Утворення державності у Стародавньому Сході. Особливості цього процесу.

Первіснообщинний лад

Первісно-общинний лад — перша в історії людства соціально-економічна формація (форма співжиття).Початок первісно-общинного ладу сягає в далекі часи, десь понад 2 мільйони років тому, коли з'явилася людина, яка виділилася з тваринного світу. Величезне значення при цьому мало виникнення звукової, членороздільної мови, яка стала засобом спілкування людей у процесі спільної праці.Економічну основу первісно-общинного ладу становила суспільна власність на основні засоби виробництва. Це зумовлювалося початковим ступенем розвитку продуктивних сил, примітивністю перших знарядь праці людини, що виключало можливість індивідуального виробництва і боротьби з навколишніми силами природи.

У своєму розвитку первісно-общинний лад пройшов 2 основних періоди:

ранній — первісне стадо: період первісного стада був найважчим в історії людства, оскільки в боротьбі з силами природи людина була майже беззбройна, пригнічена складністю здобуття засобів існування;

пізній — родовий лад: основною формою організації суспільства за часів родового ладу замість нетривких стадних груп став рід — колектив кровних родичів, спочатку материнський, а згодом батьківський. З розвитком первісного суспільства відбувалося об'єднання родових общин в етнічні групи — племена.

Першою в історії була рабовласницька держава, що являла собою диктатуру класу рабовласників. Виникнення рабовласницьких держав відноситься до 4-3-го тисячоліття до н.е. В рамках цього типу держави виділяють держави Стародавнього Сходу (Єгипет, Вавілон, Асірія), в яких зберігались пережитки первісного ладу. Особливості розвитку виробничих відносин обумовили економічну роль держави в цих країнах, де характерною формою правління була деспотія. Найбільшого розвитку система рабовласницьких держав досягла в античних державах стародавньої Греції та стародавнього Риму.Юридичній науці відомо багато теорій ви́никнення держа́ви. На певному етапі розвитку суспільства виникає потреба у його специфічній окремій організації. Упродовж тривалого часу люди жили, навіть не маючи уявлення про державу і право. Це було в епоху первісного суспільства. Для виникнення держави внаслідок розкладу первіснообщинного ладу існували певні передумови.Формування держави — тривалий процес, який у різних народів ішов по-різному.На Сході найбільшого поширення набула така форма, як «азіатський спосіб виробництва» (Єгипет, Вавилон, Китай, Індія тощо). Тут стійкими виявилися соціально-економічні структури родового ладу — земельна община, колективна власність тощо. Перші держави, що виникли на Стародавньому Сході, були докласовими, які одночасно й експлуатували сільські громади, і управляли ними, тобто виступали організаторами виробництва.Іншим історичним шляхом ішов процес державотворення у стародавніх Афінах і Римі, де рабовласницька держава виникла в результаті появи приватної власності і розколу суспільства на класи.Афіни вважаються найчистішою, класичною формою виникнення держави, оскільки держава виникає безпосередньо з класових протилежностей, які розвиваються усередині родового ладу.У Римі утворення держави було прискорено боротьбою безправних плебеїв проти римської родової аристократії — патриціїв.

 

 

\

Утворення державності у Стародавньому Сході. Особливості цього процесу.

