Тема: Загальне вчення про державу.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Тема: Загальне вчення про державу.



Модуль 1.

Тема: Загальне вчення про державу.

План

Поняття, ознаки та функції держави

Класифікації держав (форми держави).

Тема: Загальне вчення про право.

План

  1. Поняття, ознаки та функції права.
  2. Джерела права.
  3. Система права та її елементи.
  4. Правопорушення: поняття, ознаки та види.
  5. Поняття, види та функції юридичної відповідальності.

 

1. Право- це система загальнообов'язкових правил поведінки, встановлених або санкціонованих державою, які відображають волю домінуючої частини або усього суспільства, є спрямованими на врегулювання суспільних відносин і забезпечуються державою.

Право, як і держава, є результатом суспільного розвитку. Воно виникає в державно організованому суспільстві й розглядається як основний регулятор суспільних відносин. Із зародженням держави звичаї, моральні та релігійні норми поступово відходять на задній план, поступаючись правовому регулюванню суспільних відносин.

Правові норми є різновидом норм соціальних. Вони мають усі ознаки цих норм, але характеризуються особливими рисами, які не притаманні іншим засобам соціального регулювання.

Ознаки права:

Ø право встановлюється або санкціонується державою:

Ø право має нормативний характер;

Ø виконання права забезпечується можливістю застосування державного примусу;

Ø формальна визначеність права, тобто надання йому офіційної форми виразу через закони та інші нормативні акти;

Ø системність права.

Функції права - це основні напрямки його впливу на суспільні відносини. Вирізняють регулятивну та охоронну функції права. Регулятивна функція полягає у запровадженні певних правил поведінки, а охоронна - у застосуванні заходів юридичного захисту та юридичної відповідальності.

2. Джерела права

Правові норми мають бути загальновідомими, а тому вони доносяться до людей у певній формі (т.зв. джерелах права).

Форми (джерела) праваце вихідні від держави офіційно-документальні форми вираження та закріплення правових норм.


Виділяють наступні види джерел права:

Правовий звичай - санкціоноване державою правило поведінки, що склалося стихійно протягом тривалого часу і стало звичкою людей. Це найдавніше джерело права. (Як приклади збірок таких звичаїв можна згадати "Руську правду", "Закони XII таблиць", "Закони Ману", "Артхашастру").

Правовий прецедент - рішення вищого судового органу з конкретної справи, якому надається загальнообов'язкового значення при розгляді усіх наступних аналогічних справ. (В Україні як джерето права застосовуються рішення Європейського Суду з прав людини).

Нормативно-правовий договір - добровільно узгоджені декількома суб'єктами загальні правила поведінки, які забезпечуються державою (міжнародно-правові угоди, колективні договори).

Нормативно-правовий акт — письмовий документ компетентного органу держави, у якому закріплено обов'язкове правило поведінки загального характеру.

Нормативно-правовий акт є домінуючим джерелом права.

За юридичною силою нормативно-правові акти поділяються на Закони та підзаконні нормативні акти.

Законце акт законодавчого органу державної влади, який регулює найважливіші суспільні відносини та має вищу юридичну силу щодо інших нормативних актів.

На рівні із Законами діють Кодекси (кодифіковані закони), які об’єднують правові норми, що регулюють окрему сферу однорідних суспільних відносин (наприклад: Цивільний Кодекс, Кримінальний Кодекс, Сімейний, Житловий, Земельний, Господарський, Податковий та ін. Кодекси).

Підзаконні нормативні акти - це акти органів держави, які видаються на основі законів, у відповідності до законів, та з метою їх виконання. Вони теж мають юридичну силу, але не таку велику, як закони.

Види підзаконних актів в Україні:

1) укази Президента України;

2) постанови Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

3) інструкції та нормативні накази керівників міністерств та інших відомств;

4) розпорядження голів місцевих державних адміністрацій;

5) нормативпо-правові акти органів місцевого самоврядування та їх виконавчих органів;

6) нормативні накази й інструкції адміністрацій підприємств, установ, організацій.

3. Система права- це внутрішньо узгоджена сукупність правових норм окремої держави, яка передбачає наявність та певне взаєморозташування складових частин права, тобто поділ його на галузі та інститути права.

Галузь права - це сукупність юридичних норм, які регулюють певну сферу однорідних відносин.

Наприклад, галузь цивільного права регулює майнові та особисті немайнові відносини, галузь адміністративного права - відносини, які виникають у сфері державного управління і т.д.

Інститут права - це система юридичних норм, що регулюють певне коло однорідних відносин.

