Об’єкти та суб’єкти окремих видів права власності



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Об’єкти та суб’єкти окремих видів права власності



Суб’єкти права власності

Статтею 318 ЦК як суб'єкти права власності називаються Україн­ський народ та інші учасники цивільних відносин, визначені ст. 2 ЦК, а саме - фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, АРК, те­риторіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

Усі суб'єкти права власності рівні перед законом. Таким чином, суб'єктами права власності є суб'єкти приватного права (приватні фізичні та юридичні особи) і суб'єкти публічного права, які узвича­єно поділяються на публічно-правові утворення (держава Україна, АРК, територіальні громади, іноземні держави) та юридичні особи публічного права (державні підприємства, казенні підприємства, дер­жавні установи, комунальні підприємства, комунальні установи). Крім того, таким суб'єктом є Український народ.

Приватні особи як власники. ЦК визнає власниками всіх приват­них осіб - як фізичних, так і юридичних. І якщо стосовно фізичних осіб як власників свого майна практично не виникає суперечностей, то щодо юридичних осіб відтепер існує правило, що всі юридичні особи приватного права, передбачені як такі ЦК, є власниками. При цьому необхідно враховувати, що юридичні особи є такими ж влас­никами, як і фізичні без поділу на суб'єктів права приватної і колек­тивної власності.

Суб'єкти публічного права як власники. Український народ є по­няттям, зміст якого не визначено. Він являє собою певну спільність, яка виступає як єдине ціле, хоча складається з окремих осіб та їхніх угрупувань. Для нього характерна висока міра узагальнення. Суб'єктом права власності є держава Україна, яку не слід змішу­вати з окремими державними органами - Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України тощо. Останні згідно зі своєю компе­тенцією здійснюють ті чи інші повноваження держави як власника, але самі вони суб'єктами права власності не є. Суперечливою визначена в ЦК участь у відносинах власності Ав­тономної Республіки Крим. З одного боку, відсилочна норма ст. 318 ЦК вимагає застосування ст. 2 ЦК, внаслідок чого виходить, що АРК слід вважати суб'єктом права власності. Однак такий висновок є хибним і не відповідає ані Конституції, ані логіці самого законодавця, яким у главі 23 ЦК, де міститься регулювання права власності Укра­їнського народу, права приватної, державної та комунальної власно­сті (статті 324-327 ЦК), окремо право АРК не врегульовується. Проте якщо АРК була б суб'єктом права власності, то слід було позначити на відмінності її правового становища як власника в порівнянні з пра­вом таких власників, як держава та територіальні громади.

Територіальні громади, якими згідно з Конституцією є громади сіл, селищ, міст, районів у містах, також є власниками. Конституція не передбачає в якості суб'єктів права власності населення районів і областей, яке в будь-якому разі складається з зазначених вище видів громад.

Юридичні особи публічного права (державні, казенні, комунальні підприємства, державні та комунальні установи) проблематично ви­знавати власниками на закріплене за ними майно. З цього приводу між ЦК та ГК існують розбіжності суттєвого характеру, бо останній визначає інший правовий режим їх майна - право господарського ві­дання або оперативного управління. Тому зазначених осіб публічно­го права слід виключити з кола суб'єктів права власності.

Об'єкти права власності

У порівнянні з об'єктами цивільних прав взагалі (ст. 177 ЦК), об'єкти права власності є вужчим поняттям, бо ними не охоплюються дії, результати послуг тощо. Об'єктом права власності є майно, склад якого главою 23 ЦК не деталізується, тобто у власності може бути будь-яке майно.

ЦК передбачається можливість обмежень видів майна, яке не мо­же перебувати у власності. При цьому слід враховувати, по-перше, що ці обмеження встановлюються не для всіх суб'єктів права власно­сті, а тільки для фізичних та юридичних осіб. По-друге, такі обмежен­ня можуть встановлюватися лише законом, а не підзаконними норма­тивно-правовими актами. За загальним правилом, склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності приватних фізичних та юридичних осіб, не є обмежени­ми. Можливість таких обмежень стосується лише розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичних та юридичних осіб.

Поняття майна не ототожнюється з товаром, хоча до об'єктів пра­ва власності, за загальним правилом, відносять все, що є товаром. Так, ще дореволюційними вченими розуміння речей як об'єктів права власності пов'язувалося або з результатами людської праці, або з по­няттям товару, котрим є матеріальні предмети торговельних угод, на відміну від інших об'єктів, особливо цінних паперів.

