Становлення і розвиток спадкування на українських землях

У первіснообщин­ному суспільстві не було єдиного порядку успадкування. Оскільки нерухомим майном, у тому числі землею і житловими будівлями володіла спільно вся громада, а згодом, моногамна сім’я. На завершальному етапі патріархату пат­ріархальна сім'я поступово розпадалася на індивідуальні сім'ї, які стали основним еко­номічним осередком суспільства. Тоді ж виникає інститут спадкуваня за заповітом [1, с. 736].

Першими актами законодавства Київської Русі, що закріплювали норми спадкового права були договори з Візантією. Одни з перших був договір князя Олегя 911 р. Він включав в себе положення про спадкування, закріпивши можлтвість для русів, що знаходились на службі у візантійського імператора розпоряджатися належним їм майном після смерті. У цьому договорі визначалачь можливість спадкування я к за законом, так і за заповітом.

Найважливішою пам'яткою ХVІ ст. були Литовські статути 1529, 1566 та 1588 р. [2, 161]. Норми, що регулювали спадкові відносини були закріплені в четвертому розділі статутум 1529 р. [3, с.195-205]. Як зазначав А.Й. Рогожин, питання, пов'язані з успадкуван­ням майна, отримали у Литовських статутах "досить ретельну правову регламентацію", внаслідок чого "спадкове право виділилося у са­мостійний правовий інститут" [4, с.162]. Товарообіг землі допускався тільки в середо­вищі панівної верстви. До об'єктів нерухомого майна на­лежали маєтки, орні землі, ліси, озера то­що. Власник купленого земельного воло­діння мав право розпорядження ним. Власник спадкового і вислуженого майна мав право продавати, мі­няти, відчужувати, дарувати лише третину такого майна. [3, с.239].

Входження України до складу Російської імперії у ХVІІ ст. зумовило поширення на її землі російського законодавства. Указом Петра І «Про спадкування маєтків» 1714 р. Обєднавши єдиним терміном «нерухомість» вотчини і помістя, указом був встановлений порядок переходу майна лише до одного з синів, у тому числі і за заповітом. в 1731 р. цей указ був скасований Анною Іоанівною. За Катерини ІІ було встановлено, що спадкодавець має право заповідати своє родове нерухо­ме майно лише спадкоємцям по закону, а інше набуте майно – будь-яким особам. Робота з кодифікації цивільного законодавства призвела до прийняття 19.01.1883 р. на засіданні Державної Ради був прийнятий Звід законів, том Х яких складали Цивільні закони, я якому містилися норми спадкового права.

Після Жовтневої революції в Україні Рада Народних Комісарів ви­дала два декрети про скасування спадкуван­ня: від 11.03.1919 р. та - від 21.03.1919 р. За своїм змістом вони аналогічні декрету ВЦВК від 27.04.1918 р. У ст. 1 декрету від 11.03.1919 р. оголошувалося, що право спадкування як за законом, так і за за­повітом на все майно, яке знаходиться на те­риторії УРСР незалежно від громадянства спадкоємців, скасовується, проте у примітці до цієї статті було зазначено, що дія статті не поширюється на випадки, коли все спадкове майно не перевищує 10 000 карбо­ванців золотом. Аналізучи зазначені декрети деякі вчені, у тому числі і О. Нелін роблять висновок, що у них під «спадкуванням» законо­давець розумів не пе­рехід права власності на майно спадкодавця спадкоємцям, а перехід права на користування окремого майна нужденним спадкоємцям, так як згідно з ст. 3 декрету шо майно, яке за­лишилося після смерті його власників, пере­ходить у власність УРСР».

В УРСР перший Цивільний кодекс був прийнятий постановою ВУЦВК від 16.12.1922 р. і введений у дію з 01.02.1923 р. Чет­вертий розділ кодексу регулював спадкове право. Спадкове право, яке дістало закріплення у першій кодифікації, було, по суті, реформо­ваною спадковою системою російського ца­ризму. [5, 32] Спадкування припускалося у межах установленого максимуму (10 тис крб. золо­том після відрахування всіх боргів померло­го) (ст. 416 ЦК 1922 p.). Вже у ст. 10 нової Конституції СРСР 1936 р. зазначалося, що: «Право особистої власності громадян на на житловий будинок і підсобне господарство, рівно як і право спадкування особистої власності громадян, охороняється законом».

Важливим етапом у розвитку спадкового права 60-х років було затвердження ВР СРСР Основ цивільного законодавства СРСР і союзних республік та розроблення відповідно до них нового Цивільного кодексу УРСР, який набрав чинності 01.01.1964 р. Спадковому праву у ЦК УРСР були присвячені статті 524-564. Істотні зміни відбулися в порядку прийняття спадщини. [6, 46] У ЦК УРСР 1963 p. передбачався єдиний порядок прийняття спадщини всіма спадкоємцями шляхом подачі заяви в нотаріальну контору про прийняття спадщини за місцем її від­криття або фактичного вступу у во­лодіння спадковим майном.

Література

1. Право власності в Україні / О. В. Дзера, Н. С. Кузнєцова, О. А. Підопригора та ін.; За ред. О. В. Дзе­ри, Н. С. Кузнєцової. – К., Юрінком Інтер, 2000. – 816 с.

2. Нелін О.І. До питання спадкового права за статутом великого князівства литовського 1529 року// Право і безпека.- Харків, 2005.- С. 160-163.

3. Статути Великого князівства Литовського: У 3-х томах. -Т.З. Статут Великого князівства Литовського 1588 року: У 2-х кн. -Кн.1 / За ред. С. Ківалова, П. Музиченька, А.Панькова. -Одеса: Юридична література, 2002. - 464 с.