Зокрема, у цивільному праві мають місце такі інститути як інститут договору, зобов’язання, спадкування тощо, у трудовому праві – інститут робочого часу, оплати праці, охорони праці, зайнятості і т. д.

Первинним елементом системи права є норма права.

Норма права є найменшою частинкою права, яка містить правило фізичної поведінки і встановлює покарання за його невиконання.

Норма права має певну структуру. Структура норми права являє собою її внутрішню побудову, для якої характерний усталений зв'язок компонентів, які її утворюють:

Ø гіпотези;

Ø диспозиції;

Ø санкції.

Гіпотеза - частина норми, в якій зазначаються обставини, за яких ця норма буде діяти. Такими обставинами можуть бути дії людей чи події.

Диспозиція - частина норми, в якій зазначаються права чи обов'язки суб'єктів права.

Санкція - частина норми, в якій зазначаються заходи державного примусу у разі порушення диспозиції правової норми.

 

4. Правопорушення- це суспільна небезпечне, винне діяння деліктоздатного суб'єкта, яке суперечить вимогам правових норм, і за яке законом передбачено юридичну відповідальність.

Ознаки правопорушення:

Ø це діяння, яке може проявитися у формі дії або бездіяльності;

Ø це протиправний акт, тобто такий, що порушує саме правову норму, а не будь-яку іншу соціальну норму;

Ø це свідомий, вольовий акт поведінки, тобто скоєний особою, яка розуміє характер і значення свого діяння і може керувати своїми вчинками;

Ø це винне діяння, тобто скоєне умисно або з необережності;

Ø для правопорушення характерна наявність причинного зв'язку між діянням і суспільна небезпечними чи шкідливими наслідками, що наступили;

Ø правопорушення завдає суспільству певної шкоди або несе загрозу заподіяння такої шкоди.

Склад правопорушення - це сукупність закріплених у законі ознак об'єктивного та суб'єктивного характеру, при наявності яких суспільно небезпечне чи шкідливе діяння визнається правопорушенням.

Об’єкт правопорушення - це ті соціальні цінності (матеріальні або нематеріальні), які охороняє правова норма і на які посягнув правопорушник.

Об’єктивна сторона - це зовнішня сторона правопорушення, яку складають діяння (дія або бездіяльність), вчинені ним у суспільстві, небезпечні або шкідливі наслідки і причинний зв'язок між діянням та його наслідками.

Суб’єкт правопорушення - це осудна дієздатна особа або організація, яка скоїла правопорушення.


Суб’єктивна сторона - це внутрішня психічна діяльність особи, що вчинила злочин. Ознаками суб'єктивної сторони є вина ( у формі умислу або необереж­ності), мотив і мета правопорушення.

 


Злочин розглядається як суспільне небезпечне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.

 

Проступки - це усі інші правопорушення, не віднесені до злочинів, які є суспільно чи особистісно шкідливими, але не небезпечними.

 

5. Одним із основних засобів забезпечення правомірної поведінки та боротьби з правопорушеннями є юридична відповідальність.

Юридична відповідальність- це засіб захисту інтересів особи; це реакція 11 держави на вчинене правопорушення. Міра юридичної відповідальності визначається тільки державою.

Ознаки юридичної відповідальності:

Ø підставою є тільки правопорушення;

Ø існує зв'язок юридичної відповідальності з державним примусом;

Ø вона проявляється у застосуванні до винного певних обмежень чи позбавлень.

Мета і функції юридичної відповідальності:

1) захист правопорядку (захисна функція);

2) виховання у громадян поваги до права (виховна функція);

3) відновлення порушених прав су б'єктів правовідносин (відновлювальна функція);

4) покарання правопорушника (функція покарання).

Отже, мета і функції юридичної відповідальності мають дуже важливе значення для кожного члена суспільства і для суспільства в цілому. Саме через це законодавство приділяє особливу увагу питанням, що регулюють підстави і порядок притягнення до юридичної відповідальності, а також порядок виконання накладених стягнень.

 

Види юридичної відповідальності:

Ø цивільно-правова відповідальність, настає за вчинення цивільного правопорушення; має, зазвичай, компенсаційний характер. Полягає в покладенні на особу обов’язку відшкодувати завдані нею збитки, а у випадках, передбачених договором, сплатити неустойку.

Ø дисциплінарна відповідальність; вона є наслідком порушення трудової, військової, навчальної дисципліни. Передбачає такі види стягнень, як догана та звільнення, а також спеціальні дисциплінарні стягнення, передбачені дисциплінарними статутами та положеннями про дисципліну для окремих категорій працівників (службовців).

