Образ катерини у творчості тараса шевченка

Як один із компонентів національної культури, українська класична і новітня література, може бути опанована учнем лише в системі явищ, у її взаємозв’язках із фольклором, музикою, театром, графікою, живописом. У таких випадках, коли закони однієї образотворчості допомагають зорієнтуватися в законах іншої, комплексне застосування мистецтв на уроках літератури дозволяє учням засвоїти загальні для усіх видів мистецтв особливості та закономірності розвитку.

Історія світового та українського мистецтва має багато прикладів, коли в одній особі блискуче поєднувалось літературне та художнє обдарування (Ван Вей, Мікеланджело, Д.Росетті, М.Лермонтов, Леся Українка, В.Маяковський, В.Винниченко, І.Багряний та ін.). Таке яскраве поєднання в одній особі майстра слова та само ілюстратора спостерігаємо і у спадщині Тараса Шевченка. Творчість Шевченка-поета і Шевченка-художника не тільки сутнісно тотожна, але й взаємоваріативна, взаємодоповнююча, незалежно від того, пряма чи непряма алюзивна адресність обопільного об’єднує її словесну та малярську фактуру. Тут, власне, може йти мова про шевченківську інтерсеміотику, коли відбувається перекладання створених в одній знаковій системі образів на образи іншої системи.

Яскравим прикладом такого мистецького поєднання є олійна картина Т.Шевченка «Катерина» (1842), що за сюжетом повторює однойменну поему 1838 року. Де символом прекрасної і багатостраждальної України поет і художник зробив Катерину, зневажену в найбільшому — любові та знівечену в найсвятішому — почутті материнства, створивши при цьому прекрасний образ української Мадонни.

Вивчаючи на уроці української літератури поему Т.Шевченка «Катерина» вчителю-словеснику слід звернутися до такої форми занять як семінар, застосовуючи при цьому прийом порівняння «двох Катерин» самого Кобзаря (поетичної і живописної).

Використовуючи на уроці літератури живописного образу Катерини дається не випадково, а виконує важливу художню функцію, сприяє поглибленій характеристиці дійових осіб (Катерини, солдата-москаля), формуванню в учнів чітких зорових уявлень про обстановку, побут, персонажів поеми, надає особливого емоційного забарвлення розповіді, читання.

Сполучення візуального образу картини з її словесним відтворенням сприяє, передовсім, акту комунікації. «Якщо ви входите до класу від якого важко дибитися слова,— слушно зазначав Костянтин Ушинський,— почніть показувати малюнки — і клас заговорить».

Під час роботи над текстом поеми учням слід поставити ряд запитань проблемного характеру, що сприятиме цілісному потрактуванню образу Катерини:

— Зіставте опис героїні в поемі із зображенням на картині. Що в них спільне, а що відмінне? Де автор досягає більшої правди?

— Які художні засоби, символіку, використовує митець у поемі і на полотні, щоб засвідчити свою симпатію і співчуття до героїні?

— Які почуття гнітять Катерину? Як митець відтворив це в її поставі, руках, виразі обличчя? та ін.

Роботу учнів над художнім образом можна активізувати, використавши ілюстрації кількох майстрів пензля, які зображали героїню, зокрема, роботи Ф.Кричевського та О.Івахненка). Така робота підготує учнів не тільки до сприймання окремої поеми, а всіх творів у яких Шевченко обстоював зневажене материнство («Причинна», «Тополя», «Мар’яна-черниця», «Слепая», «Відьма», «Княжна», «Утоплена», «Лілея», «Наймичка» та ін.).

І хоча предметне унаочнення при вивченні літератури є допоміжним засобом (головне — сприйняття слова), все ж воно має неабияке значення. У результаті маємо і тривке запам’ятовування, і спостережливість, і зосереджену увагу, і стійкий інтерес, і розбурхане почуття, і розвинуте образне мислення, відтворюючу уяву.

Сукупний вплив художнього слова і витворів малярства, як правило, не тільки полегшує школярам процес роботи над образом та забезпечує належне сприйняття художнього твору, а й сприяє глибшому осмисленню ідейного змісту, не кажучи вже про художнє виховання.

 

Калібовець А.

