Таласократична сутність української культури

Тепер спробуємо ідентифікувати українську культуру шляхом порівняння її з російською культурою.

Як слушно зазначає видатний російський культуролог академік Д.С. Ліхачов, в російській культурі домінує «хоровоє», комунітарне начало. Це пояснюється природними умовами формування російського етносу: на бідних підзолистих грунтах, в умовах важко прохідних болотистих лісів могли виживати тільки великі об'єд­нання людей — «общини».

Умови формування української культури були прямо проти­лежними: родючі чорноземи з часів прадавньої трипільської аграр­ної культури забезпечували виживання невеликих об'єднань лю­дей, наприклад, хутора, або навіть сім'ї.

Російська культура — це глибинна материкова, або телурокра­тична культура. Саме це й обумовило формування її як замкнутої й ідеократичної.

Тільки стосовно телурократичної культури широкий епічний задум можна розпочатії так, як це робить Гоголь, вдаючись вже в перших словах «Мертвих душ» до, на перший погляд, простої, але з глибоким підтекстом розмови двох російських мужиків про

колесо, яке можливо до Москви і доїде, а до Казані — ні, до Казані не доїде!

В цій невимушено вільній розмові двох російських мужиків із глибин підсвідомості спонтанно майже за Фрейдом проривається характерна риса ментальності телурократичної культури — тяга до величі її винятковості. Геніальність Гоголя проявляється в тому, що все це відбувається «само собою»: ми не відчуваємо тут ні наяв­ності спеціального задуму, ні авторської рефлексії. Гоголь просто схопив і безпосередньо передав глибинну знакову рису телурокра­тичної культури. Та ще й найбільш переконливим чином, бо це стихійно проривається в розмові «мужиков», а не представників вищих і освічених верств суспільства1.

Проте порівняйте у Ф.І. Тютчева: «умом России не понять, аршином общим не измерить, у ней особенная стать, в Россию можно только верить».:

В такій культурі з легкістю розвиваються надмірно гіперболізо­вані ідеократичні витвори на кшталт «царя-батюшки», або — що те ж саме — «отца всех народов», «вождя мирового пролетариата», ідеї «мировой революции» і т.п. В такій культурі в умовах відсутності будь-якого зіткнення-діалогу і конкуренції духовних цінностей самі собою природнім чином формуються риси пасіонарності й месіанства як прояв визначальної для цієї культури тяги до величі і винятковості.

Така культура в решті решт породжує якусь панівну ідею, що керує і направляє. Наприклад: «Москва — третій Рим, четвертому не бывать», або «Москва — колыбель мировой революции» і т.д., і т.п. Ідея комунізму з легкістю була сприйнята в Росії і дала свої жахливо багаті дари-плодн на російській ниві (а з тої ниви і нам пе­репало) саме тому, що ця нива (тобто російська культура) за своїм походженням і за своєю сутністю є ідеократичною і була добре підготовлена для сприйняття такої ідеї. Вражає те, що всі останні події в Росії з 1985 р. і дотепер зовсім не зачепили фундаментальну сутність ідеократичної російської культури і притаманної їй духов­ності. Комуністична тоталітаристська ідеологія і сьогодні зали­шається надто близькою її рідною знаменитій «російській душі»2.

 

Про це свідчить не що-небудь, а нині діюча Програма Комуністичної партії Російської Федерації, в якій безхитрісно записано: «в своїй суті «російська ідея» є ідея глибоко соціалістичною». То ж не дивно, що західні науковці й політологи останнього часу звернулися до обговорення несподіваного і водночас шокуючого питання: «А чи здатна взагалі Росія до трансформації в сучасне ліберально-демократичне громадянське суспільство?».

Концепція російської культури як телурократичної відразу прояс­няє суть цієї проблеми: якщо і здатна, то не раніше ніж після того, як західна таласократична культура вимиє, а краще сказати витра­вить її ідеократичну сутність, як це, скажімо, сталося в історично зовсім недавні часи з німецькою культурою.

Як уже було сказано, притаманна таласократичній культурі си­стема цінностей за природою своєю не може бути чимось завершеним і окостенілім. Навпаки, вона весь час перебуває в поточних змінах.

Зовсім інша річ — ідеократична система. Вона настільки жорст­ко зцементована пануючою ідеологією, що просто не піддається ніякій частковій зміні чи удосконаленню.

