Правове становище населення в державах Стародавнього Сходу.

Процес економічного розвитку призвів до зростання соціальних суперечностей, внаслідок чого суспільство, з одного боку, розкололося на вільних і рабів, а з іншого, серед вільного населення що більше відособилися різні соціальні групи.У середовищі вільного населення почали виділятися:панівний клас - зосереджував у своїх руках велику кількість рабів, був власником землі, худоби та іншого майна, тримав най-ішжливіші посади у державному апараті, мав усю повноту економічної та політичної сили. Був представлений правителем, спадковою аристократією, воєначальниками, жрецтвом, а також новою майновою знаттю, подібною до торговців-лихварів;вільні селяни (общинники і ремісники) - відбували різноманіт-ш податі: натуральну (зерном, худобою, домашньою птицею тощо), будівельну, військову та інші, внаслідок чого досить швидко зубожіли. Працювали на будівництві храмів, палаців, царських гробниць, іригаційних споруд, прокладанні шляхів тощо. У разі війни повинні були зі зброєю виступати у похід, будувати оборонні споруди.На протилежному полюсі від вільного населення знаходилися раби. Джерелами рабства ставали військовий полон, боргове рабство, продаж батьками в рабство своїх дітей, віддання в рабство злочинців. Раби працювали в царському, храмовому господарстві, на будівництві різних споруд, доріг, іригаційних систем, в ремісничих майстернях, на рудниках; значну кількість рабів використовували в домашньому господарстві як слуг. До рабів ставилися як до худоби: їх таврували, відрізали їм вуха, карали на розсуд господаря, аж до смертної кари включно, приносили в жертву, примушували виконувати найважчу, брудну роботу. Раби у величезній кількості гинули на будівництві пірамід, храмів і палаців, у каменоломня; їх продавали, дарували, обмінювали, закладали, передавали у спадщину. Але слід відзначити, що в залежності від тієї або іншої; країни Стародавнього Сходу умови рабства значно відрізнялися.Кастовий поділКастовий поділ у тій або іншій мірі був властивий усім давнь осхідним суспільствам, а його сутністю було те, що все вільне населення поділялося на зв’язані однією професією замкнені касти, які мали різні права та обов’язки.Кастовий поділ був обумовлений: а) бажанням правлячої верхівки законсервувати власне економічне, політичне та правове привілейоване становище та за допомогою цього припинити про-1 никнення до свого середовища інших членів суспільства; б) необ- і хідністю в умовах складних іригаційних робіт і постійної загро- • зи ззовні чітко диференціювати усе населення на замкнені групи,] кожна з яких професійно займалася б певним видом стратегічно важливої діяльності.Особливості кастового поділу у країнах Стародавнього СходуВ Єгипті відособленими групами були жерці, воїни, переписувачі та інші.У Стародавньому Вавилоні:вільне населення поділялося на дві категорії: авілуми (людина, син людини) і мушкенуми (дрібний люд);за своїм правовим становищем авілум стояв вище мушкенума. Його особа, життя, здоров’я, честь, сім’я охоронялися більш суворо;різниця між авілумами і мушкенумами полягала в тому, що авілуми були повноправними общинниками, а мушкенуми - людьми, які стояли поза общиною і були пов’язані з царським або храмовим господарством.У Стародавній Індії:все вільне населення оділялося на чотири замкнені групи варни: брахманів, кшатріїв, вайшіїв і шудр;поділ на варни було оголошено споконвічно існуючим, він іі\ и освячений релігією;для кожної варни жерцями було розроблено свою дхарму, іиіУіо закон, що регламентував спосіб життя, визначав права та иґкж’язки;на підтвердження кастового поділу жерцями було створено іі'і сі іду про те, що великий Пуруша (божество) створив брахманів 11 «моїх, уст, кшатріїв - із рук, вайшіїв — із стегон, шудр - із сту-щчіі.;від варни залежали тяжкість покарання, розмір одержаної і шідщини, відсоток за договором позики;

до варни брахманів входили жерці, до кшатріїв - воїни та Н|н іс іавники світської знаті, правителі Індії (раджі), до вайшіїв і «няни-общинники і торговці, до шудр - особисто вільні люди, мїї і повинні були вірно служити трьом вищим варнам;в Індії були ще й чандали - вільні люди, що опинилися за ме-і ї м и чотирьох варн. Здебільшого це були представники відсталих іиіімеп. їх вважали „нечистими”, вони виконували брудну роботу, и|иіцювали на цвинтарях, повинні були носити одяг, знятий з мерши їм заборонялося входити вдень у селища, користуватися гро-мііщ ькими колодязями та купальнями. Чандали повинні були все ■ мім життя кочувати, переходячи з одного місця на інше.

