Особливості легісакційного процесу.

(законний) це перший судовий процес, який проводився на підставі Закону. Але не зважаючи на це, легісакційний процес був дуже обтяжений формалізмом. Для того щоб звернутись до претора треба було знати спеціальну форму звернення, якщо ця форма порушувалася, то позивач втрачав право на позов і процес припинявся.

Позовні форми звернення до претора зберігалися жрецями (понтифіками) в суворій таємниці і могли бути передані простим людям лише за плату.Водночас із зверненням до претора, позивач був зобов'язаний доставити до претора і спірну річ. Якщо це була рухома річ, то вона приносилася до суду. Якщо доставка речі до претора була неможлива, то приносили шматок цієї речі (камінь від будинку, шматок землі або вівцю з отари). Також обов'язковою формальністю був обов'язок позивача доставити до претора і суду відповідача. Без відповідача суд не починався. Цю доставку позивач повинен був організувати сам. Причому відповідач дуже рідко хотів приходити до суду і часто відбивався від позивача за допомогою рабів або використовував інші можливості.

До претора можна було звертатися лише у певні встановлені дні. Звертатися у свята, траури під час війни та інших подій, що мали загальнодержавне значення заборонялося. В підтвердження своєї правоти сторони вносили певний грошовий заклад - сакрамент. Після вирішення справи у претора, він призначав суддю, який і приймав рішення по суті. Це рішення було остаточним і оскарженню не підлягало.

Віндикація.

(от лат. vim dicere — «объявляю о применении силы») — иск собственника об истребовании вещи из чужого незаконного владения. Иными словами, виндикационный иск — это иск невладеющего собственника к владеющему несобственнику о возврате имущества. Такая форма иска сложилась в римском праве. Согласно римскому праву собственник мог отобрать вещь назад при помощи иска о собственности (vindicatio: «ubi rem meam invenio, ibi vindico» (виндикация: «где мою вещь нахожу, там ее виндицирую»)) даже у добросовестного приобретателя.

Римское виндикационное правило при оживленной торговле было способно приводить к весьма серьезным затруднениям, так как покупатель никогда не мог быть уверен в том, что не появится некоторое другое лицо, которое докажет свое право собственности на вещь и отберет ее себе. Германское же правило «Hand muss Hand wahren» устраняло подобную неуверенность. Поэтому оно получило общее распространение сначала в специальном торговом праве различных государств, а затем и в общегражданском праве.

Рецепція римського приватного права.

Рецепція римського цивільного права — це

а) система та тлумачення римського права

б) процес пристосування римського права до нових виробничих відносин;

в) втрата актуальності та відмирання окремих положень римського права

Соціально-економічні умови стимулювали новий бурхливий інтерес до вивчення і поширення римського

приватного права. Цей процес, що почався ще в XII ст., набуває нового дихання. Одночасно починається активне

пристосування римського приватного права (рецепція) до нових виробничих відносин Південної і Центральної Європи, яке згодом поширилося на всю територію Європи. Однак римське приватне право було правом рабовласницького
суспільства, основою якого був рабовласницький спосіб виробництва. Його правові інститути треба було переробити з урахуванням потреб нового економічного ладу, що зароджувався.

Рецепції римського приватного права значною мірою сприяли абстрактний характер,відмежування від основи, що його

породила, здатність приживатися в будь-яких економічних умовах. Головний інтерес римлян був спрямований на розвиток

і визначення тих відносин, які є абстрактними відносинами приватної власності.

97. Поняття особи та суб`єкта права.

Суб'єктами за римським правом визнавалися лише вільні люди - ті люди, що мали права та обов'язки. Раби були речами, тобто об'єктами. Здатність мати права та обов'язки (правоздатність) в Римській державі визначалася трьома статусами: статус свободи, статус громадянства, сімейний статус.

За статусом свободи населення Риму поділялося на вільних і рабів. Статус свободи - це був найголовніший статус людей і тому зміни в цьому статусі могли призвести лише до двох дуже суттєвих наслідків - втрата свободи або її отримання. Зміни у статусі свободи називалися максимальними.