Не виключено, що сучасне російське суспільство, остаточно відкинувши комунізм, зможе об'єднатися її сягнути нових успіхів на основі ідеї відродження величі Росії й розбудови її як оновленої світової держави. Але не.будемо сліпо копіювати їх шлях і їх досвід. І перш за все тому, що Україна — це не Росія, а дещо прямо-таки протилежне, і нам взагалі не потрібна ніяка ідеологія. Це відкидання ідеології як головної риси духовності ідеократичного (тобто телуро-кратичного) суспільства аж ніяк не означає виникнення так званого «ідеологічного вакууму», бо насправді в таласократичній культурі ідеологія заміщується цінностями, як це ясно з попередньо наведеної характеристики таласократичної й телурократичної культур.

Для того щоб усвідомити протилежність української культури як таласократичної до російської явно телурократичної, зауважи­мо перш за все, що попри всі наочні зовнішні зв'язки й очевидну зовнішню спорідненість українська культура за своєю генезою і сутністю є первинною і більш давньою. Українська культура з пра­давніх часів формувалася на великому торговому шляху «із варяг в греки», і отже вона із самого початку належить не до телурокра-тичного типу культури, а до таласократичної культури, бо таласократична культура — це культура не тільки морських узбережжь, а й узбережжя великих судноплавних рік, торгових шляхів. Україна здавна вела жваву торгівлю пшеницею ще за часів Геродота з дав­ньогрецькими містами-колоніями Північного Причорномор'я і з самою Грецією. Так, в скіфські часи Україна щорічно продавала в міста-поліси Прішонтиди щонайменше сто тисяч пудів зерна.

Порівняння української і російської культури аж ніяк не слід тлумачити в аспекті того, яка культура краща. Подібні питання є просто некоректними, бо всі національні культури є рівною мірою значимі. Російська і українська культури як національні є рівною мірою прекрасні і неповторні. Більше того, висока російська культу­ра за своїми здобутками і впливом справедливо визнається в світі. Та не про це йде мова. Те, про що йде мова, це співвідносні наднаціо­нальні типи таласократичної і телурократичної культури та пробле­ма ідентифікації української і російської культури в межах описаної вище дихотомії таласократична — телурократична культура. Спра­ва в тому, що для певних умов життєдіяльності людини (а культура це і є спосіб життєдіяльності людини) — кожна національна культу­ра є оптимальною. Інша річ, що сучасний світ швидко змінюється в глобальному масштабі. І ці зміни умов існування і життєдіяль­ності людини тягнуть за собою і зміни в культурі, провокуючи при­скорений занепад одного типу культури і піднесення культури іншого типу. Наприклад, у сучасному світі ситуація складається яв­но не на користь телурократичної культури, яка об'єктивно стала гальмом подальшого розвитку міжнародної спільноти.

Спробуємо тепер систематизувати та порівняти основні риси української і російської культури.

1. Ментальність культури:

Для української культури характерний Дух індивідуального підприємництва, індивідуалізм, поєднаний з повагою до окремішної людини та її свободи, гостре несприйняття деспотизму, абсолютної монархічної влади. Наприклад, влада царя в Антській державі прадавніх українців (II ст.) суттєво обмежувалася народни­ми зборами (віче).

Російська ментальність характеризується общинною свідоміс­тю, «хоровим» (або комунітарним) началом. Зневага до «одиниці», органічно притаманна телурократичній культурі, в решті решт ви­лилася в комуністичній практиці в фізичне знищення сотень тисяч, а то і мільйонів.

2. Ставлення до праці:

Визнана працелюбність і працездатність українського народу, що своїми витоками сягає аграрної трипільської культури. Народ, що створив цю культуру, нізвідки не прийшов і не мав ніякого «ісходу». Він завжди тут був і є. Ті ж, що приходили сюди, тільки збагачували його прадавню культуру, але ніколи не змогли ні зни­щити, ні витіснити її повністю. Незважаючи на недавні історичні катаклізмі!, на насильно введене кріпацтво, а потім і колгоспи, на Україні ще залишився інстинкт праці українського селянина, певна культура праці. Звідси — антеїзм як характерна риса ук­раїнської ментальності — емоційно-шанобливе ставлення до землі-годувальниці.

В російській культурі в умовах формування держави, яка з часів золотоординського улусу Івана Калити і дотепер розвивалась суто екстенсивним шляхом, ніколи не було потреби в інтенсифікації праці і підвищенні культури праці. Суспільство і держава на протязі всієї своєї історії збагачувались за рахунок зовнішніх джерел, нових і нових територіальних надбань. Звідси ж — небачене марно­тратство, що його ми спостерігаємо в російському стилі господа­рювання, посилене практикою соціалізму і колгоспу.

