Спадкування за правом представлення.

Роль кодифікації Юстиніана.

Найбільше значення для романістики має кодифікаційна робота, що була проведена в першій половині VI ст. н.е. за часів правління Юстиніана. Кодифікація була проведена для цілісної логічної побудови законодавства, що існувало без певної системи та з метою врегулювання численних його суперечностей. Крім того, Юстиніан намагався пристосувати норми до потреб тогочасного суспільства.

Для здійснення кодифікації імператором створювалися спеціальні комісії. Першим результатом цієї роботи в 529 році став так званий Кодекс першого видання, який до нас не дійшов. В 533 році був складений та обнародуваний збірник, що вміщував фрагменти творів класичних юристів під назвою Digesta або Pandectae. Збірник отримав загальнообов'язкове значення та складався з 50 книг, що поділялися на титули та фрагменти. Дігести поєднують витяги з 275 творів 38 юристів.

На момент правління Юстиніана існувало три збірники – Інституції, Дігести та Кодекс, але розвиток законодавства на цьому не закінчився і імператор видавав нові закони, що називалися Новелами (тобто новими законами). Пізніше, після Юстиніана, Новели були також зібрані в окремий збірник і разом з Інституціями, Дігестами та Кодексом склали єдину систему римського законодавства, що в середні віки отримав назву Corpus Iuris Civilis (звід цивільного права).

Цитати з зазначеного зводу в науковій літературі позначаються наступним чином. Назва збірника – першою великою літерою: І – Інституції, D – Дігести, С – Кодекс, N – Новели. Після того, в залежності від структури кожного з джерел через крапку або кому ставиться певна кількість цифр, що означають підрозділи збірника. Так, наприклад, в Інституціях – I.1.2.2 (Інституції, 1 книга, 2 титул, 2 параграф), в Дігестах – D.4.2.21.5 (Дігести, 4 книга, 2 титул, 21 фрагмент, 5 параграф) тощо.

 

Манципація.

(лат. mancipatio, от лат. manus — «рука» и лат. capio — «беру») — в римском праве акт фиксации перехода права собственности от одного лица к другому, при котором отчуждаемая вещь в присутствии пяти свидетелей и весовщика передавалась приобретателю при произнесении строго определённых словесных форм и выполнении обряда с весами с медным слитком. Важнейшие вещи, являвшиеся наиболее ценными для земледелия, носили наименование лат. res mancipi — манципируемые вещи. К ним относились италийские земли, рабы и скот, служивший для обработки земли, а также земельные (предиальные) сервитуты как разновидность бестелесных вещей. Все другие вещи назывались лат. res nec mancipi — неманципируемые вещи. Практическое отличие этих видов вещей состояло в том, что приобретение права собственности на вещь, входящую в число res mancipi, не могло происходить путём неформальной передачи вещи собственником другому лицу — для этого либо проводилась манципация, либо лат. in iure cessio («уступка в суде»), то есть мнимый судебный спор. Эта форма приобретения собственности свойственна только римским гражданам и совершается следующим образом.

Види володіння.

Володіння (possessio) – це право фактичного утримання речі. Цей інститут був достатньо складним і неоднозначним з огляду на те, що поєднував правовий та фактичний аспекти. Володіння являло собою фактичне утримання речі забезпечене юридичним захистом. Причому характерним для нього було те, що право на захист мав як власник, так і інша особа, що володіла майном на законних підставах. Праворозмежовувало два поняття: а) володіння в точному розумінні– фактичне утримання речі з наміром вважати її своєю; б) просте тримання– фактичне утримання речі без такого наміру. Так, possessio завжди виникало у власника, а detentio – у особи, що тимчасово користувалася річчю. Розмежування незаконного володіння на добросовісне та недобросовісне мало практичне значення, оскільки в ряді випадків незаконний добросовісний володілець міг згодом набувати на річ право власності за давністю. Недобросовісний володілець цієї можливості був позбавлений.

Умови вступу в шлюб.

Римське право знало два види шлюбу:

1. Законний рим.шлюб (matrimonium iuris civilis).

2. Та між вільними особами, що не мали права вступати в законний римс. шлюб (matrimonium iuris gentium).

