Прибуток, його сутність і структура. Норма прибутку

Сутність прибутку і його структура. Підприємницька діяльність господарюючих суб’єктів спрямована на одержання прибутку. Саме наявність прибутку або можливість його одержання спонукає їх входити в певну сферу діяльності, а за відсутності прибутку або навіть загрози його відсутності — покидати певний сегмент ринку.
Що таке прибуток? Яке його походження? Яка структура? Від чого він залежить? Це лише мала частина питань, що виникають при зіткненні з категорією прибутку. На перший погляд, сутність категорії прибутку зрозуміла кожному працюючому на підприємстві менеджеру чи робітникові. Проте це далеко не так. Саме тому існують десятки визначень прибутку, що свідчить про різне значення і тлумачення слова “прибуток” різними вченими. І це не дивно, тому що уявлення про прибуток пов’язано з поняттями витрат виробництва, процента тощо та факторами, що їх формують.
Найчастіше прибуток визначається просто як валова виручка мінус валові витрати. Після того як фірма сплатила всі витрати, залишився прибуток або чиста виручка. Ще простіше кількісно можна визначити прибуток як різницю між сумою, що отримана з продажу, і собівартістю продукції. Але перед тим як погодитися з таким обчисленням розміру прибутку, треба з’ясувати, що слід уважати витратами. Не випадково, що бухгалтери та економісти по-різному підходять до розуміння прибутку. А законодавчі органи різних країн або тої чи іншої країни в різний час по-різному підходять до елементів формування витрат або собівартості відповідно до визначення обсягів прибутку, системи і механізму оподаткування.

Бухгалтерський прибуток являє собою загальну виручку фірми за мінусом зовнішніх витрат або витрат на залучення ресурсів. Економічний прибуток — це загальна виручка за мінусом валових витрат (зовнішніх і внутрішніх, включаючи в останні і нормальний прибуток підприємця) по залученню ресурсів з урахуванням їх альтернативної вартості. Якщо сума грошових надходжень перевищує економічні витрати фірми, то будь-який залишок нагромаджується в руках господарюючого суб’єкта. Цей залишок і є економічним, або чистим, прибутком, який може бути або позитивним, або негативним.
Постають питання, коли і за яких умов з’являється цей залишок і хто й чому його привласнює?
Неокласична економічна школа стверджує, що економічний прибуток належить підприємцеві. Підприємець і тільки він є єдиним претендентом на цей надлишок. Цей надлишок відсутній у статичній економіці. Статична економіка — така, в якій усі основні дані — пропозиція ресурсів, їх технічні характеристики, смаки споживачів — постійні і незмінні. Постійними також є показники витрат, дані про пропозицію ресурсів, з одного боку, і дані про попит і дохід — з іншого. У цих умовах дії всіх контрагентів економічної діяльності можуть бути передбаченими, а тому відсутній економічний ризик. Якщо й виникне в деякій сфері чистий прибуток, то в умовах чистої конкуренції він зникне в довгостроковому періоді в результаті збільшення чи зменшення підприємств у даній сфері. Усі витрати виробництва будуть повністю відшкодовуватися, не залишаючи ніякого лишку у вигляді чистого прибутку. На думку економістів-неокласиків, економічний прибуток притаманний динамічній економіці. Він пов’язаний з інноваційною діяльністю і є винагородою за ризик, за можливі втрати в умовах ринкової невизначеності. Він може виникнути також у результаті монополізації економічної влади і створення відповідних умов на свою користь по передбаченню економічної ситуації.
У результаті інноваційної діяльності створюються необхідні умови щодо зниження витрат виробництва і, відповідно, одержання прибутку. Для цього необхідні нововведення в усіх видах діяльності підприємства: виробничій, комерційній, управлінській і т. д. Тільки в цьому разі можна знизити витрати і забезпечити надлишки зверх витрат. А це можливо, коли фірма здійснить ряд заходів, спрямованих на підвищення продуктивності праці.
Згідно з марксистською теорією прибуток є перетвореною формою існування додаткової вартості, яка створюється додатково працею у сфері виробничої діяльності й існує в різних формах як результат розподілу і перерозподілу додаткової вартості між відповідними сферами функціонування капіталу. Прибуток тут виступає як економічна форма реалізації права власності на капітал у різних сферах його застосування.
У традиційному та елементарному розумінні прибуток є найбільш значущим і практично єдиним показником успіху підприємства та хорошого управління ним. Прибуток — це знак бажаного успіху, а надія на його одержання служить стимулом діяльності.
Величина прибутку, його обґрунтованість і механізм розподілу можуть суттєво змінюватись залежно від підприємства, ситуації, економічної системи. Але важливо не те, як визначається прибуток, а те що підприємство може виникнути і успішно функціонувати тільки тоді, коли очікується якась винагорода. За відсутності інших стимулів та інших підходів такою винагородою для підприємства в цей час є категорія прибутку.
Норми прибутку. Підприємство завжди орієнтовано на прибутковість — здатність створювати прибуток. Прибутковість підприємства визначається як абсолютно — у грошовому вираженні, що є масою прибутку, так і відносно — у нормі прибутку. Норма прибутку розраховується як відношення прибутку в грошовому вираженні до всього авансованого капіталу, виражене у відсотках.
Норма прибутку =