3. Ставлення до свободи:

В Україні спостерігаємо відданість свободі, звідси витоки ко­зацької республіки — Запорізької Січі. В Україні кріпацтво з'явля­ється тільки завдяки Катерині І?. Індивідуалізм і відданість свободі оспівані в українському фольклорі і знайшли ґрунтовне висвітлення в філософії Г. Сковороди, яка своїми витоками сягає прадавньої ри­си української духовності — екзистенційності, і є вченням, що цілком присвячено особистості, людській індивідуальності.

В Росії навпаки — відданість царю і державі, служіння царю і державі, кріпацтво. Та ж світла і життєрадісна філософія Сковоро­ди, що була зорієнтована на досягнення щастя людської особис­тості, в руках його послідовників в умовах російської телурократичної культури перетворюється в містичну теософію вельми дале­ку від людини, в якій людина власне кажучи перестає існувати, розчиняючись у «всеєдності», «боголюдськості» і «богоматери».

4. Правові норми:

В Україні спостерігаємо відбиття правових норм східної око­лиці абсолютного простору римського права Європи. Магдебургзьке право як суто європейська норма самоврядування було майже в усіх містах України і скасовано лише Катериною II. Зга­даймо знамениту максиму Г. Сковороди: «Всякому городу нрав и права», та давню традицію виборності Київських князів, вибор­ність гетьманів і отаманів, традицію свобод, що ще довго обстою­валась Слобідською Україною вже в межах Російської імперії.

В Росії, як відомо, була абсолютна монархія. Такий палкий спі­вець і знавець російської духовності як В.Г.Бєлінський не полишає

жодних сумнів щодо вихідних засад правових традицій Росії: «Ио­анн III, которого не без основания некоторые историки называют великим, был творцом неподвижной крепости Московского царст­ва, положив в его основу идею восточного [тобто азійського — І.Ц.] абсолютизма, столь благодетельного для абстрактного един­ства созданной им новой державы...Разрядные книги служат неоспоримым доказательством, что в древней России личность никог­да и ничего не значила»1.

1 В.Г.Белинский. Избр. соч. — М.: ОГИЗ, 1947. — С 488.

 

5. Освіта:

Освіта в українській культурі завжди була вельми шанованою, бо справді вільною людиною може бути тільки освічена людина. На Україні з давніх часів існувала досить розвинена система народ­них шкіл, шкіл братчиків, монастирських шкіл. Про рівень освіти в Україні яскраво свідчить такий факт: в 1654 р. — році приєднан­ня України до Росії — в Україні було 24 типографії.

Розвиток освіти в Росії дуже відставав порівняно з Україною. Перша публічна школа в Москві була відкрита тільки в 1664 р. випускником Києво-Могшіянської академії Семеоном Полоцьким. В 1685 р. інший випускник Києво-Могшгянської академії Стефан Яворський створює оспівану Пушкіним Славяио-греко-латинську академію за зразком Києво-Могшгянської академії. В Росії у році приєднання України до Росії було тільки 2 типографії.

6. Становище жінки:

На протязі всієї історії України спостерігаємо шанобливе став­лення до жінки. Ще Нестор-літописець зазначив, що поляни дотримуються добрих звичаїв і мають «стыдение» до жіночої половини родини. Жінки мали добру освіту. Оскільки чоловіки у будь-який час могли податися на Січ для відбиття чергової навали ворогів, чи для чергового походу, жінки мали бути добре підготовленими для управління господарством2.

2 Наприклад, баба Сірчиха, дружина кошового отамана І. Сірка, що все своє життя провів у походах (та у засланні у Тобольську), мала сама ве­сти все господарство у Мерефі (тепер райцентр у Харківській області).

Щодо російських земель то той же Нестор-літописець пише: сіверяни (радимичі, кривичі, вятичі) «жили в лісі як ото всякий звір, їли все нечисте і срамослів'я було в них перед батьками і перед невістками».

7. Месіанство і пасіонарність:

Щодо месіанства і пасіонарності (пристрасної покликаності), то в Україні нічого подібного не було і немає. Українська народна ментальність не сприймає будь-якої ідеї пасіонарності і завжди критично налаштована до подібних речей.

В історії Росії месіанство і пасіонарність є характерними риса­ми. Вже згадуваний В.Г. Бєлінський, як відомо, надихався у своїй творчості цим характерним тяжінням Росії до очолювання посту­пу всього людства: «...назначение нашего отечества, нашей вели­кой Руси, состоит в том, чтобы слить в себе элементы всемирно-ис-торческого развития, доселе исключительно являвшиеся только в Западной Европе»1. 1 В.Г.Белинский. Избр. соч. — М.: ОГИЗ, 1947. — С 111.

