Суспільний устрій Риму в період республіки: громадяни ( набуття і втрата громадянства, правовий статус та ін).

Стародавній Рим був рабовласницькою державою. Основним, навіть з погляду римських юристів, поділом людей був поділ на вільних і невільників (рабів). Вільні люди, у свою чергу, поділялись на громадян і негромадян, чужинців. Громадяни — на повноправних і неповноправних.

Усією повнотою цивільних і політичних прав спочатку користувалися тільки патриції. Патриціат не втратив політичного значення навіть після реформ Сервія Туллія. В міру посилення впливу плебеїв поряд з патриціанськими з'являються впливові плебейські династії. Вільне населення Риму і завойованих ним територій поділялося на декілька груп, які розрізнялися за ступенем правоздатності. Правоздатність називалася сариї (буквально — голова), суб'єкт права — регзопа (особа). Повну правоздатність мали тільки римські громадяни, вільнонароджені. Для цього треба було відповідати трьом статусам: статусу волі, статусу громадянства і статусу сімейному. Статус волі вважали чи не найголовнішим, бо раби, наприклад, були не суб'єктами права, а об'єктами. Дуже важливим був і статус громадянства. Воно набувалося: а) народженням від шлюбу римських громадян або хоч від матері-римлянки; б) звільненням римським громадянином свого раба; в) усиновленням (удочерінням) римським громадянином чужоземця; г) наданням державою громадянства цілим общинам чи окремим особам.

Громадянство втрачалося: а) якщо громадянин потрапив у рабство за борги чи у полон, де став рабом; б) був засуджений за тяжкі кримінальні злочини (відданий у гладіатори чи вигнаний із держави з забороною повернення і надання йому "хліба, води й притулку").

Що ж означала повна правоздатність7. Це: а) право шлюбу, тобто право брати квіритський шлюб, який супроводжувався певними юридичними наслідками (батьківська влада, право дітей на спадщину батька сімейства та ін.); б) повна майнова правоздатність із правом звертатися до римського суду для захисту своїх матеріальних інтересів; в) право подання голосу, тобто право участі у Народних зборах; г) право висувати свою кандидатуру на магістратські та інші посади.

Римське право знало повну або часткову втрату правоздатності. Повна втрата була наслідком втрати свободи. Часткової втрати зазнавали люди, позбавлені громадянства, але при збереженні свободи (наприклад, засуджені на вигнання). Відомим було ще обмеження або мінімальна втрата правоздатності — одруження дівчини, усиновлення (коли самостійна особа потрапляла під владу домовладики).

Патриції та плебеї на початок III ст. до н.е. своєю правоздатністю були повноправними громадянами Риму. З найбільш багатих і знатних патриціанських та плебейських родів-династій з кінця IV і у III ст. до н.е. став формуватися так званий благородний стан, або "нобілі. Переважно це були великі земле- і рабовласники. Саме нобілітет, ця нова (майнова) аристократія, захопила управління державою. Згодом їх стали називати сенаторським станом. Цей стан мав різні почесні звання, права. Для сенаторського стану згодом був встановлений майновий ценз у 1 млн сестерцій.

З II ст. до н.е. формується ще один стан — вершники, проте це не колишні вершники, що відбували військову службу у кінноті. До нього зачисляли громадян, майно яких становило не менше ніж 400 тис. сестерцій. Це були здебільшого крупні торговці, банкіри, лихварі, землевласники. З них комплектували штат вищих і середніх магістратур.

Категорію неповноправних громадян становили, як відомо, вільновідпущеники. Вони не мали права на шлюб з повноправними громадянами, не могли бути магістратами і мали обмеження щодо права голосування, брали участь лише у трибутних коміціях і то тільки в чотирьох міських трибах.

негромадяни (латини, перегрини, вільновідпущенники, чужинці).

Категорію неповноправних громадян становили вільновідпущеники. Вони не мали права на шлюб з повноправними громадянами, не могли бути магістратами і мали обмеження щодо права голосування, брали участь лише у трибутних коміціях і то тільки в чотирьох міських трибах.

У римському суспільстві додержавного періоду і часів існування республіки непорушним було положення, згідно з яким жодна особа, яка не належала до римського народу, не мала ніяких прав і не користувалася ніяким захистом. Чужинця вважали потенційним ворогом — поліз, і тому його можна було безкарно вбити або перетворити у раба. Щоправда, це положення ніколи не втілювалося у життя в категоричній формі — не всіх чужинців повністю позбавляли прав.У подальшому таке категоричне положення про безправ'я чужинців шораз більше пом'якшується, хоч загалом продовжує діяти. За чужинцями починають визнавати певну, обмежену правоздатність, причому тільки тією мірою, якою вона визнавалася римськими законами за тією чи іншою чужою общиною, групою чи народом. Договірні відносини між громадянами і негромадянами вимагали хоч би деякої правоздатності останніх.

Тому вже в давню епоху виникли спочатку індивідуальні, а потім і групові винятки із правила безправ'я чужинців. Це виявлялось у встановленні для них інституту "гостинності". Для охорони чужих купців і торговців використовувався й інститут клієнтели. Гість-купець як клієнт вже користувався у Римі захистом і міг через свого патрона брати участь в укладенні угод з римлянами чи іншими чужинцями. Його права охороняли як звичаї, так і релігія.

Зазначимо, що римляни не виробили якихось загальних правил про правоздатність чужинців. Правове регулювання цього питання йшло шляхом установлення певної правоздатності окремих осіб чи їх категорій. У цьому плані треба розрізняти дві основні категорії негромадян-чужинців: 1) латини; 2) перегрини.

