Історіософські мотиви прози Є. Гуцала

Перед історією філософії як наукою, що покликана задовольняти духовні потреби національної культури, стоїть завдання перегляду усталених концепцій і оцінок, реконструкції рис філософської думки, визначення ролі та справжнього місця того чи іншого суспільного діяча в історії української духовності. У цьому дослідженні ми використовуватимемо комплексний підхід до поняття «історіософія», який синтезуватиме філософські принципи сприйняття історії письменником та повністю враховуватиме українську історіософію як «сукупність усіх форм суб’єктивно-спекулятивних поглядів на самобутність та самостійність історії України, її народу, держави, культури та Церкви в контексті загальнотеоретичних уявлень про всесвітню історію (її сутність, періоди, рушійні сили, роль людини тощо)» [1, 6] Система філософських узагальнень Є.Гуцала витворювалася поступово й була вивершена у збірнику гострих полемічних статей «Ментальність орди», де письменник охопив широке коло проблем міжнаціональних стосунків України і Росії в контексті світової європейської інтеграції. Певні історіософські спостереження були сконцентровані уже в ранніх пейзажних замальовках. Серед історіософських мотивів творчості Є.Гуцала можна виділити такі:

1) сформовані в дитинстві. За словами самого Є.Гуцала, його життя було пройняте тією атмосферою духовності, інтелігентності, що її майстерно відтворив письменник в повістях «Сільські вчителі» (1971), «Шкільний хліб» (1973). Картини дитинства, винесені з власного життя.Він втілює у своїх повістях про дітей і для дітей, де в образах школярів розкриває шлях розвитку характеру українця як такого. Складність його полягає в тому, що Є.Гуцало зображує дитячий світогляд у період кардинальної зміни – переходу від наївно-міфологічного світосприйняття до фактично дорослого (оповідання «Чорногорія», «Дочка мельника»);

2) природоцентризм. Є.Гуцало, враховуючи русоїстське розуміння природньої людини, розширив і доповнив його критерії, адаптував до українських ментальних рис. Теологічний підхід письменник використав в характеристиках героїв своїх творів, для яких Божі закони залишаються пріоритетом за будь-яких умов життя. Такі люди наділені природною чутливістю, добротою, мудрістю, ввічливістю. У ширшому розумінні природна людина стає вищою, досконалішою, Божою. Природничо-історичне розуміння особи втілилося в образах героїв, діями яких керували виключно інстинкти, а не загальнолюдські чинники (Павло Музика - “Голодомор”, Онисим Потурнак - “Безголов'я”). Психологічна детермінанта активно розроблена в більшості образів, але найяскравіше проявляється у ранніх пейзажних замальовках, де ліричний герой почуває себе невід'ємною часткою природи, його почуття повністю відповідають її станові.

3) автохтонність української культури. Концепція національної культури, розроблена М.Грушевським, ґрунтується на автохтонності розвитку українського народу, його культури. Уже стало аксіомою те, що загальнолюдські цінності яскравіше виступають там, де культура творить своє, національно специфічне. Є.Гуцало наголошує на тому, що культурна спадщина є невід'ємною складовою прогресивного розвитку нації, у той час як радянська культурна система пропагувала невластиві для України норми. Цей період логічно співвідноситься із культурологічним поняттям культурного шоку – конфлікту старих і нових культурних норм та орієнтацій. Є.Гуцало майстерно показав різні способи адаптації до нових умов на прикладі повістей «Голодомор», «Безголов'я», «Прокляття», де перша повість змальовує образи ревних виконавців плану хлібозаготівель (Гаркуша, Гнойовий, Шпитальник, Яремний), друга – марнославного і жорстокого командира загону партизанів (Онисим Потурнак), а третя – фальшивих героїв Македона Хруща, Калістрата Сильвестровича. Усі названі герої творів швидко асимілювалися в новою культурною системою, отримуючи від неї найбільший зиск, проте, як бачимо, всі вони відзначені негативною характеристикою, таким чином письменник наголошує на тому, що привнесена зовні, примусово насаджена культурна система несла Україні лише руйнування і зневіру народу у власних силах;

4) теорія забуття. Дослідження пам'яті та забуття має особливу цінність для сучасної української філософської думки і пов'язуються з ідеологемою «манкуртства» – суспільства людей позбавлених пам'яті історичних коренів. Власну теорію забуття Є.Гуцало виклав у повісті «Прокляття», де відновлення народної пам'яті є провідним мотивом. Письменник наголошує на тому, що минуле народу зумовлює його майбутнє, а викривлення уявлень про минуле веде за собою цілу низку спотворених висновків та помилок. Є.Гуцало на практиці вивчав проблему історичної пам'яті українського народу, свідченням цього є пропозиція письменника збирати спогади очевидців Голодомору, винесена на сторінки «Літературної України» у 80-х роках ХХ ст [2, 7]. Проблемам народної пам'яті присвячена і збірка гостро-полемічних статей «Ментальність орди», де письменник коментує суперечливі події, факти української історії від давнини до сучасності.

Таким чином, філософське підrрунтя прозових творів Є. Гуцала є очевидним і його різноплановість вимагає детального дослідження.

Література

1. Кислюк К. Історіософія в українській культурі: від концепту до концепції: моногр. — Харків.: ХДАК, 2008. — 288 с.

2. Гуцало Є. Створимо книгу народної пам’яті // Літературна Україна. – 1988. – № 45. – С. 7.