Вся історія Росії у XX столітті пройшла під знаком більшовистської переконаності в історичній місії російсь­кого пролетаріату прокласти всьому людству шлях до світлого майбутнього — комунізму. Історія Росії вщерть переповнена пасіонарними особистостями, всілякими самозванцями і іншими претендентами на престол, провидцями та духовними керманича­ми.

8. Війна і мир:

Характерною рисою української духовності є миролюбність. Ось що писали про українців навіть не так давно, у XIX столітті: «... малороси -- одне з племен найбільш симпатичних. Чарівне поєднання наївності та тонкого розуму, м'якість вдачі в родинному житті, поетична задумливість характеру — непохитно наполегли­вого, краса, витонченість смаку, поетичні звичаї — все поєднується в цьому народі, щоб чарувати вас... їх патріотизм чистий від по­мислів про поневолення інших, вони бажають лише того, щоб їм самим було легше жити на вільному світі; ніяке інше плем'я не хо­чуть вони підкоряти собі, чи кривдити...».

В Росії— безперервні війни за приєднання нових і нових земель та з метою утримання непокірних народів в межах створеної імперії, що ми спостерігаємо і сьогодні.

9. Релігія:

Існує принципова відмінність між релігійною традицією Києва і Москви в межах самого православ'я. Первісний євангелізм Київського християнства був зорієнтований на ту традицію в ран­ньому християнстві, яка пов'язана з діяльністю апостола Павла

й стверджувала єдність і рівність у Христі всіх людей. Ця версія християнства за часів Київської Русі закладала передумови ідеї «вільної особистості», інтерес до внутрішнього світу людини, його душі, особистісного пошуку Бога, страждання і співчуття. Новий Заповіт був джерелом першооснови вільної особистості, що укорінювалася в ментальності народу1.

' Див. Історія релігії в Україні у двох томах. Т. 1. Українське православ'я. К., 1997. — С 9-23.

Чи не звідси витоки екзис-тенційної лінії в духовній культурі України, що знайшла пізніше яс­кравий розвиток в філософії у Кнєво-Могилянській Академії і особливо у творчості Г. Сковороди. За оцінкою російського дослідника Г. Федотова, «київське християнство було одним з най­кращих способів реалізації Христової науки в цілому християнсь­кому світі. Воно не знайшло ніякого продовження в московському християнстві, яке було зовсім іншим»2. 2 Fedotov G. The Russian Religious Mind Kievan Christianity. — Harvard University Press, 1946. — p. 5.

Формування великоруської народності проходило під знаком культивування політичного візантизму. Тоталітаризм і сакральний характер державної влади, яка підпорядкувала собі церкву, виклю­чали можливість свободи людини. Те, що не могло вкорінитися в Київській Русі, оскільки вона не мала царя, який би претендував на владу над церквою, укорінилося в Московії. В Московському царстві східна візантійська теократія органічно сполучилася із східним державним деспотизмом на зразок Золотої Орди, забезпечуючи розвиток державотворчого процесу в напрямку наслідуван­ня традиціям східної деспотії.

Наведене порівняння найбільш характерних рис української і російської культури не полишає сумнів щодо їх принципової відмінності і їх належності до протилежних таласократичного і телу-рократичного типів культури.

З метою перевірки справедливості викладеного нижче пропо­нується невеликий текст з наступним завданням визначити:

• В традиціях якої культури був написаний цей текст?

• Коли він написаний (з точністю до півстоліття)?

• Хто його автор?

Мова піде про марксистську модель держави, яка в тексті нази­вається «энгельсовскнм народным государством». Текст російсько­мовний:

«Жизнь в энгельсовском народном государстве была бы пра­вильной, ровной, как хорошо заведенные часы. Однако есть в этом понимании некоторые вещи, которые пробуждают серьезные со­мнения.

Прежде всего всемогущее государство легло бы страшной тяже­стью на каждого отдельного человека. Собственная воля и собственная мысль каждого человека должны были бы исчезнуть, заме­реть, а то вдруг государство признает их враждебными, непотреб­ными. Воспитание, имея в виду воспитание не свободных людей, а благопристойных членов государства, сделалось бы мертвящей духовной муштрой, казенщиной.

Люди вырастали и жили бы в такой зависимости, под таким присмотром государства, о каком теперь в наиабсолютнейших по­лицейских государствах нет и речи. Народное государство стало бы огромнейшей народной тюрьмой.

