ФОТОМАТЕРІАЛИ ЯК ДЖЕРЕЛО ДО ВИВЧЕННЯ СОЦІАЛЬНОГО СКЛАДУ НЕОЯЗИЧНИЦЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

ФОТОМАТЕРІАЛИ ЯК ДЖЕРЕЛО ДО ВИВЧЕННЯ СОЦІАЛЬНОГО СКЛАДУ НЕОЯЗИЧНИЦЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ



Українське неоязичництво як цікаве оригінальне релігійне й соціокультурне явище років державної незалежності завжди привертало до себе увагу журналістів, науковців й пересічних громадян. Найбільший внесок у його дослідження зробили О.Б. Гуцуляк [1], Т.Р. Беднарчик [2], Г.С. Лозко [3], Т.В. Хміль [4], О.О. Тупик [5] та ін.

Разом з тим, практично недослідженим залишається питання соціального складу рідновірських громад. Дослідники зазвичай обмежуються кількома фразами про «національно орієнтовану інтелігенцію». Відомості стосовно однієї з рідновірських течій вміщені в дисертації О.О. Тупик: «Середній вік віруючих – 45–55 років. Також є маленькі діти, які прийшли з бабусею чи дідусем. До громад РУНВіри в Україні входять вчителі, лікарі, письменники, артисти, студенти, школярі; значно менший відсоток робітників та працівників сільського господарств». Та й ця інформація подана в контексті опису відвідання автором богослужби й ґрунтується, судячи з відсутності інших посилань, на отриманих таким чином враженнях.

Така ситуаціє є тим більше прикрою, що питання соціального складу рідновірів видається надзвичайно цікавим та вагомим. Адже, з’ясувавши їхній віковий, гендерний, освітній, професійний статус, ми зможемо краще зрозуміти, «хто такі неоязичники і чого вони хочуть» – які соціальні прошарки населення виявилися сприятливими до ідей відродження етнічної, «рідної» віри і водночас справили вплив на подальше її формування, зможемо проаналізувати, що у неоязичницькому віровченні здалося близьким цим людям, які ідеї прагнення вони пов’язують з цим рухом.

Нерозробленість цього питання можна пояснити фактично одним чинником: катастрофічним браком джерел з цієї проблеми. Можемо залучати хіба що поодинокі дані з рідновірських періодичних видань, інтерв’ю провідників цього релігійного руху, їхні біографічні дані. Тому кожне з таких джерел – «на вагу золота».

Вважаємо, що за цих умов цілком доречним буде використання такого виду інформаційних джерел, як фотоматеріали. Світлини з різноманітних рідновірських заходів, свят, зборів часто вміщуються у періодичних виданнях неоязичників, їхніх друкованих творах, а також на сайтах в мережі Інтернет. Спираючись на них, ми можемо приблизно визначити, принаймні, віковий та гендерний склад неяозичників. Особливо цінними для цього є групові фотографії громад. Це дозволяє також з’ясувати кількісний склад її учасників.

Доволі інформативними можуть бути також підписи й коментарі до фотографій. Нерідко в них вказується рід занять, посада, духовний ступінь особи, адже найчастіше публікують фотографії вагомих постатей організації.

Безумовно, цей вид джерел має свої суттєві обмеження. По-перше, користуючись ними, ми можемо з’ясувати лише стать та приблизний вік людей. Та й то, для визначення співвідношення сповідників хоча б за цими ознаками, дійсно корисними можуть бути лише групові фото окремих громад, ініціативних груп чи учасників якогось заходу. За їх достатньої кількості, за методом аналогії можемо проектувати це співвідношення й на інші подібні спільноти. Більшість же фотографій є випадковими кадрами з обрядів та святкувань, за якими ми лиш можемо скласти загальне враження про соціальний склад рідновірів. По-друге, індивідуальні підписані світлини демонструють нам наявність серед неоязичників людей певних видів діяльності – художників, музикантів, народних майстрів, поетів тощо, але не відображають складу широких мас неоязичництва за цією ознакою.

Отже, фотоматеріали в ситуації серйозного браку даних з окресленого питання можуть використовуватися як джерело для дослідження соціального складу рідновірів. Проте, з огляду на їхню інформативну обмеженість – лише як додаткове, допоміжне джерело.

Література

1. Гуцуляк О.Б. Неоязичництво як світоглядне явище (історико-філософський аналіз): дис. на здобуття наук. ступеня к.ф.н. : спец. 09.00.05 / О.Б. Гуцуляк; Прикарпатський національний ун-т ім. В. Стефаника. – Івано-Франківськ, 2004. – 192 с.

2. Беднарчик Т.Р. Український рідновірський релігійний рух у діаспорі ХХ ст.: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня к.ф.н. : спец. 09.00.11 / Т.Р. Беднарчик; Ін-т філософії ім. Г.С. Сковороди НАНУ. – К, 2007. – 18 с.

3. Лозко Г.С. Актуалізація української етнорелігії в європейському контексті: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д.ф.н. : спец. 09.00.12 / Г.С. Лозко; Ін-т філософії ім. Г.С. Сковороди НАНУ. – К, 2007. – 22 с.

4. Хміль Т.В. Проблема духовності в етико-релігійному вченні Л.Силенка: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня к.ф.н. : спец. 09.00.11 / Т.В. Хміль; Ін-т філософії ім. Г.С. Сковороди НАНУ. – К: 2001. – 15 с.

5. Тупик О.О. Язичницькі традиції в духовній культурі українців (90-ті рр. ХХ ст.): дис. на здобуття наук. ступеня к.і.н. : спец. 07.00.01 / О.О. Тупик; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. – К, 2002. – 253 с.