Роль українознавства

у формуванні і розвитку духовності особистості

 

Характеризуючи внутрішній світ людини, ми базуємося передусім на фактах її поведінки. Рівень і структура духовних потреб і інтересів людей неминуче виявляються у характері споживання ними духовних цінностей. Людина найчастіше відбирає ті з доступних їй у даний момент цінностей, які найбільш відповідають її художньо-естетичним смакам, які співзвучні її внутрішньому світу. У той же час, оскільки духовний розвиток триває протягом усього життя людини, характер і зміст цінностей, що відбираються, справляють певний вплив на її духовний світ. Так, наприклад, мистецтво здатне вплинути на моральні норми, поведінку людини, викликати у неї духовні потреби і запити.

Знаючи духовні інтереси людини, можна скласти близьке до реальності уявлення про її внутрішній світ. Саме на вивченні того, як активно учні прилучаються до надбань культури, які духовні цінності засвоюються, які їх культурно-естетичні орієнтири, rрунтується робота вчителя.

На уроках народознавства та українознавства вчитель може на яскравих, доступних для дітей прикладах сприяти посиленню інтересу до вивчення і відповідної оцінки морального досвіду минулих поколінь, намагання дати відповідь на запитання: хто ми?, чиїх батьків ми діти?, звідки наше коріння?, до виробів народних промислів, до народних пісень і обрядів.

Розповідаючи учням про те, що народна традиція вимагала порядку і злагоди у повсякденному житті сім’ї, основаних на вимогливому керівництві глави, підпорядкуванні та послуху йому всіх її членів, намагаюся використати засоби народної мудрості. "Нащо кращий скарб, коли в сім’ї лад". "Сім’я міцна - горе плаче ",- говорить народна мудрість. Нею стверджується й винятково важливе значення в сім’ї глави: "Сім’я без голови - не сім’я". Але ця влада, наголошую, не була безмежна. Господар повинен був рахуватися з думкою всіх дорослих членів сім’ї, у всьому служити їм добрим власним прикладом, важливі справи мали вирішуватися на сімейній раді. Начаємо учнів підбирати народні прислів’я і приказки: "Не потрібен і клад, коли у чоловіка з жінкою лад", "З добрим подружжям і горе розгорюєш", " Найкраща спілка - чоловік та жінка". Наголошуючи на повазі до жінки-матері, жінки - трудівниці, ми виховуємо повагу і до однокласниці, до сестрички, до бабусі, до перехожої.

Здавна в українських сім’ях утвердився певний традиційний розподіл праці на " чоловічу ", "жіночу ", " спільну працю". Чоловікам належало все "надвірне господарство" (обробіток землі, будівництво, обмолот зерна, догляд за худобою, виготовлення сільськогосподарського інвентаря, забезпечення паливом, кормами для худоби), до жінки - "хатнє" (підтримання порядку в хаті і біля хати, готування їжі, обробіток городу, прядіння, виготовлення тканини, шиття одягу, догляд і виховання дітей): "Без хазяїна двір, без хазяйки хата плаче". "Дім держиться не на землі, а на жінці". "Господиня три вугли тримає, а господар лиш один".

Народні звичаї, поетичне слово вимагали шанувати жінку- господиню, захищати і утверджувати її гідність у сім’ї: "Без жінки, як без рук", "Без господині хата пусткою смердить", "Чоловік у домі голова, а жінка - душа". Розповідаємо учням, що народ осуджував безгосподарність, марнотратство жінки:"Добра жінка дім збереже,а погана своїми руками рознесе", " Де лихая жінка в хаті, там добра не сподіватись"

У внутрішньосімейних взаєминах традиційно важливого значення надавалося стосункам батьків і дітей. Неповага дітей, якого б віку вони не були, до батьків просто не допускалася, вважалася великим злом і гріхом з релігійного погляду (як порушення однієї з Божих заповідей -"Шануй отця і матір твою"), осуджувалася громадою.

У випадках конфліктів батьків і дітей звичай, як і громадська думка, часто віддавалась перевагу першим, навіть коли позиція їх була не зовсім справедливою. Зовнішнім виявом поваги до батьків було обов’язкове звертання до них на "ви".

