В системі художньо-педагогічної освіти

В умовах становлення незалежної Української держави одним із головних завдань є відродження та розбудова національної системи освіти. Тому сучасна педагогічна наука має розробити нові концептуальні підходи до забезпечення всебічного розвитку особистості на основі історико-культурної спадщини українського народу та досягнень сучасної цивілізації.

Сучасний стан нашого суспільства характеризується посиленням етнонаціональних процесів і етнічних явищ у напрямку зростання етнічної свідомості народу, поглиблення його інтересу до вітчизняної історії і культури, до усвідомлення збереження традиційно народного мистецтва як генофонду його духовності. Багато дослідників доводять, що народне мистецтво справляє найбільший вплив на формування людської особистості (А. Блахут, А. Канцедикас, М. Каган, О. Мигунов, В. Мусієнко, О. Петров, М. Скурту). Це пов’язано з тими функціями, які мистецтво виконує як елемент суспільної й індивідуальної свідомості. В. Мусієнко підкреслює: “Мистецтво справляє величезний позитивний вплив на формування всіх якостей школярів. Безпосередньому вдосконаленню засобами мистецтва підпорядковується уява, як засіб образно-чуттєвого відображення навколишньої дійсності й духовної сфери особистості, а також почуття як основи ціннісно орієнтованої діяльності”[6, С.14].

Сьогодні в нашій державі з’являються умови для розвитку народного мистетцва. Хоч і з великими труднощами, але воно починає проникати в колиску прийдешніх поколінь – загальноосвітню школу. Досвід світової й вітчизняної філософської, психологічної і педагогічної думки минулого (Я. Коменський, Д. Локк, Г. Сковорода, К. Ушинський, Т. Шевченко, М. Драгоманов, С. Русова) і сьогодення (М. Антонець, І. Зязюн, О. Ковальчук, В. Мусієнко, В. Поплужний, М. Стельмахович, Д. Тхоржевський, М. Чумарна та ін.) переконливо доводять, що система освіти молоді повинна спиратися на національні корені.

В навчальних планах загальноосвітніх шкіл присутні предмети, метою яких є безпосереднє вивчення окремих сфер культури: мова й література, образотворче мистетцво, музика і співи. Здається, що трудове навчання, в основі якого лежать практичні заняття з обробки найпоширеніших матеріалів, за своєю культурологічною насиченістю не може жодною мірою сперечатися із згаданими предметами. Насправді ж воно має величезні потенційні можливості культурного і мистецького розвитку школярів, хоч на практиці ці можливості реалізуються далеко не повністю.

Перевага уроків праці перед іншими предметами полягає в тому, що вони передбачають теоретичне навчання і практичні роботи школярів у сфері матеріального виробництва.

Програма трудового навчання учнів 5-7-х класів містить додаткові розділи, на основі яких можна організувати заняття дітей численними видами декоративно-ужиткового мистецтва, що грунтуються на місцевих народних традиціях [9].

Аналіз педагогічної теорії та практики свідчить, що залучення учнів до народного мистецтва визначається відповідною теоретичною та практичною підготовкою вчителів трудового навчання, їхніми особистісними якостями та педагогічними здібностями.

Особливої уваги заслуговує навчання майбутнього вчителя теорії та практики писанкарства. “Писанкарство на Україні мало поширення в усіх без винятку регіонах. Не було села, де б не займалися цим рукодільництвом. Кожна майстриня мала свої рецепти приготування рослинних барвників і оздоблення сюжетних малюнків. Це було нелегке, що вимагало неабиякого хисту і вміння, заняття. Тільки особливо майстрові дівчата й жінки могли оволодіти таким художнім мистецтвом” [10, С.40].

За визначенням відомого мистецтвознавця Т. Кари-Васильєвої, “Українські писанки – це шедеври мініатюрного живопису, в яких народ виявив свій мистецький геній, свою здатність до творчого осмислення, художнього узагальнення навколишнього світу. Ще в дохристиянський період у багатьох народів світу, зокрема у слов'ян, був звичай навесні, в квітні – на початку травня, обдаровувати одне одного “красними яєчками” – крашанками. Цей звичай був пов'язаний з народними уявленнями про яйце, яке уособлювало вічне оновлення природи, було символом весни, перемоги життя над смертю. В народних легендах писанка наділяється величезною силою, здатною оберігати людей, стримувати лихі сили природи, їх дарували на знак перемир'я та дружби…” [4, С.9].

Світ писанкової диво-краси – безкінечний, як невичерпні творчі сили нашого народу. Вони доносять до нас знання, світогляд і віру предків. У цьому переконуєшся, коли розглядаєш писанки – цю мініатюру українського народного мистецтва – майстринь Шевченківського краю. Відзначаючи красу чогось, люди часто кажуть: “Гарне, мов писанка”.

