Набуття та припинення права власності.

Зміст права власності в Стародавньому Римі складався з наступних елементів: право володіння, право користування, право розпорядження, право одержувати прибутки та право захисту. Існували первісні та похідні способи набуття права власності. Первісний - це коли право власності виникає вперше або проти волі колишнього власника. До первісних способів відносяться: загарбання нічийних речей, переробка речей, набуття права власності за давністю, з'єднання і змішування речей, конфіскація. Переробка речей - виготовлення нової речі з якого-небудь матеріалу. Право власності на річ в такому випадку виникало у майстра. З’єднання мало місце у випадках, коли одна річ поглиналася іншою так, що не можна було їх розділити.

Набуття права власності за давністю володіння. Для набуття права власності необхідно було дотриматися наступних умов: наявність правової основи володіння, добросовісність володільця, безперервність володіння, сплив встановленого строку (3 роки для рухомого майна, 10 – для нерухомого). Право власності припинялося: а) внаслідок загибелі речі, якщо річ зникала фізично (було зламана або спожита) або юридично (вилучалася з обігу); б) внаслідок відмови власника від права на річ (незалежно від того чи буде вона супроводжуватись передачею речі іншій особі чи ні, наприклад власник міг просто викинути непотрібну йому річ); в) якщо власник втрачав право власності на річ поза його волею (внаслідок конфіскації речі, при отриманні іншою особою права власності на річ за давністю володіння).

 

Поняття спадкування.

Спадкуванням за римським правом називалися такі правовідносини за якими одна особа після смерті іншої особи отримувала певний обсяг прав та обов’язків, що переходили від останньої. В залежності від обсягу прав та обов’язків що переходили від спадкодавця до спадкоємця розрізнялося два види спадкування - універсальне та сингулярне.

Універсальне спадкування (in universum ius) характеризувалося абсолютним переходом всіх прав та обов’язків до спадкоємця. Тобто, він ставав учасником всіх правовідносин, в яких брав участь спадкодавець до смерті. Особливістю сингулярного спадкування (in singulas res) було те, що до спадкоємця переходили лише окремі права (так звані легати). Спадкування в римському праві могло здійснюватися двома шляхами - за законом та за заповітом. За законом спадкування здійснювалося в тому випадку, якщо спадкодавець не залишив заповіту, якщо заповіт був визнаний недійсним або якщо спадкоємець за заповітом відмовився від спадщини. За заповітом спадкували особи, що були в ньому зазначені. Вони спадкували у тих частках, які були встановлені заповітом. Характерною особливістю римського приватного права була неможливість спадкувати одночасно і за законом і за заповітом. Тобто, неприпустимо було, щоб одна частина спадщини перейшла до спадкоємця за законом, а інша – за заповітом.

 

Відмінність римського цивільного права від римського приватного права.

ЦП значна частина правових відносин виникає з приводу створення, набуття, відчуження, використання, передачі різноманітного ма йна тощо. Це майнові відносини, які за змістом неоднорідні, і тому регулюються за сучасних умов різними галузями права. Цивільне право у стародавньому Римі складалося з трьох систем: ius civile - цивільне право, ius gentium- право народів, ius praetorium - преторське право. Цивільне право Стародавнього Риму відзначалося національною обмеженістю, обтяжливим формалізмом, консерватизмом. Цивільне право існувало лише на території міста-держави Рим, і тому мало замкнутий характер. Основним джерелом права були Закони XII таблиць. Цивільне право не могло регулювати майнові відносини між мешканцями Риму та мешканцями інших територій і тому воно постійно розвивалося. Згодом римське право визнало цивільні права і жителів навколишніх місць Рима які називалися перегринами. Всі три системи складали єдине ціле і називалися цивільним правом. Згодом грані між цими системами зітерлися і створилася нова система римське приватне право.

Предметом вивчення курсу "Римське приватне право" є система правових норм стародавнього Риму, яка регулювала сус­пільні відносини між приватними особами, а саме: сукупність особистих прав, правове становище суб'єктів у

майнових відносинах, можливість суб'єктів здійснювати угоди май­ нового характеру; питання правового захисту приватних прав; шлюбно-сімейні відносини; відносини, пов'язані з власністю та іншими правами на речі; зобов'язання суб'єктів, які виникають з різних підстав: договорів, правопорушень, нібито з договорів, нібито з правопорушень; коло питань, які виникають з приводу спадкування майна померлих.

 

Умови дійсності договору.

Для того, щоб угода стала договором, вона повинна була відповідати певним вимогам: а) законність; б) волевиявлення сторін; в) наявність право- та дієздатності у сторін; г) дотримання форми волевиявлення; д) визначення предмета договору; є) реального виконання дій, що становлять предмет договору. Якщо хоча б одна з цих вимог була не дотримана, договір визнавався недійсним.Законність договору. Договір повинен відповідати вимогам закону, добрим звичаям, а також законам природи. Дія, що суперечила цим умовам не могла бути предметом договору.