На уроках наголошується, що поряд з господарською найважливішою функцією сім’ї вважалося народження, вирощування, виховання і " виведення в люди" дітей. Це важкий і складний обов’язок, пов’язаний з багатьма труднощами і самопожертвою батьків: " Дітей годувать, свій вік коротать", " Тяжко діти годувати, як камінь глодати", "Малі діти - малий клопіт, великі діти - великий клопіт" і т. п. Але це неодмінний обов’язок, основне завдання подружжя. У народному оповіданні мовиться: "Люди на те сходяться, побираються і любляться аби мали діти". Бездітність вважалась справжнім нещастям для сім’ї

" Хата з дітьми - базар, а без них - кладовище".

Діти дізнаються про те, що народна традиція покладала на батьків основний обов’язок - добре виховати дитину, виростити повноцінну людину: "Умів дитину народити, умій і навчити","Не той батько, що зродив, а той, що до ума довів". Згідно з традиційним звичаєвим правом, батьки повністю відповідали перед громадою за виховання дітей - і не тільки малолітніх, а й дорослих. Розповідаю учням, що з етнографічних даних ми можемо дізнатися, що у випадках провин дітей, порушення ними усталених морально-етичних норм каралися і їх батьки. Тому справі виховання дитини в сім’ї приділялася велика увага.

Крім турботи про нормальний фізичний розвиток дитини ("Ой щоб спало, не плакало, та щоб росло, не боліло на голівку і на все тіло", щоб виросло "здоровим, дужим та добрим мужем"), у народі наголошувалася потреба змалку виховувати, навчати дитину. Уже колисковою піснею закодовуються в душі дитини такі першорядні якості, як трудолюбивість, чесність, доброта, шанобливе ставлення до отця-неньки, "людей старших": " Коли дитини не навчиш у пелюшках, то не навчиш у подушках". "Тоді учи, як упоперек на лавці лежить, а як подовж ляже, то вже його трудно вчити". "Гни тоді, як іще дубчик, а не тоді, як уже кілок стане". У багатьох прислів’ях, сентенціях висловлюється принципова настанова народної педагогіки виховувати і навчати дитину з раннього віку.

На уроках ми наголошуємо, що народження дитини розглядалося як поява майбутнього трудівника, продовжувача справи батьків, основна увага в сім’ї зверталася на трудове виховання. Складені століттями традиції виробили певні засади виховання, які полягали в прищепленні дитині та в поступовому нарощенні певних трудових навиків. Підготовка дітей до трудової діяльності основувалася на прямій передачі досвіду від батька - синові, від матері - дочці. Про підготовку дітей до трудової діяльності, поділ між ними різних обов’язків відводиться декілька уроків. Учні дізнаються про основний принцип трудового виховання в сім’ї - " Ніхто не сміє дармувати".

Пильна увага на уроках українознавства приділяється й інтелектуальному розвитку дитини. Діти підбирають прислів’я: " Не бажай синові багатства, а бажай розуму". "Розум - скарб людини", Знання робить життя красним". Те, щоб дитина швидше "приходила до розуму", "змисліла", від колиски стимулювалося піснею, різними " забавлянками ", " пестушками", "утішками", навчанням рідної мови, розмовами з нею, а далі й оповідями казок та інших доступних сюжетів, щоб побачити, як дитина реагує на них, сприймає, запам’ятовує. Дуже істотним у народній педагогіці є наголос на потребі розвитку в дитини не розуму взагалі,а "розуму доброго", тобто такого, що буде приносити добро.

У наш час багато народних традицій існує лише в пам’яті старих людей, записах етнографів. Та традиції важко знищити з генетичної пам’яті. Все більше і більше людей намагаються відродити, зберегти хоч часточку традицій, обрядів.

Нещодавно довелося побувати на виставці весільних рушників. Які барви! Яка краса! Та чимало священних символів, відомих з давніх- давен нині підмінені формою. Популярні зараз написи, як-от:"на щастя, на долю", наші пращури шифрували у знаках орнаментів. Так вишита восьмикутна зірка означала Бога,

Сонце, хвиляста лінія – нескінченність життя, стилізована калина - уособлення дівочої краси, молодості, кохання, виноград – символ благополуччя, квіткові пуп’янки вказували на дітей і продовження роду. Науковці кажуть, що вишитий рушник може бути і благословенням і прокляттям.

Вивчаючи тему "Рушник", проводжимо велику попередню роботу. На уроках трудового навчання учні вивчали види вишивки, властивості тканин, ниток. А на наших уроках всі знання акумулюємо в таку велику тему: “ Традиційне та сучасне облаштування українського помешкання та глибинне бачення світобудови в його символіці. Вияв світовідчуття у народному способі одягання: український народний одяг і його символіка”.