 

5. Джерела та основні риси права країн Стародавнього Сходу. Джерела праваДо основних джерел права у країнах Стародавнього Сходу підносилися:звичаї, які були тісно пов’язані з міфічними приписами та релегійними нормами;закони;правові збірники;судові рішення правителів;адміністративні розпорядження вищих посадових осіб;збірники релігійно-моральних та правових приписів (наприклад, у Індії - дхармашастри);міжнародні договори.Право власності

•Передусім приватна власність у країнах Стародавнього Сходу ни никла на рухоме майно.•Досить рано з’явилася приватна власність на рабів.•Щодо такого об’єкту права власності, як земля, переважала общинна земельна власність. Поступово розвинулися державна (двірцева) та храмова земельна власність, а згодом і приватнії•До об’єктів власності належали: раби, худоба, зерно, знаряддя праці, коштовності.Зобов’язальне правоПраву країн Стародавнього Сходу були відомі такі види до-і опорів, як договір купівлі-продажу, дарування, міни, перевезення, оренди, зберігання тощо.Об’єктами здійснюваних угод виступали різноманітні товари, земля, раби.Під час продажу землі потрібно було дотримуватись особливих формальностей.Найбільшу і найстараннішу правову розробку у країнах Стародавнього Сходу отримав договір позики.Наприкінці рабовласницького періоду набрав поширення договір >собистого найму, а найманих робітників почали використо-' вуваті У землеробстві, ремісництві,торгівлі.ШлюбносімейнеправоХарактерною рисою шлюбно-сімейних відносин у країнах Стародавнього Сходу була наявність великої патріархальної сім’ї і майже необмеженою владою її глави.Ще однією рисою сімейних відносин було багатоженство.Хоч форми шлюбу були різні, часто він був неприхованим продажем дівчини. Шлюбний договір укладали батьки моло-ДИХ.Жінка у сім’ї займала підпорядковане становище та часто ми на досить обмежені майнові права.Розірвання шлюбу міг вимагати, як правило, лише чоловік.Злочинам і покаранням у праві країн Стародавнього Сходу приділялася особлива увага.У давньосхідному праві можна помітити зародки пошгш злочину.Були відомі вже поняття крайньої необхідності, необхідної оборони, а також у деяких збірниках розрізнялися злочини навмисні, випадкові та вчинені через незнання.Як правило, перелік злочинів і проступків був досить великим.Розрізнялися злочини державного характеру (змова, заколот, видача державної таємниці), злочини проти особи (вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, образа), злочини проти власності (крадіжка, грабіж, знищення чужого майна), військові злочини (перехід на бік ворога, порушення військової дисципліни, спізнення на місце збору), релігійні злочини (чаклунство, виготовлення зілля, вбивство священних тварин), злочини проти сім’ї (подружня зрада дружини, статеві зносини з близькими родичами).Широко застосовувалася кара на смерть. Крім того, здійснювалися: спалювання, утоплення, посадження на кіл, розрізання на частини, відрубування ноги, руки, відрізання язика, носа, обернення в рабство, конфіскація майна, заслання, виключення з варни, стягнення штрафів та ін.Практикувалося і таврування злочинців.Зберігалися пережитки родового ладу. Зокрема, передбачалися можливість самосуду і принцип колективної відповідальності общини.Діяв принцип таліону - „око за око, зуб за зуб”.Судовий процесУ країнах Стародвнього Сходу застосовувався обвинувально-змагальний процес, який починався за ініціативою потерпілого.Сторони особисто повинні були з’явитися на судовий розгляд і довести свої вимоги.

Поширеними видами доказів були: показання свідків, судові клятви, письмові документи, ордадії тощо.Пізніше з’явилися елементи розшукового процесу. Це проявилося у тому, що держава почала відігравати все активнішу роль у виявленні та затриманні злочинця, використовуючи з цією метою спеціальних агентів, а головним доказом стало особисте зізнання обвинуваченого. Звичайно, з метоіо його отримання широко почали вживатися тортури.

