Особливості договору про сурогатне материнство

Для того, щоб уникнути проблем у відносинах щодо виношування дитини сурогатне материнство повинно чітко регулюватися договором, укладеним між сторонами, якому необхідно приділяти особливу увагу. На думку Червоного Ю.С. задля усунення спорів, до Сімейного кодексу України необхідно включити положення про те, що між подружжям та сурогатною матірю в обов’язковому порядку повинен укладатися письмовий договір, який підлягає нотаріальному посвідченню. На думку В. Москалюк, при укладенні Договору між подружжям та сурогатною матірю предметом такого Договору є виношування дитини та її народження і подальша передача подружжю, що надає генетичний матеріал, тобто надання своєрідної послуги, за яку сурогатна матір одержує винагороду [1]. Однак, на нашу думку, слід погодитися із твердженням М. Сопель про те, що договір, який визначається чинним законодавством, може бути укладений лише для виникнення цивільних прав і обов’язків. Предметом Договору не може бути передача дитини від сурогатної матері її біологічним батькам, оскільки торгівля дітьми заборонена.

Договір може мати просту письмову форму, однак при оформленні батьківства на генетичних батьків необхідною є нотаріально засвідчена заява сурогатної матері про згоду на запис подружжя батьками дитини [2]. Тому, на нашу думку, даний Договір для виникнення прав та захисту законних інтересів його учасників має укладатися у письмовій формі та посвідчуватися нотаріально. При укладенні договору між подружжям та сурогатною матір`ю необхідно звернути увагу на: порядок розрахунків між сторонами. Якщо договір є оплатним, то ціна має складатися з двох частин – оплата фактичних витрат, пов’язаних з виконанням договору та винагорода за виконання договору, що встановлюється за домовленістю між сторонами. Дана цивільно-правова угода обов’язково повинна містити положення про те, що в разі рішення сурогатної матері залишити дитину, вона не тільки втрачає право на виплату вищезгаданої компенсації, але і зобов’язується компенсувати біологічним батькам всі їх витрати за даним договором; строк договору. Початком дії Договору може бути момент імплантації у порожнину матки сурогатної матері генетичного матеріалу подружжя, а моментом припинення – момент передачі сурогатною матір`ю народженої нею дитини та виплатою їй винагороди. Як відзначає М.Антокольська конститутивною ознакою сурогатного материнства є укладення до моменту зачаття дитини договору про виношування дитини сурогатною матір`ю з метою подальшого встановлення батьківських правовідносин між цією дитиною та особами, які уклали даний договір з сурогатною матір`ю [3]; сторони договору є замовники та сурогатна мати. У випадку, коли сурогатна мати залишається анонімною, то доцільно укладати договір між сурогатною матір`ю та медичним закладом, в якому буде проводитися штучне запліднення та наступне спостереження за протікання вагітності, а також між цим медичним закладом та подружжям-замовниками; права та обов’язки сторін. Основним обов’язком сурогатної матері є виношування дитини, виконання всіх вказівок лікарів, її народження та передача подружжю - замовникам. Подружжя в свою чергу, зобов’язується здійснювати оплату фактичних витрат, які несе сурогатна матір під час виконання договору, а після передачі їм народженої дитини, сплатити їй встановлену в Договорі винагороду; порядок зміни, припинення. Договір про сурогатне материнство може бути зміненим або розірваним як шляхом односторонньої відмови від Договору, так і за згодою сторін. Деякі вчені пропонують встановити строк, протягом якого сурогатна мати може розірвати договір з подружжям-замовником. Наприклад, на думку М. Юна, сурогатна мати може відмовитися від виконання договору в період вагітності. А відповідно до англійського законодавства згода на передачу батьківських прав є недійсною, якщо вона надана менш ніж через шість тижнів після народження дитини; відповідальність сторін. Не виконання договору однією із сторін тягне за собою не тільки його розірвання, але й відшкодування винною стороною заподіяних іншій стороні збитків. Проаналізувавши положення ч.2 ст.123 Сімейного кодексу України можна дійти висновку про те, що при відмові сурогатної матері передати дитину, яка народилася, подружжю, яке є її біологічними батьками, питання має вирішуватися у судовому порядку; конфіденційність. Таємниця приватного життя, захищеність власного спокою також мають бути відображені в договорі. Конфіденційність має включати заборону розголошувати будь-які дані про подружжя, дитину, сурогатну матір, медичний заклад, умови договору і порядок його виконання.

Виходячи із вищевикладеного, до договору про сурогатне материнство можуть застосовуватися норми Цивільного кодексу України про договір про надання послуг, а також загальні положення про договори, і відповідно, про зобов’язання. Крім того, оскільки такий Договір має бути нотаріально посвідченим, то посвідчуватися він повинен з додержанням вимог Інструкції про вчинення нотаріальних дій нотаріусами України щодо посвідчення правочинів. Отже, на нашу думку, укладення договору про сурогатне материнство слугує своєрідною гарантією прав як сурогатної матері, так і подружжя, чий генетичний матеріал імплантується сурогатній матері. Тому відносини між біологічними батьками і сурогатною матір’ю з приводу укладання договору про виконання послуг щодо виношування та народження дитини повинні бути чітко врегульованими цивільно-правовим законодавством.

