Особливості спадкування за законом та за заповітом.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Особливості спадкування за законом та за заповітом.



1. Цивільне право- це сукупність норм, які регулюють на засадах юридичної рівності майнові та особисті немайнові відносини суб’єктів цивільного права.

Майновими називаються відносини, пов'язані з набуттям, володінням, користуванням і розпорядженням майном.

Особисті немайнові відносини виникають з приводу здійсненням особистих немайнових прав і свобод.

Особисті немайнові права поділяють на дві групи:

Ø особисті права, які зв'язані з майновими відносинами, наприклад, особисті права авторів творів в галузі науки, літератури і мистецтва, винаходів, раціоналізатор­ських пропозицій;

Ø особисті права, які виникають та існують незалежно від майнових, тобто, не зв'язаних з ними, наприклад, право на ім'я, честь, гідність ділову репутацію і т. ін.

 

Основним джерелом цивільного права є Цивільний кодекс України (далі - ЦК України), прийнятий 16.01.2003 р., що набрав чинності з 01.01.2004 р. Кодекс складається з шести книг, які поділяються на розділи, підрозділи та глави:

1. Книга перша. Загальні положення.

2. Книга друга. Особисті немайнові права фізичної особи.

3. Книга третя. Право власності та інші речові права.

4. Книга четверта. Право інтелектуальної власності.

5. Книга п'ята. Зобов'язальне право.

6. Книга шоста. Спадкове право.

У Книзі першій (гл. 1-19) викладено основні положення щодо цивільного законодавства України, підстав виникнення прав, обов'язків та умов їх здійснення і захисту. Нормами цієї Книги висвітлено також загальні положення про фізичну та юридичну особу, об'єкти цивільних прав (речі, майно, цінні папери, не­матеріальні блага).

Книга друга (гл. 20-22) характеризує особисті немайнові права фізичної особи (такі, що забезпечують природне існування та соціальне буття фізичної особи).

Нормами Книги третьої ЦК України (гл. 23-34) врегульова­но право власності та інші речові права, такі як право володіння та користування чужим майном (сервітут), право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) тощо.

Загальні положення про право інтелектуальної власності та відносини, пов'язані із правом інтелектуальної власності на кон­кретні об'єкти: раціоналізаторську пропозицію, комплектування інтегральних мікросхем, географічне зазначення, комерційну таємницю, торговельну марку тощо, закріплені нормами Книги четвертої (гл. 35—46).

Зобов'язальне право визначає Книга п'ята (гл. 47-83): дано поняття зобов'язання, його сторін, основних принципів виконання, припинення та забезпечення виконання зобов'язань, висвітлено загальні положення про договір. Найбільша частина розділу присвячена окремим видам зобов'язань — дого­вірним (купівля-продаж, рента, найм, підряд, комісія тощо) та недоговірним (публічна обіцянка винагороди, вчинення дій у майнових інтересах особи без її доручення, відшкодування шкоди тощо).

Книга шоста (гл. 84—90) охоплює законодавче врегулювання відносин, пов'язаних зі спадковим правом (спадкування за за­коном та за заповітом, виконання заповіту, спадковий договір тощо).

Суб'єктами цивільних правовідносин є ті особи, між якими виникають цивільні права і цивільні обов'язки. Ними, у відповідності до чинного цивільного законодавства, можуть бути:

Ø фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства);

Ø юридичні особи (державні підприємства і установи, кооперативи, громадські організації, господарські товариства, політичні партії, релігійні організації);

Ø територіальні громади ( в особі органів місцевого самоврядування).

Ø українська держава(в особі її компетентних органів).

 

2. Фізичною особою вважається людина, як учасник цивільних правовідносин.

Всі фізичні особи мають цивільну правоздатність і дієздатність.

Цивільна правоздатність— можливість особи матисуб'єктивні цивільні права і цивільні обов'язки.

Цивільна правоздатність фізичної особи виникає в мо­мент її народження та припиняється в момент смерті.