Будь-яке людське суспільство живе а розвивається в конкретних природних умовах і перебуває з ними у взаємодії, яке так чи інакше проявляє себе протягом усієї його історії; при цьому, чим нижче технічний рівень розвитку суспільства, тим сильніше впливає на нього географічне середовище. Раніше перейшли від доклассовой структури суспільства до класової ті народи, які жили в умовах,, більш сприятливих для розвитку продуктивних сил. Під словом "сприятливі" треба в цьому випадку розуміти, насамперед, особливості природного середовища, що сприяють виробництву не лише продукту, необхідного для підтримки життя всьогоколективу, але ж додаткового продукту, який надходить спочатку до розпорядження, а потім і у власність тих, хто захоплює керівництво суспільством і його виробничою діяльністю.Додатковий продукт створює можливість утворення суспільних класів, що протистоять один одному в процесі виробництва і в своєму відносини: до власності на засоби виробництва. Безумовно, створення додаткового продукту полегшувалося там, де грунт був м'якше, родючий і в достатній мірі воложилася дощами або розливами рік, а клімат сприяв мінімальний життєвим потребам (не вимагалося, наприклад, теплого одягу, взуття, палива тощо), де природа (при низькій технічної озброєності суспільства) щедріше винагороджувала людська праця, нарешті, де існувала можливість поряд із землеробством розвивати скотарство, продукти якого сприяли якнайшвидшому і раціонального задоволення життєвих потреб людей, і тим самим збільшувалася можливість створення додаткового продукту.Всім перерахованим вище умовам задовольняли багато території в зоні північних субтропіків Азії і Африки. Зокрема, населення Близького Сходу, батьківщини багатьох корисних злаків і диких тварин, піддаються прирученню, до кінця IV тисячоліття до н. е.. мало вже 4-5 тис. років землеробського досвіду. Це дозволило використовувати прибережні, легкі для обробки наносні землі навіть таких річок, як Ніл і Євфрат. Саме долини цих річок і стали найдавнішими осередками класових суспільств та цивілізацій. Мабуть, пізніше цивілізації виникли також у долинах річок Інду та Хуанхе. Розливи річок полегшували організацію штучного зрошення. Створення великих іригаційних споруд вимагало спільних зусиль величезних мас людей, спрямованих сильною владою, яку общинні органи управління контролювати вже не могли. Чим важливіше ставала це завдання, тим більше відривалася владу від народу. Накопичення багатств у міру розвитку скотарського, землеробського, ремісничого виробництва призводило до воєн, а війни - до посилення влади вождя і його збройних сил, що протистоять традиційної родоплемінної військової організації. Всі ці обставини сприяли тому, що в ряді товариств виникають держави набували форму деспотії. Вперше давньосхідна деспотія склалася в Єгипті, потім в Месопотамії та інших країнах.

 

 

Виникнення Вавилонської держави, її суть, розвиток і падіння

Коли близько 2000 р. до н. е. Месопотамія була захоплена кочівниками - амореями одним з їх опорних пунктів став Вавилон, що був великим поселенням уже в останні століття існування Шумеру. Вигідне географічне положення забезпечило звеличення Вавилону. Він стає столицею невеликого царства. Перші п’ять вавилонських царів значно розширили свої володіння. Шостий цар Вавилону Хаммурапі створює могутню централізовану державу, перемігши в 1763 р до н.е. царя Ларси Рим-Сіна І. Територія держави включала не тільки Шумер, але й увесь район від Перської затоки до Сирії.Царювання Хаммурапі було ознаменоване успішними війнами, будівництвом, встановленням для всієї країни єдиного культу (бога Мардука), введенням спільного зводу законів.Імперія Хаммурапі протрималась близько двох століть. У 1595 р. до н.е. багате місто було захоплене і пограбоване хеттами, а у 1518 р. до н.е. – захоплене гірським племенем каситів.Панування каситів ознаменоване політичним і культурним занепадом Вавилону, який продовжувався до 7 ст. до н.е., коли виникла могутня Ново-Вавилонська держава. Їй довелося вести вперту боротьбу проти Єгипту та Ассирії. У 605 р. до н.е. вавилонська армія під командуванням Навуходоносора ІІ (605 – 562 рр. до н.е.) вщент розбила об’єднані єгипетсько-ассирійські війська. Проте у 538 р. до н.е. Вавилонська держава стала об’єктом нападу перських військ царя Кіра, і Ново-Вавилонське царство припинило своє існування. Вавилонія була ліквідована і приєднана до могутньої Перської держави.

Суспільний устрій Вавилону

В общинах Межиріччя процес майнового і суспільного розшарування почався ще в кінці IV тис. до н.е.В епоху Хаммурапі суспільство ділиться на дві основні верстви: вільних і невільників, або рабів. ВІльних людей за своїм соціальним станом поділяли на різні категорії.

На вершині соціальної драбини стояли так звані авілум. Це - верхівка суспільства, рабовласницька і землевласницька світська знать, верхівка общини. Вони посідали найвищі пости в центральному, державному апараті, у війську, були царськими намісниками на місцях. Особа, здоров'я, життя,честь,сім'я, майно авілум охоронялися дуже суворими засобами.Друга группа вільних, про яку часто згадують джерела, становили мушкену. Вони стояли на нижчому шаблі, ніж авілум. Так, покарання винних за потерпілого авілума, були суворішими, ніж за скривдженого мушкену. Мушкену, як людина бідніша, платив менше лікарю за лікування, а також дружині при розлученні. Майно мушкену захищали за правом,нарівні з майном царським та храмовим. Отже, мушкену – це теж рабовласники і землевласники, іноді досить багаті люди,але за своїм статусом нижчі від авілум, громадяни другорядні. Групу мушкену становили двірцеві слуги,вільне населення підкорених Вавилоном земель, чужинці, звільнені на волю раби.

