Суб’єкти та об’єкти права власності



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Суб’єкти та об’єкти права власності



Суб’єкти права власності

Статтею 318 ЦК як суб'єкти права власності називаються Україн­ський народ та інші учасники цивільних відносин, визначені ст. 2 ЦК, а саме - фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, АРК, те­риторіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

Усі суб'єкти права власності рівні перед законом. Таким чином, суб'єктами права власності є суб'єкти приватного права (приватні фізичні та юридичні особи) і суб'єкти публічного права, які узвича­єно поділяються на публічно-правові утворення (держава Україна, АРК, територіальні громади, іноземні держави) та юридичні особи публічного права (державні підприємства, казенні підприємства, дер­жавні установи, комунальні підприємства, комунальні установи). Крім того, таким суб'єктом є Український народ.

Приватні особи як власники. ЦК визнає власниками всіх приват­них осіб - як фізичних, так і юридичних. І якщо стосовно фізичних осіб як власників свого майна практично не виникає суперечностей, то щодо юридичних осіб відтепер існує правило, що всі юридичні особи приватного права, передбачені як такі ЦК, є власниками. При цьому необхідно враховувати, що юридичні особи є такими ж влас­никами, як і фізичні без поділу на суб'єктів права приватної і колек­тивної власності.

Суб'єкти публічного права як власники. Український народ є по­няттям, зміст якого не визначено. Він являє собою певну спільність, яка виступає як єдине ціле, хоча складається з окремих осіб та їхніх угрупувань. Для нього характерна висока міра узагальнення. Суб'єктом права власності є держава Україна, яку не слід змішу­вати з окремими державними органами - Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України тощо. Останні згідно зі своєю компе­тенцією здійснюють ті чи інші повноваження держави як власника, але самі вони суб'єктами права власності не є. Суперечливою визначена в ЦК участь у відносинах власності Ав­тономної Республіки Крим. З одного боку, відсилочна норма ст. 318 ЦК вимагає застосування ст. 2 ЦК, внаслідок чого виходить, що АРК слід вважати суб'єктом права власності. Однак такий висновок є хибним і не відповідає ані Конституції, ані логіці самого законодавця, яким у главі 23 ЦК, де міститься регулювання права власності Укра­їнського народу, права приватної, державної та комунальної власно­сті (статті 324-327 ЦК), окремо право АРК не врегульовується. Проте якщо АРК була б суб'єктом права власності, то слід було позначити на відмінності її правового становища як власника в порівнянні з пра­вом таких власників, як держава та територіальні громади.

Територіальні громади, якими згідно з Конституцією є громади сіл, селищ, міст, районів у містах, також є власниками. Конституція не передбачає в якості суб'єктів права власності населення районів і областей, яке в будь-якому разі складається з зазначених вище видів громад.

Юридичні особи публічного права (державні, казенні, комунальні підприємства, державні та комунальні установи) проблематично ви­знавати власниками на закріплене за ними майно. З цього приводу між ЦК та ГК існують розбіжності суттєвого характеру, бо останній визначає інший правовий режим їх майна - право господарського ві­дання або оперативного управління. Тому зазначених осіб публічно­го права слід виключити з кола суб'єктів права власності.

Об'єкти права власності

У порівнянні з об'єктами цивільних прав взагалі (ст. 177 ЦК), об'єкти права власності є вужчим поняттям, бо ними не охоплюються дії, результати послуг тощо. Об'єктом права власності є майно, склад якого главою 23 ЦК не деталізується, тобто у власності може бути будь-яке майно.

ЦК передбачається можливість обмежень видів майна, яке не мо­же перебувати у власності. При цьому слід враховувати, по-перше, що ці обмеження встановлюються не для всіх суб'єктів права власно­сті, а тільки для фізичних та юридичних осіб. По-друге, такі обмежен­ня можуть встановлюватися лише законом, а не підзаконними норма­тивно-правовими актами. За загальним правилом, склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності приватних фізичних та юридичних осіб, не є обмежени­ми. Можливість таких обмежень стосується лише розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичних та юридичних осіб.

