Жінка у традиційному гончарстві

 

У XIX – на початку XX ст. гончарство у більшості регіонів Європи було ремеслом чоловіків. Зокрема, в Україні вважали (в тому числі й жінки), що це не жіноче заняття, воно занадто важке для жінки [4, с. 58; 2, с.115-116; 7, с.155]. Такі погляди поділяли і в Португалії та Франції. Згідно з французькою традицією, за гончарним кругом можуть працювати лише чоловіки [ 8, с.114, 187]. У деяких гончарних осередках Іспанії жінки взагалі не повинні були бути присутні в майстерні. Гончарська майстерня – це "дім чоловіків", чоловіча територія [ 8, с.124, 182]. Жінка-кераміст – частіше студійний митець, аніж ремісник – з'явилася порівняно недавно, фактично, в результаті занепаду національно-культурних традицій.

В Україні, Білорусі, Угорщині, Румунії, Греції, Італії, Іспанії, Португалії, Німеччині, Франції, Фінляндії, Швеції, деяких інших країнах жінки традиційно виконували лише допоміжні роботи: допомагали заготовляти та обробляти сировину, часом ліпили з глини іграшки, носили посуд і доглядали його, поки він сохнув, у багатьох регіонах розписували вироби і вкривали їх поливою, закладали горно, тощо [ 2, с. 116; 7, с. 154; 3, с. 18; 10, с. 57; 8, с.14-16, 20, 34, 40-44, 88, 98, 114,138, 150, 160]. Вони не виготовляли посуд за гончарним кругом.

Проте були й винятки. У селі Мадьяргертеленд (Угорщина) виготовлення глиняного посуду було суто жіночою роботою, яку мусила опанувати кожна жінка, кожна дівчина і якій також мусили навчитися жінки, що вийшли сюди заміж з інших сіл. Вони виготовляли лише певні види посуду: глеки і глечики, які вручну формували по спіралі з глиняних валиків. У другій половині ХІХ ст. вони вже використовували для загладжування стінок ручний круг. Коли кілька посудин були готові, їх випалювали традиційним способом, ще донедавна вживаним і на Балканах, – у відкритому вогні, просто в дворі.

Цей архаїчний спосіб гончарювання без круга або на ручному крузі був жіночою роботою на Балканському півострові, особливо у зонах архаїки – як, наприклад, у віддалених місцевостях Албанії, Боснії, Сербії і Хорватії [ 9, с.6]. Сербські чоловіки раніше дуже ображалися, якщо їх називали "горшечниками", бо то, мовляв, - ремесло жінок [5, с.122]. Таку ж технологію виготовлення глиняного посуду у Європі ХХ ст. можна ще було знайти у північній Іспанії, а саме в Піренеях, також подекуди в Португалії, Франції (Бретань), Східній Пруссії [ 9, с.6]. Ще в третій чверті ХІХ ст. жінки виготовляли вручну, без допомоги гончарного круга, архаїчний неполив'яний посуд на Гебридських островах (Шотландія), де зберігалося чимало прикмет старовинного побуту

[ 6, с.48].

У ХІХ ст. увагу етнологів привернуло також гончарне виробництво на Ютландському півострові (Данія), де дівчата вручну ліпили горщики – у великій кількості, на продаж, випалюючи їх у заглибині в землі, заповненій торфом. Датські гончарівни не хотіли використовувати ніяких новітніх винаходів, вважаючи за краще гончарювати так, як і багато століть тому. Продаж виготовленого ними "димленого" посуду був чоловічою справою

[ 1, с.506-507]. Ще у 30-х роках ХХ ст. виготовленням горщиків та іншого начиння з глини у Середній Ютландії займалися виключно жінки. Вони робили "димлений" посуд, щоправда, тепер лише для власних потреб, але все ще не використовуючи гончарного круга і не змінивши способу випалу [ 9, с.15-16, 70].

Архаїчна технологія керамічного виробництва, про яку йдеться, багато в чому тотожна прийомам гончарювання тих регіонів Азії, Африки, обох Америк, де гончарями традиційно були жінки. Безперечно, жіноче гончарство Європи є хронологічно давнішою стадією, аніж чоловіче, побудоване на використанні гончарного круга. Жінки виготовляли ліпний посуд не лише для домашнього вжитку, як іноді гадають. Аналіз традицій жіночого гончарювання відкриває також широкі перспективи для дослідження археологічної ліпної кераміки. Ця розвідка є лише вступом до розлогіших студій даної теми, котрі можуть значно розширити чи навіть змінити розуміння деяких зазначених тут її аспектів.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Водовозова Е.Н. Жизнь европейских народов. Т. II. Жители Севера. – СПб.: Тип. Ф.С. Сущинского, 1889. – 516 с.

2. Зарецкий И.А. Гончарный промысел в Полтавской губернии. – Полтава: Типо-литогр. Л. Фришберга, 1894. – ІІ+ІІ+126+ХХІІІ+VI+II с.

3. Милюченков С.А. Белорусское народное гончарство. – Мн.: Наука и техника, 1984. – 184 с.

