Роль національної ментальності у житті суспільства

Під ментальністю (менталітетом) розуміють стійкі структури глибинного рівня колективної та індивідуальної свідомості й під­свідомості, що визначають устремління, нахили, орієнтири лю­дей, у яких виявляються національний характер, загальновизна­ні цінності, суспільна психологія. Ментальність означає дещо спільне, що лежить в основі свідомого і підсвідомого, логічного та емоційного, тобто вона є глибинним джерелом мислення, іде­ології та віри, почуттів та емоцій.

Як правило, ментальність формують такі чинники: геогра­фічне середовище, політичні інститути і соціальні структури сус­пільства, культура, традиції. Характерно, що ментальність — це не винятково пасивний об'єкт, своєрідний наслідок сумарної дії названих чинників. Вона сама є активним фактором суспільного розвитку, надзвичайно важливим і дієвим, але малопомітним, оскільки імпульси, які вона посилає народу чи окремій людині, йдуть з глибин історії, з глибин підсвідомого. Зберігаючи в зако­дованій формі на рівні підсвідомості історичний досвід народу, ментальність ніби знаходиться у будці суфлера. Тобто її присутність на політичній сцені відчувається у поведінці та репліках головних героїв, проте сама вона перебуває у затінку.

Характерні риси та особливості української ментальності зу­мовлені низкою чинників:

1. Геонолітичне становище: між Заходом і Сходом. Саме воно зумовило маргінальність, двоїстість української ментальності. їй притаманне поєднання індивідуалізму, характерного для західної орієнтації, і східної чуттєвості та емоційності.

2. Домінуючий вплив двох головних історичних пластів традн-цінно-побутової культури: землеробського та козацького. Найгли-бинніші пласти української ментальності закладені, безперечно, землеробством, яке з найдавніших часів було заняттям українців як яскраво вираженого автохтонного етносу. Саме воно визна­чило особливості їхнього світобачення, культурні орієнтири та соціальну організацію. Фахівці стверджують, що весь уклад жит­тєдіяльності українців (праця, традиції, культура, мова і менталь­ність) ідеально адаптовані до однієї території (ландшафту), де­терміновані природними циклами і сільськогосподарським ка­лендарем. Закодована на рівні підсвідомості, закріплена в тради­ціях та мові, ця інформація крізь століття дає свої імпульси, зу­мовлюючи такі характерні риси українського національного ха­рактеру, як тонке відчуття гармонії, зважений підхід до вирішен­ня складних справ, працьовитість, миролюбність, ліричне сприй­няття життя, м'який гумор, відчуття господаря та певний індиві­дуалізм (усвідомлення самоцінності власної особистості), розви­нуте почуття справедливості, що спонукає до нескінченних по­шуків правди.

Землеробська культура, залишки матріархату у родинних сто­сунках зумовили активну, пріоритетну роль жінки. Внаслідок цього соціальні та психічні норми, ідеали, система моральних ціннос­тей українців формувалися в координатах землеробської культу­ри під домінуючим впливом жінки, на противагу Західній Євро­пі, де переважав патріархальний тип родин. Активність, яскраво виражені волелюбність і демократизм, пріоритет чоловіка поча­ли фіксуватись і закріплюватися в українській ментальності з по­явою на історичній сцені оригінального етносоціального утво­рення — козацтва.

Отже, для української ментальності характерна двоїстість, яка, з одного боку, базується на поєднанні в ній західних і східних начал, з іншого — на протиставленні двох головних історичних пластів традиційно-побутової культури: землеробського і козаць­кого. Ця двоїстість виявляється у великій амплітуді чуттєвого жит­тя українців: від любові — до ненависті, від ейфорії — до розпа­чу, а також у певній непослідовності дій.

3. Багатовікова відсутність власної держави. Це суттєво де­формувало український національний характер, зумовило гіперболізацію зовнішніх чинників, покладання на них провини за численні свої біди. Тривала відсутність в українського народу власної держави відбилася в національній ментальності як траге­дія людини, яка є фактичним хазяїном землі (в розумінні нави­чок практичного господарювання, органічного злиття з приро­дою та ін.), але через дію зовнішніх сил не може бути вільним господарем. Саме з цього коріння проростають примирення до негативних явищ, терплячість, відсутність здорових амбіцій, дис-танціювання від особистої відповідальності.

