Предмет римського приватного права.

предметом вивчення курсу "Римське приватне право" є система правових норм стародавнього Риму, яка регулювала сус­пільні відносини між приватними особами, а саме: сукупність особистих прав, правове становище суб'єктів у майнових відносинах, можливість суб'єктів здійснювати угоди май­ нового характеру; питання правового захисту приватних прав; шлюбно-сімейні відносини; відносини, пов'язані з власністю та іншими правами на речі; зобов'язання суб'єктів, які виникають з різних підстав: договорів, правопорушень, нібито з договорів, нібито з правопору­шень; коло питань, які виникають з приводу спадкування майна померлих.

Поняття договору.

Договір за римським правом — це двостороння угода, спрямована на досягнення певного правового результату, яким є виникнення, зміна або припинення правовідносин. Договір є проявом взаємної волі. Більшість договорів в Римі були двосторонніми угодами, але зустрічалися і багатосторонні, проте їх було не досить багато. Сторони в договорі називалися контрагентами. Предметом договору був обов'язок вчинити якусь дію або відмовитися від вчинення певних дій.

Існували наступні види договорів: 1. Контракти. Це ті договори, форми яких були передбачені правом (купівля-продаж, найом, позика тощо). Система контрактів була замкнутою. Крім зазначених в ній видів угод, всі інші угоди до контрактів не відносилися. Угоди, що не були контрактами юридичного значення не мали. Контракти забезпечувалися судовим захистом. 2. Пакти. Це неформальні договори (домовленості), тобто ті, що існували за межами кола контрактів. Вони не забезпечувалися судовим захистом і не мали юридичної сили. При укладенні пакту сторони покладалися не на норми права, а на совість та моральні якості контрагента. За невиконання пакту сторони не притягалися до юридичної відповідальності. Проте з розвитком господарського обороту, суб'єкти вже не могли задовольнитися обмеженим колом контрактів, а тому римляни були змушені визнати за деякими пактами юридичну силу, а тому і надати їм можливість для судового захисту.Контракти в свою чергу також поділялися на види:

1. Вербальні (усні, напр. обіцяння приданого);

2. Літеральні (письмові);

3. Консенсуальні. Для укладення цих договорів достатньо лише згоди сторін. Передача речі або грошей може відбуватися пізніше (купівля-продаж, найом тощо);

4. Реальні. Обмежені в часі. Виконувались в момент укладення. Передача речі або грошей відбувалася відразу ж після укладення (позика, застава).

Всі ці групи містили в собі чітко визначені переліки контрактів і контракти не могли переходити з однієї групи до іншої. Але були випадки, коли з'являлися нові види контрактів і їх необхідно було віднести до певної групи. Таким чином з'являється п'ята група контрактів, які називаються - безіменні.

 

Поняття делікту.

Делікт (delictum) означає неправомірну дію; безчесний, аморальний поступок; злочин. Тобто тлумачення делікту пов'язується не тільки з правопорушенням в буквальному розумінні цього слова, але й з аморальністю поведінки певної особи. Деколи суть поняття делікт розглядається в широкому і вузькому розумінні цього слова. У широкому розумінні делікт розглядається як “правопорушення, проступок”, а у вузькому – як “суперечлива нормам цивільного законодавства дія, за яку передбачена кара у формі матеріальної (майнової) відповідальності, що є підставою відшкодування завданої деліктом шкоди” В доктрині римського права категорія делікт ототожнюється з правопорушенням.Делікт (delictum) - це протиправна дія, внаслідок якої завдається шкода, що не пов’язана з невиконанням правопорушником належного з нього зобов’язання. Тому в таких словосполученнях, як: “деліктні зобов’язання”, “зобов’язання із делікту” чи “зобов’язання із правопорушення” мається на увазі одне й те саме.

Якщо договірні зобов’язання викликаються до життя правомірними діями, то зобов’язання із деліктів породжуються діями протиправними, якими один із учасників відносин завдає шкоди іншому. У відповідності до цього відбувається і розподіл прав та обов’язків між суб’єктами деліктного зобов’язання: потерпілий уповноважений на компенсацію завданої йому шкоди, а порушник зобов’язаний надати відповідну компенсацію потерпілому.Співвідносячи договірні та деліктні зобов’язання, в дослідженнях римського права обговорюється питання стосовно того, що виникло історично раніше – зобов’язання із деліктів (правопорушень) чи зобов’язання, які виникали із законних підстав. Римський юрист Гай (ІІ ст. н.е.) писав, що кожне зобов’язання викає або з договору, або із делікту (G. 3.88). Отже, у римському архаїчному суспільстві відповідальність за злочин і за зобов’язаннями, пов’язаними з комерційною діяльністю співіснували паралельно

 

 

Елементи кодифікації Юстиніана.