 

6.Державний устрій та суспільний лад Єгипту. Вершиною усього державного механізму в Єгипті був фараон. фараон вважався сином бога сонця Ра, тому він не вмирав, а «заходив за свій горизонт».Першим і найближчим помічником правителя в управлінні, довіреною особою, яка очолювала величезну кількість різноманітних чиновників, був у Єгипті дворецький — чатіУ Єгипті найголовнішим з державних сановників був чаті (візир). Він очолював весь чиновницький апарат, охоплюючи і адміністративну, і судову владу. Чаті був управителем усіх царських скарбниць, усіх складів і сховищ, керівником усіх державних і царських робіт, його називали «начальником усієї держави, півдня і півночі». Візир очолював також Раду десяти — дуже важливий орган у системі управління. Високим державним сановником був зберігач царської печатки, або головний скарбник, якого називали «завідувачем того, що дає небо, родить земля і приносить Ніл». Усі чиновники, які займалися організацією громадських робіт, будівництвом і експлуатацією іригаційних споруд, підпорядковувалися «начальнику всіх царських робіт».В умовах двірцевої системи управління спостерігаємо відсутність постійно діючої державної установи з точно визначеною компетенцією, в ній були лише особи, слуги, яким давали доручення.Провідними напрямками в роботі державного механізму були: фінансове відомство; військове відомство, і відомство громадських або публічних робіт, головним завданням якого була турбота про іригаційну систему.Ці відомства діяли в тісному взаємозв'язку, їхні функції часто перепліталися, бо чіткого розмежування компетенції між ними не було. Часто одні і ті ж державні органи ви­конували різні функції.Двірцевій системі був властивий дуже високий ступінь центра­лізації управління, що знаходило свій вияв у намаганні перенести рішення всіх важливих питань до центральних органів — в палац. Звідси — переважний зв'язок між ланками державного механізму за вертикаллю, вирішення найвищим сановником — чаті.Місцевий апарат безпосередньо реалізував основні державні функції. Чиновникам, що стояли на чолі адміністративних одиниць, надавалися дуже великі повноваження.Низовою ланкою в системі управління протягом усієї історії давньосхідних держав була сільська община, яка мала свої органи самоврядування. Представники общинної адміністрації стежили за виконанням общинниками різноманітних повинностей і сплатою податків, забезпечували охорону села, виконували судові функції, організовували працю селян.Суспільство Стародавнього Сходу було складалося з різноманітних груп, що мали різний правовий статус. Для Стародавнього Сходу характерна відсутність чітких соціально-класових меж. Існувала значна кількість різноманітних перехідних соціальних категорій. Населення поділялося на вільне та невільне (рабів). Очолювала суспільну ієрархію аристократія, до складу якої входили правителі, їх родичі, вищі службовці, жерці. Вони здійснювали управлінські функції. За це держава наділяла їх винятковими правами та привілеями. Проміжною категорією населення були, висловлюючись сучасною мовою, люди вільних професій, як-то: середнє та дрібне чиновництво, вояки, купці, ремісники, лихварі тощо. Вони несли державні повинності і були обмежені в правах. Основну масу вільного населення становили селяни общинники. Саме вони виробляли основну масу продукції, сплачували податки, залучалися до виконання громадських робіт (побудова та підтримка в належному стані іригаційних споруд, розбудова фортець, шляхів, храмів тощо). З селян-общинників формувалося військо. Вони були обмежені в своїх правах. Однак будучи основною виробничою силою общинники знаходилися під захистом держави. Невільне населення було представлене рабами. Рабство, як вже зазначалося мало патріархальний характер. Раб ще не став річчю. У Єгипті раб міг мати сім’ю, майно, складати угоди щодо цього майна (продавати, здавати в оренду, позичати тощо). В Єгипті рабам могла надаватися ділянка землі, яку можна було передавати у спадщину. Там же раб міг скаржитися на жорстоке ставлення з боку пана й шукати притулку в храмі. Джерелами рабства були полон, народження від батьків рабів, засудження за злочин чи правопорушення, самопродаж.

 

Державний лад Вавілону.