Література

1. Москалюк В. Договір про сурогатне материнство // Нотаріат для Вас. - №12. – 2006. – С.69-71.

2. Про затвердження Правил реєстрації актів громадянського стану в Україні: Наказ Міністерства юстиції України № 52/5 від 18.10.2000 р. // www. rada.gov.ua.

3. Антокольская М.В. Семейное право. - М.: Юристъ. - 2002.

 

Луц Дмитро

студент IV курсу юридичного факультету ЗНУ

Наук. кер.: к. ю. н., доцент Бондар О.Г.

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ ЗЕМЕЛЬ НАЦІОНАЛЬНОГО ЗАПОВІДНИКА ХОРТИЦЯ

Незважаючи на те, що проблематика регулювання земельних відносин є предметом дослідження широкого кола вітчизняних науковців та постійно перебуває в полі зору законодавця, теоретичні та методологічні засади вдосконалення правового режиму земель заповідного фонду залишаються значною мірою дискусійними.

Варто зазначити, що діюче земельне законодавство не дає визначення землям саме заповідного фонду. В Земельному кодексі України виділяються землі природно-заповідного фонду та землі історико-культурного призначення. [1]. Землі природно-заповідного фонду - це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об'єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об'єктів природно-заповідного фонду. До земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані: історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, меморіальні парки, меморіальні (цивільні та військові) кладовища, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам'ятні місця, пов'язані з історичними подіями.

На практиці трапляються розбіжності з визначенням правового режиму земель тієї чи іншої категорії. Яскравим прикладом такої ситуації є Національний заповідник Хортиця. Всім відомо, що острів Хортиця є заповідником, отже, з одного боку діяльність на ньому має регулюватись Законом України «Про природно-заповідний фонд» [2], однак Національний заповідник Хортиця має статус історико-культурного заповідника і ніколи не був природнім [3]. Отже, суворі обмеження щодо господарської та іншої діяльності, що передбачена законом України «Про природно-заповідний фонд» для природних заповідників, як, наприклад, заборона будь-якого будівництва, розведення вогнищ, не можуть застосовуватись на території Національного заповідника «Хортиця». На території заповідника мають додержуватися вимоги закону України «Про охорону культурної спадщини» [4]. А режим використання цих земель набагато м’якіший ніж той, що передбачений для природних заповідників.

Відповідно до рішення Запорізької міської ради №5 від 09.11.2005 року, Національному заповіднику Хортиця було передано у постійне користування земельну ділянку площею 2359,34 га, тобто всю територію заповідника. Однак цей акт, нажаль, не врегулював взаємовідносини із сторонніми користувачами, оскільки видача цього документа означає, що правовстановлюючі документи на землю, які видавались раніше, слід скасувати. А якщо врахувати рішення міськради про виділення земель під забудову на острові починаючи з 50-х років – то користувачів землі вийде немало. На сьогодні однією з найгостріших проблем заповідника є затримки виготовлення документів на землю по кожному сторонньому землекористувачу заповідника «Хортиця», яких на території заповідника існує 35. Відповідно до Законів України «Про охорону культурної спадщини», «Земельного Кодексу України», Закону «Про природно-заповідний фонд України» контроль за дотриманням заповідного режиму на територіях землекористувачів здійснюється згідно охоронних договорів. На сьогодні більшість сторонніх землекористувачів «Хортиці» не мають необхідних правовстановлюючих документів на земельні ділянки, а тому використовують ці землі з порушенням норм чинного земельного законодавства. Збереження ж унікальних земель острова, які представляють собою надзвичайну історичну, культурну, археологічну та природну цінність, потребує дотримання певних правил та обмежень у їх використанні вже сьогодні. Тому необхідно зосередитись на вирішенні питання прискорення оформлення правовстановлюючих документів на землю сторонніми землекористувачами.

Також, необхідно звернути увагу на характерну закономірність притаманну землям заповідного фонду України в цілому, та о. Хортиця зокрема. У радянські часи прийняття управлінських рішень про оголошення зазначених територій заповідниками здійснювалось, на жаль, без розроблення технічної документації із землеустрою, встановлення цих меж в натурі, та виготовлення правовстановлюючих документів на землю, як того вимагає чинне законодавство. Тож на папері землі острова Хортиця є, а от їх межі в дійсності чітко не встановлені. Отже, ця проблема потребує негайного вирішення, оскільки такий стан справ породжує безліч проблем. Неухильно зростає кількість порушень діючого законодавства та спорів з приводу суміжного землекористування. Ці проблеми набувають особливого загострення саме зараз, під час становлення в країні ринкових земельних відносин і явної недосконалості діючого законодавства України.

Література

1. Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р. // ВВР. - 2002, N 3-4, ст.27.

2. Закон України «Про природно-заповідний фонд України». – ВВР. - 1992. - № 26, Ст.146.

3. Нечипоренко О. Проблеми регулювання земельних відносин на території острова Хортиця // Землевпорядний вісник.- 2008. - №4.

4 Закон України «Про охорону культурної спадщини». – ВВР. - 2000, - N 39, ст.333.

 

Мельник Інна

слухач магістратури юридичного факультету ЗНУ

Наук. кер.: д. ю. н., професор Коломоєць Т.О.