Ще одну групу рабовласників становили так звані тамкари – банкіри, купці, торговці, лихварі,тобто грошові люди вавилонського суспільства. Купці, торговці та інші представники цієї групи мали велику вагу у суспільстві, значний вплив на державну політику. Саме вони фігурують, коли у законах Хамураппі йдеться мова про кредиторів та боржників. Вони скуповували землі,навіть ті, що були вилучені з торгового обороту(землі «ілку»).Окрему найвпливовішу групу і привілейовану групу суспільства становили жерці. Храми володіли величезними багатствами. Всюди їм належали найкращі землі,стада худоби, палаци і храми,зерносховища й склади, скарби, багато рабів, слуг, інших залежних людей. Вони активно займались лихварством і торгівлею. Закони встановлювали привілеї храмів нарівні з привілеями царського палацу. Вони отримували в свою користь особливі податки з населення, плату за культові обряди, пожертвування царя, світської знаті,простих людей. У Вавилоні було дуже багато жерців, заклинателів,ворожбитів,астрологів

Основну масу вільного населення Вавилону становили общинники – ремісники, низи міського населення. Община (сусідська, територіальна) зберігалась у Вавилоні, незважаючи на утворення класового суспільства. Общинники спільно володіють землями і рабами, виконують різні повинності й роботи на користь держави й храмів,платять певну суму податків. Вони обирають своїх старост та інше керівництво, які діють під контролем державних урядовців, збирачів податків, та ін. Вони становлять основну масу війська-ополчення. Працю общинників, ремісників широко використовували в східних деспотіях на так званих публічних роботах,тобто при будівництві храмів, палаців, гробниць царів, громадських споруд, прокладанню доріг. Вони складали основну кількість трудового вільного населення.

Найнижчу верству населення у Вавилоні становили раби – вардум. Джерелами рабства були: військовий полон, народження від рабині, продаж дітей в рабство батьками, віддання у рабство за злочин, за несплату боргів, купівля рабів у інших країнах. Спочатку рабство носило домашній характер, і число рабів було обмежене. «Домашнім» патріархальним рабство називалось тому, що раби працювали спільно з общинниками, людьми царя і храмів на полях,у садах,домашньому господарстві,ремеслі, часто спали з ними під одним дахом, спільно харчувались. Крім того раб міг мати свою сім’ю, господарство. Однак раб все ж залишався рабом у повному розумінні цього слова. Його продавали, купували, дарували, карали на розсуд господаря аж до смертної кари включно, за непослух сікли батогами, могли покалічити. З метою запобігання втечі рабів їх таврували.

 

Державний устрій Вавілону.

Монарх. На чолі міст-держав у Межиріччі, стояли правителі з титулом патесі. Вони походили з родоплемінних вождів. Являли собою органи держави, які з допоміжним апаратом знаті утворили, так звану, публічну владу. Природні умови і спосіб виробництва потребували збереження общин, але великий обсяг іригаційних та будівельних робіт потребував жорсткого централізованого регулювання. Тому державна влада набула характеру деспотії. Влада правителя тут була абсолютною: видавав закони, був верховним воєначальником, найвищим суддею, часто - верховним жерцем, називаючи себе намісником богів або ж і самим богом. Накази царя були не просто наказами світського правителя, а наказами бога. Між окремими правителями постійно точилася боротьба за владу, відбувались війни. Цар Хаммурапі за свого правління здійснив низку важливих дипломатичних і воєнних акцій, завдяки яким підкорив всі інші держави Межиріччя і зробив Вавилон столицею всього Межиріччя, включивши до складу своєї держави всю Ассирію, Марі, Ісин, Ларсу, Ашшур та інші.

Центральна і місцева адміністрація. Ще до утворення єдиної, централізованої держави у містах-державах при правителях існував цілий штат урядовців різних рангів. Створення єдиної централізованої держави зумовило розростання і розгалуження адміністративного апарату як у центрі, так і на місцях.

