Роль претора у легісакціоному і формулярному процесах.

Позовні форми звернення до претора зберігалися жрецями (понтифіками) в суворій таємниці і могли бути передані простим людям лише за плату. Водночас із зверненням до претора, позивач був зобов'язаний доставити до претора і спірну річ. Якщо це була рухома річ, то вона приносилася до суду. Якщо доставка речі до претора була неможлива, то приносили шматок цієї речі (камінь від будинку, шматок землі або вівцю з отари). Також обов'язковою формальністю був обов'язок позивача доставити до претора і суду відповідача. Без відповідача суд не починався. До претора можна було звертатися лише у певні встановлені дні. Звертатися у свята, траури під час війни та інших подій, що мали загальнодержавне значення заборонялося. В підтвердження своєї правоти сторони вносили певний грошовий заклад - сакрамент. Після вирішення справи у претора, він призначав суддю, який і приймав рішення по суті. Це рішення було остаточним і оскарженню не підлягало.

Формулярний процес встановився у другій половині періоду республіки. Тому позивач вже звільнявся від необхідності складати позовну заяву за чітко встановленими правилами - це був обов'язок претора. Позивач у вільній формі передавав претору свої вимоги, претор заслуховував свідків і самостійно викладав суть позову у записці, що називалася формулою. Звідси і назва процесу. Формула передавалася судді, який вирішував справу. Як бачимо, формулярний процес також складався з двох стадій. Формула завжди мала форму повеління. Претор формулою призначав суддю і давав йому вказівки, як поступати коли виявляться ті чи інші обставини. Таким чином, формула була не лише формулюванням суті справи, а і інструкцією щодо вирішення спору. Тому, коли претор допускав помилку, її обов'язково повторював і суддя. Як і в легісакційному процесі, в формулярному рішення суду було остаточним і не підлягало перегляду.

 

 

63. Сторони у зобов`язанні.

Зобов’язання в розумінні римських юристів завжди мало особистий характер. Воно укладалося завжди між окремими чітко визначеними особами і характеризувалося юридичним зв’язком між ними. Незважаючи на майновий характер зобов’язання, воно розглядалося як зв’язок між особою кредитора і особою боржника. Жодна особа не мала права втручатися в зобов’язання із своїми власними інтересами. Більш того, зобов’язання не могло укладатися на користь третьої особи. Навіть якщо воно було укладено, кредитор не отримував права на позов, оскільки він діяв в інтересах третьої особи і безпосередньо не мав власних майнових інтересів в зобов’язанні.

Третя особа також не мала права на позов, оскільки не брала участі в укладенні договору, а тому її воля у відносинах між сторонами не враховувалася. Крім того, було неприпустимим покладення будь-якого обов’язку на третю сторону, що не брала участі в укладенні договору з огляду на те, що вона не виявила своєї волі та намірів щодо його виконання. Договір укладений на користь третьої особи міг отримати юридичну силу та захист тільки в тому випадку, якщо разом з нею у виконанні був не менш зацікавлений кредитор і якщо ці інтереси були спільними з інтересами третьої особи.

З огляду на те, що юридичні наслідки поширювалися виключно на тих осіб, що уклали зобов’язання, його неможливо було укладати через представника. Вважалося, що представник не уповноважений укладати зобов’язання, оскільки виконувати його не буде.

Відношення до зобов’язання, як до виключно особистого юридичного акту призводило до того, що сторони, які його уклали, повинні його виконати. Таке ставлення виключало можливість заміни сторін як з боку кредитора, так і збоку боржника. Мається на увазі можливість уступки вимоги кредитором або переведення боргу на іншого боржника.

З розвитком економічних відносин, зростанням товарообігу та збільшення кількості зобов’язань такий стан речей став суттєво зменшувати можливості для торгівельних операцій. Тому досить жорсткі умови для укладення зобов’язань стали поступово пом’якшуватися; на законодавчому рівні була визнана можливість заміни сторін в зобов’язанні як з боку кредитора, так і збоку боржника.

Ознаки юридичної особи.

Римляни вважали, що суб’єктом права може бути не тільки окрема людина, а й об’єднання людей, що вступають у правовідносини як єдине ціле. Такими об’єднаннями в римському праві виступали професійні та релігійні союзи (colegia, societas, corpora), місцеві самоврядні общини (municipia, coloniae) та державна казна (fiscus). Однак, не дивлячись на це, термін "юридична особа" римському право знайомий не був. Римські юристи не розробили також і сутності цього поняття, вони обмежилися тільки визнанням факту існування різноманітних організацій і юридичним його закріпленням в законах XII таблиць (D.47.22.4) та в деяких інших нормах. Римляни порівнювали організацію з людиною і вважали, що діє вона замість тих осіб, які до неї входять. Класичний період характеризувався можливістю вільного створення юридичних осіб, але з переходом до монархії, принцепси поступово обмежили можливості такого створення, зазначивши, що для виникнення організації необхідно отримати попередній дозвіл сенату та санкцію імператора. Однак, це правило не стосувалося релігійних та похоронних громад. Припинялася юридична особа при досягненні цілі її діяльності, зменшенні кількості її членів (мінімальна кількість 3 особи), а також якщо діяльність організації суперечила закону.