Поняття майна не ототожнюється з товаром, хоча до об'єктів пра­ва власності, за загальним правилом, відносять все, що є товаром. Так, ще дореволюційними вченими розуміння речей як об'єктів права власності пов'язувалося або з результатами людської праці, або з по­няттям товару, котрим є матеріальні предмети торговельних угод, на відміну від інших об'єктів, особливо цінних паперів.

З цього існують винятки, що стосуються права власності на такі об'єкти, які не знаходяться в обігу і не можуть бути товаром - наприклад, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси. З іншого боку, товаром може стати те, що сумнівно відносити до права власно­сті - людський організм, який буває об'єктом донорства та транс­плантації. Ще давні римляни зазначали, що не може бути у власності і визнаватися річчю тіло вільної людини, тим більш, мертве тіло, а та­кож предмети недосяжні.

Взагалі майно розглядається як ширше за речі поняття, до складу якого входять як речі, так і права, а також акції й інші цінні папери. З іншого боку, розширюються рамки поняття самої речі включенням до нього безтілесних речей (а законодавець України прямо закріпив, що цінні папери є речами).

Проте майновий стан власника буде об'єктивним, якщо склад його майна визначати не тільки сукупністю речей, а й його активами (права­ми вимоги) і пасивами (борги)2. Дійсно, коли власник має певне майно, але у нього є й багато боргів, то справа лише у часі, коли кредитори звер­нуть стягнення на це майно, і він вже не буде його власником.

Характеристика об'єктів права власності тотожня характеристиці об'єктів цивільних правовідносин взагалі. Тут лише буде наведена специфіка регулювання окремих об'єктів права власності. Право власності на природні ресурси. Крім ЦК, право власності на природні ресурси регулюється законами «Про охорону навколиш­нього природного середовища», «Про тваринний світ» та ін. Скла­довими природних ресурсів є: територіальні та внутрішні морські во­ди; природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони; атмосферне повітря; підземні води; по­верхневі води, що знаходяться або використовуються на території більш як однієї області; лісові ресурси державного значення; природ­ні ресурси у межах територій та об'єктів природно-заповідного фон­ду загальнодержавного значення; дикі тварини, що перебувають у стані природної волі, також інші об'єкти тваринного світу; корисні копалини та ін.

В ЦК більш детальному регулюванню в порівнянні з іншими при­родними ресурсами піддано право власності на землю (земельну ділянку), яке врегульовується окремо (глава 27) із наголосом на те, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Специфічність цього об'єкта права власності полягає у подвійності його розуміння. У широкому розу­мінні - це земля, право власності на яку має Український народ (ст. 324 ЦК). У вузькому розумінні - це земельні ділянки, право влас­ності на які може належати усім суб'єктам цивільного права (юридичним і фізичним особам, державі, територіальним громадам). Не виключається можливість набувати у власність земельні ділянки також іноземцями, особами без громадянства, іноземними юридич­ними особами, державами і міжнародними організаціями (чч. 2, З ст. 374 ЦК). Право власності на земельну ділянку поширюється та­кож на поверхневий (ґрунтовий) шар у межах цієї ділянки, на шари ґрунту під нею, на водні, лісові, рослинні об'єкти, що знаходяться на ній, а також на простір, що є над і під земельною ділянкою (тобто ґрунтовий і повітряний), але не безмежний в глибину та висоту, а ли­ше в межах, необхідних для здійснення забудови (ч. З ст. 373 ЦК).

В ЦК окремо не встановлюються підстави виникнення права влас­ності на землю (земельну ділянку) і найзагальніше визначаються під­стави припинення права на неї (ст. 378 ЦК). Порядок здійснення пра­ва власності на землю (тобто своїх повноважень щодо цього об'єкта) в ЦК зведений до забудови земельної ділянки (ст. 375) із зазначенням можливості виникнення в результаті здійснення власником свого права на забудову нових об'єктів права власності - житла, різних будівель, споруд тощо.

