Особливості формулярного процесу.

Формулярний процес встановився у другій половині періоду республіки. В цей час Рим став могутньою державою і зміни в економіці вимагали скасування непотрібних формальностей. Тому позивач вже звільнявся від необхідності складати позовну заяву за чітко встановленими правилами - це був обов'язок претора. у вільній формі передавав претору свої вимоги, претор заслуховував свідків і самостійно викладав суть позову у записці, що називалася формулою. Звідси і назва процесу. Формула передавалася судді, який вирішував справу. Як бачимо, формулярний процес також складався з двох стадій. Формула завжди мала форму повеління. Претор формулою призначав суддю і давав йому вказівки, як поступати коли виявляться ті чи інші обставини. Таким чином, формула була не лише формулюванням суті справи, а і інструкцією щодо вирішення спору. Тому, коли претор допускав помилку, її обов'язково повторював і суддя. Як і в легісакційному процесі, в формулярному рішення суду було остаточним і не підлягало перегляду

 

39. Позадоговірні зобов`язання.

Позадоговірне зобов’язання виникало внаслідок правопорушення, і тому метою відповідальності було покарання правопорушника. Ці зобов’язання виникали при відсутності контракту між сторонами, але по суті та змісту мали правове значення як контракти. Тому, розуміючи, що дану групу зобов’язань не можна назвати контрактами, римляни дали їм назву – зобов’язання ніби-то з контрактів (квазіконтракти). Особливості цих зобов’язань полягали в тому, що у випадку виникнення певного спору, останній вирішувався таким же чином, як і в тому випадку коли між сторонами був укладений відповідний контракт. Сучасні дослідники виділяють в основному два види зобов’язань ніби-то з контракту: а) ведення чужих справ без доручення (negotiorum gestio) – правовідносини, в яких особа брала на себе обов’язок піклуватися про справи іншої без відповідного попереднього погодження; б) зобов’язання з безпідставного збагачення однієї особи за рахунок іншої – правовідносини, в яких одна особа отримувала додаткові матеріальні блага (майно або кошти), що їй не належали за рахунок іншої особи при відсутності будь-яких правових підстав (наприклад, угоди про дарування, купівлю-продаж тощо).

На відміну від сучасного цивільного права римське право не знало чіткого визначення делікту. Воно притримувалося чітко визначеного переліку деліктів, і не знало загального принципу, що деліктом визнається будь-яке винне неправомірне заподіяння шкоди. Однак, досить часто траплялися випадки заподіяння шкоди, що не підпадали під ознаки жодного з існуючих деліктів, проте мали протиправний характер і ті ж самі ознаки, що і делікт. Зобов’язання, які виникали із заборонених дій, що виходили за межі переліку деліктів отримали назву – зобов’язання ніби-то з деліктів (quasi ex delicto). Найпоширенішими з них, були наступні:1. Правопорушення судді. 2. Викинуте та вилите з вікон будинку. 3. Створення небезпеки для пішоходів. 4. Заподіяння шкоди постояльцю готелю, заїжджого двору або пасажиру корабля. 5. Заподіяння шкоди рабом або твариною чужому майну або особі.

 

Поняття суду, судового процесу.

На початку розвитку римського суспільства у Римі не було спеціального органу, який би здійснював захист прав громадян. Тоді потерпілий сам вживав заходів щодо покарання кривдників. Ображений здійснював над порушником саморозправу. Причому до участі у саморозправі залучалися родичі, друзі, члени сім'ї та інші. Так як римляни вважали, що правила, які існували в суспільстві були встановлені богами і є виразом їх волі, то боги завжди допомагають правому. А звідси - хто перемагав в боротьбі, той був правий. Яскравий приклад міститься в Законах XII таблиць: злодій якого піймали на крадіжці спочатку отримував покарання пліткою, а потім його віддавали на розправу потерпілому. Однак, звичайно, з розвитком правової культури таке положення речей не могло існувати і далі. Поступово держава обмежує можливості саморозправи і допускає вчинювати лише еквівалентні дії відносно до тих, що вчинив порушник. В законах XII таблиць містилася норма: "Якщо хтось вчинив членоушкодження і не помириться з потерпілим, то хай йому самому буде вчинено те саме". встановилась система викупів. Наприклад, за те, що хтось переломить кістку вільній людини, він повинен заплатити штраф 300 асів, рабу - 150 асів. З виникненням суду саморозправа була заборонена. Існувала лише самооборона. Дозволялося своїми силами чи за допомогою різних засобів перешкоджати порушенню своїх прав. Але це дозволялося лише під час порушення. Якщо певні насильницькі дії здійснювалися вже після порушення, то ті, хто їх вчиняли суворо карались. Суди існували двох видів: публічні (iudicia publica) та приватні (iudicia privata).