З цього існують винятки, що стосуються права власності на такі об'єкти, які не знаходяться в обігу і не можуть бути товаром - наприклад, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси. З іншого боку, товаром може стати те, що сумнівно відносити до права власно­сті - людський організм, який буває об'єктом донорства та транс­плантації. Ще давні римляни зазначали, що не може бути у власності і визнаватися річчю тіло вільної людини, тим більш, мертве тіло, а та­кож предмети недосяжні.

Взагалі майно розглядається як ширше за речі поняття, до складу якого входять як речі, так і права, а також акції й інші цінні папери. З іншого боку, розширюються рамки поняття самої речі включенням до нього безтілесних речей (а законодавець України прямо закріпив, що цінні папери є речами).

Проте майновий стан власника буде об'єктивним, якщо склад його майна визначати не тільки сукупністю речей, а й його активами (права­ми вимоги) і пасивами (борги)2. Дійсно, коли власник має певне майно, але у нього є й багато боргів, то справа лише у часі, коли кредитори звер­нуть стягнення на це майно, і він вже не буде його власником.

Характеристика об'єктів права власності тотожня характеристиці об'єктів цивільних правовідносин взагалі. Тут лише буде наведена специфіка регулювання окремих об'єктів права власності. Право власності на природні ресурси. Крім ЦК, право власності на природні ресурси регулюється законами «Про охорону навколиш­нього природного середовища», «Про тваринний світ» та ін. Скла­довими природних ресурсів є: територіальні та внутрішні морські во­ди; природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони; атмосферне повітря; підземні води; по­верхневі води, що знаходяться або використовуються на території більш як однієї області; лісові ресурси державного значення; природ­ні ресурси у межах територій та об'єктів природно-заповідного фон­ду загальнодержавного значення; дикі тварини, що перебувають у стані природної волі, також інші об'єкти тваринного світу; корисні копалини та ін.

В ЦК більш детальному регулюванню в порівнянні з іншими при­родними ресурсами піддано право власності на землю (земельну ділянку), яке врегульовується окремо (глава 27) із наголосом на те, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Специфічність цього об'єкта права власності полягає у подвійності його розуміння. У широкому розу­мінні - це земля, право власності на яку має Український народ (ст. 324 ЦК). У вузькому розумінні - це земельні ділянки, право влас­ності на які може належати усім суб'єктам цивільного права (юридичним і фізичним особам, державі, територіальним громадам). Не виключається можливість набувати у власність земельні ділянки також іноземцями, особами без громадянства, іноземними юридич­ними особами, державами і міжнародними організаціями (чч. 2, З ст. 374 ЦК). Право власності на земельну ділянку поширюється та­кож на поверхневий (ґрунтовий) шар у межах цієї ділянки, на шари ґрунту під нею, на водні, лісові, рослинні об'єкти, що знаходяться на ній, а також на простір, що є над і під земельною ділянкою (тобто ґрунтовий і повітряний), але не безмежний в глибину та висоту, а ли­ше в межах, необхідних для здійснення забудови (ч. З ст. 373 ЦК).

В ЦК окремо не встановлюються підстави виникнення права влас­ності на землю (земельну ділянку) і найзагальніше визначаються під­стави припинення права на неї (ст. 378 ЦК). Порядок здійснення пра­ва власності на землю (тобто своїх повноважень щодо цього об'єкта) в ЦК зведений до забудови земельної ділянки (ст. 375) із зазначенням можливості виникнення в результаті здійснення власником свого права на забудову нових об'єктів права власності - житла, різних будівель, споруд тощо.

Під житлом ст. 379 ЦК розуміються приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. Видами житла є житло­вий будинок, квартира та інші. Житловий будинок визначається ст. 380 ЦК як, по-перше, будівля капітального (а не тимчасового, ска­жімо, сезонного) типу; по-друге, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами (тоб­то законом висуваються головним чином вимоги щодо первісного способу набуття права власності на неї); по-третє, призначена для по­стійного у ній проживання.

Садиба, відповідно до ст. 381 ЦК, є складнішою за житловий буди­нок річчю, яка має такі складові, як: земельна ділянка разом з розта­шованим на ній житловим будинком, господарсько-побутовими бу­дівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. При цьому, якщо у договорі (або правочині) про від­чуження встановлюється в якості предмета житловий будинок, то вважається, що відчужується уся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом.