А кто же был бы ее сторожем? Кто держал бы в руках руль та­кого государства? Этого социал-демократы не говорят открыто, во всяком случае эти люди имели бы в своих руках такую огром­ную власть над жизнью и судьбой миллионов своих товарищей, ка­кую никогда не имели самые большие деспоты, и старая беда — не­равенство, изгнанное в дверь, вернулось бы через окно: не было бы эксплуатации работников капиталистами, но было бы всевластие управляющих — все равно, прирожденных или выбранных — над миллионами членов народного государства. А имея в руках такую неограниченную власть хотя бы на короткое время, как легко мог­ли бы управляющие захватить ее навсегда! И как легко при таких порядках подорвать среди людей корень всякого прогресса и раз­вития и, доведя весь люд до полной степени всеобщего застоя, ос­тановить его на этой ступени на долгие века, подавляя всякие такие силы в обществе, что толкают вперед... будят неудовлетворенность тем, что есть и ищут чего-то нового. Нет, социал-демократическое «народное государство», если бы можно было когда-то построить его, не создало бы рая на земле, а было бы в лучшем случае вели­ким препятствием для действительного прогресса».

Отже: Хто автор цих слів? Коли їх написав? В традиціях якої культури написаний цей текст?

Ми бачимо, що в цьому тексті критика марксистської концепції держави проводиться з позицій цінностей таласократичної культури. Це — перш за все цінність окремішної людини і стурбованість її долею. Окреміший людині загрожує держава марксистського типу, яка «страшной тяжестью легла бы на каждого отдельного че­ловека»; «собственная мысль, собственная воля каждого человека должны были бы исчезнуть и замереть»; «воспитание в этом госу­дарстве не было бы воспитанием свободных людей»; «люди вырас­тали бы под невиданным присмотром и невиданной зависимостью от государства» і т.д., і т.п.

Автором цього тексту є I. Франко, і написаний ним цей текст у 1903 році.

За I. Франком придушення індивідуального державою означа­ло би пригнічення джерел розвитку і прогресу суспільства і немину­че призвело би до, як він каже в наведеному уривку, «невиданного застоя». Отже ця критика марксистської концепції держави безумовно проводиться І. Франком з позицій ціннісно орієнтованої культури, з позицій визнання цінності окремішної людини як первісної. Все це Франко написав ще у 1903 році! Саме тоді, коли була створена партія більшовиків у Росії. Але російським комуністам знадобилося ще 82 роки нечуваного соціального експери­менту, щоб у 1985 році на квітневому Пленумі ЦК КПРС вустами Генерального секретаря ЦК КПРС М.С. Горбачова нарешті назва­ти кінцевий результат комуністичного експерименту саме «за­стоєм», що І. Франко зумів розгледіти на самому початку цього шляху і тут же використав саме це слово для характеристики його неминучого кінцевого результату.

Отже, читач має змогу самостійно прийти до наступного виснов­ку: оскільки Франко є безперечно одним з найбільш яскравих представників аутентичної української культури, то цей текст, що був на­писаний І. Франком, настільки ж безперечно свідчить про те, що культура, в традиціях якої це було написано, є таласократичною.

Щоб не було сумнівів, наведемо ще один вислів Франка з кри­тичного розбору ним історичного матеріалізму. Головна вада історичного матеріалізму, згідно І. Франку, є придушення індивідуаль­ного на користь партії, класу, масам — в решті решт тієї ж держави.

Він же вказував і на таке:

«Коли ж ідеал — життя індивідуального треба прийняти голо­вним рушієм у сфері матеріальної продукції, тим що надихає людей до відкрить, пошукань, надсильної праці, служби, спілок і т.д., то не менше, а ще більше значення має цей ідеал у сфері суспільного і політичного життя». Франко відкидає марксистський ідеал у сфері суспільного і політичного життя і натомість проголошує первинність такої суто таласократичної цінності як «життя індивідуального».

Питання про мову

На тлі викладеного ми можемо тепер звернутися і до питання про мову в Україні. Україна розділена не стільки мовою, не лише вживанням української чи російської мови, а скоріше — західно-індивідуалістичннм і російсько-общинним менталітетом, що зовні проявляється в наданні переваги українській чи російській мові.

Західно-індивідуалістичний менталітет більшою мірою орієн­тує людину на саму себе в вирішенні всіх проблем життя, держава розглядається лише як засіб для досягнення своїх первісних інди­відуальних цілей.