4. Історія держави і права України. -У 2-х ч. -Ч.1 /А.Й. Рогожин. М.М. Страхов, В.Д. Гончаренко та ін.; За ред. А.Й. Рогожина. -К.: Ін Юре, 1996. -368 с.

5. Нелін О.І. Спадкове право УРСР за Цивільним кодексом 1922 р. // Підприємництво, господарство і право.- К., 2008.- С. 32-35

6. Нелін О.І. Спадкове право УРСР за Цивільним кодексом 1963 р. // Підприємництво, господарство і право.- К., 2008.- С. 44-47.

 

Вельможко Олександра

студентка IV курсу юридичного факультету ЗНУ

Наук. кер.: к. ю. н., доцент Лютіков П.С.

 

ЗЛОВЖИВАННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНИМИ ПРАВАМИ

У ГОСПОДАРСЬКОМУ ПРОЦЕСІ

Згідно Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною 17 липня 1997 року, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Незважаючи на те, що з часу ратифікації конвенції пройшло більше десяти років основні норми внутрішньодержавного процесуального законодавства ще не приведено у стан, який міг би забезпечити стабільну реалізацію цих гарантій. Господарським процесуальним законодавством учасникам процесу надається велика кількість прав задля реалізації основних засад здійснення судочинства, також на учасників покладається обов’язок користуватись наданими їм правами добросовісно. Так Господарський процесуальний кодекс України закріплює що сторони зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи [1]. Але у дійсності однією з важливих проблем здійснення господарського судочинства в Україні є відсутність механізму який би заважав недобросовісному використанню процесуальних прав, зловживанню ними.

Проблема зловживання процесуальними правами не є новою і досліджувалась вітчизняними науковцями ще з часів дореволюційної Росії. У різні часи розробкою цієї проблеми займались Є. Васьковський, В. Грибанов, А. Юдін, А. Єрмаков. Серед українських правознавців дослідженням зловживання процесуальними правами, саме в господарському процесі, займались С. Андрощук, Д. Ігнатов, А. Смітюх, Є. Ткаченко.

У Господарському процесуальному законодавстві України поняття „зловживання процесуальним правом” не розкривається, крім того навіть більш-менш чіткого визначення „добросовісності” не містить ні господарське процесуальне законодавство, ні практика. По суті зловживання процесуальними правами полягає у використанні процесуальних інститутів не за їх прямим призначенням, право використовується недобросовісним учасником процесу не для досягнення тієї мети, яку законодавець передбачав, надаючи це право. Результатом зловживання процесуальним правом є створення учасником процесу несприятливої ситуації для свого процесуального супротивника. Такою ситуацією може бути затягування судового розгляду, несення незапланованих матеріальних витрат процесуальним супротивником, ускладнення підготовки процесуального супротивника до обґрунтування своїх заперечень та збирання доказів, неможливість здійснення господарських операцій та навіть банкрутство опонента.

Прикладами використання процесуальних інститутів не за прямим призначенням є: подання необґрунтованого (фіктивного, удаваного) позову, заява про вжиття запобіжних заходів за необґрунтованим позовом, зміна позовних вимог для ускладнення судового розгляду, одночасне подання позовів що створюють однорідні процесуальні ситуації, недобросовісні заяви та клопотання (зокрема заяви про відвід судді), неявка сторони на судове засідання з метою відкладення часу ухвалення судом рішення по справі, зловживання правом на оскарження (оскарження процедурних ухвал) з метою затягування розгляду справи та інші. Виходячи з практики розгляду господарських спорів, що склалася, варіанти недобросовісного використання процесуальних прав, наданих учасникам процесу обмежуються лише фантазією та вправністю юриста.

Аналізуючи специфіку зловживання процесуальним правом, як правового явища, можна зробити висновок що його характерними рисами є: вчинення його управомоченою особою, вчинення дії яка прямо не порушує закон, використання процесуального права не з метою, передбаченою законодавцем, можливість вчинення на будь-якій стадії процесу, несприятливі наслідки для добросовісних учасників процесу. Виходячи з цього, найбільш влучним визначенням дефіниції „зловживання процесуальним правом” є визначення наведене російським правником Я. Грелем який визначає зловживання процесуальним правом як неприпустиме здійснення права, що звернено проти правильного, своєчасного розгляду і вирішення справи, рівноправності сторін, або веде до вкрай несправедливих результатів для противної сторони [2, c. 10]. В юридичній літературі зустрічається поділ зловживань процесуальними правами на кілька великих груп: зловживання процедурою вирішення спору як такою та зловживання окремими процесуальними правами. Окрім того зловживання процесуальними правами доцільним було класифікувати на групи в залежності від наслідків які вони створюють, сфери дії зловживання, стадії процесу на якій воно застосовується.

Зловживання процесуальними правами набувають все більшого розповсюдження у здійсненні судочинства в Україні, деякі автори, зокрема А. Забродський, характеризують зловживання правом, як одну з загальних тенденцій процесу. Недобросовісність використання процесуальних прав шкодить як добросовісним учасникам конкретної справи, так і судочинству в цілому. Тому нагальним питанням є створення механізму який би забезпечував протидію зловживанням та забезпечував би добросовісним учасникам господарського процесу реалізацію їх права на справедливий розгляд справи продовж розумного строку.

Література

1. Господарський процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 6. - Ст.56

2. Грель Я. В. Злоупотребление сторон процессуальными правами в гражданском и арбитражном процессе: автореф. дис. на соискание канд. юрид. наук./ Я. В.Грель. – Новосибирск, 2006. – 207 с.

 

Віхляєв Михайло

аспірант І року навчання юридичного факультету ЗНУ

Наук. кер.: д. ю. н., професор Коломоєць Т.О.