Вербальні та літтеральні контракти.

Контракти. Це ті договори, форми яких були передбачені правом (купівля-продаж, найом, позика тощо). Система контрактів була замкнутою. Крім зазначених в ній видів угод, всі інші угоди до контрактів не відносилися. Угоди, що не були контрактами юридичного значення не мали. Контракти забезпечувалися судовим захистом.

Контракти в свою чергу також поділялися на види:

1. Вербальні (усні, напр. обіцяння приданого);

2. Літеральні (письмові);

 

 

Види права власності.

Квіритська - власність римських громадян. Пізніше суб'єктами цієї власності стали і латини, оскільки вони отримали римську правоздатність.

Преторська - це власність, яка одержала захист від претора. Такий захист був необхідний коли продавець і покупець не дотримувалися обряду манципації і тому за римськими законами таке майно не переходило у власність до набувача.

Власність перегринів. Відповідно до римського права перегрини не могли бути суб'єктами права власності, але згодом, коли активізувалася торгівля між римськими громадянами та перегринами, останнім надавалося право – ius in commercio. Це право надавало їм можливість брати участь у цивільному обороті. Внаслідок цього у перегринів виникала власність, яку вони отримували від римських громадян.

Провінційна власність. Провінційну власність складала земля яка перейшла до власності римського народу внаслідок загарбницьких війн. Одна частина цієї землі переходила до власності держави і складала частину державного земельного фонду, інша частина також переходила до власності держави, але залишалася у користуванні підкорених народів.

При здійсненні права власності, римляни помітили, що іноді виникають такі випадки, що власниками на одну річ стають дві або більше осіб. Вважалося, що двох прав власності на одну річ існувати не може, а одне право власності просто поділяється на декілька частин.

Спадкування за законом.

Інститут спадкування за законом остаточно сформувався при Юстиніані. Всі спадкоємці поділялися на чотири класи. Представники класів спадкували один за одним. Так, представники другого класу спадкували, якщо не було представників першого. Представники третього спадкували, якщо не було представників ні першого, ні другого класів і т.д.

І клас складали всі низхідні родичі спадкодавця (сини, доньки, онуки, онучки, тощо). ІІ клас складали родичі по висхідній лінії (батько, мати, дід, баба), а також рідні брати та сестри (та діти вже померлих братів та сестер). ІІІ клас складали нерідні брати та сестри (та діти померлих раніше нерідних братів та сестер (за правом представництва)). Представниками ІV класу були всі інші кровні родичі (без обмежень). Причому, як і в інших класах, більш близькі родичі мали пріоритет перед більш далекими. Спадщина між ними розділялася і право представництва не допускалося.

Один з подружжя, що пережив іншого спадкував тільки в тому випадку, якщо жоден із представників вище перерахованих класів не прийняв спадщину. Виключення складали вдови, що не мали власного майна чи приданого, щоб дозволяли жити їм відповідно до їх соціального статусу. Ці вдови мали право на обов’язкову частку в спадщині, що складала одну чверть від її вартості. Чоловік не міг позбавити свою дружину цієї частки. Спадкування за законом передбачало рівні частки для всіх представників відповідного класу. Якщо спадкоємців було двоє спадщина поділялася між ними навпіл, якщо троє - на три рівні частини, якщо четверо - відповідно на чотири. У випадку відмови одного із спадкоємців від спадщини, його частка розподілялася між іншими в рівних долях.

 

 

Інституції Юстиніана.

первая часть грандиозной кодификации римского права «Corpus iuris civilis», осуществленной в Византийской империи в VI веке по приказу императора Юстиниана I. В основу текста были положены «Институции» Гая, написанные во II веке, однако авторы также использовали «Институции» Ульпиана, Марциана и Флорентина. Книга была составлена Трибонианом и профессорами Феофилом и Дорофеем и представлена императору 21 ноября 533 года. Предполагается, что Дорофей был автором I книги, Феофил — II, а Трибониан — III и IV.

Институции являлись учебником для студентов первого курса, изучавших римское право, но при этом (в отличие от учебника Гая) им была придана непосредственная юридическая сила. Деление на 4 книги и основная структура были заимствованы у Гая. Книги делятся на титулы, а в современных изданиях на параграфы. Вскоре после кодификации Феофил написал греческий парафраз «Институций», с помощью которого не владевшие латинским языком студенты могли усвоить основы римского права.