Російсько-общинний менталітет зрусифікованої Східної Украї­ни, навпаки, на перше місце ставить служіння державі, а вже дер­жава бере на себе усі турботи про завтрашній день людини. Всі соціологічні опитування показують, що общинно-соціалістичні ідеали є найбільш привабливими серед російськомовного населен­ня України. Йому мало імпонують такі речі, як приватна власність, ринкові відносини, демократія. Вони більше тяжіють до авторитарних методів управління. На Заході ж України — все на­впаки.

Про те, що мова — цей суспільний світогляд за Гумбольдтом, або «дім людського буття» за Хайдеггером — безпосередньо вира­жає ментальність народу, а отже — найбільшою мірою духовну сутність тієї чи іншої культури, можна дізнатися буквально на кож­ному кроці нашого мовлення.

Наприклад, російськомовний, бажаючи дізнатися про людину, запитує: «Кто такой?» Це питання явно маніфестує певну поперед­ню візію общини, або групи, чи артелі: питання «Кто такой?» має певний зміст тільки тому, що поруч єсть і «другой» или «иной» и т.п., тобто саме община.

Українець це ж саме запитає у вас зовсім інакше: він скаже «Що за один?». Його візія людини має прямо протилежну орієнтацію і фіксована на індивиді, окремішній людині, індивідуальному — «Що за один?» Це йне дивно, бо індивідуалізм — одна з характерних рис аутентичної української культури, що ще раз переконує нас в її таласократичному походженні і таласократичній суті.

Отже, зробимо кінцевий висновок щодо порівняння української і російської культури в межах дихотомії таласократична — телурократична культура. Як бачимо, українська та російська культури є принципово різними за своїм походженням і за своєю сутністю. Ще', раз наголосимо, що це ніяким чином не применшує цінність тої чи іншої національної культури, бо мова йде про належність цих двох культур до різних наднаціональних типів культури. Це те ж саме, що належність їх до різних умов формування, в наслідок чого і маємо різні, навіть протилежні за своїм характером типи духов­ності, притаманні цим культурам.

Український прагматизм

В умовах української таласократичної за своєю суттю культури справді прийнятного, властивою цій культурі практикою політичного життя може бути не якась форма ідеократії (а отже — і не іде­ологія!), а тільки прагматизм. Навіть свята для кожного українця ідея незалежної Україні є «ідеєю» для нього сьогодні лише з-за істо­ричного нещастя останніх триста років перебування під пресом чу­жої нам тєлурократичної культури. На жаль, не всі це усвідомлю­ють. Від легендарних Кия і Банди Вишневецького і до Богдана Хмельницького всі герої нашої історії боролися не за «ідею». Вони просто боронили свою волю і свободу, свій спосіб життя, прита-маннний культурі нашого народу. І це ж саме знайшло стихійне відбиття в житті і боротьбі українців у XX столітті від Симона Пет­люри і до Степана Бандери.

На наш погляд, ідеї членів Руху і представників правих політич­них кіл є вельми переконливими і здатні прикувати до себе увагу мільйонів, коли вони просто звертаються до нашої історії і до не­обхідності відродження генетично присутніх нашому народу духовних цінностей, які співпадають з цінностями західної таласокра-тнчної цивілізації. Але вони тут же миттєво «втрачають» нас — свою аудиторію — як тільки пробують підвести під це якусь ідео­логічну базу, бо ми зразу ж відчуваємо певну фальш, штучність і неправдивість. Розсудливого і тверезого українця ідеологічною пу­сто-порожньою половою не обманеш. Чи не тому запровадження в Україні ідеї колективізації зустріло такий впертий опір селянства, що його вдалося зламати тільки шляхом влаштування штучного голодомору і знищення біля десяти мільйонів селян? Не менш пока­зовим є і те, де ще Москва застосувала такі ж жорстокі методи зни­щення опору селянства в межах самої Росії: на Дону і Кубані, тоб­то саме там, де населення було представлене носіями таласократич­ної культури, українськими переселенцями.

Проте, українська культура попри перебування її на протязі довгого часу в межах жорсткої ідеократичної імперії залишилась всетаки таласократичною, а отже є внутрішньо несприйнятною для будь-якої ідеології, про що свідчать такі результати опитуван­ня населення щодо ставлення до ідеології: перше місце посіла відповідь «Не цікавить ніяка ідеологія» — 24,6%, що вдічі більше лідера серед ідеологій — соціалістичної — 12,6%; всі інші ідеології виявились за межею менше 10% з загальним тяжінням до середньої цифри в 4%'.