Квартира як об'єкт права власності згідно зі ст. 382 ЦК являє собою ізольоване помешкання в житловому будинку, придатне для ; постійного у ньому проживання. При цьому слід розрізняти право ї власності на такі об'єкти, як квартири і житловий будинок, в якому вони розміщені. Зрозуміло, що у багатоповерховому будинку, в якому розташовані квартири, є й інші приміщення - дахи, під'їзди, східці, коридори тощо. До будинку можуть примикати й споруди або будівлі, призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир. Крім того, будинок має різне обладнання (механічне, електричне, І сантехнічне та інше) за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири. Всі означені об'єкти складають єдине не- від'ємне ціле з житловим будинком і квартирами, оскільки вони нале­жать на праві спільної власності власникам квартир.

Слід звернути увагу на розмежування у ст. 384 ЦК об'єктів прав на помешкання в будинку ЖБК, їх суб'єктів і правомочностей залежно від того, чи здійснено викуп квартири членом ЖБК. Так, об'єктом права власності ЖБК є будинок у цілому (разом з квартирами та ін­шими приміщеннями - східцями, ліфтом, дахом, підвалом тощо). По­ступово відбувається зміна «наповненості» цього об'єкта, оскільки з викупом квартир членами ЖБК вони стають їх власниками, а ЖБК позбавляється прав власності на ці квартири, але продовжує залиша­тися власником будинку.

Об'єктами права державної власності є майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток, а також підприємства та інше майно, яке ви­користовується як для здійснення підприємницької діяльності з ме­тою отримання прибутку.

До першої групи належить майно, яке забезпечує діяльність ВР Укра­їни та інших державних органів влади, Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ, оборонних об'єктів; кошти республіканського бюджету, статутний капітал НБУ тощо. Тобто тих організацій та структур, які виконують роботи (у тому числі з виготов­лення продукції), що мають загальнодержавне значення та забезпечу­ють економічну стабільність та розвиток держави.

Зрозуміло, що фактично завданим режимом державної власності обу­мовлюється те, що до складу її об'єктів належить майно, яке не вправі перебувати у власності інших суб'єктів права власності. Особливістю об'єктів права державної власності є те, що державне майно за своїм правовим режимом поділяється на два різновиди, а са­ме: закріплене за державними юридичними особами на особливих майнових правах, які регулюються ГК. Таке «розподілене» державне майно складає базу для участі цих юридичних осіб у правовідноси­нах, у тому числі цивільних, і майно, яке залишається незакріпленим за державними юридичними особами. Це земля, надра, інші природні ресурси (оскільки власність на них є матеріальною основою сувере­нітету України), а також кошти державного і місцевих бюджетів, зо­лотий запас, алмазний і валютний фонди.

Окремо слід зазначити, що у державній власності сьогодні знахо­дяться також акції (пакети акцій) і права на частки у майні господар­ських товариств.

Нині тенденція розвитку власності в Україні полягає у поступово­му переході об'єктів права державної власності до недержавних влас­ників. Засоби цього переходу є не тільки традиційними для цивільного права, а й мають свою специфіку. Одним з них є приватизація майна державних підприємств, державного житлового фонду.

Об'єкти права комунальної власності Згідно зі ст. 142 Консти­туції матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є майно, що перебуває у власності територіальних громад. Зазначене майно, яке належить до комунальної власності, відповідно до ст. 143 Конституції, є матеріальною і фінансовою основою місцевого самов­рядування. Це обумовлено насамперед тим, що ефективне функціо­нування системи місцевого самоврядування значною мірою залежить не стільки від обсягу повноважень, якими наділені територіальні гро­мади і створювані ними органи, скільки від наявності у їх володінні та розпорядженні матеріальних, фінансових й інших ресурсів, необ­хідних для виконання покладених на них завдань.

Територіальна громада має у власності певні об'єкти, які, як правило, закріплюються за комунальними юридичними особами публічного пра­ва. У загальних рисах можна визначити, що до кола майна, яке є об'єкта­ми комунальної власності, належить майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і створюваних ними органів, кошти місцевих бюджетів, житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства, майно установ народної освіти, охорони здоров'я, культури, торгівлі, побуто­вого обслуговування, а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території.