Однак для того, щоб самому набути цивільні права й обо­в'язки, треба мати не тільки правоздатність, а й дієздат­ність.

Цивільна дієздатність— здатність особи самостійно набуватицивільні права і самостійноїх здійснювати,а також здатність своїми діями створюватидля себе цивіль­ні обов'язки, самостійно їх виконуватита нести відпові­дальність у випадку їх невиконання.

Цивільна дієздатність залежить від віку і психіч­ного стану фізичної особи. Градації обсягу дієздатності за віком:

1) особи, які не досягли 14 років (малолітні), є частково дієздатними.Вони мають право самостійно вчиняти дріб­ні побутові правочини, здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності.

2) особи у віці від 14 до 18 років (неповнолітні) мають неповну цивільну дієздатність.Ряд дій вони можуть здійсню­вати самостійно: розпоряджатися своїм заробітком, стипен­дією або іншими доходами; здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності; бути учасником (заснов­ником) юридичних осіб; укладати договір банківського вкла­ду (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я;

3) з 18 років – повна дієздатність.

Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі до виповнення 18 років у випадках:

1) з моменту одруження;

2) працює за трудовим договором за згодою батьків;

3) записана матір'ю або батьком дитини;

4) бажає займатися підприємницькою діяльністю за згодою батьків.

Залежність обсягу дієздатності фізичної особи від її психічного стану виявляється в такому.

За рішенням суду фізична особа може бути визнана об­межено дієздатною, якщо вона:

- страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними;

- зловживає спиртними напоями, наркотичними за­собами, токсичними речовинами і тим самим ставить себе чи свою сім'ю у скрутне матеріальне становище. Обмежено дієздатній особі призначається піклувальник, який дає згоду на вчинення нею цивільно-правових дій. Обмежено дієздатна особа може самостійно здійснювати тільки дрібні правочини (купити продукти, квиток у кінотеатр і та ін.).

Фізична особа, що страждає на хронічний, стійкий психічний розлад і не здатна усвідомлювати своїх дій та (або) керувати ними, за рішенням суду може бути визнана недієздатною. Такій особі призначається опікун, що здій­снює громадсько-правові дії від імені опікуваного.

Таким чином, обмеження цивільної правосуб'єктності можливе виключно за рішенням суду. Судом також ці об­меження скасовуються в разі зміни психічного стану на краще (припинення вживання спиртних напоїв чи нарко­тиків, видужання).

 

3. Суб’єктами цивільних правовідносин і відповідно носіями майнових та особистих немайнових прав і обов’язків є також юридичні особи.

Юридична особаце колективний суб’єкт, що має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав, нести обов’язки, бути позивачем чи відповідачем у суді, господарському суді чи третейському суді.

Основні ознаки юридичної особи:

- організаційна єдність, тобто юридична особа,- це певним чином організований колектив людей, а не окремий громадянин;

- наявність відокремленого майна;

- наявність власного найменування (імені);

- здатність нести самостійну майнову відповідальність;

- здатність бути позивачем або відповідачем у суді, господарському суді чи третейському суді.

Як суб’єкти цивільно-правових відносин, юридичні особи наділяються цивільною правоздатністю та цивільною дієздатністю. Правоздатність і дієздатність юридичної особи тотожні. Причому якщо цивільна правоздатність громадян є загальною для всіх, то цивільна правоздатність юридичної особи є спеціальною і залежить від цілей її діяльності.

Правоздатність юридичної особи виникає з моменту її державної реєстрації, а у випадках, передбачених законодавчими актами – з моменту реєстрації її статуту.

Існують різні способи класифікації юридичних осіб. В залежності від загальних цілей діяльності вони діляться на комерційні (господарські товариства, підприємства тощо) та некомерційні (об’єднання громадян, релігійні організації тощо). Залежно від існуючих форм власності юридичні особи поділяються на приватні, колективні, державні, змішані. У залежності від складу суб’єктів юридичні особи можуть бути українськими, спільними, іноземними, міжнародними організаціями та об’єднаннями.