Норма прибутку свідчить про ступінь прибутковості капіталу в конкретній сфері його застосування. На масу прибутку впливають фактори, які визначають обсяг виробництва, і ціна, за якою реалізується продукція. Але основний і визначальний фактор збільшення прибутку — це зниження витрат виробництва.
Самі витрати виробництва перебувають під впливом цілої низки факторів, головним серед яких є використання досягнень науки і техніки, що матеріалізуються у виробництві в більш удосконалених засобах виробництва та в більш кваліфікованій робочій силі.
Незважаючи на те що залучення додаткових, більш досконалих факторів коштує більших витрат, їх високоефективна віддача перекриває витрати на залучення. Іншим фактором зниження витрат і, відповідно, збільшення прибутку є зниження ціни на економічні ресурси. Це сприяє розширенню масштабів виробництва з тими самими фінансовими ресурсами.
На норму прибутку впливає економічна політика держави. Держава через свою фіскальну політику може створити сприятливі умови для функціонування капіталу в певній сфері.

Тема 8. Ринок, його суть і функції. Моделі ринку. Конкуренція і ціноутворення (4 години)

План:

1. Сутність і функції ринку. Типи ринків
2. Структура ринку. Механізм саморегулювання ринку
3. Інфраструктура ринку. Моделі ринку.

1. Сутність і функції ринку. Типи ринків

Об’єктивна необхідність ринку зумовлена тими самими причинами, що викликають необхідність існування товарного виробництва: розвинутий суспільний поділ праці, економічна відокремленість ринкових суб’єктів в умовах різних форм власності, тісний зв’язок зі світовою економікою за допомогою зовнішньої торгівлі та потреб виходу національної економіки на світовий економічний простір з метою її подальшого економічного зростання.

 

Багатогранне поняття «ринок» у міру розвитку суспільного виробництва та обміну неодноразово змінювалося. Спочатку ринок розглядався як базар, місце роздрібної торгівлі, ринкова площа, оскільки ринок з’я­вився ще у період розпаду первісного суспільства, коли обмін між общинами ставав більш-менш регулярним, лише набував ознак регулярності і здійснювався у визначеному місці й у визначений час. З розвитком ремесла і міст торгівля, ринкові відносини розширюються, за ринками закріплюються певні місця.

В міру поглиблення суспільного поділу праці і розвитку товарного виробництва поняття «ринок» дістає дедалі складніше трактування, що знаходить висвітлення у світовій економічній літературі.

Сьогодні термін «ринок» характеризується, виходячи з його ознак: сфери обігу; форм руху сукупного суспільного продукту; типу господарських зв’язків і т. п. У політико-економічному аспекті ринок розглядають як тип господарських зв’язків між су­б’єктами господарювання, тобто форми господарського зв’язку між товаровиробниками через купівлю-продаж товарів.

Існують два типи господарських зв’язків: натурально-речо­винні, безвідплатні (відповідно до обсягу і структури); товарні, здійснювані за допомогою ринку. Характерними рисами останнього типу відносин є взаємні угоди сторін, що обмінюються, еквівалентна винагорода, вільний вибір партнерів, наявність конкуренції, вільні ціни. Товарні (ринкові) зв’язки можливі тільки на підставі вільної купівлі-продажу товарів і послуг. Пряме жорстке фондування, використання продуктових карток, гіпертрофовані масштаби бартеру та інші обмеження (у вигляді, наприклад, виїзної торгівлі) свідчать про деформацію ринкових зв’язків, хоча і супроводжуються формальними фактами купівлі-продажу.

