Способи виникнення права власності



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Способи виникнення права власності



Статті 328—330ЦК визначають деякізасади набуття права власності.

Так, ч. 2 ст. 328 ЦК встановлюєзагальну презумпцію правомірності набуття права власності. Тобто припускається, що право власності набуте на законних підставах. Але суд за наявності певних юри­дичних фактів може визнати незаконним набуття права власності (наприклад, коли право власності набуте в результаті укладення правочину, визнаного недійсним).

Стаття 330 ЦК встановлює спеціальнігарантії набуття права влас­ності добросовісним набувачем. Згідно з цією статтею якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 ЦК майно не може бути витребуване в нього шляхом віндикації. Крім іого, деякі автори слушно звертають увагу на те, що в цій ситуації мають бути враховані також положення ст. 388 ЦК, яка безпо­середньо встановлює порядок та умови витребування майна від добросовісного набувача1. Згідно з цією нормою власник має право витребувати майно від добросовісного набувача в усіх випадках, коли він набув його безвідплатно. А в тих випадках, коли такий набувач набув його за нідплатним договором, власник може витребувати таке майно тільки якщо воно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння: 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володін­ня, не з їхньої волі іншим шляхом. У всіх інших випадках власник не має право витребувати таке набуте майно, і на підставі ст. 330 ЦК у добросовісного набувача виникає право власності на це майно.

Підставами виникнення права власності є різноманітні обставини (юридичні факти), з якими норми права пов'язують встановлення правовідносин власності. Згідно з ч. 1 ст. 328 ЦК це можуть бути будь-які підстави, що не заборонені законом. Зокрема, події (смерть спадкодавця), договори (купівля-продаж), юридичні вчинки (вияв­лення скарбу), цивільні стани (перебування в шлюбі), а також юри­дична сукупність (заповіт і смерть спадкодавця) тощо.

Ці підстави нерідко іменують "способи набуття права власності" і розділяють на первинні і похідні. Критерієм такого поділу одні науковці пропонують вважати критерій волі, інші — критерій правонаступництва. Прихильники першої позиції до первинних від­носять такі способи, за допомогою яких право власності виникає незалежно від волі інших осіб, а до похідних - такі, коли воно виникає з волі попереднього власника1. Прихильники "критерію правонаступництва" до первинних відносять способи, в основі яких правонаступництва немає, а до похідних — способи, що грунтуються на правонаступництві.

Проте більш вдалим здається поділ підстав набуття права влас­ності на первинні і похідні за принципом врахування обґрунтованості (базису) прав". Суть його полягає в тому, що первинними є такі способи набуття права власності, де права власника не грунту­ються на правах інших осіб. Похідні способи, навпаки, припускають, що право набувача ґрунтується на праві відчужувача речі.

Допервинних підстав набуття права власності відносять, зокрема, належать способи, передбачені ЦК: 1) виготовлення нової речі (ст. 331); і переробка речі (ст. 332); 3) привласнення загальнодоступних дарів природи (ст. 333); 4) набуття права власності на безхазяйну річ ст. 335, 344), знахідку (ст.ст. 337—339), бездоглядну домашню тварину (ст.ст. 340—342), скарб (ст. 343); 5) набувальна давність (ї ї. 344); 6) приватизація (ст. 345) тощо,'».

Похідними підставами набуття права власності є:1) договір; ') спадкування.

Універсальними підставами виникнення права власності є: 1) отри­мання продукції, плодів та доходів (ч. 2 ст. 189 ЦК); 2) договір; 3) спад­кування за заповітом (глава 85 ІДК).

Спеціальними підставами набуття права приватної власності є:

1) виготовлення нової речі (ст. 331); 2) переробка речі (ст. 332); 3) привласнення загальнодоступних дарів природи (ст. 333); 4) на­пувальна давність (ст. 344); 5) знайдення скарбу (крім випадків, передбачених ч. 4 сг. 343); 6) заволодіння рухомою річчю, від якої власник відмовився (ст. 336); 7) знайдення речі (ч. 1 ст. 338) або бездоглядної домашньої тварини (ч. 1 ст. 341); 8) приватизація (ст. 345); 9) спадкування за законом (глава 86); 10) самочинне будів­ництво, якщо це передбачено законом (ч. З ст. 376 ЦК).

Спеціальними підставами набуття права державної власності можутьпути: 1) виявлення скарбу, що є пам'яткою історії та культури (ч. 4 сг. 343); 2) викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхід­ністю органом державної влади (ст.ст. 350, 351); 3) викуп пам'ятки історії та культури (ст. 352); 4) реквізиція (ст. 353); 5) конфіскація ст. 354 ЦК).