Нещодавно довелося прочитати цікаву статтю С. Петрової "Магічний рушник". Мене вразила ця стаття.

Адже в ній йшлося про те, як мати бажаючи своєму синові усього найкращого, сама того не відаючи,запрограмувала загибель роду…".Мати вишила синові весільний рушник.

Молодята відбули обряд і зажили мирно, але...нещасливо.

Дружина довго не могла завагітніти, коли ж нарешті усе, здавалося, пішло на лад, дитина народилася мертвою. Наче якийсь рок навис над сім’єю."…І коли мати звернулась до знавців, то із здивуванням дізналася, що в обрядовому рушникові було щонайменше дві помилки. Перша полягала у тому, що жінка зшила його з двох шматків полотна. Місце з’єднання вона майстерно замаскувала мережкою. Але жінка не знала, що окрім декоративної, весільний рушник має ще й магічну силу. Адже ж вишите полотно, на яке стають молоді, означає життєву дорогу. У даному випадку вона виявилася розірваною. Фатальною була композиція узору. На обох кінцях рушника мати зобразила традиційну квітку - вазон, котра з давніх-давен символізує дерево роду. Під нею орнамент. Але вишивка видалася майстрині бідною, бо було багато вільного місця. Тому над квіткою вона помістила ще одну суцільну смужку орнаменту.

Вишивальниця не знала, що біле полотно в центрі рушника символізує потік Божого благословення, котре живить дерево роду.А лінія закрила доступ до неї.

Отже, так виходило, що той весільний рушник, хоч і був майстерно вишитий добрими материнськими руками, справді ніс у собі страшну програму знищення роду. Тому відроджуючи традиції, варто насамперед розуміти їхнє значення.

Ми з моїми учнями вивчаємо українознавство серйозно. Ми знаємо, що на Київщині дослідники нарахували близько 20 рушників. Вони мали різне призначення. Найголовнішим був той, на якому батьки благословляли молодих. Такий рушник – особлива святиня, яку берегли, не показували нікому і берегли, як зіницю ока, передаючи з покоління в покоління. Майстер народного мистецтва з вишивки, завідуючий сектором "Тканини" Юрій Мельничук розповідає, що старий узор нащадки відтворювали на новому полотні, як енергетичний код роду.

Мої учні знають, що перш,ніж узятися за вишивання, дівчина постилася, молилася, мила руки,щоб позбутися не лише фізичного бруду, а й негативної інформації на пальцях. І лише тоді майстриня починала творити на полотні узор. Також дівчатка вже знають, що починати рукоділля краще зранку у четвер. Це енергетична вершина тижня. Наші далекі пращури мабуть добре відчували те, бо саме цього дня приступали до весільних рушників.

Борони Боже під час вишивання думати про щось погане, сваритися, злитися на когось. Обрядовий рушник має зберігати лише найкращі мрії, найсвітліші почуття. Адже то закладалася програма майбутнього подружнього життя.

Знаючи про "плюси" і "мінуси" рушника, про його енергетику, про те, що на рушник не ставали ногами, а тільки колінами, про 200 старовинних швів на основі 20 технік української вишивки, дівчата забажали самі собі вишити весільний рушник. То хіба така дівчина вже зможе безвідповідально віднестися до шлюбу, до сім’ї.

Чекаємо з великим нетерпінням на вихід тритомного видання енциклопедії української вишивки, яке готують фахівці музею Івана Гончара. Хочеться, щоб учні дізналися про найдавніші узори, шви техніки і дивовижні властивості вишитого полотна, минуле своєї країни. І земля ця, рідна для кожного з нас тому, що полита потом і кров’ю, поховала покоління предків, втілила культурні цінності, стала культурним ландшафтом - ось тому вона є своєю, рідною і єдиною землею, Батьківщиною. Україна – це люди, які зберігають і розвивають з покоління в покоління певні стандарти життя, цінності і норми, побут і культуру. Для формування основ естетичної культури, естетичного досвіду особистості, естетичного сприймання та емоційного ставлення до прекрасного у навколишній дійсності, використовуємо уроки української літератури, відвідування театрів, музеїв. Щоб учні краще засвоїли традиції народного одягу, багатство та співіснування селянського вбрання, орнаментацію, інсценуємо п"єси І. Карпенка-Карого" Сто тисяч", М. Старицького "За двома зайцями". А для досконалого відтворення тих часів, учні вивчають історію костюма і на сцені, відтворюють не тільки саме дійство, але й час. Як доречно виглядає свита і керейка з домотканого коричневого сукна, свита - з відрізаною в талії і зібраною у збори спинкою. А який " сучасний" вигляд мала Параска, одягнена в сорочку, запаску, на голові м"яка чушка та твердий очіпок і пов"язана хусткою. Виконуючи таку клопітку роботу, в учнів відбувається формування здатностей до естетичного сприйняття творів фольклору, мистецтва. Вони вчаться оцінювати їх і висловлювати свої погляди з питань художнього відображення дійсності. Дуже хотілося б пригадати слова Олександра Олеся:

Не сваріться, жийте в згоді:

Тільки мир збере усе,

А незгода, наче вітер,

Все по полю рознесе,

Як не будете всі разом

Йти до спільної мети,

Ви, державу зруйнувавши,

Подастеся у світи.

Ви погубите ту землю,

Що батьки нам придбали,

І тинятиметесь всюди

Як вигнанці й жебраки.

Саме сьогодні громадянам України необхідно пізнати і зрозуміти велич нашої народно-традиційної культури, її одвічний гуманізм, добробут, всепрощення, доброзичливість, щиру гостинність, щоб врівноважити свої вчинки, спрямувати їх на утвердження української державності, забезпечення душевного затишку усім, хто живе на етнічній землі України. А тому слід розуміти особливості української душі, оскільки у тотожності філософії держави та національної вдачі заховані нуртуючі джерела державотворчої енергії. Народне мистецтво, фольклор, етнічну педагогіку - все це треба відроджувати, щоб кожний "маленький", а потім дорослий громадянин України усвідомив себе як ментально, так і психологічно, що він живе в державі з її історією, національною мовою, багатовіковою культурою.

НАШІ АВТОРИ

БАБЕНКО В.С. – старший викладач кафедри образотворчого мистецтва і культурології Полтавського державного педагогічного університету

імені В.Г. Короленка

БАБЕНКО О.О. – старший викладач кафедри образотворчого мистецтва і культурології Полтавського державного педагогічного університету

імені В.Г. Короленка, член Спілки художників та Спілки народних майстрів України

БЕРЕЖНА А.В. – вчитель- методист вищої категорії, ЗНЗ №20

БИЧКОВА Л.В. – завідувач кафедри образотворчого мистецтва і культурології Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г.Короленка, кандидат педагогічних наук, доцент

ВУТТКЕ Е. – професор, доктор хабілітований Горношльонської вищої педагогічної школи імені кардинала Аугуста Хлонда в Мисловіцах (Мисловіци, Польща)

ГНИДІНА О.В. – вчитель вищої категорії, ЗНЗ №16.

ГРИГОРЄ’ВА О.О. – кандидат філологічних наук, доцент, завідувач кафедри філологічних дисциплін Полтавського педагогічного університету імені В.Г.Короленка

ГРИЦЕНКО Л.О. – кандидат педагогічних наук, доцент кафедри теорії та методики трудового та професійного навчання Полтавського педагогічного університету імені В.Г. Короленка

ЄФИМЕНКО О.Л. –вчитель образотворчого мистецтва І категорії гімназія №33

ІГНАТОВИЧ О М. – провідний науковий співробітник відділу психології трудової професійної підготовки Інституту педагогіки психології професійної АПН України, кандидат психологічних наук

ІЛ’ЯШЕВА Ю.В – вчитель вищої категорії, керівник дитячої студії «Веселка» ЗНЗ № 26

ІРКЛІЕНКО В.С. – доцент кафедри музики Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г.Короленка, кандидат педагогічних наук, доцент

КАЙДАНОВСЬКА О.О. – доцент кафедри основ архітектури Полтавського національного технічного університету імені Ю.Кондратюка, кандидат педагогічних наук

КОЛІБОВЕЦЬ А.І – викладач української мови і літератури, українознавства школи № 219 м. Київа

КОМАРОВСЬКА О.А. – старший співробітник лабораторії еститечного виховання Інституту проблем виховання АПН України, кандидат педагогічних наук