Для товарно-грошових відносин, здійснюваних за допомогою ринку, дуже важливу роль відіграють не тільки прямі (виробництво — ринок — споживач), але й зворотні (споживач — ринок — виробництво) господарські зв’язки. Теоретично доведено, а світовим історичним досвідом підтверджено, що механізм зворотних зв’язків є неодмінною умовою стабільності та ефективності будь-якої економічної системи. Спроби замінити зворотний зв’я­зок адміністративними командами неминуче обертаються деформацією не тільки ринку, а й усієї економічної системи, виникненням глибоких диспропорцій, всеохоплюючого дефіциту, втратою економічними інтересами їх ролі рушійної сили економічного розвитку.

Таким чином, можна виокремити ще одне розуміння ринку як суспільної форми організації і функціонування економіки, за якої забезпечується взаємодія виробництва і споживання через посередницькі інститути, що регулюють діяльність виробників і споживачів, їх прямий та зворотний вплив.

Те, що ринок включає не тільки відносини з купівлі-продажу, але й соціально-економічні (власності, виробництва, розподілу, споживання і т. д.), а також організаційно-економічні відносини (різноманітні конкретні форми організації ринку тощо) дає підстави розглядати ринок у функціонуючій економічній системі як підсистему.

Суть ринкових відносин зводиться до відшкодування витрат продавців (товаровиробників і торговців) і одержання ними прибутку, а також задоволення платоспроможного попиту покупців на основі вільної взаємної угоди, винагороди, еквівалентності й конкурентності. Саме це і складає сутнісні риси ринку. Матеріальною основою ринкових відносин є рух товару і грошей. Але оскільки ринок функціонує у певній економічній системі і, розвиваючись, перетворюється на самостійну підсистему, це не може не зумовити специфіку і багатогранність форм його прояву (різна питома вага ринкових відносин у всій економічній системі, різноманітні форми, методи і розміри їх регулювання і т. д.).

Сутність ринку знаходить своє відображення в його головних економічних функціях, що уособлюють основне призначення даної категорії: узгодження виробництва і споживання в асортиментній структурі, підтримка збалансованості попиту і пропозиції за обсягом і структурою. Цю функцію регулювання пропорцій ринок виконує шляхом установлення зв’язків між сотнями і тисячами незалежних виробників і споживачів через купівлю-продаж товарів і послуг; встановлення цінових еквівалентів для обміну продуктів. При цьому ринок зіставляє індивідуальні витрати праці на виробництво товарів із суспільним еталоном, а саме: порівню­ються витрати і результати, виявляється цінність товару за допомогою визначення не тільки кількості витраченої праці, але й її віддачі; економічна мотивація ефективності виробництва, мотивація виробників до створення необхідних товарів з найменшими витратами та одержанням достатнього прибутку; стимулювання науково-технічного прогресу і на його основі — інтенсифікації виробництва й ефективності функціонування всієї економіки; забезпечує динамічну пропорційність у розвитку окремих регіонів, територій, національних господарств за умов поглиблення суспільного поділу праці і тенденції до інтернаціоналізації та росту інтеграційних процесів в економіці; забезпечує економічність споживання, скорочення витрат обігу в сфері споживання (витрат покупців на придбання товарів) і зіставлення попиту населення з його доходами.

Роль ринку в суспільному виробництві полягає у такому: за допомогою зворотних «первинних» зв’язків «подавати» сигнал виробництву, що, в якому обсязі і за якою структурою варто виробляти; врівноважувати попит і пропозицію, забезпечувати збалансованість економіки; диференціювати товаровиробників відповідно до ефективності їх роботи і націленістю на забезпечення ринкового попиту. «Санітарна» роль ринку зводиться до усунення неконкурентоспроможних підприємств і згортання морально застарілих виробництв.

Історія розвитку ринку дає змогу виокремити такі типи ринку: нерозвинутий, вільний, регульований і деформований.

Нерозвинутий ринок характеризується тим, що ринкові відносини носять випадковий, частіше за все товарний (бартерний) харак­тер. Проте і тут ринок відіграє визначену роль, сприяє диференціації господарюючих суб’єктів, посиленню їх мотивації до розвитку виробництва тих або інших товарів.