Волевиявлення сторін. Сторони повинні висловлювати свою волю на укладення договору свідомо, розуміючи значення свої дій. Якщо договір укладався шляхом обману, насильства погрози, то він визнавався повністю або частково недійсним.Наявність право- та дієздатності у сторін. Укладати договори мали право лише вільні особи, які мали необхідний для цього обсяг право- та дієздатності. Форма волевиявлення. Договори повинні були укладатися лише в тій формі, що визначалася законом. Недотримання її призводило до недійсності договору.Визначеність предмета договору. Сторони повинні чітко усвідомлювати відносно чого вони укладають договір. Якщо предмет договору невідомий або повністю не визначений, то можливість укладення договору ставиться під сумнів.Реальна можливість виконання дій, що становлять предмет договору. Договір вважався дійсним, якщо його можна було виконати. Римляни говорили: нема зобов'язання, якщо його неможливо виконати. Неможливість виконання могла бути фізичною, юридичною і моральною.

 

 

Право на чужі речі.

В Стародавньому Римі крім права власності до речових прав відносилися також права на чужі речі. Оскільки ці права належали особам, які не були власниками даних речей, то їх загальний обсяг був не досить значним порівняно з правами власників речей. Найважливішою категорією прав на чужі речі були сервітути (вони мали на увазі можливість однієї особи користуватися річчю, що належала іншій особі). К правам на чужі речі відносилися також емфітевзис та суперфіцій (права успадковуваного користування чужою землею або будівлею на чужій землі) та заставне право, що встановлювалося в забезпечення платежу по якому-небудь зобов’язанню і тому полягало в праві особи, що не отримала платіж, забезпечений заставним правом, звернути стягнення на заставлену річ.

Vis maior

- непереборна сила. Неможливість виконання зобов’язання могла наставати за виною сторін або без їх вини. У випадку настання неможливості виконання без вини боржника, він звільнявся від відповідальності. Відсутність вини обґрунтовувалася дією непереборної сили (vis maior), тобто, наявністю об’єктивних факторів, що не залежали від волі людини. Наприклад, випадковою вважалася загибель речі внаслідок землетрусу, повені тощо. В даному випадку необхідно було визначити особу, що несе ризик такої загибелі речі. Римляни зазначали, що "res perit domino" (річ гине на шкоду власникові). Обставини непереборної сили могли звільняти від виконання тільки тих зобов’язань, об’єктом яких були речі, що загинули. Якщо йшлося про родові або грошові зобов’язання неможливість виконання виключалася.

Види речей.

1. Речі в обігу та вилучені з обігу (res in commercio та res extra commercium). Вилученим з обігу вважалися повітря, морська та проточна річна вода. До цієї ж групи відносилися речі, що належали всьому римському народові і вважалися публічними: театри, арени, бані, укріплення, громадські будинки, державна земля та раби. Крім зазначених речей до вилучених з обігу відносилися кладовища та сімейні святині.

2. Речі манципні та неманципні (res mancipi та res nec mancipi). Поділ речей на манципні та неманципні був центральним в Стародавньому Римі. Сам термін походить від стародавнього ритуалу передачі права власності від однієї особи до іншої, який носив назву "mancipatio". Цей ритуал проводився у присутності свідків з використанням мідного бруска та вагів.

3. Речі родові та індивідуальні. В деяких аспектах товарообігу виникала необхідність індивідуалізації певних речей. При цьому стало помітно, що певні речі можна індивідуалізувати, з огляду на цінність та особливість їх індивідуальності, а з іншими речами цього зробити не можливо і не потрібно, оскільки їх цінність визначається масою, об’ємом тощо.

4. Споживчі та неспоживчі речі. Споживчими речами (res quae usu consumuntur) називалися речі, що в процесі їх використання фізично зникали. До таких речей римляни відносили продукти харчування, воду, різні речовини, що застосовувалися у виробництві тощо. Речі, що не знищувалися при їх використанні (за виключенням природного зношування) називалися речами неспоживчими (res quae usu non consumuntur). До них відносилися тварини, будівлі, посуд тощо.

5. Подільні та неподільні речі. В природі всі речі фізично є подільними до безкінечності. В праві ж їх вважають подільними тільки тоді, коли при такому поділі не втрачаються первісні функції речі. До неподільних речей римляни відносили, наприклад, худобу, одяг, знаряддя праці. До подільних – продукти харчування, матеріали тощо.

6. Речі прості, складні та складені. Простими речами є речі, що являють собою органічне поєднання елементів, тобто речі, що створені за законами природи. Складні ж речі є наслідком механічного поєднання декількох простих речей. Так, наприклад, камінь є простою річчю, а дім, частиною якого він є, буде річчю складною.

Складені речі складаються з предметів, що зберігають свою індивідуальність, але разом з тим є складовими частинами одного цілого. Прикладом таких речей може бути отара тварин – не дивлячись на смерть одних тварин та народження інших отара залишається сама собою.