Юридична особа відповідає за своїми зобов’язаннями належним їй на праві власності (закріпленим за нею) майном, якщо інше не встановлено законодавчими актами. Засновник юридичної особи або власник її майна не відповідає за її зобов’язаннями, а юридична особа не відповідає за зобов’язаннями власника чи засновника, крім випадків, передбачених законодавчими актами або установчими документами юридичної особи. Юридична особа, яка фінансується власником і за якою майно закріплено на праві оперативного управління (установа), відповідає за зобов’язаннями коштами, які є в її розпорядженні. У разі їх недостатності відповідальність за її зобов’язаннями несе власник відповідного майна.

4. Цивільні зобов’язання є найбільш поширеним видом цивільно-правових відносин. Особи щоденно по декілька разів вступають між собою чи з організаціями в цивільно-правові відносини, які називаються зобов’язально-правовими.

Зобов’язанняце таке правове відношення, в силу якого одна сторона – боржник – зобов’язана вчинити на користь іншої сторони – кредитора – певну дію (передати майно, виконати роботу тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Суб’єктами зобов’язання можуть бути фізичні та юридичні особи. Сторона, яка має право вимагати від другої сторони виконання якоїсь дії або утримання від неї (наприклад, передати майно, виконати роботу, сплатити гроші і т. д.) називається кредитором, а сторона, яка зобов’язана виконати вимогу кредитора, називається боржником. Наприклад, при заподіянні шкоди потерпілий має право вимагати відшкодування завданих збитків (він є кредитором), а заподіювач зобов’язаний відшкодувати нанесені ним збитки (він є боржником).

Зміст зобов’язання складають права та обов’язки сторін. Наприклад, у договорі купівлі-продажу покупець має право вимагати від продавця передати йому куплену річ. Цьому праву покупця відповідає обов’язок продавця передати покупцеві продану ним річ.

Підставою виникнення зобов’язання є передбачені законом юридичні факти, з наявністю яких правові норми пов’язують виникнення прав і обов’язків сторін. Зобов’язання можуть виникати з договорів, і вони називаються договірними зобов’язаннями. Наприклад, сторони уклали договір, за яким одна сторона приймає на себе зобов’язання збудувати дім, а замовник – оплатити вартість робіт. Це зобов’язання, за яким кожна із сторін має права і несе обов’язки, що визначаються договором, який, звичайно, укладається відповідно до вимог закону.

Переважна частина зобов’язально-правових відносин – це договірні відносини, але значна частина зобов’язань встановлюється не договором, а іншими юридичними фактами. Це, зокрема, адміністративні акти, в тому числі для державних, кооперативних та інших громадських організацій (наприклад, органи управління видають розпорядження про поставку продукції), акти планування матеріально-технічного постачання, збуту, закупівлі сільгосппродукції та інші (за цими актами одна сторона має право вимагати від іншої укласти з нею договір про поставку продукції тощо).

Підставами виникнення зобов’язання є охорона і рятування суспільного майна від небезпеки, знахідка, скарб, заподіяння шкоди іншій особі, набуття чи збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав та інше.

Оскільки зобов’язальні правовідносини діють протягом певного часу, то вони можуть у період свого існування як зазнати деяких змін, так і припинити існування. Обставини, з якими пов’язано припинення зобов’язань, називаються підставами припинення зобов’язань.

Найбільш поширеною підставою припинення зобов’язання є його виконання. Тобто зобов’язання припиняє своє існування, якщо воно виконане згідно з його змістом і оформлене належним чином.

У цивільному законодавстві вказується ще на ряд підстав припинення зобов’язань, які часто зустрічаються.

По-перше, зобов’язання припиняються при збігу в одній особі боржника і кредитора, що у відносинах між громадянами можливе при спадкуванні, коли спадкодавець і спадкоємець були зв’язані зобов’язанням і спадкоємець у порядку правонаступництва отримав від спадкодавця права і прийняв обов’язок щодо зобов’язання, став одночасно і боржником, і кредитором.