Кодифікація була проведена для цілісної логічної побудови законодавства, що існувало без певної системи та з метою врегулювання численних його суперечностей. Крім того, Юстиніан намагався пристосувати норми до потреб тогочасного суспільства. При здійсненні кодифікації комісії мали право частково змінювати норми для пристосування їх до умов тогочасного суспільства. Такі зміни отримали назву інтерполяцій. На момент правління Юстиніана існувало три збірники – Інституції, Дігести та Кодекс, але розвиток законодавства на цьому не закінчився і імператор видавав нові закони, що називалися Новелами (тобто новими законами). Пізніше, після Юстиніана, Новели були також зібрані в окремий збірник і разом з Інституціями, Дігестами та Кодексом склали єдину систему римського законодавства, що в середні віки отримав назву Corpus Iuris Civilis (звід цивільного права). Цитати з зазначеного зводу в науковій літературі позначаються наступним чином. Назва збірника – першою великою літерою: І – Інституції, D – Дігести, С – Кодекс, N – Новели. Після того, в залежності від структури кожного з джерел через крапку або кому ставиться певна кількість цифр, що означають підрозділи збірника. Так, наприклад, в Інституціях – I.1.2.2 (Інституції, 1 книга, 2 титул, 2 параграф), в Дігестах – D.4.2.21.5 (Дігести, 4 книга, 2 титул, 21 фрагмент, 5 параграф) тощо

Конкубінат.

законом дозволялося фактичне тривале співжиття жінки та чоловіка (конкубінат). Йшлося про стійке співжиття з наміром чоловіка створити сім'ю, а не тимчасовий зв'язок. Тимчасові зв'язки суворо каралися законом.

Конкубінат не мав практично ніяких правових наслідків. Діти, народжені в конкубінаті на мали права на ім'я свого батька, не могли бути його спадкоємцями, не підпадали під батьківську владу. Жінка в таких відносинах не поділяла соціального статусу свого чоловіка.

Система цивільного процесу.

Судовий процес існував у двох видах: цивільний та кримінальний.

Особливістю римського цивільного процесу в періоди республіки та принципату був його поділ на дві стадії:

1. Розгляд справи у претора (ius);

2. Розгляд справи в суді (iudicium).

Розгляд справи у претора був підготовчою стадією до розгляду в суді. Тут з'ясовувалися всі обставини справи, відшукувалися свідки та встановлювалися вимоги сторін. Якщо порушник визнавав свою провину і був згоден понести відповідальність, то на цьому етапі справа закінчувалася. Якщо ж порушник не визнавав пред'явленого позову, то справа передавалася до суду. Суд вже вирішував справу по суті і зобов'язував порушника відшкодувати шкоду.

Джерела правоутворення.

Значення терміну "джерело права" дає зрозуміти яким шляхом певне правило поведінки стає правовою нормою. Такі джерела називаються джерелами правоутворення. Протягом існування Римської держави джерелами правоутворення були: а) звичаї (в архаїчний період); б) закон (в республіканський період – постанови народних зборів; в період принципату – постанови сенату, що виражали волю принцепсів; в епоху абсолютної монархії імператорські конституції). На початку розвитку римського суспільства основним джерелом права визнавалися закони XII таблиць. Так стародавній римський історик Тіт Лівій називав закони XII таблиць "fons omnis publici privatique iuris" джерелом всього публічного та приватного права; в) едикти магістратів; г) діяльність юристів (юриспруденція).

Поняття шлюбу.

Римське право знало два види шлюбу:

1. Законний рим.шлюб (matrimonium iuris civilis).

2. Та між вільними особами, що не мали права вступати в законний римс. шлюб (matrimonium iuris gentium).

Римський законний шлюб поділявся також на два види: шлюб з чоловічою владою (cum manu) і шлюб без чоловічої влади (sine manu). Законний римський шлюб міг укладатися лише між римськими громадянами. Шлюби між римськими громадянами з одного боку і іншими вільними (перегринами, латинами, вільновідпущениками, колонами) заборонялися. Для вступу в шлюб ставилися певні умови: вільне волевиявлення подружжя, досягнення шлюбного віку - 14 для нареченого і 12 для нареченої, наявність ius conubii (право вступати в законний римський шлюб), відсутність нерозірваного шлюбу, відсутність близького споріднення. В класичну епоху римське право визначалося свободою розлучень. Але згодом, в період монархії було заборонено розлучатися за взаємною згодою і були вироблені певні підстави для одностороннього розлучення: порушення подружньої вірності, посягання на життя одного з подружжя, нездатність до дітонародження, до шлюбного життя, вступ до монастиря одного з подружжя. При односторонньому розлученні без поважної причини накладався штраф