Ø адміністративна відповідальність, є наслідком вчинення адміністра­тивного правопорушення. Характеризується такими стягненнями як попередження, штраф, виправні роботи (до 2-х місяців), адміністративний арешт (до 15 діб) тощо.

Ø кримінальна відповідальність; настає за скоєння злочину та передбачає найжорсткіші санкції, які застосовуються лише в судовому порядку.

Конституція України закріплює основи юридичної відповідальності особи. За Конституцією України:

1) ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення;

2) юридична відповідальність особи має індивідуальний характер;

3) ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Юридична відповідальність має певні цілі, передбачувані результати. До них належать:

Ø захист прав і свобод громадян;

Ø утвердження законності;

Ø охорона державного ладу;

Ø виховання правопорушника;

Ø запобігання правопорушенням.

 

 

План

Підстави припинення шлюбу

1. Сім’я є первинним та основним осередком суспільства. Згідно ст.3 Сімейного кодекса України – сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки.

Подружжя вважається сім’єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв’язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно.

Сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Термін шлюб походить від старослов'янського сьлюбь (обіцянка). Згідно ст. 21 Сімейного кодексу, шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Право на шлюб органічно пов'язане із досягненням шлюбного віку на день реєстрації шлюбу (для жінок - 17, а для чоловіків - 18 років). Судом право на шлюб може також бути надано особі, яка досягла 14 років, за умови відповідності такого рішення її інтересам. Право на шлюб не обмежується максимальним віком або віковою різницею осіб, які бажають одружитися.

Шлюб є добровільним союзом. Ст. 51 Конституції України, як і ст. 24 Сімейного кодексу, передбачає, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Ця вимога закону означає відсутність щодо них фізичного насильства та психологічного тиску з приводу укладення шлюбу, а також усвідомлення цими особами значення своїх дій та спроможність керувати ними на момент вчинення ними волевиявлення щодо одруження. Особа, визнана судом недієздатною, не має права на укладання шлюбу.

Свобода шлюбу включає право вступу в шлюб, вибір другого з подружжя, а також свободу розлучення. На укладення шлюбу особам, що не досягли повноліття не потрібна згода батьків чи піклувальників. Але ст. 26 Сімейного кодексу встановлює і певні межі такої свободи: у шлюбі між собою не можуть перебувати родичі прямої лінії споріднення, рідні (повнорідні, неповнорідні), двоюрідні брат і сестра, рідні тітка, дядько та племінник, племінниця, усиновлювач та усиновлена ним дитина.

Державна реєстрація шлюбу є вимогою для правозгідності шлюбу і виникнення прав та обов'язків подружжя. Порядок реєстрації шлюбу регулюється, крім Сімейного кодексу, Правилами реєстрації актів цивільного стану, затвердженими наказом Міністерства юстиції України у новій редакції від 3 вересня 2002 р. Релігійний обряд шлюбу має такі ж правові наслідки лише у випадках, якщо він відбувся до створення або відновлення державних органів реєстрації актів цивільного стану.

З моменту подання заяви про реєстрацію шлюбу до будь-якого органу реєстрації актів цивільного стану особи вважаються зарученими. Заручини - це домовленість про укладення в майбутньому шлюбу. Вона не створює обов'язку одружитися, але особа, яка її порушила без поважних причин, зобов'язана відшкодувати другій стороні затрати на весілля. Поважність відмови від шлюбу може бути обумовлена, зокрема, протиправною, аморальною поведінкою другої сторони, приховуванням обставин, що мають істотне значення (тяжка хвороба, наявність дитини, судимість тощо).

Недотримання вимог закону щодо право згідності шлюбу є підставами для його недійсності. Враховуючи правову природу кожної із підстав, законодавець класифікував їх на три групи:

- перша група об'єднує підстави, за наявності яких шлюб є недійсним, якщо він зареєстрований з недієздатною особою або такою, що вже перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі, а також між родичами прямої лінії споріднення, рідними братом та сестрою. При наявності однієї із таких обставин за заявою заінтересованої особи орган реєстрації актів цивільного стану анулює актовий запис про такий шлюб;

- до другої групи закон відносить відсутність вільної згоди та фіктивність шлюбу, при встановленні яких в судовому порядку шлюб визнається недійсним;

- до третьої групи належать ті факти, за яких шлюб може бути визнаний недійсним у судовому порядку, а саме: недосягнення шлюбного віку, приховання тяжкої або небезпечної для членів сім'ї хвороби одним із подружжя, укладення шлюбу між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною, двоюрідними братом та сестрою, тіткою, дядьком та племінником, племінницею.