Під житлом ст. 379 ЦК розуміються приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. Видами житла є житло­вий будинок, квартира та інші. Житловий будинок визначається ст. 380 ЦК як, по-перше, будівля капітального (а не тимчасового, ска­жімо, сезонного) типу; по-друге, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами (тоб­то законом висуваються головним чином вимоги щодо первісного способу набуття права власності на неї); по-третє, призначена для по­стійного у ній проживання.

Садиба, відповідно до ст. 381 ЦК, є складнішою за житловий буди­нок річчю, яка має такі складові, як: земельна ділянка разом з розта­шованим на ній житловим будинком, господарсько-побутовими бу­дівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. При цьому, якщо у договорі (або правочині) про від­чуження встановлюється в якості предмета житловий будинок, то вважається, що відчужується уся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом.

Квартира як об'єкт права власності згідно зі ст. 382 ЦК являє собою ізольоване помешкання в житловому будинку, придатне для ; постійного у ньому проживання. При цьому слід розрізняти право ї власності на такі об'єкти, як квартири і житловий будинок, в якому вони розміщені. Зрозуміло, що у багатоповерховому будинку, в якому розташовані квартири, є й інші приміщення - дахи, під'їзди, східці, коридори тощо. До будинку можуть примикати й споруди або будівлі, призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир. Крім того, будинок має різне обладнання (механічне, електричне, І сантехнічне та інше) за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири. Всі означені об'єкти складають єдине не- від'ємне ціле з житловим будинком і квартирами, оскільки вони нале­жать на праві спільної власності власникам квартир.

Слід звернути увагу на розмежування у ст. 384 ЦК об'єктів прав на помешкання в будинку ЖБК, їх суб'єктів і правомочностей залежно від того, чи здійснено викуп квартири членом ЖБК. Так, об'єктом права власності ЖБК є будинок у цілому (разом з квартирами та ін­шими приміщеннями - східцями, ліфтом, дахом, підвалом тощо). По­ступово відбувається зміна «наповненості» цього об'єкта, оскільки з викупом квартир членами ЖБК вони стають їх власниками, а ЖБК позбавляється прав власності на ці квартири, але продовжує залиша­тися власником будинку.

Об'єктами права державної власності є майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток, а також підприємства та інше майно, яке ви­користовується як для здійснення підприємницької діяльності з ме­тою отримання прибутку.

До першої групи належить майно, яке забезпечує діяльність ВР Укра­їни та інших державних органів влади, Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ, оборонних об'єктів; кошти республіканського бюджету, статутний капітал НБУ тощо. Тобто тих організацій та структур, які виконують роботи (у тому числі з виготов­лення продукції), що мають загальнодержавне значення та забезпечу­ють економічну стабільність та розвиток держави.

Зрозуміло, що фактично завданим режимом державної власності обу­мовлюється те, що до складу її об'єктів належить майно, яке не вправі перебувати у власності інших суб'єктів права власності. Особливістю об'єктів права державної власності є те, що державне майно за своїм правовим режимом поділяється на два різновиди, а са­ме: закріплене за державними юридичними особами на особливих майнових правах, які регулюються ГК. Таке «розподілене» державне майно складає базу для участі цих юридичних осіб у правовідноси­нах, у тому числі цивільних, і майно, яке залишається незакріпленим за державними юридичними особами. Це земля, надра, інші природні ресурси (оскільки власність на них є матеріальною основою сувере­нітету України), а також кошти державного і місцевих бюджетів, зо­лотий запас, алмазний і валютний фонди.

Окремо слід зазначити, що у державній власності сьогодні знахо­дяться також акції (пакети акцій) і права на частки у майні господар­ських товариств.