За формою правління Стародавній Вавилон був монархією за типом східної теократії, що характеризувалася необмеженою владою божественного правителя. На чолі всього державного механізму був лугаль, або патесі-лугаль. У його руках зосереджувалась уся влада, йому належали всі найвищі державні повноваження. Правитель очолював державний апарат, був верховним воєначальником і найвищим суддею. Особа правителя обожнювалася. Царська влада мала деспотичний характер, і цар міг втручатися в усі відносини між підданими, навіть у їхнє особисте життя. У розпорядженні правителя перебував розгалужений апарат управління з великою кількістю посадовців. Центром управління був палац правителя. Не існувало розмежування між виконанням державних обов'язків і обслуговуванням особистих потреб правителя. Тож у руках одних і тих же урядовців зосереджувалось управління як країною загалом, так і палацом. Довіреною особою та першим помічником правителя був дворецький, котрого у Вавилоні називали "нубанда". Зазвичай, це був найближчий родич правителя. У його руках зосереджувались усі важелі управління державою. Нубанда керував великим штатом урядовців і слуг, управляв царськими маєтками, іригаційними спорудами, фінансами, господарськими роботами. За повноваженням після нубанди йшли інші вищі сановники: скарбник, начальник царської гвардії та охорони, радники царя, воєначальники. Всі вони були не тільки царськими придворними урядовцями, але й вищими службовими особами в державі. Містами управляли намісники царя. На місцях управління здійснювали органи общинного самоврядування, що наділилися адміністративними, судовими та фінансовими повноваженнями. За здійснення своїх повноважень посадовців наділяли землею, що могла передаватись у спадок. Збройні сили формували з добірних частин, які охороняли правителя й ополчення. Царська охорона формувалася з професійних воїнів (редум, баїрум), які за свою службу отримували в користування майно "ілку". Таким майном (полем, садом, будинком) воїн володів і користувався, але не мав права його продати чи обміняти. Для управління військами створювався спеціальний апарат, який очолював сам правитель. Були також звичайні воєначальники, начальники колісниць, піших воїнів, кінноти на верблюдах тощо. Серед військових посадовців розрізняли начальників певних загонів, молодших воєначальників, командирів сотень, десятків, п'ятірок. Суд не був відокремлений від адміністрації. Верховним суддею був правитель, який сам міг розглядати будь-яку справу, а також скарги на рішення решти суддів. Значні судові повноваження мав нубанд і представники місцевої адміністрації. Дрібні позови розглядали органи общинного самоврядування. Існували жрецькі та храмові суди. В епоху Хаммурапі виникають професійні судді, котрих призначав правитель. Вони здійснювали судочинство колегіально—по три, чотири, вісім суддів. Судді мали помічників, які готували справи до слухання й були порадниками суддів. Оскарженню підлягали лише рішення місцевих судів

 

8.Характеристика законів Хамурапі (Вавілон). Закони Хаммурапі були укладені близько 1760 р. до Р. X. Причинами їх появи були: необхідність встановити єдині закони на території всієї держави; бажання закріпити в них суспільний лад; прагнення залагодити гострі соціальні суперечності, що на той час виникли в суспільстві. Текст Законів Хаммурапі був знайдений французьким ученим Ж.-Ж. де Морганом (1857-1924) у 1901 р. під час розкопок на місці столиці стародавнього Елама—м. Сузи (неподалік від Перської протоки), куди він, очевидно, був вивезений еламитянами як воєнний трофей. Закони були вирізьблені архаїчним клинописом на чорному базальтовому стовпі, заввишки 2,25 м. Сьогодні цей стовп зберігається в Луврі (м. Париж). Текст Законів складається з прологу, 282 статей (нумерацію статей введено дослідниками) і епілогу. У структурі Законів прослідковується певна система. Хоча клинописне право не знало поділу на "цивільне", "кримінальне" тощо, статті згруповані тематично: 1-5 присвячені процесуальним нормам, 6—126 —майновим відносинам, 127—195 — шлюбно-сімейному праву, 196-214 — покаранням за тілесні ушкодження, 215-282 - операціям з рухомим майном, пов'язаними з ним порушеннями та таксами оплати праці. У Законах Хаммурапі яскраво відображені основні риси стародавнього примітивного права: • юридичне закріпення станового поділу суспільства, нерівності людей і рабовласництва; • казуїстичність (кожна норма регулює конкретні правовідносини, а загальних норм немає); • наявність великої кількості прогалин у праві; • порівняно низький рівень розвитку юридичної техніки (багато норм сформульовано нечітко чи суперечливо); • зв'язок з релігією (релігійні клятви, ордалії впливають на доволі багато законів); • переважання кримінально-правових норм над цивільно-право вими, жорстокий і примітивний характер покарань. У юридичній літературі Закони Хаммурапі одні дослідники розглядають як збірник чинного на той час права, інші -як юридичний трактат, який відображає картину ідеальної справедливості, деякі -як звіт царя Хаммурапі перед Богом про свою діяльність та ін. Із них найбільш обгрунтованою, очевидно, є перша зі згаданих думок позиція. Власне закони справили значний уплив на формування пізніших пам'яток права Стародавньої Передньої Азії.