За статусом громадянства вільні утворювали п'ять груп: римські громадяни (квірити), латини, перегрини, вільновідпущеники, колони. Статус громадянства - відносив вільну людину до певного прошарку населення і тому зміни в цьому статусі могли лише змінювати права відповідної особи, а не відміняти їх. Ці зміни називалися середніми. Стани не були стійкими і могли змінюватися - наприклад, вільний міг стати рабом, а перегрин стати римським громадянином.

Сімейний статус поділяв вільних людей на дві групи: глава родини та підвладні. До підвладних відносилися всі члени сімейства, які проживали разом з главою.

Суб'єкти права в Стародавньому Римі, як і в сучасному цивільному праві, повинні були мати правоздатність і дієздатність. Правоздатність виникала з моменту народження і зникала зі смертю. Дієздатність поділялася за віковим цензом на три категорії. До першої належали діти до 7 років, які були абсолютно недієздатні, до другої дівчатка від 7 до 12 років та хлопці від 7 до 14 років, що були обмежено дієздатні і мали право укладати тільки дрібні угоди. До третьої вікової групи належали з 12 років дівчата та з 14 хлопці, що визнавалися повнолітніми та дієздатними. Вони мали право здійснювати будь-які угоди, проте уклавши явно невигідну угоду могли просити у претора здійснити реституцію. З II століття н.е. особам до досягнення 25 років надавалося право просити собі куратора у тому випадку коли вони самі не могли самостійно здійснювати свої цивільні права та нести обов'язки. Призначення куратора обмежувало дієздатність таких громадян і угоди вони укладали лише за згодою такого куратора (крім одруження та заповідання майна). Існували обмеження дієздатності щодо людей з фізичними вадами (наприклад глухонімий не мав права брати участі в стипуляції), душевнохворих, марнотратників. В дієздатності обмежувалися особи осуджені до безчестя. До безчестя осуджувалися ті, хто вчинював негідні вчинки (наприклад, зайняття проституцією, лжесвідченням, взяттям шлюбу до закінчення траурного року та ін.).

За римським правом жінка не могла зрівнятися у дієздатності з чоловіком. Вона завжди знаходилася під опікою батька або чоловіка. Але за часів принципату було встановлено, що доросла жінка, яка не має батька або чоловіка має право приймати самостійні рішення з приводу свого майна, але все ж таки визнавалося, що жінка знаходилася у гіршому становищі ніж чоловік.

Застава.

Призначенням заставного права було забезпечення виконання зобов’язань. Основними його рисами є те, що звернення стягнення на річ у випадку невиконання зобов’язань було можливе:

1. незалежно від того, продовжує вона належати боржнику чи ні;

2. першочергово перед іншими вимогами інших осіб до боржника.

Форми застави:

1. Фідуціарна застава (fiducia cum creditore). Полягала в тому, що кредитор отримував річ у забезпечення виконання зобов’язань і давав обіцянку повернути річ назад після отримання виконання. Але ця обіцянка була лише моральним обов’язком, пізніше вона отримала позовного захисту.

2. Ручний заклад (pignus). За цією формою застави, річ передавалася не у власність, а тільки у володіння. При цьому додавалася умова, що при виконанні зобов’язання річ передається назад.

3. Іпотека (hypotheca). Як форма застави виникла пізніше попередніх двох. В цій формі застави майно не виходило з володіння і користування заставодавця, а кредитор мав прав вимагати цю річ для її наступного продажу. Особливістю іпотеки також було те, що одну і ту ж річ можна було закладати частинами вартості. Якщо при продажу речі отриманої суми не вистачало для погашення боргу, кредитор звертався до суду у загальному порядку.

Після того, як способом реалізації заставного права став продаж заставленого майна, разом з заставою речей визнали можливість і застави зобов’язань. Для встановлення заставного права не вимагалося якоїсь спеціальної форми. Крім того заставне право в деяких випадках виникало в силу закону.Заставне право припинялося у випадку: загибелі предмету застави, злиття права власності та заставного права, припинення зобов’язання, що забезпечене заставою.