Генеза полотняного літопису України

 

Рушники – це полотняні пам’ятники України. “Рушникові книги”, що поєднують орнаментальні мотиви і символи народної мудрості і краси, прийшли від людей минулого, відтворюючи і художню мову стародавніх людей, і мистецтво перших людей хліборобів.

Рушник (українською – рушник, білоруською – ручнік, російською мовою – полотенце) – це шмат полотняної тканини прямокутної видовженої форми з наявним на ньому орнаментом, що відіграє утилітарне, обрядове та декоративне призначення. В етимології самого слова “рушник” простежується його зв’язок з рукою людини, призначений для рук. Як вид художньо-естетичної творчості, рушник є здобутком народного декоративно-вжиткового мистецтва. Він наділений всіма властивостями і якостями, що притаманні традиційному мистецтву. Рушниковий орнамент розглядається мистецтвознавцями як особлива інформаційно-знакова система, і як вид художньо-естетичної діяльності, відіграючи соціокультурне значення (Теліженко О. Символ благословення життя // Народне мистецтво, 1993; Титаренко В.П. полтавська традиційна вишивка: минуле і сучасне (виховний аспект). – Полтава, 2000).

Видовженої прямокутної форми рушники нагадують дороги, поля, які засіяні зерном орнаментів, їх використовують для вітання гостей, їх дарують на згадку, дівчата, готуючись до нового життя, подають їх старостам.

Можна стверджувати, що сховані, складені, пов’язані чи розвішані рушники, виступаючи оберегами, захищають людину, тварин, урожайність рослин. Інформативність зображування різних орнаментів на рушниках, здатність зберігати і передавати закладені у них відомості, уявлення розраховані на розум, почуття, художні смаки особистості. Отже, рушниковий полотняний орнамент є виразником смаків та уподобань, переживань і прагнення українського народу. У різноманітних рушникових орнаментальних знаках на рушниках різних регіонів України можна бачити своєрідну прамову, “читати” “у вишиваних текстах“ оповіді про непересічні події особистого і суспільного життя українців.

Якщо допустити, що рушник мав спочатку оберігальне значення, то і в такому випадку видовжений полотняний прямокутник використовувався для покриття людської голови. Дійсно, за формою рушник схожий на ті головні убори, що їх ще за часів Київської Русі, згідно з літописними матеріалами, носили жінки, чіпляли на кущі та дерева під час свят.

Відповідниками рушникових пам’яток були давні українські головні убори – намітки, перемітки, убруси, що виконували оберігальні чи жертовні функції. Необхідно відзначити, що як деталь святкового вбрання український рушник використовувався під час важливих подій родинного життя.

Вивчення орнаменту і, зокрема рушникового, розпочалося з другої половини ХІХ ст., і характеризується посиленою збиральницькою роботою, до якої залучалася творча інтелігенція різних регіонів України. Першими дослідженнями, які присвячені орнаментиці, вважають праці О. Косач (Українські узори / Зібр. Олена Пчілка (О. Косач).–К., 1912; Орнаменты украинской народной вышивки: Альбом. – Полтава, 1900; Мотивы малороссийского орнамента. – Полтава, 1907); Л. Вербицького, М.

Кондакова, К. Скаржинської, що друкувалися з 1876 року.

Імператорське географічне товариство з перших десятиліть ХУІІІ ст., фундаторами якого були В. Татищев, Г. Міллер, І. Шерген, своїми програмами, інструкціями й анкетами сприяло пробудженню інтересу до народного орнаментального мистецтва, до вивчення функцій і семантики елементів його знакової системи.

В Україні ініціаторами такої роботи були наукові працівники Музею народної промисловості та етнографічного музею при науковому товаристві ім. Шевченка, а на Полтавщині – Кульжинський С.К. Лубенський музей Е.Н. Скаржинськой. Этнографический отдел. Описание колекций народных писанок. Выпуск первый. С альбомом из 33 хромолитографированых и 2 черных таблиц (всего 2219 рисунков). – М., 1899.

Слід назвати відомі в той час в Україні праці В.В. Стасова “Русский народный орнамент” (СПб, 1872), дослідження Д.К. Зеленіна “Писанки и крашанки” (Природа и люди. – 1910.– № 24), різні програми та інструкції.

Плідно працював у той час М. Біляшівський (Дещо про українську орнаментику // Сяйво. – 1913.– № 3; Про український орнамент // Записки Українського наукового товариства в Києві. – К., 1909. – Кн.. 3; Старе українське село // Сяйво. – 1913. – № 5-6).

Подією в культурному житті України стає праця Г. Павлуцького “Історія українського орнаменту” (К., 1927).