5 листопада 1991 р. Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адмі­ністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)»1, на підставі якої і були первісно сформовані об'єкти права комунальної власності. З державної до комунальної власності і навпаки майно пе­реходить відповідно до Закону України «Про передачу об'єктів права державної і комунальної власності». Структура комунальної власності з розвитком ринкових відносин, підприємництва і приватизації може змінюватися.


Право власності на землю

Особливий режим права власності на землю пояснюється тим, що згідно зі ст. 14 Конституції земля є основним національним багатством і перебуває під особливою охороною держави, а право власності на землю гарантується Конституцією.

Особливості правового режиму землі полягають в тому, що від­повідно до ст. 9 ЦК положення Кодексу застосовуються до врегу­лювання відносин, які виникають у сфері використання природних ресурсів (у тому числі землі), якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Отже пріоритет при вирішенні конкретних питань здійснення права власності на землю надається нормам актів спеціального законодавства, а положення ЦК застосовуються субси- діарно. Проте загальні положення права власності (у тому числі ті, що застосовуються у цій сфері), встановлюються ЦК.

Основними законодавчими актами, що регулюють земельні відносини, є ЗК та ЦК, норми глави 27 якого присвячені встанов­ленню засад цивільно-правового режиму землі, яка знаходиться у власності суб'єктів цивільного права.

Обсяг та об'єкти права власності на землю встановлені ст. 373 ЦК, яка, зокрема, передбачає, що право власності на земельну ділянку .'іішрюсться на поверхневий (ґрунтовий) шару межах цієї ділянки, .і гай і ні об'єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходять і а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою 1.1 і іибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та ІНШИХ будівель і споруд.

Відповідно до цих положень власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призна­ці пня, а також може використовувати на свій розсуд все, що знахо- шться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не встановлено ••аконом та якщо це не порушує прав інших осіб.

Вказівка ч. З ст. 373 ЦК на те, що "власник земельної ділянки мас право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення" містить певну внутрішню суперечність, оскільки йдеться про розсуд, "обмежений цільовим призначенням земельної ті.іянки". Іншими словами, "розсуд" власника є вторинним щодо розсуду" суб'єктів публічної влади, котрі визначають цільове призначення ділянки. Ллє ця суперечність пояснюється необхід­ністю врахування і приватного, і публічного інтересів, що, природ­но, тягне певне обмеження права власності. Отже "розсуд власника" гут є категорією приватного права, а "цільове призначення" — кате­горією права публічного.

Вгім, власник не є абсолютно і назавжди обмежений у своїх ііях цільовим призначенням земельної ділянки: за його ініціати­вою органи виконавчої влади та місцевого самоврядування можуть змінити її цільове призначення (ч. 2 ст. 20 ЗК).

Суб'єктами права власності на землю (земельну ділянку) є фізич­ні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади (ст. 374 ЦК, ст. 80 ЗК). Проте, це положення, як випливає з наступних частин ст. 374 ЦК та норм ЗК, слід тлумачити обмежувально.

Зокрема, іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності лише на земельні ділянки несільсько- господарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. Землі сільсько­господарського призначення, отримані у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню. Іноземні юридичні особи, іноземні держави га міжнародні організації можуть бути суб'єктами права власності на землю лише у випадках, встановлених законом. Так, іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки лише для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій відповідно до міжнародних договорів. Іноземні юридичні особи можуть набувати право влас­ності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення: у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомою майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних зі здійсненням мід- приємницької діяльності в Україні; за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна. Землі сільськогоспо­дарського призначення, отримані в спадщину іноземними юридич­ними особами, також підлягають відчуженню протягом одного року.

Отже повною мірою реалізувати право бути власником землі можуть лише вітчизняні учасники цивільних відносин.

Проте й серед них немає юридичної рівності щодо можливості бути власниками тих чи інших об'єктів.

Зокрема, не можуть передаватись у власність окремих фізичних та юридичних осіб землі загального користування населених пунктів — комунальна власність (майдани, вулиці, пляжі, парки, сквери, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; землі під об'єктами природно- заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призна­чення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, есте­тичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; землі лісового та водного фонду, крім випадків, визначе­них ЗК; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.

Цим особам не передаються також у власність (так само як і у комунальну власність): землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Підстави набуття вітчизняними суб'єктами права власності на землю встановлені ст. 81 та іншими положеннями ЗК.