Римський законний шлюб поділявся також на два види: шлюб з чоловічою владою (cum manu) і шлюб без чоловічої влади (sine manu). Законний римський шлюб міг укладатися лише між римськими громадянами. Шлюби між римськими громадянами з одного боку і іншими вільними (перегринами, латинами, вільновідпущениками, колонами) заборонялися. Для вступу в шлюб ставилися певні умови: вільне волевиявлення подружжя, досягнення шлюбного віку - 14 для нареченого і 12 для нареченої, наявність ius conubii (право вступати в законний римський шлюб), відсутність нерозірваного шлюбу, відсутність близького споріднення. В класичну епоху римське право визначалося свободою розлучень. Але згодом, в період монархії було заборонено розлучатися за взаємною згодою і були вироблені певні підстави для одностороннього розлучення: порушення подружньої вірності, посягання на життя одного з подружжя, нездатність до дітонародження, до шлюбного життя, вступ до монастиря одного з подружжя. При односторонньому розлученні без поважної причини накладався штраф

Спадкування за правом представлення.

Прийняття спадщини найбільш близьким низхідним родичем виключало можливість її отримання більш далеким родичем. Виключенням із цього правила були випадки, коли один із найближчих родичів (наприклад, син) вже помер. В таких випадках замість спадкували нього спадкували більш далекі родичі (його діти), які для померлого були онуками. Але вважалося, що діти спадкують замість свого батька, а тому і вважалися безпосередніми спадкоємцями свого діда. Такі правовідносини називалися спадкуванням за правом представництва. Тобто, діти представляли свого батька. Оскільки діти померлого спадкоємця приймали спадщину замість нього), то вони відповідно отримували частку яка повинна належати одній особі (померлому спадкоємця). Потім, ця частка розподілялася між ними в рівних долях.

Набуття та припинення права власності.

Зміст права власності в Стародавньому Римі складався з наступних елементів: право володіння, право користування, право розпорядження, право одержувати прибутки та право захисту. Існували первісні та похідні способи набуття права власності. Первісний - це коли право власності виникає вперше або проти волі колишнього власника. До первісних способів відносяться: загарбання нічийних речей, переробка речей, набуття права власності за давністю, з'єднання і змішування речей, конфіскація. Переробка речей - виготовлення нової речі з якого-небудь матеріалу. Право власності на річ в такому випадку виникало у майстра. З’єднання мало місце у випадках, коли одна річ поглиналася іншою так, що не можна було їх розділити.

Набуття права власності за давністю володіння. Для набуття права власності необхідно було дотриматися наступних умов: наявність правової основи володіння, добросовісність володільця, безперервність володіння, сплив встановленого строку (3 роки для рухомого майна, 10 – для нерухомого). Право власності припинялося: а) внаслідок загибелі речі, якщо річ зникала фізично (було зламана або спожита) або юридично (вилучалася з обігу); б) внаслідок відмови власника від права на річ (незалежно від того чи буде вона супроводжуватись передачею речі іншій особі чи ні, наприклад власник міг просто викинути непотрібну йому річ); в) якщо власник втрачав право власності на річ поза його волею (внаслідок конфіскації речі, при отриманні іншою особою права власності на річ за давністю володіння).

 

Поняття спадкування.

Спадкуванням за римським правом називалися такі правовідносини за якими одна особа після смерті іншої особи отримувала певний обсяг прав та обов’язків, що переходили від останньої. В залежності від обсягу прав та обов’язків що переходили від спадкодавця до спадкоємця розрізнялося два види спадкування - універсальне та сингулярне.

Універсальне спадкування (in universum ius) характеризувалося абсолютним переходом всіх прав та обов’язків до спадкоємця. Тобто, він ставав учасником всіх правовідносин, в яких брав участь спадкодавець до смерті. Особливістю сингулярного спадкування (in singulas res) було те, що до спадкоємця переходили лише окремі права (так звані легати). Спадкування в римському праві могло здійснюватися двома шляхами - за законом та за заповітом. За законом спадкування здійснювалося в тому випадку, якщо спадкодавець не залишив заповіту, якщо заповіт був визнаний недійсним або якщо спадкоємець за заповітом відмовився від спадщини. За заповітом спадкували особи, що були в ньому зазначені. Вони спадкували у тих частках, які були встановлені заповітом. Характерною особливістю римського приватного права була неможливість спадкувати одночасно і за законом і за заповітом. Тобто, неприпустимо було, щоб одна частина спадщини перейшла до спадкоємця за законом, а інша – за заповітом.