Вільному (класичному) ринку притаманні такі риси: необмежене число учасників ринкових відносин і наявність вільної конкуренції між ними; абсолютно вільний доступ до будь-якої господарської діяльності всіх членів суспільства; абсолютна мобіль­ність факторів виробництва; необмежена свобода руху капіталу; наявність у кожного учасника достатньої інформації про ринок (норму прибутку, попит, пропозицію і т. д.). Здійснення принципу раціональної поведінки ринкових суб’єктів (оптимізація індивідуального добробуту в результаті приросту прибутків — продати по дорожче, купити подешевше) неможливе без інформації; абсолютної однорідності однойменних товарів (відсутність торгових марок і т. д.). Жодна ланка вільно конкурованого ринку не в змозі безпосередньо вплинути на рішення іншого сегмента неекономічними методами. Ціни встановлюються стихійно в ході вільної конкуренції за відсутності монополії (один виробник), монопсонії (один покупець) і державного регулювання.

Переваги вільного ринку полягають у тому, що він функціонує на основі саморегулюючого механізму, через ціни; на основі попиту створює орієнтири для капіталовкладень у виробництво. Вільний ринок — це механізм явно бездефіцитного ринку. Він забезпечує: ефективний розподіл ресурсів у суспільстві; гнучкість і високу адаптивність до умов, що постійно змінюються; свободу вибору і дій ринкових суб’єктів; максимальне використання досягнень НТР; здатність до задоволення різноманітних потреб; підвищення якості товарів і послуг. Створюється враження, що ринок функціонує майже автоматично, хоча насправді регулювання тут здійснюється методом проб і помилок.

Але вільний ринок має певні недоліки. Ринок призводить до диференціації в рівні життя населення. Соціальні наслідки вільного ринку такі: безробіття, руйнування трудового потенціалу окремих груп населення. Із загальнолюдських позицій ринковий розподіл несправедливий, оскільки не забезпечує мінімальний рівень життя всім. Отже, необхідне втручання держави для розв’я­зання соціальних проблем.

Розподіл на ринку здійснюється на основі отриманих доходів. З позицій ринкових відносин будь-який дохід, одержаний на основі вільної конкуренції, справедливий. А той, хто не в змозі одержати цей дохід (за станом здоров’я, через похилий вік і т. д.), приречений на злиденне існування. Ринок не може забезпечити реально умови реалізації права на працю для всіх членів суспільства. Працевлаштовуються тільки ті, на чию робочу силу є попит. Вільний ринок не гарантує повну зайнятість населення, а також стабільний рівень цін і доходів. Механізм вільної конкуренції не забезпечує економіку потрібною кількістю грошей для розвитку виробництва. Діяльність вільних конкурентів часто призводить до небажаних ефектів, таких як забруднення навколишнього середовища, насичення продуктів харчування пестицидами та іншими шкідливими речовинами і т. д.

Отже, вільний ринок найчастіше ігнорує потенційно негативні наслідки прийнятих економічних рішень, а також не сприяє збереженню не відтворювальних ресурсів. Вільний ринок не створює стимулів для виробництва товарів і послуг колективного користування, не в змозі забезпечити суспільство послугами, яких потребує будь-яка людина.

Ринок не забезпечує дійову мотивацію для фундаментальних наукових досліджень. Він реалізує лише вже наявні науково-тех­нічні досягнення. Економіка, що функціонує на основі вільного ринку, схильна до нестабільного розвитку з відповідними рецесійними (спад або уповільнення темпів зростання виробництва) та інфляційними процесами. Ринок не поширюється на ті види діяльності, що не можуть бути підпорядковані винятково комерційним критеріям (охорона здоров’я, наука, культура, єдина транспортна система, збиткові виробництва), але необхідні суспільству.

Сьогодні в нас багато хто вважає, що перехід до ринкової економіки означає формування вільного ринку, начебто тільки він забезпечує повне розкріпачення ініціативи і ділової активності людей, поліпшення їхнього життя. У дійсності повної свободи немає і бути не може. Так, Дж. Гелбрейт стверджує, що тепер не може бути вільного ринку часів Адама Сміта і хто закликає до цього, той людина, що потерпає від психічного захворювання клінічного характеру.

Регульований ринок — це результат цивілізації і гуманізації суспільства, коли держава прагне якось пом’якшити удари ринку по інтересах окремих членів суспільства, проте не настільки, щоб звести нанівець мотивацію до творчої, ініціативної праці і розумного ризику в господарській діяльності. Ринок повинен бути регульованим, щоб усунути або якось обмежити негативні його наслідки.