 

9. Злочини та покарання за законами Хамурапі. Важливе місце в Законах Хаммурапі відведено злочинам і покаранням. Стосовно загальних понять кримінального права, то вони майже не розкриті. Лише подекуди взято до уваги намір особи, що вчинила злочин, обставини, які виключають, пом'якшують або посилюють відповідальність. Усі злочини, що згадуються в збірнику, можна поділити на декілька груп: 1) злочини проти особи (вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, образа, наклеп); 2) злочини проти власності (пошкодження чи знищення майна, крадіжка, грабіж, розбій); 3) злочини проти сім'ї (подружня зрада, розпуста, статеві зносини з близькими родичами); 4) посадові злочини (зловживання службовим становищем); 5) злочини проти правосуддя (неправдиві свідчення, підкуп свідків). Закони Хаммурапі зовсім не згадують про державні та релігійні злочини. Ідеться лише про приховування осіб, які посягають на державний лад. Законодавець, очевидно, замовчує ці тяжкі злочини тільки тому, що смертна кара за них вважалася справою очевидною. Мета покарання - це, передусім, залякування, тому покарання були надзвичайно жорстокими. Правопорушника, зазвичай, намагалися не перевиховати, а помститися йому, та, по можливості, відшкодувати збитки потерпілому. Найвищою мірою покарання була страта, що в Законах царя Хаммурапі згадується понад ЗО разів, її видами було: спалення, втеплення, посадження на палю, повішання, розрізання на частини. Часто згадуються члєноушкоджувальні покарання (відрубування ноги, руки; відрізування носа, вуха, язика тощо). Практикувалося таврування злочинців.

Покаранням також було: обернення в рабство, конфіскація майна, заслання, грошові штрафи, відшкодування збитків. Багато статей Законів Хаммурапі про покарання базувалися на принципі таліону - "око за око, зуб за зуб". Таліон міг бути звичайним (ст. 200), дзеркальним (ст. 230) і символічним (ст. 195). Його застосування відбувалося, коли злочинець і потерпший були рівними. Якщо ж, наприклад, авілум виколов око мушкену, то він сплачував лише грошове відшкодування, а якщо рабу — половину його вартості хазяїну. Загалом покарання (його вид, міра) залежали від кастової належності людини.

 