 

Умови дійсності договору.

Для того, щоб угода стала договором, вона повинна була відповідати певним вимогам: а) законність; б) волевиявлення сторін; в) наявність право- та дієздатності у сторін; г) дотримання форми волевиявлення; д) визначення предмета договору; є) реального виконання дій, що становлять предмет договору. Якщо хоча б одна з цих вимог була не дотримана, договір визнавався недійсним.Законність договору. Договір повинен відповідати вимогам закону, добрим звичаям, а також законам природи. Дія, що суперечила цим умовам не могла бути предметом договору.

Волевиявлення сторін. Сторони повинні висловлювати свою волю на укладення договору свідомо, розуміючи значення свої дій. Якщо договір укладався шляхом обману, насильства погрози, то він визнавався повністю або частково недійсним.Наявність право- та дієздатності у сторін. Укладати договори мали право лише вільні особи, які мали необхідний для цього обсяг право- та дієздатності. Форма волевиявлення. Договори повинні були укладатися лише в тій формі, що визначалася законом. Недотримання її призводило до недійсності договору.Визначеність предмета договору. Сторони повинні чітко усвідомлювати відносно чого вони укладають договір. Якщо предмет договору невідомий або повністю не визначений, то можливість укладення договору ставиться під сумнів.Реальна можливість виконання дій, що становлять предмет договору. Договір вважався дійсним, якщо його можна було виконати. Римляни говорили: нема зобов'язання, якщо його неможливо виконати. Неможливість виконання могла бути фізичною, юридичною і моральною.

 

 

Право на чужі речі.

В Стародавньому Римі крім права власності до речових прав відносилися також права на чужі речі. Оскільки ці права належали особам, які не були власниками даних речей, то їх загальний обсяг був не досить значним порівняно з правами власників речей. Найважливішою категорією прав на чужі речі були сервітути (вони мали на увазі можливість однієї особи користуватися річчю, що належала іншій особі). К правам на чужі речі відносилися також емфітевзис та суперфіцій (права успадковуваного користування чужою землею або будівлею на чужій землі) та заставне право, що встановлювалося в забезпечення платежу по якому-небудь зобов’язанню і тому полягало в праві особи, що не отримала платіж, забезпечений заставним правом, звернути стягнення на заставлену річ.

Vis maior

- непереборна сила. Неможливість виконання зобов’язання могла наставати за виною сторін або без їх вини. У випадку настання неможливості виконання без вини боржника, він звільнявся від відповідальності. Відсутність вини обґрунтовувалася дією непереборної сили (vis maior), тобто, наявністю об’єктивних факторів, що не залежали від волі людини. Наприклад, випадковою вважалася загибель речі внаслідок землетрусу, повені тощо. В даному випадку необхідно було визначити особу, що несе ризик такої загибелі речі. Римляни зазначали, що "res perit domino" (річ гине на шкоду власникові). Обставини непереборної сили могли звільняти від виконання тільки тих зобов’язань, об’єктом яких були речі, що загинули. Якщо йшлося про родові або грошові зобов’язання неможливість виконання виключалася.

Види речей.

1. Речі в обігу та вилучені з обігу (res in commercio та res extra commercium). Вилученим з обігу вважалися повітря, морська та проточна річна вода. До цієї ж групи відносилися речі, що належали всьому римському народові і вважалися публічними: театри, арени, бані, укріплення, громадські будинки, державна земля та раби. Крім зазначених речей до вилучених з обігу відносилися кладовища та сімейні святині.

2. Речі манципні та неманципні (res mancipi та res nec mancipi). Поділ речей на манципні та неманципні був центральним в Стародавньому Римі. Сам термін походить від стародавнього ритуалу передачі права власності від однієї особи до іншої, який носив назву "mancipatio". Цей ритуал проводився у присутності свідків з використанням мідного бруска та вагів.

3. Речі родові та індивідуальні. В деяких аспектах товарообігу виникала необхідність індивідуалізації певних речей. При цьому стало помітно, що певні речі можна індивідуалізувати, з огляду на цінність та особливість їх індивідуальності, а з іншими речами цього зробити не можливо і не потрібно, оскільки їх цінність визначається масою, об’ємом тощо.

