П’ятидесятництво В Україні В умовах антицерковної політики влади: 1943–1964 рр.

П’ятидесятництво – одна з тих течій, яка активно чинила опір антицерковній політиці радянської влади. Діяльність її громад у радянський період, як і їх структура, відносини з іншими течіями, належать до недостатньо вивченої частини історії. Цими питаннями частково займались В.І. Гараджа [1], В.І. Мельник [2]. В умовах сучасної України – О. Назаркіна [3], В.Франчук [4]. Їхні праці містять багато інформації з питань післявоєнного розвитку протестантських рухів на території України, в тому числі і п’ятидесятництва.

В християнстві існують три основні форми організації церкви: єпископальна, пресвітеріанська та конгрегаціональна, остання має різні форми.

Церкви п’ятидесятників були влаштовані за конгрегаціональним принципом, головною ознакою якого є самостійність та незалежність кожної місцевої церкви та вирішення всіх питань на загальних зборах.

Після війни керівники п’ятидесятників почали звертатися до органів влади з клопотанням про надання можливості відновити союз і зареєструвати громади, але їм відмовили. Лишався останній шанс – піти на об’єднання з євангельськими християнами-баптистами.

У 1945 p. керівники п’ятидесятників уклали так звану Серпневу угоду про об’єднання. В документі зазначалося, що за своєю догматикою і порядком богослужінь п’ятидесятники є «дуже спорідненою течією до євангельських християн і баптистів» [5, 84–108]. Внаслідок Серпневої угоди відомі протестантські течії злилися в єдиний союз. Цю угоду підписали представники керівного центру п’ятидесятників А. Бідаш, Д. Пономарчук, І. Панько, С. Вашкевич і, звичайно, члени президії Всесоюзної ради євангельських християн-баптистів (ВРЄХБ).

До ВРЄХБ приєдналося близько 400 громад, які налічували майже 25 тисяч членів. Серпнева угода передбачала відмову п’ятидесятників від глосолалії та від обряду омовіння ніг [6, 456–489]. Частина п’ятидесятників не визнала угоди і не пішла на об’єднання.

У 1947 р. до ВРЄХБ приєднались і євангельські християни в дусі апостолів.

Уповноважений у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР по УРСР Назаренко І.Д. у своєму звіті зазначав, що трясуни (так називали п’ятидесятників) поводять себе замкнено, притримуються конспірації, майже не розмовляють з незнайомцями [7, арк.111–124].

Більша частина представників цієї конфесій приєдналась до Союзу ЄХБ – на 1950 р. це 366 громад з загальною чисельністю віруючих – 18078 [5, 189–198]. Вони лояльно віднеслись до союзу, але виникло пізніше дуже багато непорозумінь, що призвело до розпаду Союзу ЄХБ наприкінці 70-х рр. ХХ ст.

Таким чином, п’ятидесятницькі громади об’єднували велику кількість віруючих, мали значний вплив на Союз ЄХБ. В Україні вони почали свою історію саме на Півдні, мали тут значний вплив та власну структуру. Але внаслідок антирелігійної політики держави громади п’ятидесятників втратили свою особливість у практиці та богослужінні, тому, зливаючись з баптистами, мали їх наслідувати у всьому. Ті громади, які не визнали об’єднання, мусили діяти законспіровано та нелегально, піддаючись постійним переслідуванням з боку влади.

Література

1. Гараджа В.И. Протестантизм / В.И. Гараджа. – М., 1971. – 200 с.

2. Мельник В.И. Эволюция современного пятидесятничества / В.И. Мельник. – Львов, 1985. – 160 с.

3. Назаркіна О.І. Протестантські конфесії України в 90-ті роки ХХ ст.: баптистські та п’ятидесятницькі течії: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / О.І. Назаркіна. – Донецьк, 2003. – 19 с.

4. Франчук В. Просила Россия дождя у Господа / В. Франчук. – К., 2001. – 648 с.

5. Слободяник В.А. Очерк по истории пятидесятничества / В.А. Слободяник. – Ирпень, 2000. – 320 с.

6.История евангельских христиан-баптистов в СССР. – М., 1989. – 622 с.

7. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 24. – Спр. 213.

 

Лепська Альона

студентка І курсу спеціальності «Правознавство»

Економіко-правничого коледжу

Наук. кер.: Грибанова О.Є.