Нині тенденція розвитку власності в Україні полягає у поступово­му переході об'єктів права державної власності до недержавних влас­ників. Засоби цього переходу є не тільки традиційними для цивільного права, а й мають свою специфіку. Одним з них є приватизація майна державних підприємств, державного житлового фонду.

Об'єкти права комунальної власності Згідно зі ст. 142 Консти­туції матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є майно, що перебуває у власності територіальних громад. Зазначене майно, яке належить до комунальної власності, відповідно до ст. 143 Конституції, є матеріальною і фінансовою основою місцевого самов­рядування. Це обумовлено насамперед тим, що ефективне функціо­нування системи місцевого самоврядування значною мірою залежить не стільки від обсягу повноважень, якими наділені територіальні гро­мади і створювані ними органи, скільки від наявності у їх володінні та розпорядженні матеріальних, фінансових й інших ресурсів, необ­хідних для виконання покладених на них завдань.

Територіальна громада має у власності певні об'єкти, які, як правило, закріплюються за комунальними юридичними особами публічного пра­ва. У загальних рисах можна визначити, що до кола майна, яке є об'єкта­ми комунальної власності, належить майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і створюваних ними органів, кошти місцевих бюджетів, житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства, майно установ народної освіти, охорони здоров'я, культури, торгівлі, побуто­вого обслуговування, а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території.

5 листопада 1991 р. Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адмі­ністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)»1, на підставі якої і були первісно сформовані об'єкти права комунальної власності. З державної до комунальної власності і навпаки майно пе­реходить відповідно до Закону України «Про передачу об'єктів права державної і комунальної власності». Структура комунальної власності з розвитком ринкових відносин, підприємництва і приватизації може змінюватися.


Зміст права власності

Зміст права власності в цілому включає такі елементи: 1) право на власну поведінку (право на здійснення права власності на власний розсуд); 2) право вимагати "від усіх і кожного" не створю­вати перешкод у здійсненні права власності (не порушувати його); 3) право звернутися до суду за захистом порушеного права власності з речовим позовом (віндикаційним, негаторним тощо).

Концепція ЦК з цього питання, зафіксована у ст. 319, виходить » того, що зміст права власності у суб'єктивному значенні складається з 3 прав" власника: 1) права володіння річчю; 2) права корис­тування річчю; 3) права розпорядження річчю.

1. Право володіння — не юридична можливість фактичного впливу на річ.

У зв'язку з тим, що володіння буває законним — таким, що грунтується на законі, і незаконним — протиправним, іноді в літературі з цивільного права зазначають, що цей поділ може сто­суватися володіння взагалі, тобто і володіння як елементу права власності. Проте необхідно мати на увазі, шо оскільки йдеться про право володіння, то воно завжди може бути тільки законним. Поняття "незаконне володіння" може застосовуватись тільки до фактичного володіння.

2. Право користування — це юридична можливість видобувати корисні (споживчі) властивості речі.

Користування може здійснюватися шляхом вчинення фактичних дій (користування особистими речами, проживання в будинку, користування автомашиною тощо). Але воно може полягати й у використанні споживчих властивостей речі за допомогою дій юридичних (надання речі в оренду і одержання відповідних прибут­ків). Слід зазначити, що свого часу у римському приватному праві право на одержання плодів і прибутків розглядалася як самостійна правомочність власника — jus fruendi. Проте, з огляду на українську цивілістичну традицію, можна (з деякою мірою умовності) вважати, то така можливість охоплюється правомочністю користування шляхом вчинення юридичних дій,

3. Право розпорядження полягає в юридичній можливості влас­ника визначати фактичну і юридичну долю речі.

Ви значення фактичної долі речі полягає в можливості зміни її фізичної суті аж до повного знищення. Юридична доля речі може бути визначена шляхом передачі права власності іншій особі або шляхом відмови від права на річ.