По-друге, зобов’язання припиняється угодою сторін, зокрема угодою про заміну одного зобов’язання іншим між тими ж особами.

По-третє, зобов’язання припиняється при неможливості його виконання.
Крім того, зобов’язання припиняється з урахуванням зустрічної однорідної вимоги. Також зобов’язання припиняється через смерть боржника (якщо зобов’язання не може бути виконано без особистої участі боржника) чи кредитора (якщо виконання проводиться особисто для кредитора), або ліквідацією юридичної особи. Таким чином, припиненню за цією підставою підлягає тільки те зобов’язання, яке не може бути виконане без особистої участі боржника чи кредитора (наприклад, зобов’язання автора написати твір).

У цивільному праві є таке поняття, як “забезпечення виконання зобов’язань”, під яким розуміють спеціальні правові міри майнового характеру, які встановлені законом або договором з метою забезпечення точного виконання зобов’язання.

Способи забезпечення виконання зобов’язань зазначені в Цивільному кодексі України:
1)неустойка;
2)застава;
3)завдаток;
4)порука;
5)гарантія.

Неустойка – це визначена договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредитору у випадку невиконання чи неналежного виконання зобов’язання. Різновидністю неустойки є штраф і пеня.

Застава – це таке правовідношення, в силу якого кредитор-заставодержатель має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов’язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Договір застави повинен бути укладений у письмовій формі, а у випадках, коли предметом застави є нерухоме майно – повинен бути нотаріально засвідчений.

Завдаток– це грошова сума, яка дається однією із сторін іншій в рахунок належних з неї за договором платежів у підтвердження укладення договору і забезпечення його виконання. Завдаток в основному застосовується в побутових договорах між громадянами та організаціями, але не має місця при відносинах між організаціями. Якщо за невиконання договору відповідальною є сторона, яка дала завдаток, він залишається в іншої сторони. Якщо ж у невиконанні договору винна сторона, яка отримала завдаток, то вона зобов’єязана повернути його у подвійному розмірі. Угода про завдаток повинна бути оформленою письмово, інакше вона визнається недійсною.

За договором поруки поручитель зобов’язується перед кредитором іншої особи відповідати за невиконання нею свого зобов’язання в повному обсязі або частково. Тобто кредитор у випадку невиконання зобов’язання боржником має право пред’явити вимогу про погашення боргу як до самого боржника, так і до поручителя. Договір поруки повинен бути укладений у письмовій формі.

Гарантіяяк спосіб забезпечення зобов’язань застосовується лише у відносинах між організаціями. За таким договором організація-гарант зобов’язується перед організацією-кредитором погасити заборгованість організації-боржника, якщо остання цього не зробить. Гарантом може бути лише організація, вищестояща по відношенню до боржника, і її відповідальність наступає лише при відсутності коштів у боржника.

5. Спадкуванням визнається перехід цивільних прав та обок 'язків громадянина, який помер (спадкодавця), до інших осіб - спадкоємців.

У цивільному праві такий перехід прав і обов'язків називають спадковим правонаступництвом.

Підставами для переходу до спадкоємців всієї сукупності прав і обов'язків спадкодавця (тобто – спадкового правонаступництва) є сукупність наступних юридичних фактів.

 
 

Перша підстава спадкового правонаступництва - включення до спадкоємців за заповітом або за законом. Сюди відносять юридичні факти, що є передумовою виникнення права спадкування. Ці юридичні факти ділиться на дві самостійні підгрупи: юридичні факти спадкування за заповітом і юридичні факти спадкування за законом.

Кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину
його одній або кільком особам, як тим. що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також: державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям.

Отже, розпорядження про своє майно на випадок смерті особа залишає у заповіті. Зміст заповіту складає розпорядження майнового характеру.

Термін "заповіт" застосовується у двох значеннях: заповітом називається сам документ, в якому знаходить своє вираження воля заповідача, так і акт вираження волі заповідача. В останньому значенні заповіт виступає як одностороння угода.