4. Тривала роз'єднаність українських земель. Перебування укра­їнських земель у складі Російської, Австро-Угорської імперій, Поль­щі, Румунії, Чехословаччини та інших держав наклали помітний вщбиток на культуру, традиції, побут українців. Саме цей чинник є основною причиною такої болючої риси сучасної української ментальності, як відсутність почуття національної єдності. Нап­риклад, на ментальність галичан суттєво вплинула західноєвро­пейська культура, насамперед австро-німецька та польська. Важ­ливим фактором їхнього життя була греко-католицька церква. На думку багатьох спеціалістів, для жителів Галичини більше ха­рактерні такі риси, як працелюбність, індивідуалізм, вміння гос­подарювати, повага до власності. Крім того, ментальності гали­чан також притаманні певний консерватизм, скерований на уві-ковічнення у незмінному вигляді основних національно-етніч­них цінностей, а також активні прояви національних почуттів, патріотизму.

Що ж стосується населення Центральної, Східної та Півден­ної України, то для них, через певні історичні обставини, голов­ною метою було, як правило, не національне, а соціальне визво­лення. Провідними рисами ментальності в цьому регіоні були такі: колективізм, анархізм, віра в доброго і мудрого правителя, який наведе порядок; порівняно слабшими — прояви національ­них патріотичних почуттів, звичка до копіткої праці.

Отже, слушна думка про те, що нині є всі підстави говорити не тільки про особливості української ментальності в цілому, а й про її своєрідність в різних регіонах України.

5. Цілеспрямоване знищення і денаціоналізація української еліти, конформізм частини її звужували коло генераторів національних філософських ідей, творців самобутньої української культури, по­літичних лідерів та провідників народу. Це, з одного боку, поси­лювало консервативність української ментальності як засобу за­хисту вже набутих національних цінностей від чужих впливів, з іншого — поглиблювало недовіру до власної еліти, яка може за­продатися знову.

6. Нашарування "радянської" ментальності. Тривале перебу­вання українського народу в жорстких рамках тоталітарного сус­пільства лишило свій слід на національному генетичному коді.

Родимі плями тоталітаризму наявні у психології кожної люди­ни, яка вихована за радянської доби. Вчені Національного інсти­туту стратегічних досліджень виділяють такі основні риси "ра­дянської" ментальності: пасивність особи — відсутність волі до поліпшення життя власними силами, що доповнюється фор­мальною активністю, про людське око, напоказ, головне — ство­рити враження, що людина працює, а не працювати на певний результат; комплекс меншовартості — відчуття власної нездат­ності через некомпетентність та непрофесіоналізм, зворотним боком чого є невмотивована амбіційність та хамство; патерна­лізм — перекладання на владу вирішення власних проблем; без­порадність — надія на вирішення проблем ззовні, на чиюсь гу­манітарну допомогу ('Див,: Власюк О., Парахонський Б., Пирожков С. Людський вимір: реалії та перспективи України // Політика і час. — 1995. — № 2. - С. 35.)

В сучасних умовах ментальність продовжує відігравати свою не дуже помітну на перший погляд, але важливу роль. Завдячую­чи особливостям української ментальності (певному консерва­тизму, уповільненості, зваженості), незважаючи на кризовий стан, в державі не відбувається соціального вибуху. Водночас саме ці особливості національного характеру українців є серйозною пе­решкодою на шляху реформ, оскільки вони не дають змоги нада­ти розвиткові країни бажаної динаміки, здійснити прорив на якіс­но новий рівень суспільного життя.

Реформування суспільства — це завжди складний процес, але внаслідок неодноразового його повторення у різних країнах сві­товий досвід вивів своєрідну формулу успіху модернізації: "Син­тез чужих досягнень і власних традицій". На перший погляд, во­на надзвичайно проста, проте саме з неї випливають важливі пра­вила, що забезпечують складну гармонію, органічний резонанс "свого і чужого":

1. Новітні ідеї має відносно легко і безболісно усвідомлювати широкий загал.

2. Новації повинні органічно продовжувати і розвивати віка­ми усталені національні традиції.

3. Черговість і темпи впровадження новацій у власну систему визначаються мірою їхньої вплетеності в мережу віками вироб­лених і закорінених у національній свідомості цінностей.

Отже, ретельне врахування характерних рис та особливос­тей національної ментальності — необхідна умова при розробці як стратегічного плану, так і тактичної лінії реформування сус­пільства. В разі невиконання цієї вимоги надзвичайно реаль­ною стає загроза відчуження народу від процесу соціальних пе­ретворень.