Величезне значення при цьому відіграли реформи царя Хаммурапі. Саме цар очолював величезний чиновницько-бюрократичний апарат, верхівку якого він призначав особисто. Від нього всі вищі урядовці одержували вказівки і інструкції. Далі за ієрархією йшов нубанда — управитель царського палацу і маєтків. Він призначався царем з середовища заможних і авторитетних людей.. Нубанда керував великим штатом урядовців і слуг, управляв царськими маєтками, а згодом і усіма господарськими роботами (іригаційними, землеробством, фінансами). Йому підпорядковувались місцеві правителі й адміністрація. За дорученням царя він командував військом, чинив суд, або заступав царя в інших державних справах.Після нубанди йшли інші високі сановники: скарбник, начальник царської гвардії і охорони, порадники царя, полководці.

Держава була поділена на провінції. Їїї спочатку очолювали намісники царя – місцеві володарі, а потім царські урядовці — губернатори. Провінції поділяли на округиі. Округи та міста очолювали призначені царем чиновники. Общини очолював старійшина. Місцеві чиновники підбирали місцеву адміністрацію, доглядали за порядком, збором податків, дбали про оборону, чинили суд. Немале значення у державі мали писці, які оформляли відповідні правові документи, вели реєстраційні книги, записи про виконання повинностей і сплату податків.Судова організація. Спочатку всі спори і конфлікти розглядали жерці на підставі того, що лише їм надано вміння визначати волю богів. Поступово судочинство переходить до світської влади за часткової участі жерців. Суд чинили урядовці царської адміністрації. Справи вони розглядали колегіально з присяжними (представники місцевої знаті, впливові городяни), кількість яких коливалася від 3 до 10 осіб. За Хаммурапі з'явилися професійні судді, котрих переважно призначав сам цар. Вони здійснювали судочинство теж колегіально: по 3, 4, 8 суддів. Судді мали кілька помічників, які були консультантами, порадниками. При судах служили "воїни судді" —охоронці суду і виконавці рішень суду. Існували також посади писців-секретарів. Їхні функції зводились до обов'язків секретарів судів, архіваріусів і канцеляристів.Збройні сили. Основною збройною силою Вавилонської держави було ополчення. Воно складалось з усіх вільних людей (крім жерців, знаті, високопоставлених урядовців тощо) і збирали його при потребі за наказом царя. Спочатку основним озброєнням шумерійців були довгі списи, молоти й сокири. Потім у сусідніх племен вони запозичили луки, мечі, у єгиптян — колісниці. В епоху Хаммурапі виникло професійне піше і кінне військо. З'явились найманці. За службу воїни отримували від царя у володіння земельні наділи із рабами. Усім, хто намагався присвоїти собі працю й майно воїна, загрожувала смертна кара. Частина населення (знаті), яка не повинна була служити у війську, мусила сплачувати певний військовий податок на утримання збройних сил.

 

Реформи Солона в Афінах.

Суперечності між евпатридами і демосом тривали. На політичну арену вступив Солон. Він належав до евпатридів. З його ініціативи і під його керівництвом афіняни після багатьох невдач звільнили від мегарців острів Саламін. Цим Солон здобув надзвичайну популярність в Афінах. У 594 р. до н.е. він був обраний архонтом з надзвичайними повноваженнями. Спираючись на активну підтримку Народних зборів, Солон приступив до проведення реформ. Умовно їх можна поділити на економічні та політичні.

Головна економічна реформа Солона відома під назвою "сисахфія", що означає "скидання тягаря", тобто у повному анулюванні будь-яких боргів. Із полів, заставлених земельних ділянок бідняків були прибрані боргові камені, а ділянки повернено їх попереднім володільцям.

Другим важливим кроком стала ліквідація боргового рабства. Такі боргові зобов'язання, через які заставлялася особа боржника чи його рідня, були заборонені. Всіх афінян, що стали борговими рабами, та членів їх родин відпускали на волю.

Арістотель наводить і такий факт, що Солон встановив максимум землеволодіння в одних руках, проте це іншими джерелами не підтверджено. Був виданий закон про свободу заповітів, чого раніше не було. У тому випадку, коли заповідач не мав законних дітей, він міг заповісти своє майно будь-якій особі чи віддати його на суспільні потреби.

Солон запровадив нову єдину монету, нову систему мір і ваги. В інтересах міського демосу він заборонив на деякий час вивозити з країни продовольство, за винятком олії. Через Народні збори було видано закони, які сприяли створенню нових і розширенню старих виноградників, садів, городів та регулювали правила користування городами та колодязями, зрошувальними системами. Щоб успішніше розвивалися ремесла і торгівля, був виданий закон про обов'язок батька навчити сина будь-якого ремесла, а інакше син мав право відмовитись допомагати батькові чи утримувати його в похилому віці. Видано закон проти неробства.