' В. Кремень, В. Ткаченко. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації. — Київ, 1999. — С. 265.

Отже, потрібно повернутися до самих себе з довгих мандрів в чужій нам культурі, повернутися до ціннісно ориєнтованої таласократичної культури, в якій немає місця ідеології.

Справді, хіба суспільство в США керується якоюсь ідеологією? І чи є там взагалі якась ідеологія? Немає і бути не може нічого подібного. Скажете, є американська ідея, знаменита «американсь­ка мрія»: «Кожний чистильщик чобіт може стати президентом (чи мільйонером)!»

Так, дійсно, в США чистильщик-чоботар може стати президен­том, чи мільйонером. І це знає кожен американець, і цим пишається кожен американець. Але це аж ніяк не є якоюсь «ідеєю», а тим більше «ідеологією». Насправді цей крилатий вислів є чудовою «упаковкою» (формою вираження) найвищої цінності американсь­кої таласократичної культури — свободи, свободи людської особи­стості: кожен може стати і президентом, і мільйонером. І це — сво­бода — є найвища цінність справді демократичного суспільства.

Але як створити для українців реальну свободу, привести їх до давно очікуваних реформ. Саме заради цього ми й маємо звернути­ся до українського прагматизму.

Чи дійсно існує український прагматизм? І якщо існує, то на­скільки він є ефективним? Тут не місце для розгорнутого історич­ного дослідження. Але ж і людині далекій від історії не можуть не впасти в очі найбільш очевидні факти.

Провидіння, що дарувало нам найкращі в світі землі для прожи­вання, де все є, а якщо чого й немає, то можна заробити і прикупи­ти, аби не лінуватися, це провидіння забезпечило тим самим всі умо­ви для формування напрочуд лагідної та приязненої вдачі українця.

Якщо ми в пошуках коренів прагматизму глянемо на власну історію, то з подивом побачимо, що в ній є все, що нам сьогодні

хочуть прищепити наші західні партнери, носії атлантичної f аласо-кратичної культури. В Київській Русі-Україні князі обиралися, а в певних історичних обставинах наші пращури навіть вдалися до прагматично виправданого запрошення на княжий престол варяга. В козацькі часи принцип виборності був всезагальним, а підпавши під владу Росії українські гетьмани ще довго чинили супротив імперській практиці призначення та іншим утискам традиції воль­ностей і свободи. Все це знайшло закріплення не тільки в практичній організації політичного життя в козацькій Україні, а і в першій в світовій історії конституції, написаній Пилипом Орликом в 1805 р. Навіть такий нещасливий для нашої історії задум Бог­дана Хмельницького про союз з Росією був очевидно прагматично виправданим в певних умовах. Інша річ, що з вини нашого пів­нічного партнера він був силоміць викривлений до ганебного воз'єднання України з Росією. Це було таке воз'єднання, яке за природою своєю, як це цілком ясно, могло вести тільки до знищен­ня української політичної, а потім і духовної культури з кінцевим поглинанням України Росією. А те, що більш ніж за триста років це все-таки не сталося повною мірою, що зайвий раз свідчить про на­лежність України і Росії до принципово різних історичних типів культури.

Погляньмо на новітню історію тепер вже незалежної України. Всі дії, що носили прагматичний характер, дуже часто майже стихійні і в супереч успадкованій партноменклатурній за поход­женням природі влади, виявилися напрочуд вдалими та ефективними. Це є очевидні витоки успіху саме там, де вони мали міс­це.

Ото ж, якщо вже хтось будь-що бажає мати «ідеологію», то все вирішується дуже просто: любіть Україну, творіть Україну! Це є найбільш прагматично виправдана максима, яка здатна об'єдна­ти, примирити і згуртувати в спільних зусиллях до кращої долі всіх нині сущих на Україні: і нащадків козаків, і не з своєї вини мос­калів і хохлів, і татарів, і євреїв, і німців і т.д. І це означає лише одне: працюйте на себе, на своє майбутнє, для своїх дітей і онуків, а отже — на Україну. Оце і є єдина потрібна нам сьогодні «ідеологія».

Масол

Українська художня культура - це велич давніх культових споруд і духовна енергетика іконопису, неповторність пісенної лірики і висо­кий стрій хорового багатоголосся, героїка думного епосу й чудо вертепної дії, поетична мудрість кіно та козацький гумор анімаційних шедеврів. Це унікальне явище світової історії, що в яскравій палітрі мистецьких видів, жанрів і форм втілює ментальні риси ук­раїнського народу: емоційність, ліричність, героїзм, життєвий опти­мізм, гумор, естетичне світосприйняття. Вивчення української художньої культури, яка в різні часи зазнавала то стрімких злетів, то спадів чи руйнувань, сприятиме узагальненню знань у царині народного і професійного мистецтва, здобутків минулого й сучас­ності.