10. Соціальна структура та державний лад Стародавньої Індії. Навідміну від інших Східних Дердав в Індії необмежена влада правителя не набула такого розвитку.У розпорядженні правителя знаходився розгалужений і громіздкий державний апарат з великою кількістю урядовців різних рангів і правового статусу.Для побудови і діяльності такого державного апарату характерна двірцева система управління, центром якої був палац правителя.Характерним було об'єднання в одних руках управління країною і палацом.Першим і найближчим помічником правителя в управлінні, довіреною особою, яка очолювала величезну кількість різноманітних чиновників, був головний мантрин. Чиновники центрального управління підрозділялися на декілька розрядів: радник - мантрин, вищий сановник - махаматра, сановник - аматья, наглядач - адх'якша. Тільки нагля­дачів було більше тридцяти. Важливим державним органом були збори царських сановників - мантрипаришад. Він займався перевіркою всієї системи управління, давав поради правителю з важливих питань державної політики. Мантрипаришад мав певний вплив на рішення різноманітних питань і якоюсь мірою обмежував владу раджі. Була, рім цього, таємна рада, до якої входило вісім найповажніших сановників. До центрального апарату належали головний суддя, астролог, охоронець покарань, воєначальники, чиновники, які відали забезпеченням царя, збиранням податків та мита, охоронці державної скарбниці і т.д. Дуже впливовою особою був в Індії хатній жрець - пурохіта. В умовах двірцевої системи управління спостерігаємо відсутність постійно діючої державної установи з точно визначеною компетенцією, в ній були лише особи, слуги, яким давали доручення. Провідними напрямками в роботі державного механізму були: фінансове відомство; військове відомство, і відомство громадських або публічних робіт, головним завданням якого була турбота про іригаційну систему.Ці відомства діяли в тісному взаємозв'язку, їхні функції часто перепліталися, бо чіткого розмежування компетенції між ними не було. Часто одні і ті ж державні органи виконували різні функції.Місцевий апарат безпосередньо реалізував основні державні функції. Чиновникам, що стояли на чолі адміністративних одиниць, надавалися дуже великі повноваження.Низовою ланкою в системі управління протягом усієї сільська община, яка мала свої органи самоврядування. Представники общинної адміністрації стежили за виконанням общинниками різноманітних повинностей і сплатою податків, забезпечували охорону села, виконували судові функції, організовували працю селян.Все вільне населення розділялося на чотири замкнені групи — варни: брахманів, кшатріїв, вайшіїв і шудр.Належність до тієї чи іншої варни визначалася тільки народженням. Перехід із однієї варни до іншої був неможливим.Першу варну складали жерці-брахмани, їм приписували божественне походження, вони користувались особливими пільгами та привілеями. Брахмани були монополістами знань і освіти, часто займали в державному апараті впливові посади різного роду радників, їх обов'язком було постійно вивчати священні книги — Веди і навчати інших, приносити жертви за себе і за інших, дарувати і приймати подарунки. Брахмани вважалися володарями усього живого і мертвого на землі, всі їх бажання повинні були виконуватися безвідмовно. Особу і майно вважали недоторканними, а будь-яка образа, поранення, вбивство брахмана тягнули за собою найсуворіші покарання.Привілейованою варною були і кшатрії-воїни. Цій варні стави­ли в обов'язок управляти країною, захищати її, охороняти підданих, здійснювати жертвопринесення, вивчати Веди, пильнувати, щоб усі люди дотримували законів і релігійних обрядів та ритуалів. Кшатрії становили світську знать, яка була наділена державною, політичною і військовою владою. З варни кшатрієв, як правило, походили правителі Індії — раджі.Варна вайшіїв була непривілейованим станом. До неї входили сєляни-общинники і торговці. Засобом існування вайшіїв були землеробство, скотарство, торгівля. Люди цієї варни були зобов'язані вправно і добросовісно працюва­ти, примножувати своє майно, своєчасно і регулярно приносити жертви, бути покірними волі брахманів, своєчасно сплачувати податки, забезпечувати всім необхідним себе і членів вищих варн.Для варни шудр був визначений лише один обов'язок - вірно служити трьом вищим варнам. Шудри були особисто вільними, вони не були рабами, мали право володіти майном, вільно ним розпоряджатися. Вони мали свої сім'ї, свої права і обов'язки. Однак шудра не мав права брати участь у релігійних обрядах, на нього дивились як на нечистого. Брахман не повинен був давати шудрі ні поради, ні за­лишати своєї їжі, не повинен був навчати шудру священному закону. Але були в Індії і такі вільні люди, які опинилися за межами чотирьох варн — чандали та ін. Здебільшого це були представники відсталих племен. їх вважали «нечистими». Вони виконували брудну роботу, працювали на цвинтарях, повинні були носити одяг, знятий з мерців, і т.ін. їм було заборонено входити вдень у селища, користуватися громадськими колодязями та купальнями.