7. Плоди. Поняття "плоди" римляни пов’язували із природною здатністю деяких речей створювати нову річ. Спочатку це стосувалося тварин та рослин.

8. Речі тілесні та безтілесні. Деякі вчені романісти вважають, що цей поділ речей йде від філософських уявлень Цицерона. Він розрізняв речі, що існують (res quae sunt) та речі, що мисляться (res quae intellegentur), тобто – матеріальні речі та абстрактні поняття. До тілесних речей відносилися всі речі, які можна було побачити та можна було доторкнутися, а безтілесні існували в уявленні людини, але були настільки реальними, що були об’єктами правовідносин. До безтілесних речей римляни відносили різні права, такі як узуфрукт, сервітути тощо.

Зміст права власності.

Зміст права власності в Стародавньому Римі складався з наступних елементів: право володіння, право користування, право розпорядження, право одержувати прибутки та право захисту. Згодом два останніх елементи поступово відпали тому що римляни помітили, що вони повторюють інші.

Право володіння. Це право фактичного обладання річчю, фактичного її утримання. Це право могло виникати як у власника, так і у не власника. Наприклад власник міг передати річ у заставу. В цьому випадку право володіння переходило до заставоутримувача. Власник при цьому залишався власником, але був позбавлений права володіння.Право користування полягає в тому, що власник має право вилучати корисні властивості з речі, одержувати доходи та прирощення з неї. Але право користування в Римі обмежувалося деякими умовами. Основною був обов'язок при користуванні не заподіювати шкоди іншим особам. Право користування як і володіння могла здійснювати особа, що не мала права власності. Власник міг віддати своє майно у тимчасове користування іншій особі за плату. Право розпорядження - передбачає можливість власника самостійно визначати подальшу долю речі. Це він міг робити різними способами: заповідати, продати і просто викинути.

Спадкова трансмісія.

Якщо закликаний до спадкування спадкоємець помирав раніше, ніж приймав спадщину, його частка залишалася вакантною. У випадку спадкування декількома особами ця частка розподілялася поміж них. Тільки в період абсолютної монархії було зроблено виключення для випадків, коли спадкоємець, що не встиг прийняти спадщину, помирав не досягнувши річного віку. Тоді право прийняти спадщину переходило до батька цієї дитини. Такі правовідносини називалися спадковою трансмісією (transmissio ex capite infantiae).

При Феодосії ІІ спадкова трансмісія була дещо вдосконалена (transmissio Theodosiana). Так, був передбачений перехід спадщини від особи, що померла не встигнувши відкрити заповіт до її родичів по низхідній лінії (C. 6.52.1 a.450). Повністю сформувалася спадкова трансмісія при Юстиніані (transmissio Iustinianae). Кодекс зазначає, що спадкоємці особи, що померла не встигнувши прийняти спадщину, можуть прийняти її протягом року з того моменту, як до померлого поступила інформація про відкриття спадщини.

Еманціпація.

Досягнення сином повноліття, заснування власного дому, сім'ї та господарства не припиняли батьківської влади і не послабляли її. Лише досягнення сином високого громадсько­го становища (посади консула, префекта, магістра) звільняло його від батьківської влади, що, як право однобічне, могла бути і припинена в однобічному порядку — волею батька.

Батько своїм волевиявленням мав право звільнити сина з-під своєї влади. Це дістало назву еманципації, форми якої були різноманітні. Внаслідок еманципації син ставав особою свого права, набував повної правоздатності і господарської само­стійності, хоча й втрачав спадкові права у своїй колишній сім'ї. Останнє обмеження швидко відпало, проте повністю влада батька не припинялась і після еманципації. Батько збе­рігав за собою право користування половиною майна сина.

Поняття речей.

Категорія "речі" (res) була досить поширена серед римських юристів. З огляду на те, що речі займали одне з найголовніших місць і в повсякденному житті римлян, і в правовідносинах, що виникали між ними цій категорії надавалося неабияке значення. З огляду на це, можна дати наступне визначення – речами вважалися предмети матеріального або нематеріального світу, які могли задовольняти інтереси особи.

Речі могли бути як природного походження (раб, тварина, земля, вода), так і штучно створеними (будинок, прикраси, гроші). Все, що оточувало людину римським правом вважалося речами, а тому не мало значення чи є воно природного походження чи ні. Більш того, розуміння речі в римському праві виходило за межі предметів звичайного матеріального світу. Римляни розрізняли і іншу категорію, яка називалася безтілесними речами. Такими речами вважалися ті, що об’єктивно існували в світі, не зважаючи на відсутність матеріальної оболонки.Весь оточуючий римлян світ з правової точки зору розумівся як сукупність (або навіть система) певних речей. Причому ці речі були настільки різними, що для забезпечення належних правовідносин для кожної з них необхідний певний правовий режим. З цією метою, протягом існування стародавнього римського суспільства весь час робилися спроби розмежувати речі між собою та класифікувати їх за певними однорідними ознаками.