Фідуціарна угода.

fiducia cum creditore (фідуціарна угода) - угода, змістом якої був обов’язок боржника передати кредитору певну річ в забезпечення виконання зобов’язання та його право вимагати цю річ назад при повному виконанні зобов’язання. Полягала в тому, що кредитор отримував річ у забезпечення виконання зобов’язань і давав обіцянку повернути річ назад після отримання виконання. Але ця обіцянка була лише моральним обов’язком, пізніше вона отримала позовного захисту.

 

Опіка і піклування.

Опікою є турбота і представництво, встановлені правом для таких людей, які не можуть належним чином потурбуватися про свою особу і майно. У римлян не існувало принципової відмінності між опікою і піклуванням. Опіка призначалася над недієздатними особами, і опікун мав право від імені підопічних укладати всі правочини.

Опікунська влада як влада сімейна, встановлювалася і в інтересах тих осіб, які були позбавлені сімейного піклування. Опіка встанов­лювалася над малолітніми обох статей і над жінками будь-якого віку.

Інститут піклування з'явився пізніше. Розрізняли такі види пік­лування:над душевнохворими;над марнотратцями;над неповнолітніми, які не досягай 25 років;над особами, які у зв'язку з фізичними дефектами (глухота,німота, сліпота та ін.) потребують захисників;над деяким майном, що призначалося до певного часу(піклування над майном спадкоємця, який ще не народився; над майном особи, яка потрапила у полон та ін.).Опіка та піклування встановлювалися за заповітом, законом і розпорядженням влади.

 

43. Припинення зобов`язань.

Виконання (solutio). Сторони виконували свої обов’язки і тим самим забезпечували права один одного на отримання кінцевого результату. Заміна виконання (datio in solutum). Заміною виконання римляни вважали правовідносини, в силу яких боржник за згодою кредитора виконував не те, що повинен був виконати за зобов’язанням, а вчинював іншу дію, яка тим не менше, мала значення для останнього. При Юстиніані заміна виконання набула іншого значення. У випадку неможливості боржника віддати певну грошову суму боргу, він зобов'язаний був передати кредиторові своє майно за дійсною ціною у якості виконання зобов’язання. Прощення боргу. Прощенням боргу визнавалася відмова кредитора від свого права вимоги по зобов’язанню і звільнення боржника від виконання. Зарахування (compensatio). Зарахування – це взаємне погашення зустрічних однорідних вимог коли сторони одночасно є і кредиторами, і боржниками по відношенню один до одного. У випадку, якщо зустрічні вимоги сторін не були однорідними, суддя виносив рішення щодо зменшення розміру вимог однієї з сторін з тим, щоб вирівняти ці вимоги та застосувати compensatio. Конкуренція підстав (concursus causarum). Конкуренцією підстав вважалася така юридична ситуація, за якої кредитор отримував від третьої особи те, що він повинен був отримати від боржника. Внаслідок цього, вимоги кредитора вважалися задоволеними, а боржник звільнявся в силу неможливості виконання зобов’язання. Зобов’язання в даному випадку припинялося, якщо кредитор отримував виконання безоплатно. Злиття зобов’язань (confusio). Злиттям зобов’язань в Стародавньому Римі визнавалися юридичні факти при яких боржник і кредитор збігалися в одній особі. Наприклад, при смерті батька-кредитора спадщина перейшла сину-боржнику. Таким чином, до сина перейшло право вимагати сплати боргу від себе самого. Син стає одночасно і кредитором, і боржником по одному зобов'язанню. В силу відсутності необхідності таке зобов’язання виконувати воно припинялося. Новація (novatio). Новація – це перетворення те перенесення попереднього боргу в інше зобов’язання: цивільне або натуральне (тобто, коли з попереднього зобов’язання нове встановлюється так, що попереднє припиняється) (Ульпіан, D. 46.2.1). Реквізитами новації вважалися заміна будь-якого елемента в попередньому зобов’язанні (aliquid novi) та намір здійснити новацію (animus novandi). Aliquid novi могло заключатися в зміні особи з будь-якої сторони зобов’язання, додаванні або зміні умов, строку, гарантії тощо.