 

11. Закони Ману. Загальна характеристика. Закони Ману (Манавадхармашастра) - староіндійський юридичним кодекс, створення якого традиція приписує міфічному предкові людей Ману, сину Самосущого (Брахми). Насправді ж, збірник уклала одна з брахманських шкіл між II ст. до Р. X. і II ст. У другій половині XVIII ст. він був перекладений на англійську мову й таким чином уведений в науковий обіг. Закони Ману були написані на санскриті (одна з літературно оброблених давньоіндійських мов) і складаються з 2650 віршів (шлок), згрупованих у 12 глав: І глава розкриває уявлення стародавніх індійців про виникнення Всесвіту, людського суспільства, станів (варн); II глава розказує про правила життя людини в період учнівства; НІ—У глави - про правила життя сім'янина-домогосподаря (шлюбні звичаї, культові приписи, правила збереження ритуальної чистоти, санітарно-гігієнічні приписи тощо); VIглава-правила життя самітника; VII глава — настанови про обов'язки царя й управління державою, VIII глава - настанови про судочинство та юридичну практику; IX глава - про сімейні відносини, покарання за різні злочини, обов'язки членів варн за звичайних умов; Xглава — про дітей від шлюбів між представниками різних варн і каст, про обов'язки членів варн за незвичних обставин; XI глава - приписи про розкаяння й обітницю при спокутуванні вчинених гріхів; XII глава - опис посмертних ушанувань за недобрі справи в цьому житті. Характерною особливістю Законів Ману, як і всього стародавнього права, є відсутність загальних правових понять. Однак вони, поряд з казуїстичними нормами, містять майже сучасні за викладом поняття крадіжки, пограбування та необхідної оборони. Норми достатньо чітко згруповано за предметом правового регулювання, що свідчить про високий рівень загальної та політико-правової культури староіндійських кодифікаторів.

 

12. Злочин та покарання за законами Ману. Кримінальне право. Кримінальне право за Законами Ману, з одного боку, характеризується доволі високим для свого часу рівнем розвитку, що проявляється у вказівках на форми вини (намір і необережність), рецидив, співучасть, тяжкість злочину залежно від приналежності потерпілого і винного до певної варни. З іншого боку – Закони відображають збереження старовинних пережитків, про що свідчать збереження принцип таліона, ордалії, відповідальність общини за злочин, скоєний на її території, якщо злочинець невідомий. Серед злочинів, що зафіксовані в Законах Ману, на першому місці стоять державні. Це служба ворогам царя, пошкодження міської стіни та воріт. Повного переліку цього виду злочинів Закони не дають, що є характерною рисою для всіх стародавніх кодифікацій.

Більш детально Закони описують злочини проти власності та особи. Серед майнових злочинів Закони велику увагу приділяють крадіжці. У них чітко розрізняється крадіжка як таємне заволодіння майном і грабіж, що передбачає заволодіння майном у присутності потерпілого із застосуванням насилля до нього. Покарання, що застосовувались до злодія, залежали від того, чи був він затриманий на місці злочину, чи ні, крадіжка скоєна вдень чи вночі (гл. ІX, ст. 270, 276 – 277); (гл. VІІІ, ст. 302, 323, 332). Закони Ману засуджували будь-яке насильство – вбивство, тілесні пошкодження. Навмисне вбивство каралось смертною карою. Вбивство при власному захисті, охороні жертвенних подарунків, захист жінок і брахманів (необхідна оборона) не каралось. Доволі багато статей спрямовані на зміцнення родинних стосунків. Закони встановлюють суворі покарання за перелюбство, замах на честь жінки. Погляд на покарання за проступки, злочини відповідав рівню правової думки. Тюрми вважалося доцільним розміщувати поблизу головної вулиці, де всі можуть бачити страждання злочинців. Тобто, метою покарання було залякування.

 

13. Виникнення Афінської рабовласницької держави (реформи Тесея і Солона). Серед заходів,здійснених Тезеєм, що сприяли виникненню держави, першим було об’єднання трьох племен з центром в Афінах. Для керівництва загальними справами но-вого об’єднання була створена Рада, до якої перейшла части-на справ, що раніше знаходились у віданні окремих племен. Подальші перетворення виразились в оформленні відокремлених соціальних груп. Родова знать, що остаточно закріпила за собою привілеї, створила особливу групу євгатридів, яким було надано виняткове право на заміщення по-сад. Більшу частину населення складали геомори (землероби), виділялась група ремісників (деміургів).