 

Пономарьов

При дослідженні складних етнонаціональних проблем часом використовують обидва аспекти: і діахронний, і син­хронний. Результат такого синтезу нерідко виявляється фун­даментальним. Прикладом може бути дослідження україн­ської ментальності, здійснене київською дослідницею Мари­ною Гримич. Аналізуючи типові риси українства за великий історичний період, вона дійшла висновку, що українська ментальність має два типи: архаїчний, побудований на мі­фологічній основі, перевазі жіночого начала, цінностях рід­ної домівки, хліборобській культурі, і козацький — войовничий, із пріоритетами чоловічого начала, цінностями та­бірного життя, походів тощо. Наголосимо, що це зовсім не означає поділу нації на якісь несумісні групи: просто вони єрізними сторонами однієї системи.

 

Міфологізоване осмислення етносоціальних проблем на українському ґрунті так відчутно проступає через те, що воно перебуває в органічному зв'язку з етнічною менталь­ністю українства — його схильністю до фантазувань. Ос­тання ж замішана на глибинних шарах архаїчної земле­робської культури, побудованої на міфології, демонології, культі. Українці — народ із надзвичайно розвиненим магіч­ним мисленням, з великою магічною традицією. Ця риса на науковому рівні була помічена ще О. Пипіним та Є. Огоновським, котрі називали її «уродженим інстинктом». Са­ме вона і вплинула на розвиток романтичних тенденцій в українському народознавстві, а пізніше й етнографії, про­явившись наприкінці XVIII — на початку XIX ст. у вигляді підвищеного інтересу до старовини, національного харак­теру, фольклору, поезії, до прадавнього коріння взагалі.

 

Лекція 19

ГОСТИННІСТЬ, ВІТАННЯ Й ШАНУВАННЯ

 

Двоїстість української ментальності. Своєрідність будь-якого народу проявляється передусім у спілкуванні, ос­кільки саме там концентруються етнічні стереотипи з при­таманною їм особливою мовою знаків, символів, словесних формул, жестів, міміки тощо. Ця мова здатна виражати надзвичайно складні поняття, до того ж в емоційно напру­жених ситуаціях (наприклад, під час похорон, поминань), коли звичайна людська мова виявляється неефективною.

Мова символів глибоко національна, і це визначається не лише набором своєрідних етнічних знаків, а й характе­ром зв'язків із традиційним корінням: у народів, свідомість яких багато в чому залежить від вірувань, релігії, ритуа­лів, етнічні стереотипи складають систему їхнього світо­сприймання і по суті є головними рисами національного життя; у народів, котрі тією чи іншою мірою втратили ці глибинні зв'язки, етнічні стереотипи поширюються лише на зовнішні правила поведінки.

В українців система глибинних зв'язків дещо зруйно­вана, хоча нині має тенденцію до відновлення. В цілому сукупність етнічних стереотипів українців в її сучасному вигляді становить таку систему поглядів та навіть систему філософії, яка визначає своєрідність національного харак­теру, моральних цінностей, способу життя, типу поведінки тощо,— словом, усього того, що виражається узагальне­ним поняттям «українство». Ця система має своєрідну структуру, включаючи два головних історичних шари тра­диційно-побутової культури, які визначають два типи ук­раїнської ментальності: землеробський та козацький. Пер­ший тип хронологічно давнішній: він сягає глибинних коренів українства, витоки яких ідуть від прадавньої індо­європейської культури; другий сформувався в епоху серед­ньовіччя на ґрунті оригінального етносоціального утворен­ня — козацтва.

Архаїчна культура українців розвивалася в основному як землеробська. Саме це визначало усю систему їхнього світосприймання, культурних пріоритетів та соціальної ор­ганізації. Землеробська сутність ментальності українців проявляється, зокрема, в їхній космогонії (тільки в україн­ців існує міф про «земне» походження людини: чоловіка Бог зліпив із землі, а жінку — з тіста), в легендах про бо­жественне походження землеробських знарядь праці, в особливо розвиненому культі хліба, в обожнюванні селян­ської праці (показовим може бути такий колядковий сю­жет: Бог зі святим Петром орють ниву, а Божа Матір но­сить їм