У політичній сфері Солон скасував генократію — „владу родової аристократії, що існувала до цього часу, і замінив її тимократією — владою, яка грунтувалася на майновому цензі. Аристократію було позбавлено привілеїв, пов'язаних з пережитками родового ладу. Усіх вільних громадян чоловічої статі було поділено на чотири розряди за майновим цензом. Тепер уже політичні права, як і взагалі правове становище людей у суспільстві, повністю залежали не від знатного, родового походження, а від майнового стану громадян. Отже, бути архонтами, членами ареопагу, займати інші високі посади в державі могли тільки громадяни, котрі належали до першого розряду.

Народні збори з часів Солона стали відігравати значно більшу роль у житті суспільства, компетенція їх розширилась. Вони мали назву "еклезія", тобто збори викликаних, оскільки про день зборів заздалегідь повідомляли оповісники, закликаючи всіх громадян.

Солон також дещо послабив ареопаг, вилучивши з його компетенції підготовку справ для обговорення їх у Народних зборах. Для підготовки цих справ, а також загального управління країною він створив новий державний орган — Раду 400.

Зберіг Солон і колегію архонтів, яка була наділена виконавчою владою, здійснюючи також судові та релігійні функції. Солон заснував ще один новий орган — суд присяжних (геліею). До складу цього суду обирали громадян усіх чотирьох розрядів! Геліея була не тільки найвищим судовим органом країни з обширною компетенцією, а й мала важливі політичні функції.

Зберігши чотири племені, Солон зберіг і поділ країни на наукрарії (48 - по 12 на кожне плем'я) з їхнім обов'язком поставляти державі по бойовому кораблю на рік. Так, було прийнято закон про політичну активність громадян,' згідно з яким, обговорюючи важливі питання у Народних зборах стосовно долі країни, всього народу. Прийнято закони щодо фізичного виховання молоді, проти марнотратства жінок та ін

 

Суспільний устрій Спарти.

Усе населення Спарти поділялось на три групи: спартанців, періеків та ілотів. Пануючою верствою були, звісно, спартанці. Вони були наділені всією повнотою особистих, економічних і політичних прав та привілеїв. Всі здатні носити зброю і озброюватись власним коштом спартанці, тобто воїни, становили "общину рівних". Община довгий час поділялася на три дорійські філи (племена), ті — на фратрії. Після досягнення повноліття — 20 років — спартанець ставав повноправним громадянином і воїном.

Матеріальну основу общини становила земля, оброблювана підкореним населенням, — ілотами. З колективної землі кожен спартанець за жеребкуванням одержував ділянку (кіегоз) разом з ілотами, плодами праці яких і користувався. Ця земля передавалася у спадок, але не підлягала відчуженню: продажу, даруванню і т.п. Земельні наділи спочатку були однаковими, проте згодом з'явилася нерівність у майновому становищі різних громадян. Сам спартанець не міг займатися господарством, працювати. Він повинен був мешкати у столиці, яка була, по суті, військовим табором.

Весь лад і все життя в Спарті мали військовий характер. Побут мирного часу спартанців мало чим різнився від умов воєнного часу. Більшу частину часу спартанці-воїни проводили разом в укріпленому таборі: займалися військовими вправами, гімнастикою, фехтуванням, боротьбою, бігом тощо. Кожен спартанець щомісяця вносив певну кількість продуктів для спільних трапез — так званий сиситій, участь в яких була обов'язковою. Нікому не дозволялось харчуватися вдома. Виховання дітей у Спарті було справою держави. Новонароджену дитину батько повинен був принести геронтам, які вирішували: жити їй чи ні. Якщо дитина була слаба, мала фізичні вади, то її вбивали (вкидали у скелясте урвище). Залишали тільки міцних і здорових дітей, з яких виростали добрі воїни і матері. З семирічного віку хлопчиків забирали у батьків і віддавали у спеціальні табори, де вони під керівництвом особливих вихователів (педономів) проходили спеціальну виучку, їх виховували фізично загартованими, нечутливими до болю, голоду, втоми. У віці з 20 до 60 років кожен спартанець повинен був відбувати військову службу. З 20 років наставала й громадянська рівноправність (не з 30, як вважалося раніше). Правда, деякі права спартанець набував тільки з 30-річного віку — одружуватись, бути обраним на посаду ефора.
На протилежній сходинці суспільної драбини знаходились ілоти (гелети). Це були колективні, державні раби, котрі не мали ні політичних, ні цивільних прав. Вони були розписані за клерами (ділянками) спартанців — по 10-15 осіб. Могли мати сім'ю. Спартанець міг ілотів карати, в тому числі вбити, міг з дозволу властей відпустити на волю чи передати іншому громадянину. Але не міг продавати. Ілоти не мали своєї землі, але мали свої житла і сільськогосподарський реманент. Ілоти були зобов'язані щорічно платити господареві-спартанцю натуральний оброк — 70 медимнів (мір) зерна та 12 мір його дружині. Крім того, давати ще певну кількість масла, вина, винограду, м'яса.

