ТЕОРІЯ РЕГІОНАЛЬНИХ РУХІВ У ПРАЦЯХ M. KІТІНГА 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

ТЕОРІЯ РЕГІОНАЛЬНИХ РУХІВ У ПРАЦЯХ M. KІТІНГА



Одним з сучасних політичних явищ є розповсюдження регіональних рухів і партій. Однак зазначений феномен притаманний не лише сучасності. У різних формах регіоналізм проявляв себе в ХІХ і на початку ХХ ст. Під регіональними рухом (чи регіоналізмом) ми розуміємо такий політичний рух, що ставить своєю метою реорганізацію існуючої владної структури з метою надання більшої самостійності регіону.

На сьогодні існує кілька класифікацій регіональних рухів. Одна з сучасних класифікацій регіоналізму розроблена доктором філософії М. Кітінгом (1950 р. н.). У 1988–1999 рр. дослідник працював професором політичних наук Університету Західного Онтаріо (Канада), а в 2000–2010 рр. обіймав посаду професора регіональних досліджень Європейського університетського інституту (Флоренція, Італія), а також професора політики Університету Ебєрдіна (Великобританія). М. Кітінг бере участь у роботі з координації взаємодії між вченими і практиками у галузі державної політики в Шотландії, є радником місцевих органів влади Шотландії, Канади, а також Єврокомісії з питань державної політики, федералізму, управління національними конфліктами. Як дослідник і викладач, М. Кітінг працював у навчальних і наукових закладах Великобританії, США, Канади, Італії, Франції, Іспанії, Норвегії та Австралії.

Доктор філософії М. Кітінг запропонував розрізняти низхідний і висхідний види регіоналізму. Поняття низхідного регіоналізму тотожно регіоналізації. Під регіоналізацію розуміється делегування центром повноважень регіональним органам влади. Висхідний регіоналізм – це політичний рух, що виникає на периферії і спрямований на отримання важелів управління і контролю в межах конкретного регіону [1, 48,50].

Дослідник виявив кілька джерел появи регіоналізму, що дозволило пізніше розробити класифікацію регіональних рухів. По-перше, джерелом появи регіоналізму слугує потреба сучасної держави, яка впроваджує регіональний рівень управління для покращення фізичного і економічного планування. По-друге, регіоналізм проявляється у так званій «регіональній політиці», тобто у регулюванні розвитку регіонів, що базується на необхідності територіальної рівності. Метою такої політики є укріплення єдності держави. По-третє, джерелом регіоналізму можуть бути внутрішні культурні й економічні потреби регіону. На думку М. Кітінга, у деяких випадках регіональний рух виступає як протест щодо наслідків сучасного капіталізму, що призводять до занепаду регіональної економіки. Подібні рухи можуть бути як консервативними, так і модернізаційними. Регіональні рухи під впливом місцевого успіху можуть розвинути власну філософію модернізації і розвитку, яка може бути паралельною чи протилежною загальнодержавному напрямкові розвитку. Четвертим фактором появи регіонального руху є вимоги автономії [2, 1–3].

М. Кітінг визначив шість ідеальних типів висхідного регіоналізму як політичного руху. По-перше, консервативний регіоналізм, сутність якого полягала в опорі модернізації, що втілювалася в етнічно однорідних і світських державах. У ХІХ ст. подібна форма регіоналізму мала реакційний і ворожий прогресу характер. Ще однією формою регіонального руху є «буржуазний регіоналізм», який асоціюється з індустрійно і економічно розвиненими регіонами. У таких регіонах енергійна буржуазія намагається звільнитися від перешкод застарілого ладу чи шукає сучасні управлінські форми, які сприяють промисловому розвитку. Третій тип модернізаційного регіоналізму – технократичний, деполітизований і найменш пов’язаний з класовими інтересами. Це рух, учасники якого спираються на ідею регіону як низки технічних управлінських проблем і зовнішньо деполітизованих інституцій, де провідну роль відіграють технічні експерти і професійні вигоди. Сутність четвертого типу регіоналізму – прогресивного – полягає у захисті ідей прогресу, демократії, реформування держави і рівності. Інший тип руху, правий популістський регіоналізм, спрямований проти централізації держави, фінансового вирівнювання на користь бідніших регіонів, а також проти іммігрантів, які можуть бути як іноземцями, так і вихідцями з інших регіонів держави. Шоста форма регіонального руху, сепаратистська, існує серед історичних націй в межах найстаріших європейських країн. Центрами такого регіоналізму є Північна Ірландія та Шотландія у Великобританії, Країна Басків в Іспанії тощо [3, 571,572].

Отже, за характером і джерелами походження М. Кітінг визначає шість типів регіоналізму – консервативний, буржуазний, технократичний, прогресивний, популістський і сепаратистський. Якщо брати за основу теорію регіональних рухів М. Кітінга, спроби створення Південно-руської республіки, діяльність низки економічних організацій Півдня Росії несуть на собі риси буржуазного регіоналізму. На чолі даного руху стояла територіальна буржуазія, яка прагнула звільнитися від стримуючого економічний розвиток регіону впливу центру.

Література

1. Калитчак Р. Г. Регіоналізм в європейських інтеграційних процесах / Р.Г. Калитчак. – К., 2007. – 303 с.

2. Regions in the European Community / Ed. by M. Keating and B. Jones. – Oxford, 1985. – 250 p.

3. Keating M. Is there a regional level of government in Europe? / M. Keating // Regions and regionalism in Europe / edited by M. Keating. – Oxford, 2004. – P. 568–589.