Відповідно до них громадяни України набувають права власності на землю на підставі:

— придбання її за цивільно-правовими договорами;

— безоплатної її передачі із земель державної і комунальної власності;

— приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

— прийняття спадщини;

— виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Юридичні особи, засновані вітчизняними фізичними та юридич­ними особами, можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності:

— на підставі їх придбання за цивільно-правовими договорами;

— в результаті внесення земельних ділянок засновниками юри­дичної особи до статутного фонду;

шляхом прийняття спадщини; ■і інших підстав, встановлених законом.

Територіальні громади набувають землю у комунальну власність

і її їм хом:

передачі їм земель державної власності;

примусового відчуження земельних ділянок у власників з ми швів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

- прийняття спадщини;

- придбання за цивільно-правовими договорами; іншими способами, передбаченими законом.

Держава набуває права власності на землю шляхом:

— відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспіль­ної необхідності та для суспільних потреб;

— придбання за цивільно-правовими договорами;

— прийняття спадщини;

— передачі у власність державі земельних ділянок комунальної в іасності територіальними громадами;

— конфіскації земельної ділянки.

Згідно з ч. 4 ст. 374 ЦК права та обов'язки суб'єктів права власності на землю (земельну ділянку) встановлюються законом.

Таким законом є ст.ст. 90 та 91 ЗК, які встановлюють, що влас­ники земельних ділянок мають право: продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спад­щину; право власності на посіви і насадження сільськогосподарських м інших культур, на вироблену продукцію; використовувати у вста­новленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці іагальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; споруджувати килі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Разом з тим, землевласники зобов'язані: забезпечувати вико­ристання ділянок за цільовим призначенням; не порушувати прав в часників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; і отримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних зі встановленням земельних сервітутів та охоронних зон. Крім того, на землевласників покладається низка обов'язків, зумовлених особ- іивостями землі як об'єкта права: обов'язок додержуватися вимог ілконодавства про охорону довкілля; сплачувати земельний податок і о що.

Хоча права та обов'язки землевласників визначаються земельним законодавством, проте деякі правомочності власника землі, пов'язані з правом власності на жилий дім, спеціально регламен- ювані у ЦК.

Зокрема, ЦК встановлює, що власник земельної ділянки має право па її забудову, тобто може зводити на ній будівлі та споруди, ство- , човати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти о\ іівництво на своїй ділянці іншим особам (ст. 375). Якщо таке право здійснюється з додержанням архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням, то власник ділянки набуває права власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно.

Проте якщо житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил, то таке будівництво вважається самочинним.

Правові наслідки самочинної забудови, здійсненої власником на його земельній ділянці, встановлюються ст. 376 ЦК. Загальне правило полягає у тому, що особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво, не набуває права власності на нього.

Конкретні наслідки залежать від низки обставин: яким є цільове призначення ділянки; чи є забудовник власником ділянки; якщо ні, то чи є згода власника на забудову, чи порушуються забудовою права інших осіб тощо.

Враховуючи ці обставини, необхідно розрізняти такі випадки самочинного будівництва: І) будівництво з порушенням цільового призначення ділянки; 2) будівництво, здійснене особою, яка не є власником ділянки; 3) будівництво, здійснене власником землі з порушенням встановлених законодавством вимог.

1. У разі самочинного будівництва з порушенням цільового призна­чення ділянки право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здій­снила таке будівництво, за умови надання їй земельної ділянки у встановленому порядку під уже збудоване майно (ч. З ст. 376 ЦК).

2. У разі здійснення самочинного будівництва особою, яка не є влас­ником ділянки, наслідки залежать від суб'єктивних (волі власника) та об'єктивних обставин (порушення прав інших осіб).

По-перше, якщо власник (користувач) землі заперечує проти визнання права власності за самочинним забудовником, забудова підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво. Якщо забудовник не бажає виконувати цю вимогу, знесення провадиться за її рахунок.

По-друге, такі самі наслідки настають, якщо самочинне будів­ництво, здійснене невласником, порушує права інших осіб. При цьому за положенням ч. 4 ст. 376 ЦК воля власника ділянки значен­ня не має. Якщо він навіть згоден на таке самочинне будівництво, але це порушує права інших осіб (наприклад, членів його сім'ї, що проживають разом з ним) питання про визнання права власності на самочинне будівництво судом позитивно вирішуватися не може.