4. Споживчі та неспоживчі речі. Споживчими речами (res quae usu consumuntur) називалися речі, що в процесі їх використання фізично зникали. До таких речей римляни відносили продукти харчування, воду, різні речовини, що застосовувалися у виробництві тощо. Речі, що не знищувалися при їх використанні (за виключенням природного зношування) називалися речами неспоживчими (res quae usu non consumuntur). До них відносилися тварини, будівлі, посуд тощо.

5. Подільні та неподільні речі. В природі всі речі фізично є подільними до безкінечності. В праві ж їх вважають подільними тільки тоді, коли при такому поділі не втрачаються первісні функції речі. До неподільних речей римляни відносили, наприклад, худобу, одяг, знаряддя праці. До подільних – продукти харчування, матеріали тощо.

6. Речі прості, складні та складені. Простими речами є речі, що являють собою органічне поєднання елементів, тобто речі, що створені за законами природи. Складні ж речі є наслідком механічного поєднання декількох простих речей. Так, наприклад, камінь є простою річчю, а дім, частиною якого він є, буде річчю складною.

Складені речі складаються з предметів, що зберігають свою індивідуальність, але разом з тим є складовими частинами одного цілого. Прикладом таких речей може бути отара тварин – не дивлячись на смерть одних тварин та народження інших отара залишається сама собою.

7. Плоди. Поняття "плоди" римляни пов’язували із природною здатністю деяких речей створювати нову річ. Спочатку це стосувалося тварин та рослин.

8. Речі тілесні та безтілесні. Деякі вчені романісти вважають, що цей поділ речей йде від філософських уявлень Цицерона. Він розрізняв речі, що існують (res quae sunt) та речі, що мисляться (res quae intellegentur), тобто – матеріальні речі та абстрактні поняття. До тілесних речей відносилися всі речі, які можна було побачити та можна було доторкнутися, а безтілесні існували в уявленні людини, але були настільки реальними, що були об’єктами правовідносин. До безтілесних речей римляни відносили різні права, такі як узуфрукт, сервітути тощо.

Зміст права власності.

Зміст права власності в Стародавньому Римі складався з наступних елементів: право володіння, право користування, право розпорядження, право одержувати прибутки та право захисту. Згодом два останніх елементи поступово відпали тому що римляни помітили, що вони повторюють інші.

Право володіння. Це право фактичного обладання річчю, фактичного її утримання. Це право могло виникати як у власника, так і у не власника. Наприклад власник міг передати річ у заставу. В цьому випадку право володіння переходило до заставоутримувача. Власник при цьому залишався власником, але був позбавлений права володіння.Право користування полягає в тому, що власник має право вилучати корисні властивості з речі, одержувати доходи та прирощення з неї. Але право користування в Римі обмежувалося деякими умовами. Основною був обов'язок при користуванні не заподіювати шкоди іншим особам. Право користування як і володіння могла здійснювати особа, що не мала права власності. Власник міг віддати своє майно у тимчасове користування іншій особі за плату. Право розпорядження - передбачає можливість власника самостійно визначати подальшу долю речі. Це він міг робити різними способами: заповідати, продати і просто викинути.

Спадкова трансмісія.

Якщо закликаний до спадкування спадкоємець помирав раніше, ніж приймав спадщину, його частка залишалася вакантною. У випадку спадкування декількома особами ця частка розподілялася поміж них. Тільки в період абсолютної монархії було зроблено виключення для випадків, коли спадкоємець, що не встиг прийняти спадщину, помирав не досягнувши річного віку. Тоді право прийняти спадщину переходило до батька цієї дитини. Такі правовідносини називалися спадковою трансмісією (transmissio ex capite infantiae).

При Феодосії ІІ спадкова трансмісія була дещо вдосконалена (transmissio Theodosiana). Так, був передбачений перехід спадщини від особи, що померла не встигнувши відкрити заповіт до її родичів по низхідній лінії (C. 6.52.1 a.450). Повністю сформувалася спадкова трансмісія при Юстиніані (transmissio Iustinianae). Кодекс зазначає, що спадкоємці особи, що померла не встигнувши прийняти спадщину, можуть прийняти її протягом року з того моменту, як до померлого поступила інформація про відкриття спадщини.

Еманціпація.

Досягнення сином повноліття, заснування власного дому, сім'ї та господарства не припиняли батьківської влади і не послабляли її. Лише досягнення сином високого громадсько­го становища (посади консула, префекта, магістра) звільняло його від батьківської влади, що, як право однобічне, могла бути і припинена в однобічному порядку — волею батька.