Писанка – символ України, пам'ять про рідну землю, рідний край, оберіг на цій землі. Вона зосереджує в кольорах, лініях, символах, ритмах орнаменту уявлення народу про єдність сфер небесної і земної, про красу нашої землі.

Писанка – душа українського народу, бо вона сконцентрувала його уявлення про гармонію, лад, порядок, увібрала його моральну сутність, розкрила емоційну налаштованість на сприйняття довколишніх реалій і явила його прагнення до мирного життя і щастя.

Писанка – вісник добра, надії й радості, символ свята оновлення землі, воскресіння сущого.

За словами Л. Орел, назва писанка походить від слова писати. Крашанки – яйце одного кольору, писанка може мати багато кольорів, малюється воском, дряпанка – орнамент видряпується гострим предметом, мальованка – малюється пензликом, крапанка – віск чи фарба падають краплинами (характерно для Західної України). Узори можуть бути рослинні, геометричні, зображувати побутові предмети, знаряддя праці. Відомі також, крім справжнього, яйця з глини, писанки з каменю й дерева [7, С.59].

Перше визнання цього унікального українського мистецтва прийшло від визначного українського антрополога Федора Вовка на ІІІ-му Археологічному Конгресі в Києві у 1874 році. У своїй доповіді він звернув увагу на важливе значення писанкових узорів при вивченні українського народного орнаменту. Олена Пчілка в 1876 році видала альбом “Український народний орнамент”. Це була перша кольорова літографія українських писанок. У 1887 році розпочалося збирання писанок для музею Катерини Скаржинської в Лубнах на Полтавщині (було зібрано понад 2000 примірників). Серйозне дослідження українських писанок провів етнограф професор М. Сумцов з Харкова. Його праця “Писанки” (1891 р.) була першим академічним опрацюванням писанкового мистецтва не тільки в Україні, але і в слов'янській етнографії. Підсумовуючи свою роботу, він висловив два побажання, які актуальні і в наш час. Перше – “…щоб наша інтелігенція і люди науки звернули увагу на згасаючий звичай виготовлення писанок. Зібрали те, що ще можна зібрати і продовжили мою працю на основі нового матеріалу.” І друге побажання – “…щоб наш народ дорогою освіти розвернув ті багаті мистецькі обдарування, котрі він показав у писанках, у красі рисунку, в чистоті і витонченості писанкової орнаментики” [11, С.48].

У 1889 році вийшов каталог “Опис колекції народних писанок” під редакцією С. Кульжинського. Це документ, за яким ми можемо вивчати давній, забутий писанковий орнамент і відродити цей прекрасний звичай. Дослідник пише: ”…тільки писанки можуть розказати нам про те, про що мовчить народна пам'ять. Орнаменти і їх географічне поширення є ключем до тої дивної загадки, котру кожної весни задають нам неграмотні жінки і сільські маляри, розписуючи сотні і тисячі різнокольорових писанок узорами, повними глибокого, але давно забутого змісту” [5, С.23].

Цій темі в своїх дослідження приділяли увагу видатні українські історики, вчені, антропологи, археологи минулого (М. Кордуба, В. Шухевич, П. Литвинова, Ф. Вовк, Е. Біняшевський, В. Щербаківський, С. Таранущенко, І. Гургула, Д. Горняткевич, М. Скорик, В. Січинський та ін.), і сьогодення (С. Антонович, А. Адруг, О. Білоус, О. Воропай, Г. Вережак, І. Козюра, А. Ляшенко, Л. Орел, І. Ніколаєвський, З. Сташук, В. Скуратівський, М. Селіванов, П. Маркович, В. Мицик, С. Танадайчук та ін.) Невтомні дослідники української писанки – писанкарі з діаспори Т. Осадца, О. Онищук, О. Романенко, П. Зенона Еміїва. У 1969 році, у Києві, після багатьох років мовчання був виданий альбом Ернста Біняшевського “Українські писанки”, яким користуються писанкарі і в наш час [3].

Розвиток та відродження писанкарства сьогодні відбувається в трьох напрямках:

1) офіційним шляхом – дитячі садки, гуртки, школи, училища, вищі навчальні заклади, курси;

2) на етнопедагогічному рівні – родина, народні майстри, самодіяльні умільці;

3) в українських діаспорах.

На всіх цих рівнях відбувається виховання підростаючого покоління на високих зразках писанкарства.