Заповідач може призначати в своєму заповіті в якості спадкоємця будь-яку особу. Тобто, існує свобода заповіту. У заповіті заповідач може позбавити права спадкоємства одного, кількох або всіх спадкоємців за законом, може в будь-який час змінити чи скасувати зроблений ним заповіт, склавши новий.

Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом До таких юридичних фактів відносять перш за все факти народження дітей від спадкодавця, його перебування в зареєстрованому шлюбі тощо.

Цивільний кодекс України передбачає п'ять черг спадкоємців:

перша черга - діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народженні після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки спадкодавця;

друга черга - рідні брати й сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері;

третя черга - рідні дядько та тітка спадкодавця;

четверта черга - особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини;

п'ята черга - інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно та утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї, але були на утриманні не менше п'яти років.

Крім зазначених осіб, особами, які мають право спадкувати за законом, є внуки, правнуки спадкодавця та інші особи (спадкування за правом представлення).

Другою підставою спадкового правонаступництва є відкриття спадщини.

Під відкриттям спадщини мається на увазі настання обставин, які тягнуть за собою спадкування. Таких обставин є дві: смерть людини і вступ в законну силу судового рішення про оголошення особи померлою.

Тут важливо підкреслити, що ніхто з родичів, навіть найближчих, не має ніяких спадкових прав на майно людини, поки не відкрилась її спадщина. Тільки після відкриття спадщини починається спадкування і можуть здійснюватися спадкові права.

Відкриттям спадщини завершується перший юридичний склад спадкового правонаступництва, що приводить до виникнення права спадкоємців на прийняття спадщини. На цьому етапі важливо знати про час і місце відкриття спадщини. При видачі свідоцтва про право на спадщину нотаріус обов'язково перевіряє факт смерті спадкодавця, час і місце відкриття спадщини.

Часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а при оголошенні
його померлим - день, визнаний рішенням суду датою смерті громадянина, який пропав
без вісті за обставин, що загрожували смертю або давали підстави припускати його
загибель від певного нещасного випадку, або день набрання законної сили рішення суду
про оголошення спадкодавця померлим, якщо дата його смерті не визначалась.
Факт смерті і час відкриття спадщини підтверджується свідоцтвом органу реєстрації актів громадського стану про смерть спадкодавця.

Місце відкриття спадщини має важливе практичне значення. В нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини повинні подаватися заяви спадкоємців про прийняття спадщини, видачу свідоцтва про право на спадщину, а кредитори спадкодавця пред'являють претензії до спадкоємців по його боргах. Нотаріальна контора в необхідних випадках приймає заходи щодо охорони спадкового майна.

Місцем відкриття спадщини визначається останнє місце (постійне) проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме - місцезнаходження майна або його основної частини.

Третім юридичним фактором, який завершує юридичний склад виникнення права спадкування, права спадкоємця на спадщину, є акт прийняття спадщини.

Для здійснення свого права спадкування, тобто, щоб стати правонаступ­ником, необхідно прийняти спадщину, зокрема, спадкоємці повинні висловити своє бажання вступити у всі відносини спадкодавця, що складають в сукупності спадщину.

Прийняття спадщини, будучи угодою, як і всяка угода, вимагає наявності певних умов:

по-перше, правоздатність особи, яка приймає спадщину. У випадку прийняття спадщини недієздатними особами, від їх імені діють законні представники (батьки, усиновителі, опікуни). Для прийняття спадщини неповнолітніми вимагається згода їх батьків чи піклувальників;

по-друге, вияв волі прийняти спадщину повинен бути непримусовий і спрямований на прийняття спадщини в цілому, так як часткове прийняття спадщини, прийняття спадщини під умовою чи з застереженнями не допускається;

по-третє, прийняття спадщини повинно бути вчинено належним чином і в установлений строк.

Прийняття спадщини відбувається шляхом подання спадкоємцями до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини заяви про прийняття спадщини.