Батько своїм волевиявленням мав право звільнити сина з-під своєї влади. Це дістало назву еманципації, форми якої були різноманітні. Внаслідок еманципації син ставав особою свого права, набував повної правоздатності і господарської само­стійності, хоча й втрачав спадкові права у своїй колишній сім'ї. Останнє обмеження швидко відпало, проте повністю влада батька не припинялась і після еманципації. Батько збе­рігав за собою право користування половиною майна сина.

Поняття речей.

Категорія "речі" (res) була досить поширена серед римських юристів. З огляду на те, що речі займали одне з найголовніших місць і в повсякденному житті римлян, і в правовідносинах, що виникали між ними цій категорії надавалося неабияке значення. З огляду на це, можна дати наступне визначення – речами вважалися предмети матеріального або нематеріального світу, які могли задовольняти інтереси особи.

Речі могли бути як природного походження (раб, тварина, земля, вода), так і штучно створеними (будинок, прикраси, гроші). Все, що оточувало людину римським правом вважалося речами, а тому не мало значення чи є воно природного походження чи ні. Більш того, розуміння речі в римському праві виходило за межі предметів звичайного матеріального світу. Римляни розрізняли і іншу категорію, яка називалася безтілесними речами. Такими речами вважалися ті, що об’єктивно існували в світі, не зважаючи на відсутність матеріальної оболонки.Весь оточуючий римлян світ з правової точки зору розумівся як сукупність (або навіть система) певних речей. Причому ці речі були настільки різними, що для забезпечення належних правовідносин для кожної з них необхідний певний правовий режим. З цією метою, протягом існування стародавнього римського суспільства весь час робилися спроби розмежувати речі між собою та класифікувати їх за певними однорідними ознаками.

Емфітевзіс.

У зміст емфітевзису входить право користування земельною ділянкою (з правом зміни характеру ділянки, але без права погіршення), збирати з неї врожай, право закладати емфітевзис, відчужувати передавати в спадщину. Але право відчуження емфітевзису обмежувалося обов’язком відчужувача повідомити власника про це, причому власник мав пріоритетне право придбання емфітевзису протягом двох місяців. При відчуженні власник отримував два відсотки від суми продажу. Суб’єкт емфітевзису зобов’язаний був сплачувати орендну плату за користування, а також земельний податок.

Позовна давність.

- це строк, протягом якого особа, права якої порушено, мала право звертатися з позовом до суду. Позовній давності передували законні строки. Основна відмінність законних строків від позовної давності полягала в тому, що:

1. Законні строки менш тривалі - один рік для спорів про рухоме і два роки в спорах про нерухоме майно. Позовна давність - ЗО років. 2. Сплив законного строку погашав не тільки можливість захисту права у суді а і саме право.3. Законні строки не зупинялися і не переривалися, а позовна давність могла.

Строк позовної давності починав свій перебіг з моменту закінчення дії договору або з моменту порушення позадоговірного права. Строк позовної давності в Стародавньому Римі міг перериватися та зупинятися. Перерва наставала у наступних випадках: підтвердження боргу, відміна позову. Зупинення тільки на певний проміжок часу перебігу позовної давності могло бути викликане певними обставинами, після усунення яких її строк продовжувався. Строк перерви до загального строку позовної давності не включався. Зупинення позовної давності могло мати місце у випадках: військових дій, епідемій, тощо.

Поняття права власності.

Зміст права власності в Стародавньому Римі складався з наступних елементів: право володіння, право користування, право розпорядження, право одержувати прибутки та право захисту. Згодом два останніх елементи поступово відпали тому що римляни помітили, що вони повторюють інші.

Право володіння. Це право фактичного обладання річчю, фактичного її утримання. Це право могло виникати як у власника, так і у не власника. Наприклад власник міг передати річ у заставу. В цьому випадку право володіння переходило до заставоутримувача. Власник при цьому залишався власником, але був позбавлений права володіння.Право користування полягає в тому, що власник має право вилучати корисні властивості з речі, одержувати доходи та прирощення з неї. Але право користування в Римі обмежувалося деякими умовами. Основною був обов'язок при користуванні не заподіювати шкоди іншим особам. Право користування як і володіння могла здійснювати особа, що не мала права власності. Власник міг віддати своє майно у тимчасове користування іншій особі за плату. Право розпорядження - передбачає можливість власника самостійно визначати подальшу долю речі. Це він міг робити різними способами: заповідати, продати і просто викинути.