Спартанець міг ілотів карати, в тому числі вбити, міг з дозволу властей відпустити на волю чи передати іншому громадянину. Але не міг продавати. Ілоти не мали своєї землі, але мали свої житла і сільськогосподарський реманент. Ілоти були зобов'язані щорічно платити господареві-спартанцю натуральний оброк — 70 медимнів (мір) зерна та 12 мір його дружині. Крім того, давати ще певну кількість масла, вина, винограду, м'яса та ін

Періеки - це жителі сусідніх зі Спартою територій, на які Спарта поширила вплив, підпорядкувала собі (але не шляхом завоювання, бо тоді підкорене населення перетворювали в ілотів). Порівняно з абсолютно безправними ілотами правове становище періеків було значно кращим. Вони були особисто вільні, мали сім'ї, майно, у тому числі землю, яку могли продавати й купувати. Займалися переважно ремеслом і торгівлею, скотарством, менше — сільським господарством, оскільки проживали здебільшого на неродючих землях, у гірських районах тощо. Могли укладати різноманітні торговельні угоди, вільно розпоряджалися своїм майном. Проте політично вони залишалися безправними, оскільки не були громадянами Спарти. На них не поширювались правила виховання, побуту спартанців, їх права і привілеї. Виконували на користь держави різні повинності, служили у війську в якості важкоозброєної піхоти (гоплітів).

 

Реформа Марія

Найперше Гай Марій приступив до реформи збройних сил (106-105 рр. до н.е.). Марій скасував попередній принцип комплектування легіонів, коли в армії могли служити лише громадяни, які мали земельну власність. Надалі вона повинна була комплектуватися лише на добровільних засадах, незалежно від майнового цензу, тобто вперше набирали в армію всіх бажаючих — пролетарів, котрих було в державі дуже багато. Брали до уваги лише громадянство і придатність до військової служби. Оскільки воїни і офіцери одержували певну платню, озброєння, обмундирування і харчування, вони не були обтяжені турботою про своє господарство, сім'ї. Строк служби становив 16 років. Після цього воїни могли йти у відставку і наділялись землею. Так формувалося постійне професійне добре навчене військо.

Дещо змінено структуру війська. Основною бойовою одиницею залишався легіон, який поділявся на десять когорт. Когорта складалася з трьох маніпулів, маніпул — з двох центурій. У когорті було 500 або 600 осіб, отже, в легіоні — 5-6 тис. У кожній когорті були свої маніпули гастатів, принципів і тріаріїв. І озброєння, і місце в строю визначалися командирами, а не за майновим цензом. Кожний легіон мав свого срібного орла, номер і назву. В армії була встановлена жорстка дисципліна, солдати мусили постійно навчатися, працювати в таборі, прокладати дороги, споруджувати укріплення.

 

 

30. Причини кризи і падіння республіки в Римі:

У II ст. до н.е. в соціально-економічному устрої Риму відбулися глибокі зміни. Війни стали у житті країни майже постійним явищем і саме вони були рушійною силою, яка впливала на розвиток економіки і суспільно-політичного ладу. Під впливом завойовницьких воєн з їх величезною здобиччю і територіальними надбаннями остаточно сформувалась і стала домінуючою рабовласницька система господарства. Значно швидшими темпами, ніж в інших країнах, тут розвивалася приватна власність на засоби виробництва, встановлювалися товарно-грошові відносини, розширявся ринок. Заможна верхівка суспільства концентрує щораз більші земельні володіння. Створюються великі с\г маєтки — латифундії. Вироблена рабами сільськогосподарська продукція, ремісничі вироби та інші товари за собівартістю були надзвичайно дешеві та й на ринку їх цінили невисоко. Крім того, із завойованих Римом провінцій (Сицилії, Африки, Азії) надходили дешевий хліб та багато інших товарів. Отож, ціни на продовольство, ремісничі вироби й інші товари, а також рабів були низькими. Це призводило до розорення дрібних товаровиробників — римських селян, ремісників, котрі не витримували конкуренції з латифундіями та заморськими товарами. Основна маса розорених селян через особливості рабовласницького способу виробництва не перетворювалась у вільних робітників (рабська праця була дешевшою), а йшла на пошуки кращої долі у Рим, де жила випад-ковими заробітками. Цей люмпен-пролетаріат становив значну частину населення багатьох великих міст античного світу. Тим часом зміцнювалося економічне й політичне становище нобілів — багатої верхівки римського суспільства, серед якої вирізнялися старі патриціанські роди. Саме з представників таких родів комплектувався тоді сенат. Представники нобілітету поділялися на різні угруповання — своєрідні "партії". Колишня простота у побуті, одязі, невибагливість змінюються надмірною розкішшю. Будинки обставляють дорогими меблями, виробами мистецтва, скульптурами, столи сервірують золотим та срібним посудом, вживають заморські страви і вина, одяг, взуття виготовляють з дорогих матеріалів, з дорогоцінними прикрасами. Економ. основою могутності нобілітету було велике землеволодіння: землі власні та виділені їм для користування з громадського фонду. Успішні війни також збагачували насамперед командирів, котрі належали до того ж нобілітету, знатних родин. Величезні прибутки давало знаті й управління провінціями. Разом зі зникненням дрібного селянського господарства дедалі більше зростають величезні рабовласницькі латифундії. На великих земельних масивах розгортається садове господарство, створюються пасовища для худоби. Водночас поступово зміцнюються позиції незнатної верхівки плебсу — вершників.Після заборони сенаторам-нобілям займатися комерційною діяльністю саме ці вершники зосередили у своїх руках велику торгівлю і фінансові справи. Зовнішня торгівля теж опинилася під контролем вершників. Багатство та вплив їх все більше зростали. З нобілями вершники переважно виступали в союзі, спільно. Але часто між ними відбувалися конфлікти.Дедалі більшої гостроти набували конфлікти між великими (нобілями) й дрібними (селянами) землевла-сниками та нездоланні протиріччя між рабовласниками і рабами. Надзвичайно тяжке становище рабів, їх нещадна експлуатація викликали наростаючий протест, відкриті бунти і щораз грізніші повстання. Більшість рабів була з військовополонених. У 199 р. до н.е. у м.Сетії поблизу Риму карфагенські заручники організув. велику змову рабів. Проте два зрадники-раби повідомили власті про змову. Виряджений з Риму з військовим загоном претор упіймав і стратив призвідників. Повстання рабів у м.Пренесте закінчилося стратою 500 осіб. У 196 р. до н.е. повстало декілька тисяч рабів у Етрусії. Повстання було придушено, а його організаторів розп'ято на хрестах. В Апулії у 80-х роках за участь у повстанні страчено майже 7 тис. осіб. Перше справді велике й особливо тривале повстання рабів почалось 138 р. до н.е. у Сицилії. Керівником повстання був сирієць Євн. Об'єднаними зусиллями рабів було розбито і вигнано римські гарнізони, спалено римські вілли, вбито багато рабовласників. Євна проголошено царем і названо іменем сирійських царів - Антіохом. Рабство, однак, не ліквідували. Дістали свободу лише ті, хто приєднався до повстання. Римляни довго не могли розправитись з повсталими. У Сицилію довелось відрядити консула Публія Рупілія з цілою армією,який 132 р. до н.е. ліквідував це повстання.

Сицилія знову повернулася під владу Риму.

Первіснообщинний лад

Первісно-общинний лад — перша в історії людства соціально-економічна формація (форма співжиття).Початок первісно-общинного ладу сягає в далекі часи, десь понад 2 мільйони років тому, коли з'явилася людина, яка виділилася з тваринного світу. Величезне значення при цьому мало виникнення звукової, членороздільної мови, яка стала засобом спілкування людей у процесі спільної праці.Економічну основу первісно-общинного ладу становила суспільна власність на основні засоби виробництва. Це зумовлювалося початковим ступенем розвитку продуктивних сил, примітивністю перших знарядь праці людини, що виключало можливість індивідуального виробництва і боротьби з навколишніми силами природи.