 

Пашненко Олександр

аспірант історичного факультету ЗНУ

Наук. кер.: к.і.н., доц. Мільчев В.І.

 

ІСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧІ ОСЕРЕДКИ ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ

В 20-30-х РОКАХ ХХ СТОЛІТТЯ

Для сучасної української історичної науки характерним явищем є помітне зростання інтересу до ґрунтовного краєзнавчого дослідження регіонів та населених пунктів України, в тому числі і Південної України, показу внеску наукових та громадських закладів у вивчення їх минувшини та збереження місцевих пам’яток. Таке звернення до історичних коренів українського народу, відновлення призабутих вікових традицій і духовних цінностей сприяють відродженню його національної самосвідомості.

Проаналізувавши основні напрями історико-краєзнавчих досліджень, які велися в установах Всеукраїнської академії наук у 1920-х – на початку 1930-х років, їх практичні та науково-теоретичні результати, можна з впевненістю стверджувати: то був один з найважливіших етапів формування методологічних засад цієї галузі.

Провідну роль у цьому аспекті, безперечно, відіграли академічні структури, які здійснювали фахові дослідження: Етнографічна Комісія, Історико-філологічний відділ ВУАН, Кабінет-музей антропології та етнології ім. Ф. Вовка, Кабінети музичної етнографії та по вивченню національних меншин, а також Комісії краєзнавства, члени яких активно займалися поширенням відповідного матеріалу.

Філії Комісії краєзнавства в той час відкриваються по всій країні, цей процес не оминув і Південь України. Вже наприкінці 1923 року розпочала свою діяльність Одеська краєзнавча комісія. Її очолив С. Дложевський – директор Одеського історико-археологічного музею. У місті, незважаючи на значні труднощі, вдалося налагодити видання “Вісника Одеської комісії краєзнавства”, зібрати необхідну для роботи бібліотеку. В статуті Комісії, затвердженому в 1924 p., визначено головне завдання: всебічне вивчення історії та старовини рідного краю [1, 136]. Філії Комісії працювали в Тирасполі й Херсоні. Одеська комісія краєзнавства брала участь у розкопках Ольвії, Березані.

Одеська краєзнавча комісія в 1926 р. заснувала вивчення німецьких колоній степової України [2, 18]. Науковці провели їх докладний статистичний перепис, зібрали фольклорно-етнографічні матеріали, підготували словник сільськогосподарських термінів, якими користувалися в німецьких колоніях, розробили відповідні історико-географічні карти.

Крім краєзнавчих комісій великих обертів набирали і регіональні наукові товариства. Центрами на Півдні України стали Миколаїв,Одеса, Катеринослав, Запоріжжя. Так, Катеринославське наукове товариство краєзнавства (1924 р. заснування), як інші місцеві інституції при ВУАН, стало наступником профільних осередків міста, що діяли в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Його головою призначили Д. Яворницького [1, 158]. Особливо активну науково-популяризаційну роботу воно розгорнуло з 1927 р., коли організовувало експедиції та друкувало праці своїх членів.

Ним було розроблено “Програму для збирання етнографічного матеріалу на Катеринославщині”. Отримавши незначну субсидію від НКО, історико-філологічна секція утворила редакційну комісію, яка підготувала до друку перший том “Наукових записок”, що вийшли 1929 р.

За “багатством” представлених експозицій йому не було рівних в Україні. Дев’ять відділів Музею мали близько 23 тис. експонатів [3, 32]. При ньому функціонувала бібліотека, в якій були упорядковані тематичні відділи: історичний, археологічний, нумізматичний, кераміки, а також спеціальний – краєзнавчий.

У травні 1926 р. Загальні збори ВУАН затвердили статут Запорізького наукового товариства, яке мало згуртувати сили місцевих етнологів та краєзнавців. На першому засіданні новоствореної інституції виступив Д. Яворницький. Численними експонатами та архівними поповненнями Товариство завдячувало спадщині відомого запорізького етнолога та краєзнавця, співробітника ВУАН Я. Новицького. Серед праць дослідника чимала частина стосується минувшини козацького краю. Їх вивчення та перевидання залишаються актуальними і сьогодні [4, 59].

Велике значення у дослідженні Південної України мала Комісія Полудневої України, яка була створена в 1924 p., але фактично розпочала роботу з кінця 1925 р. Регіонально вона охопила Донецький басейн, Запоріжжя, Крим, Азовське й Чорноморське узбережжя, території над р. Прут і Дунай [1, с.170]. Серед наукових тем, якими займалася комісія, найважливішими були такі: історія степової України та слов’янського розселення; напрями міграції; культурні взаємовпливи; економічний розвиток міських центрів тощо.

Отже, об’єднавши свої зусилля, історичні установи в 1920-х – на початку 1930-х років перетворились у важливий науковий центр з дослідження історії та етнології України.

Література

1. Гуржій О.І. Етнологічні осередки України в 20-х – на початку 30-х років ХХ ст. Нарис діяльності / О.І. Гуржій, М.Б. Парахіна. – К., 2004. – 248 с.

2. Життя краєзнавчих організацій // Краєзнавство. – 1929. – № 1.

3. Парахіна М. Внесок наукових товариств при ВУАН у розвиток етнологічних досліджень у 20-ті на початку 30-х рр. ХХ ст. / М. Парахіна // УІЖ. – 2002. – № 6.

4. Турченко Ф.Г. Я.П. Новицький – людина і краєзнавець / Ф.Г. Турченко, Б.А. Бровко // Репресоване краєзнавство. – К., 1991.

 

Петрова Катерина

аспірант історичного факультету ЗНУ

Наук. кер.: к. і. н., доцент Мільчев В.І.

 





Последнее изменение этой страницы: 2016-06-29; просмотров: 81; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.211.101.93 (0.009 с.)