Батьківська влада.

Всі діти (як народжені в законному шлюбі, так і усиновлені) перебували під владою домовладики (pater familias). Історичною передумовою виникнення цієї влади було міркування римлян, що батько сімейства відповідальний за продовження існування роду, а тому його влада над членами родини не повинна обмежуватися ніякими чинниками.

Під батьківську владу попадав римський громадянин, що був народжений в сім’ї римських громадян, усиновлений ними або узаконений. Батьківська влада розповсюджувалася тільки на дітей, що були народжені в законному римському шлюбі. У випадках позашлюбного народження дитина могла бути узаконена, тобто визнана такою, що народжена від певних батьків з розповсюдженням на неї всіх прав римського громадянина. Крім того, громадянин Риму міг всиновити дитину. В такому разі вона визнавалася його дитиною та на неї розповсюджувалася його батьківська влада.

Батьківська влада припинялася: а) у випадку смерті домовладики (в цьому разі домовладикою ставав найстарший чоловік і всі члени родини переходили під його владу); б) смертю підвладного; в) втратою свободи чи громадянства домовладикою чи підвладним; г) позбавлення домовладики батьківських прав; д) отримання підвладним почесних звань; е) внаслідок емаципації (emancipatio) – звільнення з-під влади за волею батька та згодою самого підвладного.

Суперфіцій.

Суперфіцій являв собою речове, відчужуване, з можливістю передати в спадщину право будівлі на чужій міській ділянці та право користування цією ділянкою. Право власності на будівлю належало власнику земельної ділянки, оскільки в Римі існувало правило, що будівля пов’язана з землею, а тому і передається разом з нею.

Для захисту суперфіція та емфітевзису застосовувалися ті ж позови, що і до захисту права власності, але у формі позовів по аналогії.

Спадкування за законом.

Інститут спадкування за законом остаточно сформувався при Юстиніані. Всі спадкоємці поділялися на чотири класи. Представники класів спадкували один за одним. Так, представники другого класу спадкували, якщо не було представників першого. Представники третього спадкували, якщо не було представників ні першого, ні другого класів і т.д.

І клас складали всі низхідні родичі спадкодавця (сини, доньки, онуки, онучки, тощо). ІІ клас складали родичі по висхідній лінії (батько, мати, дід, баба), а також рідні брати та сестри (та діти вже померлих братів та сестер). ІІІ клас складали нерідні брати та сестри (та діти померлих раніше нерідних братів та сестер (за правом представництва)). Представниками ІV класу були всі інші кровні родичі (без обмежень). Причому, як і в інших класах, більш близькі родичі мали пріоритет перед більш далекими. Спадщина між ними розділялася і право представництва не допускалося.

Один з подружжя, що пережив іншого спадкував тільки в тому випадку, якщо жоден із представників вище перерахованих класів не прийняв спадщину. Виключення складали вдови, що не мали власного майна чи приданого, щоб дозволяли жити їм відповідно до їх соціального статусу. Ці вдови мали право на обов’язкову частку в спадщині, що складала одну чверть від її вартості. Чоловік не міг позбавити свою дружину цієї частки. Спадкування за законом передбачало рівні частки для всіх представників відповідного класу. Якщо спадкоємців було двоє спадщина поділялася між ними навпіл, якщо троє - на три рівні частини, якщо четверо - відповідно на чотири. У випадку відмови одного із спадкоємців від спадщини, його частка розподілялася між іншими в рівних долях.

Підстави припинення шлюбу.

В класичну епоху визначалося свободою розлучень. Але згодом, в період монархії було заборонено розлучатися за взаємною згодою і були вироблені певні підстави для одностороннього розлучення: порушення подружньої вірності, посягання на життя одного з подружжя, нездатність до дітонародження, до шлюбного життя, вступ до монастиря одного з подружжя. При односторонньому розлученні без поважної причини накладався штраф

Посесорний захист.

