Національна ідея: сутність і зміст поняття

Національна ідея представляє собою уявлення певної нації про те, яке місце вона займає в соціальній реальності, усвідомлення свого історичного минулого і формулювання адекватної дійсності мети існування на основі аналізу минулого і теперішнього стану нації.

Таке усвідомлення за своєю природою завжди є ідеальною категорією, можливо саме тому деякі дослідники ототожнюють поняття “національної ідеї” з “національною свідомістю”, “національною самосвідомістю” та “менталітетом”. Розмежовує ці поняття Кресіна І., говорячи, що “національна свідомість має різні рівні функціонування… У буденній свідомості віддзеркалюються як усталені, відносно стійкі звичаї, ментальні пріоритети і настанови… Теоретичний рівень національної свідомості – це науково обґрунтовані чи мистецьки осмисленні ідей, концепції, програми. Світоглядні орієнтації, що характеризують науковий потенціал нації, її здатність на основі рефлексії до само опанування і самоствердження… саме на теоретичному рівні формується і обґрунтовується національна ідея, національний ідеал” [1, с. 12]. Виходячи зі сказаного, можна зробити висновок, що поняття “національна ідея”, “національна свідомість”, “національна самосвідомість” та “менталітет” співвідносяться так: менталітет є першим, буденним рівнем національної свідомості, на другому її рівні формується національна ідея, яка своїм підґрунтям має сформовану національну самосвідомість.

Визначення структури національної ідеї через зв’язок з державою дозволяє в умовах сьогоденної глобалізації суспільного життя уникнути асоціювання національної ідеї з окремим етносом, який є домінуючим на території тієї чи іншої держави. На необхідність трактування національної ідеї в межах держави вказує Лінц Х. та Степан А. [2, с. 26].

Звісно, що в таких умовах існування національна ідея вже не має і не може мати суто “національних” або етнокультурних характеристик, вона повинна пристосовуватись до умов глобалізації та розвитку націй-держав у сучасні багатонаціональні держави, де вирішальну роль ідентичності відіграє не факт національної приналежності, а факт громадянства.

Історична компонента національної ідеї, яка, на нашу думку, містить у собі усвідомлення історичного минулого нації, особливості історичного розвитку національної держави, історичний досвід і висновки з нього, ставлення нації до певної релігії, мовну приналежність, особливості національного характеру, який складався історично, дозволяє зберегти нації в умовах трансформації суспільства свої історичні коріння, історичне підґрунтя та проектувати майбутній стан нації, заснований на певній традиції.

Наступна компонента, яку ми виокремлюємо в структурі національної ідеї – це компонента, яка відповідає за уявлення певної нації про те, яке місце вона займає в об’єктивній реальності. На нашу думку, цю компоненту можна назвати презентаційною, бо вона презентує націю серед інших націй в сучасному світі. Природно, що дана компонента є такою, яка здатна найбільше змінюватись, до того ж саме в межах цієї компоненти формуються засади для майбутнього розвитку нації, які можуть мати вигляд програм, доктрин, стратегій, планів.

Звісно, що окрім національно-історичної та презентаційної компоненти, національна ідея має містити в собі й компоненту, яка відповідає за формулювання мети існування нації в силу свого стратегічної спрямованості та визначення місця нації в світі в майбутньому. Таким чином, футуристична компонента національної ідеї складається з національних інтересів, як рушійної сили історії та національного ідеалу, як мислимого зразка досконалості національного буття. Хоча ці елементи і спрямовані в майбутнє, вони мають своїм підґрунтям історичну основу та формуються у залежності від сучасного стану нації, тобто у залежності і від презентаційної компоненти.

Відношення між цими трьома компонентами національної ідеї можна відобразити наступним чином: історична компонента є підґрунтям для двох наступних компонент і містить в собі головні особливості національної ідеї, надає векторного напрямку національній ідеї; презентаційна компонента, ґрунтуючись на історичній компоненті, виявляє і формує основні напрямки майбутнього розвитку, пов’язує минуле з майбутнім, корегує вектор розвитку, який вже закладений в історичній компоненті, вирішуючи сьогоденні проблеми нації; і, нарешті, футуристична компонента, включаючи в себе елементи історичної та презентаційної компоненти, завершує векторний напрямок досягненням національного ідеалу. Динамізм національної ідеї якраз і виявляється в динаміці зміни не тільки елементів національної ідеї, але і в динаміці переходу елементів з однієї компоненти в іншу.

Література

1. Кресіна І. Національна свідомість: сутність, основні складові та рівні функціонування // Нова політика. Науково-публіцистичний журнал. – 1998. – №3. – С. 12 – 14.

2. Линц Х., Степан А. “Государственность”, национализм и демократизация // Полис. – 1997. - №5. – С. 9 – 30.

Коваленко Антон

студент ІІІ курсу факультету соціології та управління ЗНУ

Наук. кер.: к. і. н., доцент Цокур Є.Г.

