязюн, Л.В.Крамущенко, І.Ф.Кривонос та ін.; за ред. І.А.Зязюна. – К.: Вища школа, 1997. – 349 с.

8. Сидоренко В. Актуальні проблеми підготовки вчителів трудового навчання в світлі реформування освіти в Україні // Трудова підготовка в закладах освіти. – 2004. – №2. – С. 41 – 44.

9. Сластенин В.А., А.И.Мищенко. Профессионально-педагогическая подготовка современного учителя // Советская педагогика. – 1991. – № 10. – С. 79-84.

 

Калібовець А.

Мистецтво у розвитку професійної майстерності

вчителя української мови та літератури

 

На сучасному етапі розвитку педагогічна наука намагається все більше використовувати театральну учителя як засіб удосконалення майстерності педагога, а впровадження методів театральної педагогіки у навчальний процес забезпечує прискорення розвитку загальнолюдських цінностей потреб, ідеалів.

Майстерність завжди розкривається в діяльності, причому в діяльності ефективній. Саме таке розуміння майстерності і прийняте в педагогіці. Учені визначають майстерність як “найвищий рівень педагогічної діяльності… який виявляється в тому, що у відведений час педагог досягає оптимальних наслідків” або ” високе мистецтво виховання і навчання”; ”синтез наукових знань, умінь і навичок методичного мистецтва і особистих якостей учителя”. Справді, зовні майстерність виявляється в успішному розв’язанні різноманітних педагогічних завдань, високому рівні організованого навчально-виховного процесу, але суть її в тих якостях особистості вчителя, які породжують цю діяльність, забезпечують її успішність. Сутність майстерності – в особистості вчителя, в його позиції, здатності виявляти творчу ініціативу на грунті реалізації власної системи цінностей. Педагогічна майстерність – це комплекс властивостей особистості, що забезпечує самоорганізацію високого рівня професійної діяльності на рефлексивній основі. До таких важливих властивостей належать гуманістична спрямованість діяльності вчителя, його професійна компетентність, педагогічні здібності і педагогічна техніка. Щоб учитель діяв творчо, самостійно виважуючи результати своєї діяльності і коригуючи засоби з орієнтацією на мету, він повинен мати певні властивості, риси, розвиток яких забезпечить професійний саморозвиток педагога, а через нього і розвиток учня.

Гуманістична спрямованість – найголовніша характеристика майстерності. Для педагога провідною є орієнтація на головну мету за гармонійної узгодженості всіх інших: гуманізації діяльності, гідного самоутвердження, доцільності засобів, врахування потреб вихованців. Лише за умови почуття відповідальності перед майбуттям, усвідомлення мети і великої любові до дітей починає формуватися професійна майстерність учителя.

Гуманістична спрямованість учителя української мови та літератури визначає стратегію уроку: що є головним – з’ясування біографічних відомостей письменника чи роздуми про сенс життя, вибір долі, над чим замислюються й учні. Якщо спрямованість учителя гуманістична, вона завжди виявляється як активна позиція.

Підвалиною педагогічної майстерності є професійна компетентність. Готуючись до уроку, вчитель обов’язково обмірковує його зміст, методику, враховує особливості сприймання учнів цього віку, класу, власні можливості. Отже, зміст професійної компетентності – це знання предмета, методика його викладання, педагогіки і психології. Знання учителя-філолога – не сума засвоєних дисциплін, а особистісно забарвлена усвідомлена система, де є місце власним оцінкам, критичним поглядам. На думку А.С. Макаренка: ”Головне в житті не саме знання, а та гармонія, яка виявляється, коли знання добре вміщені в душі, та філософія, яка визначає людину, її світогляд. ”Майстерність учителя – в “олюднюванні”, натхненності знання, яке не переноситься з книг в клас, а висловлюється власний погляд на світ, своє бачення, свої почуття, ставлення. Звідси, здібності - елемент у структурі педагогічної майстерності. Вони залежать, як вважає Ф.Н.Гоноболін, від особливостей перебігу психічних процесів, що сприяють успішній педагогічній діяльності. Педагогічна техніка -одна з форм організації поведінки вчителя. Знання, спрямованість і здібність без умінь, без володіння способами дій не є гарантією високих результатів. Педагогічна техніка - це вміння використовувати психофізичний аппарат як інструмент виховного впливу, це прийоми володіння собою і прийоми впливу на інших (вербальними і невербальними засобами). А.С. Макаренко твердив, що для нього ”стали вирішальними такі “дрібниці”: як стояти, як сидіти, як підвестися зі стільця, з-за стола, як підвищити голос, усміхнутися, як подивитись”. Адже учень “сприймає вашу душу та ваші думки не тому, що знає, що у вас на душі робиться, а тому, що бачить вас, слухає вас”. Кожне слово учителя створює певну атмосферу у навчанні. На переконання А.С. Макаренка, у дитячому колективі повинна бути” постійна бадьорість, ніяких похмурих облич веселий, бадьорий настрій”. Мажорний тон колективу сприяє успішному просуванню до мети, подоланню труднощів. З метою підвищення емоційності сприйняття художнього твору використовую класичну музику (іноді це увертюра до уроку, фон для мелодекламації, іноді фрагмент з твору, написаного за мотивами літературних джерел). Сприймання музики- індивідуальне, і кожен обирає для цього свої улюблені твори. Музикотерапія використовується здавна. Вона передбачає у вчителя наявність хорошої фонотеки, вміння грати на музичних інструментах. У чому ж суть цього прийому? Переключаючись у сферу мистецтва, ми отримуємо позитивні емоції, дія яких гальмує негативне ставлення і сприяє врівноваженню емоційного стану. Ефективним є сприйняття творів мистецтва під час вивчення поезій, відображення почуттів у кольоровій гамі. На думку Лесі Українки, мистецтво, а не наука вчить нас сприймати і відображати довколишній світ з об’єктивно властивими йому конкретно-чуттєвими ознаками і властивостями, оцінювати цей світ у відповідності з характером його впливу на органи чуття людини. Мистецтво існує по-справжньому лише тоді, коли спроможне викликати інтерес і співучасть глядача, слухача, читача, навіювати “другим якісь думки, чуття, відображення.”

У роботі К.Д. Ушинський “Людина як предмет виховання. Спроба педагогічної антропології” стверджував, що “педагогіка- не наука, а мистецтво, - найбільше, найскладніше, найвище й найнеобхідніше з усіх мистецтв…”

 

Бабенко О.