Ринок може регулюватися: за допомогою власного ринкового механізму, елементами якого є конкуренція, прибуток, ціна, попит, пропозиція та ін.; державою прямо або опосередковано через держзамовлення, податки і т. д.

Для нас уже сьогодні вкрай важливо, як відзначав американський економіст В. Леонтьєв, знайти оптимальне поєднання ринкового і державного регулювання. Взаємодія цих двох сторін регулювання ринку носить моніторинговий характер, що свідчить про посилення або власного ринкового механізму, або державного регулювання. Держава певною мірою забезпечує умови функціонування ринку і надмірне її втручання в ринкові відносини призводить до деформації останніх. Прикладом цього явища може служити ринок у нашій економіці.

Умови функціонування ринку в колишньому СРСР були такі, що його позитивна роль у розвитку економіки була зведена нанівець. Звідси — заяви про відсутність ринку, що не зовсім правильно відображали реальність, оскільки акти купівлі-продажу все ж таки існували.

Безсумнівно, ринок існував і у Радянському Союзі, але серйоз­но деформований. Основними рисами такої деформації за адміністративно-командної системи були: відсутність численних ринкових суб’єктів, що організують свою господарську діяльність на основі різних форм власності; надмірна централізація в розподілі різних ресурсів та їх русі, відсутність самостійності в комерційній діяльності господарюючих суб’єктів; монополізм виробника і торговця; незбалансованість попиту і пропозиції; надмірне зростання цін, нестримна інфляція, порушення грошового обігу, бюджетний дефіцит, величезна емісія грошей і т. д.; розквіт «тіньової економіки», «чорного» ринку; позитивна динаміка бартерних угод замість розвинутих торговельно-грошових відносин; деформація економічних інтересів суб’єктів ринкових відносин (наприклад, у торговців виникає інтерес не продати, а приховати товар); відсутність мотивації до ефективної праці, ризику в господарській діяльності і права вибору товару у споживача.

Щоб усунути деформації ринку, ліквідувати хвороби ринкової економіки (безробіття, інфляцію, нестабільність), необхідно ство­рити умови для переходу до ринкового господарства в Україні, а саме:

· впровадити в економіці різноманітні форми власності і господарювання, а також вільну конкуренцію між господарюючими суб’єктами, свободу участі всіх господарників у конкуренції і достатню їх кількість;

· забезпечити свободу господарської діяльності, вибору партнерів по господарських зв’язках, самостійність, незалежність і відповідальність за господарські рішення ринкових суб’єктів, можливість для них самостійно укладати контракти, договори, розміщати і приймати замовлення;

· гарантувати змогу вільно розпоряджатися частиною своїх прибутків; усунути жорсткий адміністративний товарний розподіл (по картках, талонах, фондування та ін.), тобто забезпечити вільну купівлю-продаж;

· сформувати механізм вільного ціноутворення, право ринкових суб’єктів самостійно встановлювати ціни, вільно маневрувати ресурсами, що забезпечить мобільність у використанні факторів виробництва;

· гарантувати можливість змінювати у разі необхідності умови виробництва, його технологію і вільний рух будь-яких капіталів у будь-яку сферу інвестування;

· забезпечити повноту і доступ до інформації про стан ринку всіх господарників, створити відповідну ринкову інфраструктуру, тобто комплекс систем, служб, підприємств, установ, що обслуговують ринок;

· послідовно інтегрувати національну економіку в систему світо господарських зв’язків;

· забезпечити з боку держави соціальні гарантії громадянам з наданням усім рівних можливостей у заробітку коштів і підтримкою соціально вразливих членів суспільства.

Специфіка формування в Україні соціально орієнтованого ринкового господарства визначається такими умовами: відносно низьким рівнем розвитку продуктивних сил порівняно з розвинутими країнами; послабленням міжнародних економічних зв’язків за масштабом і глибиною, властивим сучасним інтеграційним процесам; засиллям елементів, що збереглися від адміністративно-командної системи господарювання; надзвичайно високим рівнем концентрації виробництва при незначній противазі у вигляді сфери малого і середнього підприємництва; глибоко монополізованою структурою економіки; незбалансованістю економіки, відірваністю її від людини (відчуженістю від виробництва); поєднанням суперечливих процесів — регіоналізації ринків і посилення господарської взаємозалежності економік окремих регіонів та необхідністю в єдиному національному економічному просторі.