Володіння захищалося засобами преторських інтердиктів. Такий захист називався володільницьким, чи інтердиктним. Його особливістю було те, що вимагалося довести лише факти володіння і порушення володіння. При цьому посилання на право не допускалось. Отже, доводити правову підставу володіння не вимагалось. Якщо доведення права у певної особи не вимагалося, захист називався посесорним, а якщо вимагалося, то петиторним (наприклад, захист права власності). У посесорному процесі позивач повинен був довести лише факти володіння і порушення володіння, що було значно легше, ніж довести право на річ. Тому власники в разі порушення їхніх прав намагалися вдатися саме до посесорного захисту, як більш доступного, при цьому він був лише попереднім (провізорним) захистом. Власник речі, що втратив володіння нею, заявляв інтердикт до фактичного обладателя і програвав процес, однак він мав потім закласти позов про право власності (віндикацію) і виграти його на основі свого права власності. Отже, більш проста й легша форма їахисту засобом інтердикту була менш стабільною і міцною порівняно з петиторнимзахистом. Посесорним захистом користувалися як нласники, так і фактичні володільці. Це зумовлювало ще одну особливість захисту володіння. Законне володіння (володіння власника) користувалося ніби двояким захистом — посесорним як володіння, а при потребі петиторним як право власності. Це стосувалося і права власності. Як право воно могло користуватися петиторним захистом, а як фактичне володіння — посесор ним. Незаконне володіння і володіння прекаріста, заставодержця і секвестрарія подвійним захистом не користувалися.

Новели Юстиніана.

назва 4-ї частини Зводу цивільних законів (Корпус юріс цивіліс), укладеного за правління візант. імператора Юстиніана І. До Н. Ю. були включені нові закони, видані після 534. Більшість з них стосувалася сусп. відносин у провінціях. Novellae leges. Новели — це четверта частина юстиніанівського законодавства. Офіційних зборів Новел, виданих Юстиніан після Codex repetitae praelectionis, ми не маємо, але до нас дійшли їх деякі приватні збірники. Найдавніший збірник цього роду належить константинопольському професору Юліанові. Складено він був близько 556 р. і містить у собі 122 новели Юстиніан. Цей збірник звичайно називається epitome Juliani. Він латинською мовою. Ще одні збори — collectio Marciana — містять 168 новел (з них 156 юстиніанівських). Нарешті, ще пізніше стали відомо й інші збори, що містять 168 новел грецькою мовою. У сучасних виданнях новели перенумеровані. Кожна з них складається з уведення (praefatio) тексту і висновку (epilogus); текст розділяється на глави(caput). Спосіб цитування: указується номер новели, номера глави і параграфа: № 28, с.4, § 2 — 28-я Новела, 4-я глава (caput),

Система державного суду.

На початку розвитку римського суспільства у Римі не було спеціального органу, який би здійснював захист прав громадян. Тоді потерпілий сам вживав заходів щодо покарання кривдників. Ображений здійснював над порушником саморозправу. Причому до участі у саморозправі залучалися родичі, друзі, члени сім'ї та інші. Так як римляни вважали, що правила, які існували в суспільстві були встановлені богами і є виразом їх волі, то боги завжди допомагають правому. А звідси - хто перемагав в боротьбі, той був правий. Яскравий приклад міститься в Законах XII таблиць: злодій якого піймали на крадіжці спочатку отримував покарання пліткою, а потім його віддавали на розправу потерпілому. Однак, звичайно, з розвитком правової культури таке положення речей не могло існувати і далі. Поступово держава обмежує можливості саморозправи і допускає вчинювати лише еквівалентні дії відносно до тих, що вчинив порушник. Згодом встановилась система викупів. Наприклад, за те, що хтось переломить кістку вільній людини, він повинен заплатити штраф 300 асів, рабу - 150 асів. З виникненням суду саморозправа була заборонена. Існувала лише самооборона. Дозволялося своїми силами чи за допомогою різних засобів перешкоджати порушенню своїх прав. Але це дозволялося лише під час порушення. Якщо певні насильницькі дії здійснювалися вже після порушення, то ті, хто їх вчиняли суворо карались.Суди існували двох видів: публічні (iudicia publica) та приватні (iudicia privata). Судовий процес існував у двох видах: цивільний та кримінальний.

Особливістю римського цивільного процесу в періоди республіки та принципату був його поділ на дві стадії:

1. Розгляд справи у претора (ius);

2. Розгляд справи в суді (iudicium).