КОНОВЕЦЬ С.В. – старший науковий співробитник відділу мистецької освіти Інституту педагогіки і психології професійної освіти АПН України, кандидат педагогічних наук

КОРОВІНА Р.В – науковий співробітник Полтавського художнього музею (Галиреї мистецтв), старший викладач, аспірант Харківської державної академії культури

КРИВЕНКО Н.М. – вчитель I категорії, сзш №13

КРИЦЬКА А.М. – молодший науковий співробітник вдділу мистецької освіти Інституту педагогіки і психології професійної освіти АПН України

НИЧКАЛО C. – молодший науковий співробітник вдділу естетичного виховання Інституту проблем виховання АПН України

ОВЧАРЕНКО Л – науковий співробітник Інституту керамології (відділення Інституту народознавства НАН України)

ОРЛОВ В.П. – доктор педагогічних наук, доцент, головний консультант Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти

ОТИЧ О.М. – докторант відділу мистецької освіти Інституту педагогіки і психології професійноїо освіти АПН України кандидат педагогічних наук,старший науковий співробітник.

ПАВЛЮК Р. – асистент кафедри філологічних дисциплін Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка

ПАЩЕНКО В. О. – ректор Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка,доктор історичних наук, професор, академік АПН України

ПЛУТОК О.В – старший викладач Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка, пошукувач відділу мистецької освіти Інституту педагогіки і психології прфесійної освіти АПН України

ПОМИТКІН Е.О. – завідувач відділу теорії і практики педагогічної майстерності Інституту педагогіки і психології професійної освіти АПН України, кандидат психологічних наук

ПРАСОЛОВ Є.Я. – кандидат технічних наук, доцент кафедри виробничо-інформаційних технологій факультету технологій та дизайну Полтавського педагогічного університету імені В.Г.Короленка, кандидат технічних наук

ПРЕНКО О. – член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, керівник дитячої студії килимарства (м. Кіровоград)

РАХНО К.Ю. – старший науковий співробітник Національного музею-заповідника українського гончарства (смт Опішне)

РЕВА Я.Г. – старший викладач кафедри хореографії Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка

РИБАЛКА В.В. – завідувач відділу психології трудової і професійної підготовки Інституту педагогіки і психології професійної освіти АПН України,доктор психологічних наук, професор

РУДЕНКО І.В. – молодший науковий співробітник лабораторії естетичного виховання Інституту проблем виховання АПН України.

СИНЯВСЬКИЙ В.В – старший науковий співробітник відділу профорієнтації Інституту педагогіки психології професійної освіти АПН України, кандидат психологічних наук

СОЛОМАХА С.А. –завідувач відділу мистецької освіти Інституту педагогіки і психології професійної освіти АПН України, кандидат педагогічних наук, старший науковий співробітник

ТИМОШЕНКО А.М. – зав. відділом масової і виставкової роботи ПХМ

ТИТАРЕНКО В.П. – декан факультету технологій та дизайну, завідувач кафедри теорії та методики трудового та професійного навчання Полтавського державного педагогічного університенту імені В.Г.Короленка, кандидат сількогосподарських наук, доцент

ТИТАРЕНКО О.О. – асистент кафедри теорії та методики трудового та професійного навчання Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г.Короленка

ТУПІКІНА Л.С. – старший викладач кафедри образотворчого мистецтва і культурології Полтавського державного педагогічного університету

імені В.Г. Короленка

ФІЛІПЧУК Н.О. – науковий співробітник відділу мистецької освіти Інституту педагогіки і психології професійної освіти АПН України.

ФЛЕГОНТОВА Н.М. – молодший науковий співробітник відділу мистецької освіти Інституту педагогіки і психології професійної освіти АПН України.

ФУРМАН В.С. – голова Полтавського обласного осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України

ХАЛЧАНСЬКА О В – доцент кафедри філології Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка, кандидат філологічних наук, доцент

ХІМІЧ М.Д. –доцент кафедри музики і співів Полтавського педагогічного університету імені В.Г. Короленка, кандидат педагогічних наук, доцент

ЦУРКАН І. М – завідувач кафедри української культури і театрального мистецтва Херсонського державного університету, кандидат філолологічних наук, доцент

ШАХРАЙ В.М. – науковий співробітник лабораторії естетичного виховання Інституту проблем виховання АПН України, кандидат педагогічних наук

 

Наукове видання