Латини. Це поняття спершу стосувалося жителів вільних латинських міст — общин, що входили до складу Лація ще до підкорення його Римом. Після їх завоювання чи добровільного входження до складу Римської держави вони не набували прав громадянства, а зберігали своє. У Римі їм надавалося право майнової правоздатность, право виступати в суді, іноді право на шлюб з римлянами, проте вони не брали участі у політичному житті Риму. Згодом спеціальне право надало можливість громадянам союзних латинських міст дістати повне римське громадянство при переселенні в Рим, у тому числі політичні права.

Правове становище "латинів" римляни згодом почали надавати жителям інших латинських общин (з-поза Лація) і приєднаних до Риму територій, навіть цілих регіонів (крім права на шлюб з римлянами). Вони становили окрему категорію латинів (латини колоній) на відміну від "старих", корінних латинів. Після "латинської війни" (340-338 рр. до н.е.) більшість жителів міст Лація дістали право римського громадянства. Інші ж і далі називалися латинами, за ними зберігалося власне громадянство, однакова з римлянами майнова правоздатність, право на шлюб, проте вони не брали жодної участі у римському політичному житті.

Перегрини. До категорії перегринів належали: 1) жителі провінцій, котрі входили до складу Римської держави, які не набули ні прав громадянства, ні прав латинів, зокрема, ті, що без бою здалися на милість римлян (сіесііисіі); 2) жителі общин і держав, незалежних від Риму, але чимось з ним пов'язані, які дістали в Римі майнову правоздатність; 3) римські громадяни, засуджені на вигнання з втратою громадянства. \

Перегрини у своїй общині зберігали громадянство, жили за своїми звичаями і правом. Правове становище їх у Римі визначалося конкретними договорами Риму з тим чи іншим народом (общиною, містом). Згодом для регулювання правових та інших відносин перегринів з римлянами чи між самими перегринами на території Риму було створено спеціальну правову систему — "право народів", обирались і спеціальні магістрати, які розв'язували правові проблеми перегринів

 

 

24. Правове становище рабів у Римському суспільстві (джерела рабства, правовий статус рабів, звільнення від рабства).

Рабство виникло у Римі ще до утворення держави. Напередодні утворення і на початку існування Римської держави рабство мало патріархальний характер: раби були нечисленними, жили в сім'ях господарів, разом з ними працювали. Проте в III ст. до н.е. внаслідок постійних завойовницьких війн кількість рабів зростає. Раба не вважають за людину, його власник мав над ним право життя і смерті. Позбавлені найелементарніших умов людського існування, напівголодні та напівголі раби працювали від зорі до зорі, а за найменшу провину терпіли найстрахітливіші покарання. Раба можна було продати і за безцінь купити. На цьому ґрунті неухильно зростав антагонізм між рабовласниками і рабами, щораз частіше виникали повстання рабів.

З юридичного погляду раб не був суб'єктом, а лише об'єктом права. За ним не визнавалося жодної правоздатності. До раба з боку господаря чи інших громадян було таке ж ставлення, як до речі. Отже, як об'єкт права власності його можна купити, продати, подарувати, передати у спадок, віддати в заставу. Раба можна було і вбити. Раби перебували у приватній і державній власності. Способи встановлення рабства були такі: 1) військовий полон або захоплення чужої людини, належної до общини-міста чи держави, не пов'язаної з Римом жодним договором; 2) народження від рабині, навіть якщо батько був вільним; 3) купівля рабів за кордоном; 4) у стародавньому праві — продаж римського громадянина у рабство у випадку скоєння особливо тяжких злочинів або віддання в рабство при несплаті боргів. У період монархії віддача у рабство іноді заміняла присуд до смертної кари, а також пов'язувалась з присудженням до праці у рудниках. Способи припинення рабства були такі:

1. Відпущення на волю раба його господарем. Це робили в присутності магістрату, який оголошував раба вільним. Господар міг звільнити раба й своїм заповітом. Спочатку жодних обмежень у цій справі в законах чи звичаях не існувало. Але потім вони з'являються.Отже, господар, котрий не досягнув 20 років, не міг відпускати рабів на волю без вагомих підстав. Встановлюється також максимальна кількість рабів, яких можна відпустити за заповітом. У 10 р. до н.е. був виданий сенатускон-сульт, згідно з яким підлягали страті всі раби, які знаходились під одним дахом з господарем, якщо його вбили. Винятки допускались тільки тоді, коли доведено, що раб захищав господаря з небезпекою для свого життя.

2. Звільнення на волю рабів за ініціативою держави. Це мало місце переважно у випадках значної заслуги рабів перед суспільством, державою (коли сенат довідувались від рабів-донощиків про антидержавні змови, заплановані повстання, таємні переговори з іноземними державами, наближення і плани чужих військ тощо). Таких рабів-донощиків держава викупляла у власників, звільняла від рабства, давала грошову винагороду, іноді навіть надавала право римського громадянства. Інші випадки викупу рабів у власників (примусові) — у зв'язку з систематичною надзвичайно жорстокою поведінкою господаря з рабами. Рабів тоді не звільняли, а продавали іншому господареві. Держава могла продати або дати волю покинутому (вигнаному) господарем рабові (наприклад, господар його вигнав як непотрібного через хворобу, старість).

Правове становище відпущених з рабства людей визначалось положенням їх попереднього господаря. Вони набували його родового імені й потрапляли у правову категорію вільновідпущеників. У всіх випадках їх правоздатність була обмеженою. Вільновідпущеники не могли обіймати виборних посад у державі, брати шлюб з вільно-народженими. Зберігалася моральна і матеріальна залежність звільнених від їх колишніх господарів. В період імперії "невдячний" вільновідпущеник міг бути знову відданий у рабство його колишньому власникові або проданий, а його вартість віддавали господареві.