Спеціальними підставами набуття права комунальної власності

можуть бути: І) виникнення права власності на безхазяйну річ (ст.ст. 335, 344); 2) на знахідку, від якої відмовилася особа, що її (найшла (ч. 2 ст. 338); 3) на бездоглядну домашню тварину, від якої відмовилася особа, що її знайшла (ч. 2 ст. 341); 4) викуп земельної Ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю органом місцевого самоврядування (ст.ст. 350, 351 ЦК).

Спеціальними підставами набуття права власності Автономною Республікою Крим може бути викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю органом влади Автономної Республіки Крим (ст.ст. 350, 351ЦК).


Припинення права власності

Підставами припинення права власності є юридичні факти певні обставини), з якими закон пов'язує ліквідацію права власності взагалі або перехід його до іншої особи. При цьому одні й ті ж юридичні факти можуть одночасно бути підставами припинення права власності у однієї особи й підставами виникнення права власності у іншої. Наприклад, договір купівлі-продажу є підставою припинення права власності у продавця І підставою виникнення права власності у покупця.

Глава 25 ЦК визначає підстави припинення права власності Відповідно до ст.346 ЦК право власності припиняється у разі:

1) відчуження власником свого майна;

2) відмови власника від права власності;

3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

4) знищення майна;

5) викупу пам'яток історії та культури;

6) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю,

7) викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене,

8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника,

9) реквізиції;

10) конфіскації.

Слід звернути увагу на те, що наведений перелік не є вичерпним. Згідно з ч.2 ст.346 ЦК право власності може бути припинене також у інших випадках, встановлених законом. До них належить, наприклад, придбання майна проти волі власника добросовісним набувачем (ст.388 ЦК), смерть власника (ст. 1216 ЦК).

Залежно від значення волі власника усі підстави припинення права власності можна поділити на дві групи:

1) припинення права власності з волі власника;

2) припинення права власності незалежно від волі власника.

Припинення права власності з волі власника найчастіше відбувається внаслідок передачі цього права іншій особі на підставі правочинів (договорів купівлі-продажу, дарування тощо). Можливі також знищення речі власником (шляхом її споживання, переробки в іншу річ, фізичної ліквідації) і безадресна відмова від права власності на майно (дерелікція).

Припинення права власності незалежно від волі власника може бути двох різновидів:

а) припинення права власності з об'єктивних причин (загибель речі, загублення речі власником; сплив строку набувальної давності);

б) припинення права власності внаслідок волевиявлення інших суб'єктів права (примусовий викуп майна, звернення стягнення на нього за зобов'язаннями власника, реквізиція, конфіскація тощо). При цьому слід дотримуватися положення Конституції: "Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності" (ст.41).

Відчуження власником свого майна поряд із знищенням речі внаслідок її споживання є однією з найтиповіших для приватного права підстав припинення права власності. У цьому разі власник шляхом свого волевиявлення реалізує правомочність розпорядження річчю, тобто визначає її подальшу юридичну долю.

Відмова власника від права власності. Як встановлює ст.347 ЦК, особа може безадресне відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності.

Відмова від права власності можлива двома способами: а) шляхом спеціальної заяви про це; б) шляхом вчинення дій, що зрозуміло свідчать про намір відмовитися від права на майно.

Власник, який відмовився від своєї речі, може пізніше змінити «мір, але за умови, що у іншої особи не виникло права власності на цю річ.

Припинення права власності особи на майно, яке не може їй мати (ст.348 ЦК). Якщо з підстав, не заборонених законом, а набула право власності на майно, яке за законом, що був прийнятий пізніше, не може їй належати (наприклад, обмеження оборотоздатності речі), це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом. Така сама вимога до власника висувається у випадках, коли з підстав, не заборонених законом, особа набула право власності на майно, на набуття якого за законом, що прийнятий пізніше, потрібен особливий дозвіл, а у його видачі цій особі було відмовлено. Умовами застосування цієї норми є:

• правомірність підстави виникнення права власності на момент його набуття;

• недопущення законом, який був прийнятий пізніше, перебування певної речі у власності певної особи (встановлення вимоги наявності спеціального дозволу);

• надання зазначеному закону зворотної сили;

• відмова у видачі спеціального дозволу (у випадках, коли такий дозвіл потрібний);

• невідчуження зазначеного майна протягом строку, встановленого законом (тобто відсутність волевиявлення власника на добровільне відчуження майна).

Якщо майно не відчужене власником у встановлені строки, воно за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу державної влади підлягає примусовому продажу. Порядок відчуження залежить від призначення та виду майна, що продається. Його можна реалізувати через комісійну торгівлю, з публічних торгів тощо. У разі примусового продажу майна його колишньому власникові передається сума виторгу за вирахуванням витрат, пов'язаних з відчуженням майна.