Як вже відзначалося, цивільний кодекс встановлює шестимісячний строк для прийняття спадщини. Однак, для деяких осіб, спадкоємство для яких виникає лише у випадку неприйняття спадщини іншими спадкоємцями, закон встановлює, що вони можуть заявити про свою згоду прийняти спадщину протягом строку, що залишився, а якщо ця частина строку менша трьох місяців, то вона продовжується до трьох місяців.

Пропуск вказаних строків тягне втрату спадкоємцями права спадкування. Пропущений строк може бути продовжений судом.

Крім цього, спадщина може бути прийнята після закінчення строку (шестимісячного) і без звернення до суду при наявності згоди на це всіх інших спадкоємців, які прийняли спадщину.

Шестимісячний строк продовжується судом за заявою заінтересованої особи при доведенні поважності причини його пропуску. Ними можуть бути: важка хвороба спадкоємця, невідворотні обставини (стихійне лихо) та інші.

Отже, прийнявши спадщину, спадкоємці цим самим здійснюють своє право спадкування. Після прийняття спадщини до спадкоємців переходять всі права і обоє 'язки спадкодавця.

 

6. Спадкоємство може відбуватися двома шляхами — за законом і за заповітом.

Заповітом єособисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто і вчинення його через представника не допускається.

Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну aбo кількох фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин; без зазначення причин може позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У такому разі ця особа не може одержати право на спадкування.

Однак заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині.

Так, право на обов'язкову частку у спадщині мають:

а) неповнолітні та повнолітні непрацездатні діти спадкодавця;

б) непрацездатна вдова (вдівець);

в) непрацездатні батьки.

Зазначені особи успадковують 1/2частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка). Проте розмір обов'язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення.

Заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо ж фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа. Підпис іншої особи на тексті правочину засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє. Нотаріус посвідчує заповіт, написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів.

Якщо у населеному пункті немає нотаріуса заповіт може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою, службовою особою відповідного органу місцевого самоврядування.

Заповіт особи, яка перебуває на лікуванні у лікарні, госпіталі, іншому стаціонарному закладі охорони здоров'я, а також особи, яка проживає в будинку для осіб похилого віку та інвалідів, може бути посвідчений головним лікарем, його заступником з медичної частини або черговим лікарем цієї лікарні, госпіталю, іншого стаціонарного закладу охорони здоров'я, а також начальником госпіталю, директором або головним лікарем будинку для осіб похилого віку та інвалідів.

Заповіт особи, яка перебуває під час плавання на морському, річковому судні, що ходить під прапором України, може бути посвідчений капітаном цього судна. Заповіт особи, яка перебуває у пошуковій або іншій експедиції, може бути посвідчений начальником цієї експедиції.

Заповіт військовослужбовця в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ, військово-навчальних закладів, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, а також заповіт робітника, службовця, члена їхніх сімей та члена сім'ї військовослужбовця може бути посвідчений командиром (начальником) цих частини, з'єднання, установи або закладу.

У місцях позбавлення волі заповіт може бути посвідчений начальником установи позбавлення волі.

Нотаріус, інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт, свідки, а також фізична особа, яка підписує заповіт замість заповідача, не мають права до відкриття спадщини розголошувати відомості щодо факту складення заповіту, його змісту, скасування або зміни заповіту.

У випадку настання спадкування за законом, спадкоємці за законом одержуюсь право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, передбачених законом.

До першої черги спадкоємців належать:

1. Діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкоємця та народжені після його смерті, усиновлені діти.

2. Подружжя (чоловік або дружина).

3. Батьки спадкодавця.

До другої черги :

1. Рідні брати та сестри спадкодавця.

2. Його баба та дід, як збоку батька, так і збоку матері.

До третьої черги :

1. Рідні дядько та тітка спадкодавця.

До четвертої черги:

1. Особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як 5 років до часу відкриття спадщини.

Утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менш як п'ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.

До п’ятої черги:

1. Інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня.

2. Утриманці спадкодавця, які не були членами його сім’ї .

За відсутності спадкоємців 1-5 черги майно спадкодавця переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.175.108 (0.028 с.)