Орнаменту писанок, готичним мотивам в українському золотарстві ХУІІ-ХУІІІ ст. присвячує свої праці Д. Щербаківський (Україна. – 1924.–№ 4; – К.,1926; – Прага, 1926; Основні елементи орнаментації українських писанок і їх походження // Праці Українського ісорико-філологічного товариства у Празі. – Прага, 1926). Церковним орнаментам присвячує свої праці М. Новицька (Датовані єпітрахілі Лаврського музею 1640-1743 рр. – К., 1927).

У 30-х роках українським ученим Д. Антоновичем за кордоном був прочитаний цикл лекцій з історії української культури, зокрема, з української орнаментики (Антонович Дмитро. Українська культура. – К., 1993). Автор пропонує вивчати орнамент за характером самих візерунків, поділяючи їх на чотири види: геометричний, рослинний, звіриний (зооморфний, у тому числі і антропоморфний) та плетений.

У цей час за кордоном українське мистецтво студіює В. Щербаківський. Розділ своєї праці (Щербаківський В. Українське мистецтво. – К., 1995) присвячує вишиваним рушникам, відзначаючи, що “самі орнаменти” вишивані на рушнику, вказували для чого він призначений. Так, на рушнику, призначеному на весілля, вишивали “дерево життя” у різній стилізації, в чому можна переконатися розглядаючи, наприклад, колекцію рушників, які зібрані у Полтавському краєзнавчому музеї. На рушниках, призначених для оздоби хати (на стінах, між вікнами, на сволоку, картинах) вишивали здебільшого “дерево життя”, а також різноманітну стилізацію квітів, стебел, птахів, тварин; на рушнику, призначеному для похоронних процесій, був вишитий хрест з різними доповненнями.

Проводячи далі екскурс у полотняний літопис, слід зосередити увагу на 40-і – 50-і роки, де Л.А. Дінцес (Дохристиянские храмы Руси в свете памятников народного искусства // СА. – 1947.–№ 2) звертає увагу на наявність у вишивці язичницьких символів. Археологічним орнаментам Середнього Подніпров’я присвячено дослідження М.К. Каргер (Археологические исследования древнего Киева. – К., 1950).

З 1952 року щорічно в Україні виходять альбоми орнаментів для вишивки. Кульчицька О.Л. (Народний одяг західних областей Української РСР. – К., 1959) вивчає орнамент народного вбрання.

Але особливою відомою подією у культурному житті України є видання “Історії українського мистецтва” у шести томах (К., 1967-1970 рр.), “Нарисів з історії українського декоративно-прикладного мистецтва” (Львів, 1969). У цих відомих книгах окремі розділи присвячені вишивальному мистецтву, зокрема рушниковому орнаменту центральних областей України.

Особливою віхою у вивченні вишивального орнаменту слід відзначити праці 70-80 рр. ХХ ст. Це праці І.Я. Богуславської (русская народная вышивка. – М., 1972), Г.С. Маслової (Орнамент русской народной вышивки как историко-этнографический источник. – М., 1978), особливо праці академіка Б.А.Рибакова (Ремесло древней руси. – М., 1950; Язичество древних словян. – М., 1981; Руское прикладное искусство Х-ХІІІ вв. – Л., 1971).

Сьогодні в Україні найбільш відомими дослідженнями української народної вишивки є праці Р.В. Захарчук-Чугай (Українська народна вишивка. – К., 1988); Т.В. Кари-Васильєвої (Українська вишивка. – К., 1993; Українська сорочка. – К., 1994; Шедеври церковного шитва України (ХІІ-ХХ століття). – К., 2000); О.С. Найдена. Українська народна іграшка: Історія. Семантика. Образна своєрідність. Функціональні особливості. – К., 1999; М. Селівачова. Домінантні мотиви української народної орнаментики // Народна творчість та етнографія. – 1990. – № 2; Українські символи (За ред. М.К. Дмитренка. – К., 1994; Антонович Є.А., Захарчук-Чугай Р.В., Станкевич М.Є. декоративно-прикладне мистецтво. – Львів, 1992; Бойко А.М., Титаренко В.П. український рушник: засіб національного виховання і витвір декоративно-ужиткового мистецтва (на прикладі Полтавського вишиваного рушника). – Полтава, 1998; Радкевич В.О., Пащенко Г.М. технологія вишивки: Підручник за ред. Н.Г. Ничкало. – К., 1997.)

Вишивка сьогодні досить поширене явище в Україні. Про це свідчать численні матеріали, які присвячені вишивальному мистецтву. Дослідницькою роботою керують відділи академічного Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Т. Рильського. Під керівництвом члена-коресподента Академії мистецтв України, доктора мистецтвознавства Т. Кари-Васильєвої були організовані наукові конференції з означуваної тематики: “Поетика та семантика українського рушника: образ, символ, знак” (1997) і “Український килим: генеза, іконографія, стилістика” (1998), а також упорядковані збірники матеріалів цих конференцій.