Зараз на хвилі національного відродження багато людей почало займатися писанкарством. Головним чином пишуться копії з каталогів, журнальних публікацій. Особливо це поширено в школах, існують навіть авторські програми. Для ознайомлення дітей із таким глибинним пластом рідної культури, як писанкарство робота ця необхідна, але вона повинна здійснюватися на науково-методичній основі. Це повинно дати поштовх відродженню на уроках трудового навчання традицій писанкарства – одного із найдавніших видів декоративно-ужиткового мистецтва, бо на даному етапі вчені, мистецтвознавці, педагоги занепокоєні занепадом традицій писанкарства.

На необхідність відродження цього виду народного мистецтва вказує ухвала Міжнародного з’їзду писанкарів, який відбувся 1992 року у м. Києві, учасники якого констатували, що “...у добу розбудови національної культури в умовах незалежної держави викликає занепокоєння становище, що склалося в галузі писанкарства. Поступово занепадають осередки цього виду мистецтва. Серед майстрів-писанкарів переважають люди похилого віку, для навчання ж молоді виникає нагальна проблема в школах писанкарства” [8, С.122-123].

Етнограф І. Міщенко у своєму виступі на цьому з’їзді говорив: “У найтяжчих умовах лихоліть писанка вижила, як і її творець – український народ, бо вона є душею народу” [8, С.135].

Велику допомогу розвитку писанкарства може надати школа, а для цього треба об’єднати зусилля міністерств культури, освіти і науки. Міністерство культури може рекомендувати зразки писанок і спеціальну літературу, а міністерство освіти та науки – кваліфікованих методистів, які добре знають вікові особливості дітей і досконально володіють методикою навчання писанкарства.

Майстри писанки, і не тільки вони, гарні роблять вироби, але не дають у пресі методичних рекомендацій, часто пишуть про майстрів, а не майстри про свою роботу.

Доцільно було б увести в програму педучилищ і педуніверситів навчання писанкарства на уроках образотворчого мистецтва та трудового навчання. Писанка в майбутньому має зайняти гідне місце поруч з “Кобзарем” Т.Г. Шевченка в кожній українській оселі” [8, С.105].

Приємно відзначити, що на даний час у сфері творчої інтелігенції все більше спостерігається прагнення освоїти старовинну техніку писанкарства, і в першу чергу – воскову. Не дивлячись на те, що писанкарство має глибокі історичні корені, сьогодні майже не існує друкованих джерел, у яких би достатньою мірою розкривалися технічні й художні секрети цього мистецтва. Рідкісним винятком є навчально-методичний посібник “Школа писанкарства” – автори О. Білоус і З. Сташук, який розрахований на практичну роботу керівників гуртків, вчителів шкіл і всіх, хто цікавиться цим видом мистецтва [2]. Зараз дуже багато вчителів, викладачів вищих навчальних закладів вводять до навчального процесу курс “Писанкарство”, тому виникає потреба в навчально-методичному забезпечені його викладання.

На базі факультету технологій та дизайну Полтавського державного педагогічного університету ім. В.Г. Короленка проводяться дослідження шляхів прилучення майбутніх учителів трудового навчання до відродження традицій декоративно-ужиткового мистецтва, притаманних українській нації.

Спілкування майбутніх учителів з цим глибоко традиційним і одним із найпоширеніших у минулому видів народного мистецтва сприяє не лише поглибленню їх художніх інтересів і смаків, розвиває творче мислення, різноманітні вміння та навички, але й залучає молодь до народних традицій, естетичного засвоєння основ національної художньої культури.

“Писанка поєднує в собі оптимальні сувенірні властивості – віртуозність ручної праці народного майстра, безпосередній зв'язок з місцевою художньою традицією, мініатюрність і відносну дешевизну. До того ж виготовлення писанок не пов'язане з вирішенням складних економічних проблем, не потребує спорудження виробничих площ, додаткових капіталовкладень” [1, С.30]. Спираючись на традиції минулого, писанка служить засобом виховання любові до рідного краю, народної творчості та історичного минулого нашого народу. Розвиваючись у професійному руслі, вона синтезує народні традиції з сучасними уявленнями про форму даного виду декоративно-ужиткового мистецтва.

Пишучи писанку студенти поглиблюють знання з тих предметів, які вони раніше вивчали у школі, а зараз вивчають в університеті, формують нові художні, естетичні та трудові якості особистості, необхідні для майбутньої успішної роботи у школі, поширення традицій народного мистецтва. Дійсно, важко знайти ще такий вид мистецтва, в якому так яскраво відобразилися всі сторони життя народу - історія, ужитковість, звичаї, вірування, естетичні уявлення, поетичне бачення.Насамперед студенти повинні добре засвоїти і вміти використовувати у практичній роботі знання з основ створення композиції виробу. Цінним є знайомство студентів із різними способами стилізації й декорування зображення. Дуже важливим є вміння виготовити інструмент для роботи, правильно організувати своє робоче місце і, працюючи над писанкою, дотримуватися правил безпеки роботи та санітарно-гігієнічних вимог необхідних при роботі з нагрівальними приладами та хімічними речовинами.Слід зазначити, що у практичній діяльності викладачів вищих закладів освіти та вчителів загальноосвітніх шкіл приділяється мало уваги розробці методики навчання писанкарству, яка б відповідала сучасним завданням підготовки спеціалістів. У навчанні писанкарству майбутніх вчителів повинні бути реалізовані три аспекти:

1) забезпечення відродження традицій національної культури засобами писанкарства;

2) навчання студентів навичкам вільного професійного володіння техніками писанкарства;

3) максимальне використання емоційних можливостей писанок для розвитку образного мислення студентів, їх творчих здібностей.