4. Русов М. Гончарство у селі Опошні, у Полтавщині // Материяли до українсько-руської етнольогії. – Т. VI. – Львів: Друк. НТШ, 1905. – с. 41-59.

5. Смирнов И.И. Очерк культурной истории южных славян. – Вып.1. – Казань: Тип. Казанского ун-та, 1900. – 156 с.

6. Тайлор Э.Б. Первобытная культура. – М.: Политиздат, 1989. – 573 с.

7. Шульгина Л. Ганчарство в с. Бубнівці на Поділлі // Матеріяли до етнології. – Т. ІІ. – К.: Вид-во ВУАН, 1929. – с. 52-68.

8. Notini A. Europaeische Toepferkunst: Handwerk mit Tradition. – Frankfurt am Main: Umschau Verlag, 1987. – 192 S.

9. Szabadfalvi J. Ungarische Schwarzkeramik. - Budapest: Corvina, 1986. - 156 S.

10. Weinhold R., Gebauer W., Behrends R. Keramik in der DDR: Tradition mit Moderne. – Leipzig: Edition Leipzig, 1988. – 274 S.

 

Пренко О.

МЕТОДИКА СТВОРЕННЯ ЛЯЛЬКИ

 

Створення речей, що становлять життєве середовище людини і до того ж здатні впливати на зовнішній світ, є підґрунтям формування людини-творця. Це корінням і народної ляльки, її давнього минулого, коли дерев’яні, кремнійові, глиняні фігурки виступали іпостассю глибинних архетипів етносвідомості, слугували ідолами, божествами та оберегами, були уособленням родових цінностей.

Призначена дитині народна іграшка якнайкраще підтверджує нерозривність зв’язку становлення окремої людини зі становленням людства. Для дітей, які перебувають на межі між раннім і середнім віком, такі іграшки особливо потрібні. Вони допомагають знаходити образні відповідники між реально-конкретним та умовно-узагальненим, допомагають осягати світ предметних реалій через пластично доцільні та дотиково комфортні форми. Етнічне, психологічне, мистецьке значення народної іграшки для розуміння і розвитку ментальності, світосприйняття і світовідчуття українців неможливо перебільшити.

Іграшка зберігає ті сюжетні, пластичні та образні фактори, які вже втрачено в інших видах народного мистецтва. Тому вилучення з суспільно-культурного, інтелектуально-мистецького обігу такого важливого чинника як народна іграшка, надзвичайно позначається на стані культурного самовідчуття суспільства, на характері формування національної свідомості, зрештою на результатах духовно-морального та художньо-естетичного виховання підростаючого покоління.

По всій території України колись були поширені ляльки з тканини, соломи, трави, очерету, льону, конопель, кукурудзи, головок маку, кори, моху, гілочок і листя. Властивості та риси жіночого зображення як божества родючості, а також заступниці багатьох хатніх робіт — прядіння, ткацтва, вишивання — збереглись та закріпились у слов’янському і християнському середовищі. Тому українські народні жіночі зображення в народній ляльці мають таємничий велично-монументальний вигляд, втілюючи образи богині родючості, божества образи богині родючості, божества добробуту і достатку.

Українська народна лялька зберігає в собі формально-образні основи первісної матеріальної речі. Водночас у ній закладено місцеві та загальнонаціональні уподобання щодо способу обробки поверхні, мотивів орнаменту, кольорів, декоративності, обтяжно-пластичної форми.

Як приклад розглянемо методику створення ляльки в килимовій техніці. Її метою є ознайомлення з українським народним одягом, символікою основних мотивів орнаменту та кольору, застосуванням декількох килимових технік.

Для цього треба намалювати ляльку і українському вбранні, виткати її передню частину та задню на кроснах кольоровими нитками в килимовій техніці, потім з’єднати їх, та наповнити лікувальною пахучою травою (чебрець, ромашка, м’ята або лаванда). Прикрасити її намистом. Таким чином утворюється об’ємна лялька. Тримаючи її у руках, лікувальна трава починає рухатися, відчувається шелест і запах, що дає нервову заспокійливість.

Народний одяг — одна з важливих складових метріально-духовної, художньої культури народу. Українське традиційне вбрання поєднує в собі різні види художньої діяльності народу: ткацтво, килимарство, вишивку, обробку шкіри, вибійку, виготовлення ювелірних прикрас. Кожен регіон України має свої особливі риси народного костюму.

Розглянемо техніку виконання килимової ляльки. Основою її є полотняне переплетення. Чобітки, спідниця, плахта, фартух, сорочка, керсетка та обличчя зіткані саме в цій техніці. Кольорові нитка з’єднані способом “на спільну нитку”, пояс вироблено технікою “косичка”, зачіска з косами, стрічки, тв вінок зроблені ворсовим вузлом.

Підбираємо вовну за малюнком. Малюнок підкладаємо під основу і починаємо ткати з чобітків.

Кожна лялька має свій характер, але всі вони випромінюють тепло, добро – тому, що кожен з вас вклав у ляльку частку свого серця, якщо ви подаруєте таку ляльку рідним та друзям, вона стане оберегом їхньої оселі.

Цуркан І.