 

Носик Максим

аспірант історичного факультету ЗНУ

Наук. кер.: к. і. н., доцент Ткаченко В.Г.

 

ЗАГАЛЬНІ ТЕНДЕНЦІЇ ПРОЦЕСУ БЮРОКРАТИЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОГО АПАРАТУ РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ (1920 − ПОЧАТКУ 1930-х рр.)

Відразу ж після встановлення в межах України влади більшовиків було створено розгалужену систему державних органів управління. В рамках держапарату Української СРР виник новий соціальний феномен − радянське чиновництво, котре, у відповідності з ідеями В.І. Леніна, мало “народно-пролетарське” походження. До характерних рис адміністративного радянського апарату належали: малоосвіченість держслужбовців, відсутність кваліфікації і досвіду управлінської роботи, а також превалювання у радянських посадовців особистих інтересів над загальними. Це, в свою чергу, суттєво впливало на стан документообігу, звітності, ефективності роботи, взаємовідносин різноманітних державних гілок влади та окремих установ.

Такого роду “викривлення” у роботі управлінського апарату призвели до розгортання процесу бюрократизації держапарату Радянської України і виникнення нового соціального, політичного та історичного феномену, котрим в негативному сенсі позначають всіх або деяких державних службовців – “бюрократії”.

Загалом же термін “бюрократія” (від фр. bureau – бюро, канцелярія і грец. кratos – панування, влада) означає структуру організації, для якої характерні: чітка управлінська ієрархія, правила і стандарти, показники оцінки роботи, принципи найму, що ґрунтуються на компетенції працівника. Необхідно також зауважити, що під словом “бюрократія” найчастіше розуміють той напрям, який приймає державне управління в країнах, де всі справи зосереджені в руках органів центральної партійної чи урядової влади, діючих за розпорядженням вищого керівництва, найкращим прикладом чого є насамперед Українська СРР 1920 − поч. 1930-х рр.

Нормальному раціональному функціонуванню держапарату Радянської України постійно загрожувало його невпинне зростання. Підтвердженням того стало стрімке зростання чисельності держслужбовців. Якщо у 1917 р. в державних установах Російської імперії працювало близько 1 млн. чиновників, то у 1921 р. тільки в межах Радянської Росії, України та Білорусії їх було вже більше 2,5 млн., у 1928 р. − 4 млн. Зростання радянського бюрократичного апарату простежується і за таким показником, як відношення кількості чиновників до кількості населення. Отже, якщо у 1913 р. на 1 тис. мешканців припадало 6 царських чиновників, то у 1920 р. − 13. Зростання продовжувалося і надалі. 1922 р. на 1 тис. громадян припадало 52 держслужбовців, у 1924 р. − 122 (на селі − 60), а у 1928 р. − 130 (на селі − 69). Лише у Харкові на 10 тис. мешканців припадало 213 державних посадовців.

Вище українське партійно-радянське керівництво намагалося долати радянську бюрократію разом з Робітничо-селянською інспекцією, яка займалася безпосередньою цією боротьбою. Було розроблено перелік специфічних показників, за якими державний службовець визначався як бюрократ, що фактично означало − ворог народу. До діянь, котрі мали протиправний характер і в подальшому підлягали судово-слідчому переслідуванню, належали 4 категорії посадових злочинів: 1) неправомірне використання службового становища (безгосподарність, злочинна халатність, нехлюйство та відсутність розпорядливості, посадова бездіяльність, зневажливе ставлення до громадян і відсутність відповідних службових дій, халатність, хабарництво, посадова тяганина (затягування у розгляді і вирішенні справ), пияцтво на робочому місці та видача офіційних документів стороннім особам); 2) використання коштів не за призначенням (наприклад, незаконне привласнення державних коштів або позапланове витрачання державних коштів); 3) неправильне використання майна та реманенту (неправомірне та позапланове витрачання народного майна, недоїмки підзвітного майна і обладнання, незаконні реквізиції харчових продуктів на селі і їх використання без всілякого обліку, недбале ставлення та використання майна й обладнання); 4) порушення документообігу та ведення офіційної документації (відсутність документального нагляду та контролю з боку вищих посадових осіб над нижчими, хаотичне ведення офіційної документації, а також підробка офіційної документації).

Таким чином, бюрократизація державно-радянського управлінського апарату УСРР протягом 1920 − поч. 1930-х рр. проявилася, по-перше, у відсутності точно визначених функцій установ, їх структурних одиниць і кожного працівника апарату зокрема; по-друге, у постійному збільшенні різноманітних спеціалізованих комісій, нарад тощо; по-третє, у відсутності досвіду та врахування результатів виконання місцевими органами постанов центральних органів влади; по-четверте, у незадовільному веденні посадовими особами офіційного діловодства. Все це було викликано низьким освітньо-професійним рівнем керівних кадрів органів державного апарату, що безпосередньо проявлялося у незацікавленості держслужбовців з дореволюційним стажем управлінської роботи в успіхах радянської влади, а також у бездарності й повній бюрократизації нових, молодих робітничо-селянських неосвічених державних посадовців, що були дуже низькокваліфікованими. До того державний апарат був повністю злитий з управлінським апаратом КП(б)У, котрий через це також потрапив під вплив процесу загальної бюрократизації, яка за сталінських часів досягла свого апогею і стала невід’ємною складовою частиною тоталітарного режиму.

 

Овчаренко Дмитро

аспірант історичного факультету ЗНУ

Наук. кер.: д. і. н., професор Турченко Г.Ф.

 





Последнее изменение этой страницы: 2016-06-29; просмотров: 116; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.91.92.194 (0.015 с.)