Варто звернути увагу на те, що розпорядження річчю полягає в передачі права власності, одержання плодів і прибутків (наприк­лад, надання речі в найом), тому його іноді оцінюють як реалізацію права розпорядження. Проте, передаючи річ в найом, власник не має на увазі передачу права власності. Він передає річ лише у тимчасове користування. Його право власності на річ не припиня­ється, а реалізується шляхом використання можливості лише тимча­сової передачі речі за плату іншій особі. Отже, одержання плодів, доходів, прибутків не може розглядатися як будь-який різновид права розпорядження речами.

Як зазначалося, у сукупності 3 правомочності власника утво­рюють класичну для українського цивільного права "тріаду", що характеризує право власності в суб'єктивному сенсі.

Слід, однак, зазначити, ЩО такс тлумачення змісту (визначення переліку елементів) права власності не є досконалим з 2 позицій.

Перша з них полягає в тому, що визначення змісту права влас­ності проводиться без врахування загального тлумачення суб'єк­тивного цивільного права, як такого, що включає 3 правомочності: 1) право на власні дії (поведінку); 2) право вимагати певних дій від інших осіб; 3) право звернутися за захистом у випадку порушення права.

Не важко помітити, що всі елементи традиційної "тріади права власності" практично повною мірою стосуються лише першої право­мочності суб'єктивного цивільного права — права на власну по­ведінку. Такий акцент виглядає достатньо природним, оскільки у багатьох випадках саме поведінка власника дозволяє йому реалізу­вати його право власності. Звісно, не заперечується, що при цьому власник може вимагати, щоб інші особи не порушували право власності, а також має право звернутися до відповідних органів за захистом порушеного права. Ллє ці вимоги вже розглядаються як такі, що стосуються, головним чином, тієї чи іншої правомочності: порушення права володіння, порушення права користування, пору­шення права розпорядження.

Таким чином, зміст права власності в цілому має включати такі елеементи:

1) право на власну поведінку (право на здійснення права влас­ності на власний розсуд);

2) право вимагати "від усіх і кожного" не створювати перешкод у здійсненні права власності (не порушувати його);

3) право звернутися до суду за захистом порушеного права власності з речовим позовом (віндикаційним, негаторним тощо).

У свою чергу, змістом права здійснення права власності є право володіння, право користування, право розпорядження тощо.

Слід зазначити, що друга неточність стосується визначення переліку елементів права здійснення права власності. Річ утім, що традиційна "тріада", як вже зазначалося, є дуже приблизною і не містить згадки про деякі важливі елементи. Наприклад, важливим елементом права власника на здійснення його права є право управ­ління майном.

Свого часу в літературі пропонувалося виділяти правомочність управління власністю (майном) стосовно колективних утворень щодо майна, що належить їм1. Разом з гим, деякі науковці зазна­чали, що більш правильним с вважати управління не четвертим елементом змісту права власності, а функцією органу управління колективної юридичної особи, яку та здійснює в процесі реалізації права користування або розпорядження майном'.

Як здається правильно виходити з того, що зазначене право не охоплюється ні правом користування, ні правом розпорядження майном. Наприклад, господарське товариство має право власності на майно, передане його учасниками як вклад до статутного капітану (ст. 115 ЦК). Товариство як власник може володіти цим майном, використовувати його як гарантію інтересів кредиторів. Разом з тим, воно не має права повного розпорядження цим майном (наприклад, не може пронести повне відчуження статутного капіталу; зменшу­вати його нижче рівня, встановленого законом, тощо), а також не має права використовувати ного у процесі своєї діяльності для влас­них потреб. Натомість, господарське товариство через свої органи може управляти ним майном відповідно до засновницького договору та вимог закону. Отже, можна зробити висновок, шо змістом права власності як права на власну поведінку (права здійснення права власності) є: і) право володіння майном; 2) право користування майном; 3) право управління майном; 4) право розпорядження майном.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.237.124.210 (0.017 с.)