 

2. Структура ринку. Механізм саморегулювання ринку

Структураринку — це організаційна будова, що характеризує співвідношення між його елементами з їх власним порядком, способами зв’язку та закономірностями свого розвитку. Ознаками будь-якої структури є: тісний зв’язок елементів; визначена усталеність цих зв’язків; цілісність, сполучність даних елементів. Сукупність усіх ринків, незалежно від критеріїв, що досить різноманітні, утворює систему ринків.

Можна виділити такі критерії для характеристики структури і системи ринку:

· за об’єктами: ринок товарів і послуг (споживчий ринок); ринок робочої сили; ринок засобів виробництва; ринок цінних паперів, валюти; ринок науково-технічних розробок, патентів; ринок інформації; ринок обігових коштів; ринок окремих товарів або товарних груп (м’яса, одягу, взуття); ринок ліцензій та ін.;

· за суб’єктами: ринок покупців; ринок продавців; ринок дер­жавних структур; ринок проміжних продавців-посередників;

· за географічним положенням: місцевий (локальний) ринок; регіональний ринок; національний ринок; світовий ринок;

· за галузями: автомобільний ринок; комп’ютерний ринок і т. д.;

· за характером продажу: оптовий ринок; роздрібний ринок;

· за ступенем зрілості: нерозвинутий ринок; ринок, що формується; розвинутий ринок;

· за ступенем обмеженості конкуренції: вільний ринок; монополістичний ринок; олігополістичний ринок; змішаний ринок;

· за відповідністю чинному законодавству: легальний ринок; нелегальний («чорний») ринок.

Виокремлюють також аукціони, ярмарки, довгострокові контракти, телефонно-телексний ринок, разові угоди, біржову торгівлю тощо.

При всій важливості згаданих критеріїв ринків слід зазначити, що його конституюючими факторами є попит, пропозиція, ціна, конкуренція.

Попит — це виражена в грошовій формі суспільна потреба. Платіжнийпопит — це платоспроможна потреба. Пропозиція — сукупність представлених до продажу товарів. Ціна — грошовий вираз вартості. Конкуренція — змагання між ринковими суб’єк­тами. Зв’язки і залежності, що виникають у процесі руху і взаємодії зазначених категорій, разом з відповідними характеристиками реалізуються як закони.

Суть законупопиту полягає в тому, що зниження цін на товари і послуги призводить до підвищення попиту на них, а при рості цін попит зменшується. Реакція попиту на зміну ціни визначає еластичністьпопиту. Еластичним він буває, коли розмір попиту змінюється на більший процент, ніж ціна; нееластичним — коли платоспроможна потреба покупців не реагує на зміну цін. Крім ціни, на динаміку попиту впливають такі нецінові фактори: зміна смаків та уподобань споживачів, зміна числа покупців, зміна доходів споживачів та їх очікувань щодо цін і доходів та ін.

Сутність закону пропозиції полягає в тому, що підвищення цін за інших рівних умов збільшує пропозицію товарів. Вища ціна призводить до зростання норми прибутку, що створює сприятливі умови для розвитку і вдосконалення виробництва. Зниження цін діє в зворотному напрямі — веде до зменшення пропозиції. Пропозиція еластична, коли вона змінюється більшою мірою, ніж ціна. Пропозиція нееластична, якщо ступінь її зміни (в процентах) менше за рівень зміни ціни. До нецінових факторів, що впливають на динаміку пропозиції, належать зміни: цін на ресурси; податків і субсидій; цін на інші товари; числа виробників; структури пропозиції.

Взаємодія попиту і пропозиції визначає ринкову кон’юнктуру. При цьому виникають такі основні варіанти ринкової ситуації:

1. Попит перевищує пропозицію. Причини: ріст грошових при­бутків, виробництво непотрібної продукції, штучне зниження цін. Наслідки: криза недовиробництва, ріст цін, спекуляція. Вихід: стримування зростання доходів, збільшення виробництва, підвищення цін на дефіцит.

2. Пропозиція перевищує попит. Причини: зайве виробництво, штучне підвищення цін, невисока якість товарів, дефіцит грошей та ін. Наслідки: затоварення (криза надвиробництва). Вихід: зниження цін.