Розгляд справи у претора був підготовчою стадією до розгляду в суді. Тут з'ясовувалися всі обставини справи, відшукувалися свідки та встановлювалися вимоги сторін. Якщо порушник визнавав свою провину і був згоден понести відповідальність, то на цьому етапі справа закінчувалася. Якщо ж порушник не визнавав пред'явленого позову, то справа передавалася до суду. Суд вже вирішував справу по суті і зобов'язував порушника відшкодувати шкоду.

28. Види зобов`язань.

На початку розвитку римської держави зобов’язання могли виникати тільки внаслідок правопорушень. Але пізніше (ІІ ст. до н.е.) почали розрізнятися і зобов’язання, що виникали з договорів. Більш того, розподіл на договірні та позадоговірні зобов’язання, як зазначав Гай в своїх Інституціях, став найголовнішим поділом зобов’язань (summa divisio). Але незважаючи на схожу цивільну природу договірні та позадоговірні зобов’язання мали різні цілі. Позадоговірне зобов’язання виникало внаслідок правопорушення, і тому метою відповідальності було покарання правопорушника. Договірні зобов’язання мали позитивне значення, оскільки в більшості, йшлося про виконання обов’язків, що сторони взяли на себе добровільно. Хоча у випадку невиконання або неналежного виконання умов договору, також виникало зобов’язання. Це було зобов’язання штрафного характеру. Санкції та міра відповідальності встановлювалися сторонами самостійно (в договорі) або діяли згідно закону.Однак договорами та правопорушеннями не вичерпувалися ті випадки, в яких в житті виникали зобов’язання. Зустрічалася досить велика кількість казусів, коли не було ні договору, ні правопорушення, але зобов’язання все ж таки виникало. Юрист Гай в дігестах (D.44.7.5) визначив наступну систему підстав зобов’язань: 1) з договору; 2) з делікту; 3) ніби-то з контракту (quasi ex contractu); 4) ніби-то з делікту (quasi ex delicto). Останні два види означають, що зобов’язання могло виникати в ситуаціях, схожих з договірними або деліктними правовідносинами, коли насправді їх не було. Наприклад, до підстав виникнення зобов’язань ніби-то з контракту можна було віднести випадок, коли одна особа починає щось робити в інтересах іншої особи без відповідного доручення. В даному разі за наявності певних обставин між ними може виникнути зобов’язання, що буде аналогічним тому, яке випливає з договору доручення. До зобов’язань ніби-то з деліктів відносили такі зобов’язання, що виникали з дій неправомірних, але таких, що не визначалися ні одним деліктом.

Поняття володіння.

Володіння (possessio) – це право фактичного утримання речі. Цей інститут був достатньо складним і неоднозначним з огляду на те, що поєднував правовий та фактичний аспекти. Володіння являло собою фактичне утримання речі забезпечене юридичним захистом. Причому характерним для нього було те, що право на захист мав як власник, так і інша особа, що володіла майном на законних підставах. Право розмежовувало два поняття: а) володіння в точному розумінні (possessio) – фактичне утримання речі з наміром вважати її своєю; б) просте тримання (detentio) – фактичне утримання речі без такого наміру. Так, possessio завжди виникало у власника, а detentio – у особи, що тимчасово користувалася річчю. Розмежування незаконного володіння на добросовісне та недобросовісне мало практичне значення, оскільки в ряді випадків незаконний добросовісний володілець міг згодом набувати на річ право власності за давністю. Недобросовісний володілець цієї можливості був позбавлений.

Іпотека.

Іпотека (hypotheca). В цій формі застави майно не виходило з володіння і користування заставодавця, а кредитор мав право вимагати цю річ для її наступного продажу. Особливістю іпотеки також було те, що одну і ту ж річ можна було закладати частинами вартості. Якщо при продажу речі отриманої суми не вистачало для погашення боргу, кредитор звертався до суду у загальному порядку.

Culpa

Необережності, вона, в свою чергу, також поділялася на види: груба необережність (culpa lata) і легка необережність (culpa levis). Різновиди необережності визначалися наступним чином. Грубою необережністю визнавалися діяння того, хто не розуміє того, що повинна розуміти будь-яка середня людина (non intellegere quod omnes intellegunt D.50.16.213.2). Легкою необережністю визнавалася така поведінка, якої б не допустив гарний хазяїн (bonus paterfamilias, diligentissimus, D.19.2.25.7).

 

Реституція.