На нашу думку, третій аспект є головним, оскільки він повністю відповідає цілям підготовки учителя з творчим мисленням в умовах відродження національної культури, що успішно впроваджується в навчальний процес факультету технологій та дизайну Полтавського державного педагогічного університету. З цією метою для викладання теоретичного матеріалу використовується набір методичних карт із зображенням різновидів геометричного розподілу писанок, символів у писанкарстві, а також інструкційні картки по виготовленню писанок та інструментів.

Практична робота студентів полягає в опануванні майстерністю виготовлення писанок, від простих до складних, від однокольорових до багатокольорових, а в подальшому – до виготовлення авторських писанок та творчих проектів.

Особливої уваги надано методиці проведення занять: його організації, мотивації діяльності, методам формування початкових знань, умінь та навичок, які сприяють творчому підходу до виконання завдань.

Для дидактичного забезпечення навчального процесу використовується навчальна колекція писанок за такою тематикою: символіка в писанкарстві; різновиди писанок: за геометричним розподілом, кольоровим співвідношенням, за поширеністю в регіонах України.

Вивчаючи регіональні особливості писанок, розглядаємо для порівняння інші види народних ремесел у цих регіонах: вишивку, різьблення, кераміку, плетіння з лози. Для ознайомлення з цими видами народних ремесел проводяться лекції-екскурсії в музеї Полтавщини. У Полтавському краєзнавчому музеї в окремому залі етнографічної експозиції мансардного поверху знаходиться колекція писанок, яка становить розділ одного з найстаровинніших видів народного мистецтва.

Така система роботи, на наш погляд, допомагає створити необхідні умови для відродження в незалежній Україні національно-культурних традицій українського народу, народної творчості, зокрема одного з найдавніших видів мистецтва − писанкарства та виховати у молодого покоління любов і повагу до цього виду людської діяльності.

Ще на початку нашого століття відома фольклористка і громадська діячка з Космача Климентина Лисинецька записала від писанкарки Ганни Линдюк в Космачі стару-престару легенду, яка закінчувалася словами про те, що поки люди писанки пишуть, доки буде світ, а як перестануть писати, тоді й світ скінчиться. Ця легенда не застаріла і понині, бо були часи, коли переносили святі образи до музеїв, ламали хрести з куполів, палили Божі храми або робили в них склади, клуби, розбивали писанки. Тепер задзвонили радісно дзвони в церквах, Христос Воскрес і Воскресла Україна! Тендітна українська писанка перемогла зло! Милуємося і даруємо одне одному писанки! На щастя, на долю, на віки вічні! То ж нехай вчитель буде гарантом безсмертя цього вічного мистецтва, щоб воно вічно жило і розвивалося.

Література

1. Антонович С.А. Селівачов М.С. Декоративно-прикладне мистецтво з практикумом у навчальних майстернях. – К., 1993.

2. Білоус О., Сташук З. Школа писанкарства. Учбово-методичний посібник. КПДЮ. – К., 1998.

3. Біняшевський Е. Українські писанки. К.: Мистецтво, 1968.

4. Кара-Васильєва Т. Творці дивосвіту. – К.: Рад. шк., 1984.

5. Кулжинський С.К. Описание коллекции народных писанок. (Лубенский музей Е.Н. Скаржинской. Этнографический отдел). – М., 1899.

6. Мусієнко В., Захарченко Р., Сидоренко В., Тхоржевський Д. Прилучення учнів до національної культури у процесі трудового навчання – К., 1996.

7. Орел Л. Початкова школа – К.: Рад. шк., 1991. – №3. – С.57.

8. “Писанка – символ України”: Матеріали науково-практичної конференції – К., 1993.

9. Програми середньої загальноосвітньої школи: Трудове навчання, 5-7 класи – К.: Освіта, 1992.

10. Скуратівський В. Обереги пам’яті (Народний агрокалендар) – К., 1992.

11. Сумцов Н. Писанка// Киевская старина – 1891.

 

Крицька А.

МИСТЕЦТВО ДИЗАЙНУ