Нарешті, на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на самочинно збудоване майно, розміщене на його ділянці, якщо це не порушує права інших осіб (ч. 5 ст. 376 ЦК). При цьому особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат, зроблених нею на це будівництво.

• У разі, якщо будівництво здійснене власником (користувачем) млі. але з порушенням встановлених законодавством вимог (істотним ■іміденням від проекту, що суперечить суспільним інтересам або рушує права інших осіб, істотним порушенням будівельних норм правил) суд за позовом відповідного органу державної влади або тану місцевого самоврядування може постановити рішення, яким дов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести 1 іповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є немож- ивим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовля­вся від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду її тягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будів­ництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, пбов'язана відшкодувати виграти, пов'язані з приведенням мельної ділянки до попереднього стану (ч. 7 ст. 376 ЦК). Слід пначити, шо в нормі ЦК, де міститься це правило, не вказується прямо на те, що мається на увазі порушення правил забудови саме кісником ділянки. Проте, системний аналіз усіх частин сг. 376 11 К дозволяє зробити висновок, що сказане може стосуватися лише і.існика, оскільки інші ситуації окремо передбачені відповідними юрмами.

Ще однією важливою цивільно-правовою правомочністю у галузі і і носин власності на земельну ділянку є перехід права на земельну іілянку при придбанні житлового будинку, будівлі або споруди, що розмішені на ній, до особи, яка придбала зазначені речі.

При цьому право власності на земельну ділянку переходить без .міни її цільовою призначення. Розмір ділянки, що переходить 'азом з придбаною нерухомістю, встановлюється договором. Якщо • •твором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить раво власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята від­повідною нерухомістю, та на частину земельної ділянки, яка є еобхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля >о споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користу­вання, то у разі їх відчуження до набувача переходить право ко­регування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розмі­чені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування і . 377 ЦК).

На відміну від ст. З77 ЦК, ст. 120 ЗК закріплює по суті самостійні правові режими земельної власності й власності на розташовані на •смельній ділянці об'єкти нерухомості: перехід права власності на нерухомість не тягне автоматичного переходу права власності на ісмельну ділянку, на якій розташована будівля (споруда), а потребує .кладення окремого договору (купівлі-продажу, дарування, міни іошо), У спадкових відносинах земельна ділянка також є і са­мостійним об'єктом і потребує самостійного оформлення переходу пава власності на неї поряд із переходом права власності на будівлі і споруди).

Договором, що регламентує перехід права користування ділян­кою до набувача будівлі (споруди), ч. 1 ст. 120 ЗК визнає лише договір оренди земельної ділянки.

Частина 3 ст. 120 ЗК передбачає єдиний випадок, коли перехід права на земельну ділянку до набувача будинку або його частини відбувається "автоматично", без оформлення переходу прав на ділянку окремим договором — за договором довічного утримання, навіть у тих випадках, коли він не містить умов переходу прав на земельну ділянку або містить умови про відсутність такого переходу.

Право власності особи на земельну ділянку може бути припинене: добровільно (за волевиявленням власника), примусово (за рішен­ням суду) та з об'єктивних причин (смерть власника, припинення юридичної особи) у випадках, встановлених законом (ст. 378 ЦК, глава 22 З К).

Припинення права власності на землю за волевиявленням земле­власника можливе у випадках:

— добровільної відмови власника від земельної ділянки (яка може бути здійснена лише на користь держави або територіальної громади);

— добровільного відчуження земельної ділянки власником, в тому числі надання згоди на вилучення земельної ділянки для її наступного надання іншій особі з правом одержання відповідної компенсації.

Примусове припинення права власності на землю охоплює:

— викуп (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

— вилучення не відчуженої у встановленому порядку земельної ділянки іноземними особами, особами без громадянства та іно­земними юридичними особами;

— вилучення земельної ділянки, яка використовується не за цільовим призначенням або з порушенням законодавства;

— конфіскацію земельної ділянки як санкцію за вчинення зло­чину або адміністративного правопорушення;

— звернення стягнення на земельну ділянку за зобов'язаннями її власника (наприклад, у випадку невиконання власником земель­ної ділянки іпотечних зобов'язань).



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.192.253.106 (0.021 с.)