Якщо майно не було продане, воно за рішенням суду передається у власність держави. У цьому разі колишньому власникові майна виплачується сума, визначена за рішенням суду.

Знищення майна (ст.349 ЦК) може бути результатом дій власника або інших осіб. Зокрема, це може бути таке використання майна, внаслідок якого воно повністю і назавжди втрачає свої властивості, індивідуальні ознаки тощо. Знищення майна може статися і незалежно від волі власника (наприклад, у результаті випадку, непереборної сили, неправомірних дій інших осіб).

У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру (ч.2 ст.349 ЦК). Отже, припинення права власності на таке майно пов'язується з наявністю юридичної сукупності: дії або події, що спричинили знищення речі; правочину — звернення власника до відповідного органу; адміністративного акта — рішення цього органу про виключення знищеної речі з державного реєстру.

Таке рішення навряд чи можна визнати вдалим, оскільки пов'язування припинення права власності з формальним моментом (виключенням з реєстру) загрожує виникненням “фантомних” об'єкта права власності. Реальною може стати ситуація, коли буде провадитися купівля-продаж не реальних об'єктів, а права на них, яке існує лише завдяки документам, тим паче, що підстав для визнання такого правочину недійсним ЦК не передбачає. Зокрема він не може бути визнаний, як здається, фіктивним за правилами ст.234 ЦК, оскільки у його сторін є намір створити правові наслідки.

Очевидно, у разі знищення майна право власності на нього існувати не може. Воно має припинятися незалежно від того, як далі поводиться власник.

Припинення права власності у зв'язку з викупом майна у власника. Викуп земельної ділянки посідає особливе місце серед підстав припинення права власності, оскільки має виражені публічно-правові ознаки, ґрунтуючись на врахуванні публічних інтересів шляхом обмеження прав приватних осіб. Визначальними тут є положення ч.5 ст.41 Конституції, згідно з якими примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості.

У ЦК припинення права власності шляхом викупу майна передбачає дві ситуації:

1) викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю (а також викуп нерухомості, що знаходиться на цій земельній ділянці);

2) викуп пам'ятки історії та культури.

Викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю. Ні Конституція, ні ЦК не містять визначення поняття суспільної необхідності, яка є підставою для припинення права власності на землю. Натомість примусове відчуження земельної ділянки у ст.146 ЗК іменується викупом земельних ділянок для суспільних потреб (спорудження будівель, споруд органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування; спорудження об'єктів оборони та національної безпеки; будівництво та обслуговування лінійних об'єктів та об'єктів транспортної і енергетичної інфраструктури тощо).

Викуп може бути здійснений добровільно (у разі наявності згоди власника ділянки) або примусово (за рішенням суду з ініціативи органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень).

У випадках примусового викупу орган, який ухвалив рішення о викуп земельної ділянки, зобов'язаний письмово повідомити її власника про викуп, який передбачається здійснити, не пізніше к за один рік до викупу. Цей строк імперативне визначений законом (ч.3 ст.350 ЦК) і не може бути скороченим державним органом

Плата за земельну ділянку, що викуповується (викупна ціна), визначається за домовленістю сторін. Межі її встановлені Методи - грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 23 березня 1995 р. № 213, і Методикою експертної грошової оцінки земельних ділянок, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 р. № 1531. їх застосування є обов'язковим для органу, який ухвалив відповідне рішення про викуп. Але остаточне визначення викупної ціни відбувається шляхом встановлення ринкової вартості земельної ділянки і нерухомого майна, під якою мається на увазі та ціна, за якою зазначене майно могло бути реалізованим у певній місцевості за умовами вільного продажу на момент викупу. При цьому має враховуватись категорія земель, місцезнаходження земельної ділянки тощо.

Якщо власнику земельної ділянки належить нерухоме майно, розташоване на цій ділянці, то викупна ціна має включати його ринкову вартість. Вимога про викуп зазначеної нерухомості підлягає задоволенню, якщо позивач доведе, що використання земельної ділянки, викупленої у зв'язку із суспільною необхідністю, є неможливим без припинення права власності на це майно Суд може постановити рішення про знесення жилого будинку, інших будівель, споруд, насаджень, які розміщені на земельній ділянці, що підлягає викупу, або про перенесення їх за бажанням власника на іншу земельну ділянку та їх відбудову, якщо це можливо.