3. Рівновага попиту і пропозиції. Це оптимальна ситуація на ринку, те, до чого він постійно прагне. Тут товари і послуги продаються за ціною ринкової рівноваги. Сила, що змушує виробниц­тво і ринок рухатися до рівноваги, є конкуренція. Взаємодія законів попиту, пропозиції, ціни, конкуренції визначає появу і дію механізмуринковогосаморегулювання.

Вивчення механізмів функціонування ринку робить необхідним повернення, але вже в новій якості, до теорії граничної корисності. Справа в тому, що фундатори теорії граничної корисності (Є. Бем-Баверк, Ф. фон Візер, К. Менгер) та їх послідовники намагалися використовувати її в розробці законів ринку в цілому, зокрема при дослідженні її впливу на попит, пропозицію і т. д. Основні положення цієї теорії досить повно висвітлені в навчаль­ній літературі. Наприклад, досить вдалу інтерпретацію її дає В. З. Балікоєв*. Перед тим, як зрозуміти суть теорії граничної корисності, необхідно засвоїти вихідні посилання: по-перше, висока ціна на товар зазвичай перешкоджає придбанню його покупцем, а низька ціна стимулює покупку. По-друге, при тих самих розмірах доходу споживача низькі ціни створюють ефект росту прибутку. Реальні доходи споживача дійсно зростають, і саме це явище називається ефектом доходу. По-третє, при споживанні супутних товарів зниження ціни на один з них стимулюватиме ріст його споживання. Він заміщатиме собою інші, більш дорогі товари в структурі споживання покупця, стаючи привабливішим через відносну дешевину. Це явище називається ефектом заміщення. По-четверте, грошові доходи споживачів, за рідкісним винятком, завжди обмежені. Отже, вони мають стримуючий ефект щодо споживачів. По-п’яте, потреби людей у принципі безмежні. До того ж з багатьох об’єктивних причин вони мають схильність до зростання. Проте окрему потребу в конкретному товарі можна задовольнити.

Потреби мають свою напругу, яку протягом визначеного проміжку часу необхідно задовольнити. Визначена потреба задовольнятиметься відповідно до спаду корисності кожної наступної (додаткової) одиниці товару. Отже, для споживача остання одиниця означатиме граничну корисність, яка завжди спадає, оскільки потреба насичується, а напруженість її знижується. Це явище відоме як закон спадної корисності. Як уже зазначалося, під корисністю розуміється спроможність товару задовольняти потребу людей. Звідси очевидно: корисність — явище чисто суб’єктивне, а не об’єктивне, що не піддається точному кількісному визначенню.

Цінність продукту визначатиметься, згідно з даною теорією, цінністю останньої його одиниці. Таким чином, корисність того або іншого блага зменшується для споживача залежно від того, яким великим його запасом він володіє. Отже, корисність пов’я­зана ще й з поняттям рідкості.

Вартість усього товарного запасу можна виміряти, зрозумівши методологію маржиналізму в порівнянні з теорією трудової вартості. Представники останньої виходили з логічного ланцюжка: виробництво — розподіл — обмін — споживання, тобто з тієї принципової позиції, що праця є джерелом будь-якого багатства.

Маржиналісти до економічної дійсності підійшли з іншого, зворотного боку: споживач — потреба — корисність — попит — пропозиція (виробництво). Принципова відмінність цього підходу полягає у формуванні потреб людини, розміщення їх у центрі будь-якого виробництва як головної мети економічної діяльності. Адже заради людини і для її блага здійснюється будь-яке виробництво, тобто людина і є критерієм розвитку економіки.

Разом з тим у теорії граничної корисності однозначного кількісного визначення цінності немає. Проте маржиналісти дійшли до узагальненого висновку: цінність (вартість) блага формується при зустрічі граничних оцінок корисності блага покупцями і продавцями. Отже, ціни на товари формуються на базі попиту і пропозиції.

Об’єктивну класичну економічну теорію із суб’єктивістським маржиналізмом органічно поєднав А. Маршалл у знаменитому, всім добре знайомому «хресті Маршалла». У ньому пропозиція пояснюється з погляду процесу виробництва, а попит — з погляду граничної корисності блага. Сам же зв’язок корисності і ціни добре відстежується в падінні кривої попиту. Очевидно, що при зниженні граничної корисності внаслідок насичення потреби покупець одержуватиме додаткові одиниці даного товару тільки при зниженні ціни на них.