Українська народна вишивка сьогодні широко вивчається і досліджується викладачами та студентами у вищих навчальних закладах, працівниками Будинків народної творчості, студентами училищ, учнями шкіл, а також зацікавленими людьми, адже сьогодні накопичена велика кількість експонатів вишивки в музеях, музейних кімнатах вузів, училищ, шкіл, підприємств, у приватних колекціях. Все це спонукає до подальшого вивчення української орнаментики у полотному літописі України – рушниках.

 

Титаренко О.

Техніка “печворк”: мистецький досвід

з художньої обробки матеріалів

 

Клаптикове шиття (печворк) – мистецтво, яке має багатовікову історію. У другій половині ХІХ століття у сільській місцевості з`явився ситець – матеріал фабричного виробництва, який виготовлявся спеціально для села, з яскравим, переважно квітковим орнаментом. Жінки шили з нього одяг, а клаптики, які залишались, бережливо зберігали. У багатьох куточках України теж стають популярними вироби з клаптиків – ковдри, килими, покривала. Тканини так майстерно підбиралися майстринями за кольором, поєднувалися в такі гармонійно, ритмічно організовані композиції, що предмети повсякденного вжитку ставали справжніми витворами народного декоративно-прикладного мистецтва. Клаптикове шиття займає чільне місце серед декоративно-прикладних видів мистецтва у багатьох народів світу: його сучасна техніка заснована на традиціях майстрів різних країн. Найбільшого розвитку клаптикове шиття здобуло в Росії і Північній Америці, куди воно потрапило з Європи і Африки та стало одним із основних видів побутової декоративно-прикладної творчості – “печворк”. Традиції створення цієї своєрідної мозаїки з тканини живуть і до цього часу. Зберігаються орнаменти, взяті зі зразків, які виконані багато років тому майстринями Європи і Америки, де клаптикова техніка стала одним із найбільш улюблених видів рукоділля [1, с.195].

У техніці „печворк” можна виконувати декоративні вироби для дому, одяг і аксесуари до нього. Для цього використовують дев’ять основних узорів клаптикових блоків: „Різнокольорове серце”, „Дев’ять клаптиків”, „Дерев’яний будиночок”, „П’яна доріжка”, „Тіньовий квадрат”, „Трикутники”, „Зірка Огайо”, „Картковий фокус”, „Котушки”.

Для роботи застосовують такі інструменти і допоміжні матеріали: ножиці, голки, нитки, наперсток, лінійка, кутник, сантиметрова стрічка, олівець, крейда, шпильки. Ножиць має бути двоє: одні з загостреними кінцями для того, щоб кроїти тканину і розпорювати шви, другі для виготовлення шаблонів.

При клаптиковому шитті використовуються бавовняні нитки, тому що вони рівніші, ніж синтетичні. Шовкові тканини зшивають шовковими нитками, а синтетичні – нейлоновими. Намітку роблять бавовняними нитками. Для розмітки на виворітній стороні тканини беруть м’який олівець, на лицьовій – крейду або шматочок мила.

Для техніки клаптикового шиття використовують переважно бавовняні тканини, тому що вони тривалий час зберігають гарний вигляд. Для роботи можна використовувати клаптики інших тканин однакової товщини. Не бажано застосовувати синтетичні матеріали або ті, які швидко зношуються чи деформуються. Слід відмовитися від тканини, яка вже була у використанні, навіть, якщо на перший погляд вона добре збереглася.

Перш за все тканини треба випрати, щоб усадка зшитого полотна при пранні була рівномірною. Допускається поєднувати разом матеріали різної якості, але це не рекомендується робити при виготовленні виробів, які матимуть широке застосування. Цупкі клаптики в такому разі деформуватимуть більш тонкі і виріб буде не естетичним.

Підкладка робить виріб міцнішим. Для шовку вона є обов’язковою, тому що шовк зношується швидше, ніж бавовняні та шерстяні тканини. При виготовленні стьобаних виробів для прокладки використовують ватін (шерстяний і синтетичний), синтепон.

Часто для зшивання клаптиків потрібні шаблони. Шаблони – це лекала, з якими викроюють елементи клаптикових блоків. Їх можна зробити з цупкого паперу, картону, пластмаси.

Всі елементи кроють, використовуючи шаблон, по нитці основи. У цьому випадку виріб не буде деформованим. Коли всі клаптики викроєні правильно, зшите полотно буде рівним, навіть якщо деякі шви необхідно буде зшивати під кутом 45 градусів до пружка.