 

ПЕРЕГОВОРНИКИ США У КЕМП-ДЕВІДСЬКИХ ПЕРЕГОВОРАХ

Близькосхідний конфлікт позначається як серія міжнародних конфліктів, у якому брали участь арабські країни - Єгипет, Сирія, Ірак, Саудівська Аравія, Ліван, з одного боку, з іншого Ізраїль, ці сили підтримували основні міжнародні «граки» холодної війни США, СРСР. Диспозиція сторін: Сполучені Штати Америки відстоювали лідерські позиції у капіталістичному світі та боролися проти впливу соціалістичного табору на чолі з СРСР на Близькому Сході. Ізраїль виборював незалежність власної держави, визнання її на міжнародному рівні за підтримкою політики США, Франції, Великобританії. Радянський Союз впливав на арабські країни Близького Сходу задля поширення соціалістичних ідей та втілення власних геополітичних інтересів. Єгипет відстоював основу власного економічного зростання - Суецький канал, Асуанську ГРЕС та державні кордони - Синайський півострів, прагнув за рахунок СРСР зміцнити збройні сили, та досягти лідерських позицій у арабському світі у результаті війн з Ізраїлем.

Після невдалої військової кампанії Президент Єгипту Анвар Садат у листопаді 1977 року прийняв запрошення ізраїльського прем’єр-міністра Менахема Бегіна і виступив з промовою в ізраїльському парламенті Кнесеті. Це був перший крок на шляху до угоди між Єгиптом і Ізраїлем. 16-17 вересня 1978 р. в Кемп-Девіді відбулася зустріч в заміській резиденції президента США Д. Картера, президента Єгипту А. Садата і прем'єр-міністра Ізраїлю М. Бегіна, де сторони підписали два документи — «Рамки миру на Близькому Сході» і «Рамки для укладення мирного договору між Єгиптом і Ізраїлем». Президент США Джиммі Картер (у дипломатії - «свідок») вирішив за допомогою вдалих переговорів підвищити власний імідж у США, в ролі ефективного посередника у переговорах. Вперше на цих переговорах американськими переговірниками була впроваджена стратегія «переговорів без поразки», гарвардського проекту, який здійснювали Р. Фішер і У. Юрі.

Результатом розробки Гарвардського переговорного проекту став відомий «метод принципових переговорів», який надав можливість США стати ефективним посередником проведення переговорів з врегулювання близькосхідного конфлікту. Основною метою розробки цього методу стала необхідність відійти від м’якого і жорсткого методів ведення переговорів до формування стандартних стратегій узгодження інтересів сторін з урахуванням унікальності та непередбачуваності ситуації та творчого підходу.

У Кемп-Девідських переговорах був впроваджений метод, який концентрувався на інтересах, а не на позиціях сторін. Цей метод використовувався у технології впровадження одностороннього посередництва у врахуванні інтересів Єгипту й Ізраїлю, та прихованих інтересів США як медіатора переговорів, оскільки врегулювання визначало дипломатичне лідерство США на міжнародній арені, і підіймало авторитет президента Джиммі Картера всередині країни.

Результатом переговорів стали два дипломатичних документи. Першим документом був мирний план для Близького Сходу, який надав напрями вирішення "палестинської проблеми". Другим документом був проект мирного договору між Єгиптом і Ізраїлем, що був підписаний у 1979-му, що засвідчував визнання єврейської держави великою арабською країною. Згідно якого Синайський півострів повертався Єгипту, а створена ним демілітаризована зона забезпечувала безпеку Ізраїлю.

Переговори визначили такі наслідки: відносно Єгипту створення прецеденту мирного договору між арабською країною та Ізраїлем; посилення позицій Ізраїлю; посилення позиції провідних країн Заходу, зокрема США, на Близькому Сході і відповідно послаблення позицій СРСР; єдність арабських країн також була порушена, але Єгипет мав більше дипломатичних можливостей переговорів з основними «гравцями» міжнародної політики; Єгипет певний час перебував в ізоляції арабських країн. Анвар Садат отримав Нобелівську премію миру, але він загинув від рук радикальних арабських екстремістів.

Макарська Анна

аспірант історичного факультету ЗНУ

Наук. кер. д. і. н., професор Ігнатуша О.М.

 

ПРЕДСТАВНИКИ ЧОРНОГО ДУХОВЕНСТВА НА ТЕРИТОРІЇ УСРР