Єжова Анастасія

студентка філологічного факультету ЗНУ

Наук. кер.: к. філол. н., доцент Костецька Л.О.

 

ЖАНРОВА ПРИРОДА „МАЙЖЕ НІКОЛИ НЕ НАВПАКИ” М. МАТІОС

У літературі завжди існувала проблема визначення жанрових меж, адже чіткі кордони їх стерті. Це пов’язано з тим, що жанрова класифікація не має єдиного критерію. Існувало багато спірних питань щодо віднесення твору до того чи іншого жанру.

Письменники в царині сучасної літератури вдаються до експериментування. Особливу увагу слід звернути на творчість М. Матіос, в якій проявляється синтетичність жанрів.

Письменниця експериментує в жанрі саме роману. У неї були роман-драма „Солодка Даруся”, яку письменниця називає „драмою на три життя”, психологічний роман „Щоденник страченої”, політичний роман „Містер і місіс Ю-ко в країні укрів”, жанр якого письменниця визначає як гомеричний роман-симфонія [2, 11].

У „Майже ніколи не навпаки” прослідковуємо, що сага поєднана з жанром роману, який є домінантним у творі, адже для тексту М. Матіос характерне різноманіття дійових осіб і розгалужений сюжет, властива пряма мова персонажів, описи, авторські відступи, розкриття історії формування характерів, велике охоплення життєвих подій, а головними структурними елементами „Майже ніколи не навпаки” є розповідь та творений нею уявний світ у просторі й часі, населений персонажами, наповнений подіями. Твір тяжіє до романного жанру.

Отже, для визначення жанру книги М. Матіос, треба звернути увагу на багато особливостей, бо тут i iсторичнi ремiнiсценцiї, i драма, i епiка, i фiлософськi роздуми, i елементи детективностi, і яскраво виражений міфологізм. Своєрiднiсть цiєї книги становить саме синтез рiзноманiтних методiв: iсторичного дослiдження, фольклору, функція якого створити динамічність сюжету, для котрого характерні пошуки і встановлення справжніх злочинців, фiлософських роздумiв, драми, а саме життєвої, авторської ремарки тощо. [1, 23].

Твір М. Матіос є яскравим прикладом розмаїття жанрів. Адже, за визначенням письменниці „Майже ніколи не навпаки” є сімейною сагою у новелах. Таке авторське подання жанру налаштовує реципієнта на певне сприйняття, але сучасна сага виконує більш вужче коло функцій, ніж роман. Тому у творі письменниці спостерігаємо тенденції до змішування жанрів.

Спостерігаємо злиття тенденцій сімейного, історичного, фізіологічного, соціального, психологічного та детективного наративів, які пов’язані в одне ціле. До того ж, твір насичений фольклористикою. Авторка приділяє увагу психологічному конфлікту між персонажами. Роман насичений сценами внутрішнього переживання героїв та трагічним пафосом. Крім того, у творі присутні історичні ремінісценції, через які відтворюються воєнні події. За певними ознаками твір „Майже ніколи не навпаки” можна віднести до соціально-побутового роману – твору про реальне життя, де діють реальні особи, які характеризують побут і звичаї відповідного середовища. Це традиційні форми роману, але у творі риси постмодернізму такі як: невизначеність, фрагментарність, карнавальність. Така поліжанровість тексту досягається використанням різних методів та прийомів.

Синтетичність „Майже ніколи не навпаки” проявляється не тільки на жанровому рівні, а також як поєднання у тексті двох творчих манер – імпресіоністської та експресіоністської. Імпресіонізм проявляється в тому, що М. Матіос намагалась поділитись власними почуттями з читачем, вплинути на нього. Експресіонізм вбачаємо в зацікавленні письменницею глибинними психологічними процесами, в загостреному зображенні суб’єктивного світобачення.

Для підтвердження того, що „Майже ніколи не навпаки” є романом виступає категорія часу та простору. Хронотоп роману М. Матіос має важливе жанрове значення. Форми хронотопу та його види визначають своєрідність жанрової природи роману. Сюжет твору динамічний, часові й просторові межі твору є різноплановими.

Авторка вводить у роман монтажну композицію з постійними інтертекстуальними інтроспекціями, ремінісценціями. Чергування сцен, зміна місця, ретардація, чергування й зміна подій, психологічних станів – це прийоми монтажу.

Часопросторова категорія є однією з жанроутворювальних форм роману. Синтезуючи часові площини, М. Матіос у найменших подробицях описала внутрішні стани героїв.

В „Майже ніколи не навпаки” переважає жанр роману, на що вказують основні жанроутворювальні чинники, такі як психологізм та часопросторова категорія, доповненням виступає жанр сімейної саги, на що вказує хроніка поколінь та конфліктні обставини.

Література

1. Дроздовський Д. Загибель українського Макондо, або „Майже ніколи не навпаки” // Дзеркало тижня. – 2007. – № 46. – С. 24-27.

2. Жила С. „Трагедія адекватна історія”: роман Марії Матіос «Солодка Даруся» чи читацька конференція за цим твором // Українська література в загальноосвітній школі. – 2007. - № 3. – С. 6-12.

3. Матіос М. Майже ніколи не навпаки. – Львів: ЛА „Піраміда”, 2007. – 176 с.

 

Желонкіна Оксана

студентка VІ курсу філологічного факультету ЗНУ

Наук. кер.: к. філол. н., доцент Сабліна С.В.