Природно, споживач, розпоряджаючись певним доходом і визначеним набором потреб, намагатиметься так розподілити доходи згідно із задоволенням потреб, щоб отримати з тих товарів, що купуються, максимальну загальну корисність за мінімальних витрат.

Недоліки теорії граничної корисності полягають у такому: вона є теорією суб’єктивістською; виходить з дослідження суб’єктив­них оцінок товарів абстрактним споживачем; доводить, що гранична корисність впливає на ціну, а то й визначає її. Насправді ж ціни на товари відомі. Раз товар уже зроблений і виробник зазнав відповідних витрат, що і є головною субстанцією вартості (ціни), а у вартості (ціні) товару вже «сидить» вартість додаткового продукту, то гранична корисність мало що може змінити, тим більше визначити ціну. Гранична корисність не може пояснити ні закону ціноутворення, ні закономірностей розвитку ринку. Отже, маржиналісти жодним чином не можуть пояснити виробництво і збільшення національного багатства, додаткового продукту. За їх словами виходить, що підприємець (продавець) має прибуток, якщо покупець оцінює корисність продукту вище, ніж він обійшовся виробнику. А якщо ні? І де знаходиться те джерело оплати продукту або блага в покупця, навіть у разі високої оцінки корисності товару, якщо попередньо немає виробництва додаткового продукту?

Досягненнями теорії граничної корисності є: можливості впли­ву споживача у певному (обмеженому) ступені на ціну, а отже, на поведінку виробника у коротко- і довгостроковому періодах. Наприклад, при вирішенні питання про те, до яких пір потрібно буде виробляти той чи інший товар, або скільки потрібно додатково витратити ресурсів, щоб виробити додаткову (граничну) одиницю товару, і т. д. Тут саме теорія граничної корисності виявляється на місці, оскільки досить точно допомагає визначити ступінь і межі ефективності даного виробництва. Очевидно, що вона також дає змогу провести точніший аналіз попиту, рівноваги споживача, а отже, загальної ринкової рівноваги.

Теорія граничної корисності знайшла своє місце в економічній науці і досить широко застосовується в економічних дослідженнях. Перебільшувати її роль не варто, але й принижувати її значення немає необхідності. Не потрібно протиставляти її іншим економічним теоріям, тим паче трудовій теорії вартості. Перша — теорія граничної корисності — аналізує і конкретизує лише окремі сторони ринкової системи і має більш прикладний характер. Остання аналізує економічну систему в цілому, носить фундаментальний і загальний характер. В цілому ж вони доповнюють одна одну.

 

3. Інфраструктура ринку. Моделі ринку.

Інфраструктура (від лат. infra — під) — це обо­в’язковий компонент будь-якої цілісної економічної системи. Щодо ринку як самостійної підсистеми, інфраструктура — це сукупність інститутів, що обслуговують ринок і виконують визначені функції по забезпеченню нормального режиму його функціонування. Інфраструктура покликана забезпечити цивілізований характер діяльності ринкових суб’єктів, її елементи не пов’язані суб’єктами ззовні, а породжені самими ринковими відносинами.

Основними елементами інфраструктури сучасного ринку є: біржі (товарні, сировинні, фондові, валютні), їх організаційно оформлене посередництво; аукціони, ярмарки та інші форми організаційного позабіржового посередництва; кредитна система і комерційні банки; емісійна система та емісійні банки; система регулювання зайнятості населення і центри державного і недержавного сприяння зайнятості (біржа праці); інформаційні технології і засоби ділової комунікації; податкова система і податкова інспекція; система страхування комерційного господарського ризику і страхові компанії; спеціальні рекламні агентства, інформаційні центри та агентства засобів масової інфор­мації; торговельні палати, інші громадські, добровільні і державні об’єднання (асоціації) ділових кіл; митна система; профспілки працюючих за наймом; комерційно-виставкові комплекси; система вищої і середньої економічної освіти; аудиторські компанії; консультативні (консалтингові) компанії; громадські і державні фонди, призначені для стимулювання ділової активності; спеціальні зони вільного підприємництва (вільні економічні зони — ВЕЗ).

Функції інфраструктури ринку такі: сприяння учасникам ринкових відносин у реалізації їх інтересів; прискорення оперативності та ефективності роботи ринкових суб’єктів на основі спеціалізації окремих суб’єктів економіки і