Отже, презумпція дійсності (правозгідності) шлюбу може бути спростована в судовому порядку, і шлюб вважатиметься недійсним з моменту його укладення.

Загальні правові наслідки недійсності шлюбу є особистого та майнового характеру. Анулюються усі подружні права та обов'язки. Майно, набуте за цей період, вважається таким, що належить квазіподружжю на праві спільної часткової власності. Одержані одним із квазіподружжя аліменти підлягають поверненню, але не більше ніж за три роки. Набуте у зв'язку із реєстрацією шлюбу прізвище підлягає зміні на дошлюбне. Також особа може бути виселена із житлового приміщення другої сторони. Щодо добросовісної особи, яка, вступаючи у шлюбні відносини, не знала і не повинна була знати про наявні перешкоди, закон містить особливі правові наслідки недійсності укладеного нею шлюбу, аналогічні наслідкам розірвання шлюбу, а саме:

- поділ майна за правилами про поділ спільної сумісної власності подружжя;

- залишається право на вибір прізвища ( набутого в шлюбі чи дошлюбного);

- залишається право на аліменти та на житлове приміщення, в яке ця особа вселилися у зв'язку із вступом у шлюб.

 

 

2. Вступ до шлюбу призводить до певних матеріальних наслідків, чи не найголовнішим з-поміж яких є особливий режим власності подружжя.

У сімейному законодавстві передбачено два режими майна подружжя – особиста приватна та спільна сумісна власність.

Зазвичай частину майна, що належить чоловікові та дружині на праві особистої приватної власності, становить майно, яке було набуте ними до моменту реєстрації шлюбу. Проте це не означає, що все майно, набуте вже після реєстрації шлюбу, матиме статус спільного сумісного. Так, досить поширеною підставою набуття особистої приватної власності одним із подружжя є отримання ним майна як спадщини чи подарунка. Крім згаданих випадків набуття майна кожним з подружжя до шлюбу або на підставі договору дарування чи в порядку спадкування, за правилами ст. 57 СК особистою приватною власністю дружини та чоловіка слід вважати: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги (щоправда, суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії чи нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (веденням домашнього господарства, вихованням дітей тощо) сприяв її одержанню; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди; страхові суми, одержані нею, ним за обов’язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них.

Решта майна, набутого подружжям за час шлюбу, відповідно до ст. 60 СК належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав із поважної причини (через ведення домашнього господарства, догляду за дітьми, хвороби тощо) самостійного заробітку. При цьому не має жодного значення, якими були юридичні підстави його набуття (купівля, обмін тощо, окрім вже згаданих випадків отримання майна у подарунок чи у спадщину) та на чиє ім’я було придбане майно – важливим є лише той факт, що придбання відбулося під час шлюбу.

Режим спільності майна подружжя означає, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя; подружжя має рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними), майно належить подружжю без визначення часток кожного з них у праві власності.

Тим часом, слід взяти до уваги, що сімейне законодавство передбачає обставини, за яких особисте приватне майно кожного з подружжя може бути визнане спільною сумісною власністю. Так, у ст. 62 СК наголошується, що у разі якщо майно дружини чи чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат другого з подружжя, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя.

Сімейний кодекс закріплює права подружжя на:

1) материнство і батьківство. Небажання чи нездатність мати дитину може бути причиною для розірвання шлюбу;

2) повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок і уподо­бань;

3) фізичний і духовний розвиток, одержання освіти, прояв своїх здібностей, на створення умов для праці та від­починку;

4) заміну прізвища після реєстрації шлюбу. У цьому разі ОРАЦС видає нове свідоцтво про реєстрацію шлюбу;

5) розподіл між собою обов'язків у родині та спільне рішення питань життя родини на підставі рівності;

6) вільний вибір місця проживання;

7) припинення шлюбних відносин.

Обов’язки подружжя:

1) спільно опікуватися побудовою сімейних відносин на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги;

2) спільно піклуватися про матеріальне забезпеч сім'ї;

3) вагітній дружині мають бути створені умови для збереження її здоров'я і народження здорової дитини: дружині-матері — умови для поєднання материнства та здійсненням нею інших прав і обов'язків.

Дружина, чоловік повинні матеріально підтримувати один одно­го. Право на утримання (аліменти) має той із подружжя, який є не­працездатним, потребує матеріальної допомоги за умови, що дру­гий із подружжя може надавати матеріальну допомогу.