У своєму розвитку первісно-общинний лад пройшов 2 основних періоди:

ранній — первісне стадо: період первісного стада був найважчим в історії людства, оскільки в боротьбі з силами природи людина була майже беззбройна, пригнічена складністю здобуття засобів існування;

пізній — родовий лад: основною формою організації суспільства за часів родового ладу замість нетривких стадних груп став рід — колектив кровних родичів, спочатку материнський, а згодом батьківський. З розвитком первісного суспільства відбувалося об'єднання родових общин в етнічні групи — племена.

Першою в історії була рабовласницька держава, що являла собою диктатуру класу рабовласників. Виникнення рабовласницьких держав відноситься до 4-3-го тисячоліття до н.е. В рамках цього типу держави виділяють держави Стародавнього Сходу (Єгипет, Вавілон, Асірія), в яких зберігались пережитки первісного ладу. Особливості розвитку виробничих відносин обумовили економічну роль держави в цих країнах, де характерною формою правління була деспотія. Найбільшого розвитку система рабовласницьких держав досягла в античних державах стародавньої Греції та стародавнього Риму.Юридичній науці відомо багато теорій ви́никнення держа́ви. На певному етапі розвитку суспільства виникає потреба у його специфічній окремій організації. Упродовж тривалого часу люди жили, навіть не маючи уявлення про державу і право. Це було в епоху первісного суспільства. Для виникнення держави внаслідок розкладу первіснообщинного ладу існували певні передумови.Формування держави — тривалий процес, який у різних народів ішов по-різному.На Сході найбільшого поширення набула така форма, як «азіатський спосіб виробництва» (Єгипет, Вавилон, Китай, Індія тощо). Тут стійкими виявилися соціально-економічні структури родового ладу — земельна община, колективна власність тощо. Перші держави, що виникли на Стародавньому Сході, були докласовими, які одночасно й експлуатували сільські громади, і управляли ними, тобто виступали організаторами виробництва.Іншим історичним шляхом ішов процес державотворення у стародавніх Афінах і Римі, де рабовласницька держава виникла в результаті появи приватної власності і розколу суспільства на класи.Афіни вважаються найчистішою, класичною формою виникнення держави, оскільки держава виникає безпосередньо з класових протилежностей, які розвиваються усередині родового ладу.У Римі утворення держави було прискорено боротьбою безправних плебеїв проти римської родової аристократії — патриціїв.

 

 

\

Утворення державності у Стародавньому Сході. Особливості цього процесу.

Будь-яке людське суспільство живе а розвивається в конкретних природних умовах і перебуває з ними у взаємодії, яке так чи інакше проявляє себе протягом усієї його історії; при цьому, чим нижче технічний рівень розвитку суспільства, тим сильніше впливає на нього географічне середовище. Раніше перейшли від доклассовой структури суспільства до класової ті народи, які жили в умовах,, більш сприятливих для розвитку продуктивних сил. Під словом "сприятливі" треба в цьому випадку розуміти, насамперед, особливості природного середовища, що сприяють виробництву не лише продукту, необхідного для підтримки життя всьогоколективу, але ж додаткового продукту, який надходить спочатку до розпорядження, а потім і у власність тих, хто захоплює керівництво суспільством і його виробничою діяльністю.Додатковий продукт створює можливість утворення суспільних класів, що протистоять один одному в процесі виробництва і в своєму відносини: до власності на засоби виробництва. Безумовно, створення додаткового продукту полегшувалося там, де грунт був м'якше, родючий і в достатній мірі воложилася дощами або розливами рік, а клімат сприяв мінімальний життєвим потребам (не вимагалося, наприклад, теплого одягу, взуття, палива тощо), де природа (при низькій технічної озброєності суспільства) щедріше винагороджувала людська праця, нарешті, де існувала можливість поряд із землеробством розвивати скотарство, продукти якого сприяли якнайшвидшому і раціонального задоволення життєвих потреб людей, і тим самим збільшувалася можливість створення додаткового продукту.Всім перерахованим вище умовам задовольняли багато території в зоні північних субтропіків Азії і Африки. Зокрема, населення Близького Сходу, батьківщини багатьох корисних злаків і диких тварин, піддаються прирученню, до кінця IV тисячоліття до н. е.. мало вже 4-5 тис. років землеробського досвіду. Це дозволило використовувати прибережні, легкі для обробки наносні землі навіть таких річок, як Ніл і Євфрат. Саме долини цих річок і стали найдавнішими осередками класових суспільст