Наступним кроком до утворення держави було знищення влади базилевса в її минулому значенні і введення но-вої посади архонта. Спочатку архонти вибирались довічно, потім – на 10 років, а з 683 р. до н.е. щороку обирались 9 ар-хонтів. Один з них – перший архонт-епонім, іменем якого на-зивався рік, очолював колегію, мав повноваження щодо на-гляду за внутрішнім управлінням і судові повноваження що-до сімейних справ. Базилевс, який став другим архонтом, ви-конував жрецькі функції, а також суд у релігійних справах. Третій архонт – полемарх – здійснював командування війсь-ком і відав зовнішніми справами. Інші шість архонтів – фес-мофети – були охоронцями законів та очолювали розгляд су-дових справ. Діяльність архонтів контролювалася ареопагом, який у VІІІ ст. до н.е. замінив Раду старійшин. В ареопазі засідали діючі і відставні архонти, які приймали рішення з військових, жрецьких і судових справ.Проникливий і далекоглядний політик Солон (VІ ст. до н.е.) розумів необхідність відновлення єдності поліса, розколотого на ворогуючі угруповання. У 594 р. до н.е. Солона було обрано архонтом. Спираючись на народні збори, він провів ряд важливих реформ: боргова кабала скасовувалась; продані в рабство афіняни під-лягали викупу і могли повернутися додому. Надалі афінянські громадяни за борги не могли перетворюватись в рабів. Проте власність заможних осіб залишалась недоторканою. “Солон, – пише Плутарх, – розчарував заможних тим, що ліквідував боргові зобов’язання, а бідних тим, що не провів переділ землі, як вони сподівались, і не зрівняв усіх за способом життя”. Проте реформи Солона запобігли соціальному вибуху в Афінах. До політичних реформ Солона належить проголошення усіх громадян рівними перед законом, тобто політичної рів-ності, в основу якої було покладено майновий ценз. Усі гро-мадяни Афін були поділені на 4 розряди залежно від прибутку з землі. Перший розряд становили ті, хто мав прибуток не менше 500 медимнів зерна, масла чи вина (1 медимн – 41–52 літри). Ці громадяни називались пентакосимедимнами. До другого розряду належали ті, хто мав прибуток у 300 медимнів. В ополченні вони були вершниками і повинні були за свій ра-хунок придбати спорядження. Громадяни третього розряду мали прибуток не менше 200 медимів, їх звали зевгитами. Це був найчисельніший прошарок афінських громадян. Усі інші були зараховані до четвертого, останнього розряду. Їх звали фетами. Отже, в основу поділу суспільства замість родової озна-ки було покладено майнову. Майнове становище визначало й місце громадянина в ополченні. З представників перших двох станів формувалася кіннота, третього – важко озброєна піхо-та, із фетів – підрозділи легко озброєної піхоти чи допоміж-них загонів. Воєначальниками та архотами могли бути лише ті, хто належав до перших двох розрядів. Солон запровадив раду чотирьохсот (буле) – 100 чоловік від кожної філи. Створення і розширення прав народних збо-рів (екклесії), що стали головним законодавчим і контролю-ючим органом Афін, значною мірою сприяло демократизації суспільного і політичного ладу. Збори і рада відтіснили на другий план ареопаг та колегію архонтів. Був створений суд присяжних – геліея, до якого входили громадяни всіх чоти-рьох розрядів у кількості 6 тисяч чоловік. Велика кількість членів суду присяжних свідчить про демократичні прагнення Солома, бажання забезпечити участь простих людей у діяльності органів влади. Солон анулював надто жорстокі Закони Драконта, за ви-ключенням деяких постанов про вбивство; ввів свободу запо-вітів; усі види майна, у тому числі і земельні ділянки, можна було продавати, заставляти, ділити між спадкоємцями. Була проведена уніфікація системи мір і ваги, здійснений перехід до стабільної грошової одиниці. Реформи Солона в економічній галузі згладили гостроту суперечностей в афінському суспільстві, оскільки задовольняли і середні верстви населення. Солона вважають батьком афінської демократії. У проведенні реформ йому допомагав правник Епіменір. Однак одразу усунути всі соціальні суперечності в афінській державі Солон не міг. Євпатриди були незадоволені послабленням своїх політичних позицій і хотіли реваншу. Се-лянам, колишнім боржникам, які повернулися до Аттики, не повернули їх земельні ділянки, і вони поповнили лави неза-доволеного засиллям євпатридів демоса.