Зазвичай, коли немає особливої необхідності, деталі крояться по прямій. Смужки нарізають поперек пружків на всю ширину тканини, а потім з них виготовляють необхідні елементи узору. Облямівку, окантовку і декоративні з’єднувальні смуги краще виготовляти в кінці роботи, так як наперед визначити їх необхідний розмір дуже важко.

При виготовленні виробів у техніці “печворк” застосовуються прискорені і полегшені прийоми з’єднання блоків, наприклад, прийом стачування гірляндою. Припуски на шви, як правило, залишають 6 мм. Чітке і акуратне з’єднаня деталей – запорука успішної роботи. Дуже важливо старанно суміщати кути і мітки сусідніх клаптиків. Невелика помилка, повторюючись декілька разів, може призвести до того, що деталі блоку або виробу не співпадуть. При пошитті виробу із різних блоків слід звертати особливу увагу на точне дотримання розміру припусків на шви, в іншому випадку центр виробу не суміститься з клаптиковою облямівкою.

Обов`язково необхідно перевіряти точність роботи, вимірюючи виготовлені блоки, щоб одержати бажаний розмір готового блоку плюс 1,3 см (два припуски на шви). Іноді, щоб отримати необхідну точність кінцевих результатів, приходиться дещо зменшувати ширину припусків, враховуючи особливості тканини і ефект усадки через багаточисельні шви.

Під час пошиття рекомендується слідкувати за рівномірним натягом нитки і перевіряти чи не деформує вона тканину. Нитки краще вибирати в тон темнішої тканини або нейтрального кольору, наприклад, світло-коричневого, чорного. сірого, щоб вони поєднувалися з усіма клаптиками виробу.

У клаптиковій техніці припуски звичайно запрасовують в одну сторону, краще до темнішої тканини, щоб вони не просвічувалися крізь світлу. Якщо клаптики зшиті під кутом 45 градусів, праскою можна деформувати шов. Через те до тих пір, поки деталі блоку не будуть з`єднані по прямій, припуски доцільно розгладжувати пальцями. Блоки спочатку прасують з виворітнього боку, а потім з лицьового. Готовий виріб ніколи не прасують, щоб не зник його характерний м`який об`єм [2, с.10-17].

Отже, знаючи прийоми і принципи роботи в техніці “печворк”, використовуючи творчість і фантазію, майстрині можуть прикрасити свій дім оригінальними виробами. У давні часи прикрасою кожного дому були вироби з клаптиків. Жінки збирали гарні, яскраві клаптики тканини, а потім довгими вечорами їх зшивали.

Клаптикове шиття дає творчим людям багатий вибір ідей і можливість самовираження, навіть, якщо вони не відчувають за собою особливих художніх талантів. У техніці “печворк” можна створювати чудові самобутні вироби, які з часом стануть цінними сімейними реліквіями.

На факультеті технологій і дизайну Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г.Короленка за програмою спецкурсу студенти опановують основи техніки “печворк”, яка потребує технології прискореного крою, необхідна для використання прийомів, що полегшують роботу з клаптиковими полотнами. Студенти засвоюють початкові уміння клаптикового шиття, навички вибору тканин і прокладки, раціональних способів крою, зшивання, стібків, поєднання шарів та їх окантування. Після чого майбутні майстрині вчаться виконувати дев’ять основних узорів клаптикових блоків. Кожний з цих узорів використовується для виготовлення різноманітних виробів. Як ускладнений варіант завдання студенти застосовують в одному виробі одночасно всі відомі дев’ять блоків – квілт, тобто ефектна мозаїка із різних клаптикових блоків. Опанування технікою виготовлення квілтів із зразків відкриває можливості для створення різноманітних декоративних виробів, які втілюють оригінальні ідеї проектів одягу і аксесуарів до нього, панно та багато ін.

На таких заняттях розвиток художньої творчості особистості студента стимулює розвиток творчого мислення в інших галузях його практичної діяльності. Майбутні вчителі трудового навчання не зможуть обійтися у своїй найрізноманітнішій професійній діяльності без творчої уяви, фантазії, гостроти емоційного сприймання навколишнього світу. Оволодіваючи навичками і прийомами художньої обробки матеріалів, вони засвоюють багатовіковий мистецький досвід українського народу, вчаться збереженню і творчому використанню його художньої спадщини, народних художніх традицій.

 

ЛІТЕРАТУРА

1 Мастерица /Сост. И.А.Сокол. – Харьков: Фолио, 2001. – С.193-206.

2 Пэчворк: изделия из одежды из лоскутков /Пер. с англ. – М.: Ниола 21-й век, 2001. – 128 с.: ил.

 

Рахно К.