У разі знесення або перенесення зазначених об'єктів на іншу земельну ділянку особа має право на попереднє відшкодування збитків, у тому числі витрат на поліпшення якості земельної ділянки та упущеної вигоди. Особа, право власності якої припинилося, має право вимагати надання їй іншої, рівноцінної за якістю, земельної ділянки в межах цього населеного пункту. Знесення жилого будинку не допускається до забезпечення особи, яка проживала у ньому як власник, та членів її сім'ї, а також особи, яка проживала у ньому як наймач, та членів її сім'ї помешканням у розмірі та в порядку, встановлених законом. До набрання законної сили рішенням суду про викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю власник має право розпорядитися жилим будинком, іншими будівлями, спорудами, насадженнями, що розміщені на цій земельній ділянці на власний розсуд (ст.351 ЦК).

Якщо майно, розташоване на ділянці, не належить її власникові, то питання про його викуп вирішується за правилами ст.351 ЦК за умови залучення власника цього майна до участі у справі. До викупної ціни включаються ринкова вартість земельної ділянки і нерухомого майна, що на ній розміщене, та збитки, завдані власникові у зв'язку з викупом земельної ділянки (у тому числі упущена вигода), у повному обсязі.

За домовленістю з власником земельної ділянки, яка підлягає викупу, орган, який прийняв рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю, може надати йому іншу земельну ділянку, вартість якої враховується при визначенні викупної ціни.

Викуп пам'ятки історії та культури допускається, якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам'ятки історії та культури їй загрожує пошкодження або знищення.

У цьому разі державний орган з питань охорони пам'яток історії та культури робить власнику пам'ятки відповідне попередження. І якщо такий власник не вживе заходів щодо її збереження, зокрема у зв'язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом зазначеного органу може постановити рішення про її викуп і перехід у власність держави. При цьому не має значення характер поведінки власника (наявність його вини в безгосподарному утриманні культурних цінностей тощо).

У разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам'ятки історії та культури позов про її викуп може бути пред'явлено без попередження.

Викупна ціна пам'ятки історії та культури визначається за згодою сторін, а у разі спору — судом (ст.352 ЦК).

Звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника є підставою припинення права власності у випадках, встановлених нормами зобов'язального права.

Наприклад, у випадку невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави (ст.589 ЦК). У цьому разі звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлене договором або законом. Заставлене майно може бути реалізоване з публічних торгів або іншим чином у порядку, встановленому договором сторін чи законом (ст.ст.590, 591 ЦК). Але у кожному разі право власності заставодавця (боржника) на річ, яка була предметом застави, припиняється.

Припинення права власності шляхом звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника має також місце у разі невиконання боржником обов'язку передати кредиторові у власність річ, визначену індивідуальними ознаками. У цьому випадку згідно зі ст.620 ЦК кредитор має право витребувати цю річ у боржника та вимагати її передання відповідно до умов зобов'язання. Припинення права власності на таку річ відбувається з моменту винесення судом рішення про примусове виконання зобов'язання боржником шляхом передання конкретної речі, визначеної індивідуальними ознаками, кредитору.

Реквізиція — це примусове відчуження майна у власника на підставі та у порядку, встановлених законом, за умови попереднього повного відшкодування його вартості. При цьому реквізоване майно переходить у власність держави або знищується.

Мета реквізиції полягає у забезпеченні безпеки громадян, врятуванні майна, знищенні заражених тварин для недопущення поширення епідемії або епізоотії тощо. Тому вона допускається у разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин з метою суспільної необхідності.

В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості. Оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість реквізованого майна, може бути оскаржена до суду.

У разі реквізиції майна його попередній власник може вимагати взамін надання йому іншого майна, якщо це можливо. Якщо ж після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення, якщо це можливо. У разі повернення майна у особи поновлюється право власності на нього, водночас вона зобов'язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв'язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна.

Конфіскація — це позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

На відміну від реквізиції, конфіскація має безоплатний характер (майно переходить у власність держави безоплатно) і може застосовуватися лише у вигляді санкції за скоєний злочин. Держава не відповідає за зобов'язаннями попередніх власників конфіскованого майна, якщо останні виникли після вжиття державними органами заходів щодо охорони майна і без згоди зазначених органів. За зобов'язаннями колишнього власника держава відповідає лише у межах активу майна, що перейшло до неї. Відносини, які виникають при конфіскації, врегульовані спеціальними нормативними актами, зокрема Порядком обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, що переходить у власність держави, і розпорядження ним, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів від 25' серпня 1998 р. № 1340.

Від конфіскації як заходу кримінального покарання та адміністративного стягнення слід відрізняти стягнення судом коштів у дохід держави в порядку регресу (чч.2, 3 ст. 1191 ЦК) тощо.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.192.10.166 (0.011 с.)