Діяльність юристів - як джерело правоутворення.

Юристами в стародавню епоху були жреці, що складали особливу касту, представники якої могли тлумачити закон. Ці тлумачення були таємними і широкому загалу не надавалися. Пізніше, перший консул із плебеїв - Тіберій Корунканій зробив свої консультації публічними. З цього моменту юриспруденція перестала бути монополією жреців.

Більшість римських юристів належали до пануючого класу і тому займали досить високе службове становище. Не дивлячись на те, що юристи не мали права законотворення, вони власним авторитетом забезпечували належну юридичну силу своїм тлумаченням, що ставали майже обов’язковими. Діяльність юристів, завданням якої була допомога в застосуванні права фактично стала самостійною формою правоутворення. В період принципату позиції юристів ще більш укріплюються, з огляду на те, що принцепси через них впроваджують свою політику. Для того, щоб зробити юристів знаряддям цієї політики, деяким юристам надається право надавати офіційні консультації (ius publice respondendi). Ці консультації були обов’язковими для суддів і таким чином діяльність юристів стала правотворчою.Професійна діяльність юристів (prudentes) мала три основних види: cavere (складати нові позови та угоди), agere (вести справу в суді), respondere (давати відповіді). Cavere передбачало повноваження щодо укладення позовів, угод та заповітів. При здійсненні своїх повноважень юристи надавали назви новим засобам правового захисту, створення яких було відповіддю на нестандартні ситуації, що виникали в юридичній практиці. Agere відноситься до ведення справи в суді, де юрист бере на себе повноваження сторони в процесі, виступаючи при цьому у якості адвоката. Самою типовою функцією юристів було respondere – виказувати свою думку з приводу різноманітних питань, що задавалися приватними особами. Автентичність авторства забезпечувалася або печаткою, або особистим листом юриста до судді, або ж свідченням осіб, що були присутні на консультації.

 

Види речового права.

Види речових прав:- речове право на своє майно (право власності);- речові права на чуже майно:1) право володіння;2) право користування (сервітуту);3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарськихпотреб (емфітевзис);4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій);5) законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно(право застави).

54. Підстави виникнення зобов`язань.

Юрист Гай в дігестах (D.44.7.5) визначив наступну систему підстав зобов’язань: 1) з договору; 2) з делікту; 3) ніби-то з контракту (quasi ex contractu); 4) ніби-то з делікту (quasi ex delicto). Останні два види означають, що зобов’язання могло виникати в ситуаціях, схожих з договірними або деліктними правовідносинами, коли насправді їх не було. Наприклад, до підстав виникнення зобов’язань ніби-то з контракту можна було віднести випадок, коли одна особа починає щось робити в інтересах іншої особи без відповідного доручення. В даному разі за наявності певних обставин між ними може виникнути зобов’язання, що буде аналогічним тому, яке випливає з договору доручення. До зобов’язань ніби-то з деліктів відносили такі зобов’язання, що виникали з дій неправомірних, але таких, що не визначалися ні одним деліктом.

 

 

Відмінність едиктів магістратів від едиктів імператора.

Термін "едикт" походить від латинського dicere (об’являти) і спочатку означав усне рішення магістрату (посадова особа в Стародавньому Римі) по певному питанню. Всі римські магістрати наділялися правом видавати едикти для належного виконання своїх зобов´язань, тобто встановлювати загальні правила поведінки. Найважливіше право видавати едикти зосереджувалося в руках двох преторів – міського і претора перегринів. Такий едикт зберігав чинність протягом року на який ізбирався магістрат, мав силу як для всього населення, так і для магістрата.

Імператорські едикти – норми загальнообов´язкової дії, обов´язкові для всього населення. Були написані на білих дошках і виставлялися біля резиденції принцепса для загального ознайомлення. Едикти відрізнялися від преторських. Останні являли со­бою програму діяльності магістратів, тоді як імператор­ський едикт містив постанови обов'язкові для всього насе­лення Римської імперії.

Сервітут.

Сервітути виникли як результат існування права власності на землю. В Римі часто траплялися випадки, коли земельна ділянка однієї особи не мала виходу до дороги, з огляду на те, що її оточували ділянки інших власників. Тому власник не міг потрапити до своєї землі не користуючись землею іншого. Схожа ситуація склалася і з прогоном скота, з необхідністю доставляти воду, тощо. Для врегулювання ситуації були введені сервітути. Предметом сервітутного права був сама земельна ділянка, а не дія відповідної особи по виконання обов’язку допускати сусіда на свою землю. Тому сервітути діяли незалежно від зміни власників землі.

До особистих сервітутів належали: узуфрукт і узус. Узуфрукт – це право користування річчю та отримання від неї плодів з зберіганням цілісності речі. Узус – це право користування річчю, але без права користування її плодами.

 

Види позовів.

Позов – це звернення до суду за захистом прав. Преторами, виходячи з принципів добра і справедливості, була розроблена ціла система позовів. Речові та особисті позови. Якщо предметом позову є річ, то це речовий позов (actio in rem). Коли предметом спору є певна дія, право вимоги вчинення якої належить позивачеві, то це особистий позов (actio in personam). Розрізнялися позови суворого права (actio stricti iuris) та позови доброї совісті (actio bonae fidei). При розгляді позову суворого права суддя керувався лише буквою Закону. При розгляді позову доброї совісті суддя з'ясовував всі обставини справи та те, що хотіли вчинити сторони і керувався принципом справедливості і гуманності. Позови за аналогією (actio utilis) - якщо не існувало певного виду позовів, але існували схожі то застосовувалися ці схожі позови. Позови з фікцією (actio ficticia)- почали застосовуватися з розвитком господарського обороту, коли виникали ситуації, які не регулювалися правом, але по справедливості цей спір можна було вирішити. Тоді претор допускав фікцію. Тобто, надавав у часникам цих відносин певного статусу, за якого вже можна було вирішити спір.Штрафні та реіперсикуторні позови (actiones rei persecutoriae) - позови про поновлення порушеного майнового права. Штрафні позови мали на меті піддати порушника покаранню у вигляді штрафу. Ці два позови могли застосовуватися одночасно, якщо випливали з одного юридичного факту. Так, потерпілий від крадіжки міг подати і позов про повернення втраченого володіння, і позов про стягнення з крадія штрафу.

 

Поняття юридичної особи.

Римляни вважали, що суб’єктом права може бути не тільки окрема людина, а й об’єднання людей, що вступають у правовідносини як єдине ціле. Такими об’єднаннями в римському праві виступали професійні та релігійні союзи (colegia, societas, corpora), місцеві самоврядні общини (municipia, coloniae) та державна казна (fiscus). Однак, не дивлячись на це, термін "юридична особа" римському право знайомий не був. Римські юристи не розробили також і сутності цього поняття, вони обмежилися тільки визнанням факту існування різноманітних організацій і юридичним його закріпленням в законах XII таблиць (D.47.22.4) та в деяких інших нормах. Римляни порівнювали організацію з людиною і вважали, що діє вона замість тих осіб, які до неї входять. Класичний період характеризувався можливістю вільного створення юридичних осіб, але з переходом до монархії, принцепси поступово обмежили можливості такого створення, зазначивши, що для виникнення організації необхідно отримати попередній дозвіл сенату та санкцію імператора. Однак, це правило не стосувалося релігійних та похоронних громад. Припинялася юридична особа при досягненні цілі її діяльності, зменшенні кількості її членів (мінімальна кількість 3 особи), а також якщо діяльність організації суперечила закону.