 

ДО ПИТАННЯ ПРО ВЗАЄМОДІЮ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ ТАСУСПІЛЬСТВА

Політична сфера, як відомо посідає одне з центральних місць в житті суспільства. Народжуючи та регулюючи процеси, пов’язані з владними відносинами, вона здійснює управління суспільним життям та допомагає суспільству відповідати на вимоги сучасності. В період кризи та нестабільності актуальність взаємодії суспільства та політичної системи загострюється, адже саме політична система має формулювати рішення та шляхи розв’язання актуальних гострих проблем та втілювати прийняті рішення в реальність.

Отже, політична система в суспільстві регулює всі відносини, що пов’язані з функціонуванням та впливом на владу, в її рамках відбувається прийняття рішень та управління суспільством. Суспільство по відношенню до політичної системи є тим зовнішнім середовищем, яке безпосередньо чи опосередковано впливає на систему та формує певні вимоги та потреби. Відповідно, взаємодія системи та зовнішнього середовища відбувається за формою зворотного зв’язку, в рамках якої суспільство формує вимоги до системи, на які вона має реагувати та застосовувати відповідні дії. Для подібного аналізу доцільно застосувати політичну систему в розумінні Істона, який визначав, що політична система має вхід та вихід, на яких і відбувається основна взаємодія системи з середовищем.

На вході політична система отримує два види імпульсів – вимога та підтримка. Суспільство потребує прийняття та реалізації певних конкретних рішень чи вирішення проблем, про що подається імпульс політичній системі. Разом з вимогами подається і певний ліміт довіри, який може залежати від результатів, які отримуються на виході системи. На виході, у свою чергу, система представляє суспільству конкретні рішення (накази, закони, програми тощо). Якщо прийняті рішення задовольняють населення, то на вході в наступному етапі циклу підтримка буде на більш високому рівні. В разі неприйнятних рішень може виникати політична криза чи проблема легітимності влади.

На сьогоднішній день для України такі проблеми є доволі актуальними, як криза легітимності та політична криза, що триває вже декілька років. Якщо розглянути політичну систему, як сукупність функціональної, інституціональної, комунікативної, регулятивної та культурної підсистем, то варто зазначити, що проблема ефективності функціонування самої системи багато в чому може залежати від розвитку та функціонування її окремих елементів. Для України основними є проблеми не стільки формальних інститутів чи норм (тобто інституціональної та регулятивної підсистем), скільки в неформальних зв’язках та політичній культурі. Правові норми, незважаючи на їх неповну адекватність вимогам часу, прописані, але багато в чому нівелюються в поведінці політичних суб’єктів. Політичні інститути також функціонують, приймаються рішення в межах їх компетенції, кадрове забезпечення також присутнє. Це вказує на те, що дані підсистеми хоч і не в повні й мірі здатні виконувати власні функції та завдання, але функціонування відбувається.

Що ж стосується більш неформальних складових політичної системи, то їх відсутність чи неналежний рівень розвитку створює великі проблеми для розвитку не лише системи, але і держави загалом. Якщо розглядати групи тиску та політичні партії, що представляють переважно їх інтереси як політичні інститути, які складають основу взаємодії суспільства та політичної системи, то варто зазначити, що через відсутність адекватного діалогу між різними політичними суб’єктами приймаються невиважені політичні рішення, які поглиблюють кризу не лише у внутрішньополітичній дійсності, але і у зовнішніх відносинах України. Значно ускладнюють процес прийняття рішень та впровадження реформ в життя відсутність сформованих спільних для всіх груп тиску та груп інтересів. Відсутність таких норм вказує на неможливість прийняття спільної програми дій та єдиного бачення розвитку країни та суспільства, прийняття рішень, прийнятних для населення та необхідних для отримання достатнього рівня легітимності. На основі різних стратегічних бачень розвитку країни значно складніше і виконувати функцію інтеграції суспільства, яка покладена також на політичну систему.

Отже, політична криза та низький рівень легітимності влади в більшій мірі присутні не стільки через низький рівень формальних інститутів, норм, правил в межах політичної системи, скільки через недостатній розвиток неформальних ознак, які мають бути присутні в політичній системі для її ефективного функціонування. Безумовно, прихід нової політичної еліти, що після Президентських виборів змогла сформувати власну більшість в усіх органах центральної влади, отримує певний кредит довіри від населення та рівень підтримки перших кроків нової влади буде доволі високим. Але залишається актуальною проблема відсутності належної комунікації з опозиційними силами, які позбавлені впливу на процес прийняття політичних рішень. А це вказує на подальше поглиблення проблем, що виникли в період політичної кризи в Україні

Отже, варто відзначити, що основна причина політичної нестабільності в Україні лежать в площині неформальних ознак та підсистем політичної системи, та подолання проблем також неможлива через проведення реформування формальних інституцій чи правових норм. Необхідно здійснювати максимально можливі заходи налагодження комунікації між різними групами інтересів, що присутні в політичній системі та формування спільних цінностей.

 

Козленко Аліна

студентка IV курсу факультету соціології та управління ЗНУ

Наук. кер.: к. соц. н., доцент Гугнін Е.А.