Розірвання шлюбу не припиняє права особи на утримання, яке ви­никло у неї (нього) за час шлюбу. Після розірвання шлюбу особа має пра­во на утримання, якщо вона стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом 1 року від дня розірвання шлюбу і потребує матеріальної допомоги і якщо її колишній чоловік, колишня дру­жина може надавати матеріальну допомогу.

Право одного з подружжя на утримання, а також право на утримання, яке особа має після розірвання шлюбу, припиняється у разі поновлення його працездатності, а також реєстрації з ним повторного шлюбу.

Дружина, чоловік взаємно зобов’язані брати участь у витратах, пов'язаних із хворобою або каліцтвом другого з подружжя. Якщо жінка та чоловік, які не перебувають у шлюбі між собою, тривалий час проживали однією сім'єю, то той із них, хто став непрацездатним під час спільного проживання, має право на утримання.

Не має права на одержання аліментів чоловік або дру­жина, чия поведінка в шлюбі була негідною або він (вона) став непрацездатним у зв'язку зі скоєнням ним навмисного злочину.

 

3. У теорії сімейного права під припиненням шлюбу розуміється зумовлене настанням певних юридичних фактів припинення на майбутнє правовідносин, що виникли між подружжям з юридично оформленого шлюбу.

Згідно зі ст. 104 СК шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим чи внаслідок розірвання шлюбу. Це вичерпний перелік підстав припинення останнього.

Право та дієздатність особи припиняються з настанням її смерті — певного юридичного факту, який підтверджується довідкою закладу охорони здоров'я або показаннями свідків. При цьому реєстрація припинення шлюбу в органі РАЦСу не потрібна, реєструється лише сам факт смерті.

Порядок та умови оголошення фізичної особи померлою визначаються цивільним законодавством. Відповідно до ст. 46 ЦК особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, — протягом шести місяців.

Питання про оголошення особи померлою вирішується судом за місцем проживання заявника. Юридичні наслідки судового рішення прирівнюються до тих же наслідків, що настають у разі смерті особи. З моменту винесення судом рішення про оголошення особи померлою шлюб з нею вважається припиненим.

Якщо ж особа, яка була оголошена померлою, з'явилася і відповідне рішення суду скасоване відповідно до ч. 1 ст. 48 ЦК, її шлюб з іншою особою поновлюється за умови, що ніхто з них не перебуває у повторному шлюбі (ст. 118 СК). При цьому жодних заяв про поновлення шлюбу не потрібно.

Щодо розірвання шлюбу – Сімейний кодекс передбачає такі випадки розірвання шлюбу безпосередньо органом РАЦСу:

1) за заявою чоловіка і дружини, які не мають дітей (ч. 1 ст. 106).

2) за заявою одного з подружжя, якщо другий з них визнаний безвісно відсутнім, недієздатним, засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки.

До компетенції органу РАЦСу не належить вирішення спорів, що виникають між подружжям у зв'язку з розірванням шлюбу. Так, згідно з ч. З ст. 106 СК шлюб розривається незалежно від наявності між дружиною та чоловіком майнового спору (щодо набутого за час шлюбу майна, надання утримання тощо). Будь-який майновий спір має вирішуватися у судовому порядку.

Шлюб розривається у судовому порядку, якщо один із подружжя, які не мають дітей, не дає згоди на це або коли дружина і чоловік мають спільних неповнолітніх дітей. Судом мають також розглядатися справи про розірвання шлюбу, якщо один із подружжя, заявляючи про свою згоду на розлучення, ухиляється від розірвання шлюбу в органі РАЦСу, тобто відмовляється подати до нього спільну заяву, не з'являється для реєстрації розлучення, а також якщо місце проживання одного з подружжя невідоме.

Правові наслідки розірвання шлюбу дістають вияв у припиненні особистих і майнових прав колишнього подружжя. Причому одні права припиняються відразу після розлучення, а інші можуть бути збережені або за бажанням одного з подружжя (наприклад, право на вибір прізвища), або в силу прямого припису закону. Так, відповідно до ч. 2 ст. 76 СК непрацездатна особа, яка потребує матеріальної допомоги, зберігає право на одержання утримання від колишнього чоловіка, колишньої дружини, якщо вона стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розлучення.

Після розірвання шлюбу припиняються й права, передбачені іншими галузями права, зокрема право на одержання одним із колишнього подружжя спадщини після смерті другого з них, право на пенсійне забезпечення у зв'язку з втратою годувальника тощо. Однак розірвання шлюбу, яке припиняє правовідносини між подружжям, не призводить до припинення правовідносин між батьками й дітьми.

 

Модуль 1.

Тема: Загальне вчення про державу.

План



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.238.250.105 (0.023 с.)