Поняття, ознаки і види речового права

Поняття, ознаки і види речового права

У речовому праві право на річ здійснюється власником чи законним володільцем самостійно без посередництва іншої осо­би, тоді як у зобов´язальному праві для задоволення власником своїх потреб недостатньо лише його волі, потрібна також воля іншої особи (покупця, наймача та ін.). Але таке твердження занадто схематичне і може бути використане переважно для теоретичного обґрунтування тих чи інших цивільно-правових питань. Насправді в розвинутому суспільстві таких «чистих» відносин дуже мало. У будь-яких життєвих ситуаціях носій тих чи інших суб´єктивних цивільних прав змушений звертатися за допомогою до інших осіб. Так, наприклад, при будівництві бу­динку прохати дозволу в сусідів прокласти через їх територію те­лефонний кабель або користуватись криницею, що знаходиться на їх території. Власник корови повинен вирішувати питання, пов´язані з її випасом, заготівлею кормів на зиму тощо.

Ці питання можна вирішувати по-різному. Можна кожний раз звертатися за дозволом до тих чи інших осіб на проведення певних дій, але це викликає безліч незручностей. Можуть змі­нюватись сусіди, погіршуватись відносини з ними чи з іншими особами, від яких, в тій чи іншій мірі, залежить носій певного суб´єктивного права.

Для зменшення такої залежності законодавець змушений ство­рювати певні юридичні засоби, за допомогою яких громадяни та юридичні особи могли б здійснювати деякі належні їм суб´єктивні права, не погоджуючи щоразово своєї поведінки з волею інших осіб. Саме такі правові засоби і складають систему речового пра­ва. Так, згідно з ч. З ст. 41 Конституції України громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об´єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Тобто, щоб користуватися об´єктами права державної або комунальної власності громадянинові не потрібно кожний раз звертатись за дозволом до посадових осіб компетентних державних чи кому­нальних органів. Йому, як правило, достатньо, наприклад при в´їзді в ліс чи в інші угіддя, дотримуватися встановлених законо­давством правил поведінки в зазначених місцях.

Отже, речове право - це сукупність правових інститутів, нор­ми яких забезпечують особі можливість здійснювати належні їй суб´єктивні цивільні права щодо впливу на річ, яка знаходиться в її господарюванні, за своєю волею або без щоразового погод­ження своєї волі з волею інших, причетних до цієї речі, осіб.

ЦК УРСР 1963 р. не передбачав такого інституту як речове право. Хоча в дореволюційній Росії речовому праву відводилось значне місце. Крім того, у ЦК УРСР 1963 р. значне місце відво­дилось регулюванню відносин власності як одного з видів речо­вого права.

Відродження речового права в законодавстві України почало­ся з розробки та прийняття ЦК України, книга третя якого має назву «Право власності та інші речові права», згідно з якою ре­чове право поділяється на два інститути:

- повне речове право (право власності, ст. 316-394);

- обмежене речове право (право на чужі речі, ст. 395-417). Але саме в такому поділі приховується протиріччя, якогодуже важко позбутися. Зазначивши в законі, що власник має повне речове право, законодавець тим самим начебто забезпе­чив йому можливість здійснювати свої правомочності щодо цієї власності без погодження з будь-ким. Водночас законодавець визначив підстави і коло осіб, які можуть мати право на чужі речі. Таким чином, речове право має за мету не тільки забезпе­чувати недоторканість прав власника, а й обмежувати їх. Через це обмежене речове право є нічим іншим як засобом обмежен­ня права власності. Саме ця властивість речового права може негативно вплинути на власність як суспільне і правове явище, принизити моральне значення власності, що є рушійною силою розвитку енергій власника, стати гальмом господарського про­цесу. «Істинною ціною, якою купується кожне подібне обмежене право на чужу річ, є урізане, морально і економічно підірване право власності»´.Для того, щоб звести до мінімуму негативні наслідки обмеже­ного речового права для власника й необхідне його чітке правове регулювання. ЦК України передбачає, що підставами його ви­никнення можуть бути закон, договір, заповіт, рішення суду.Носій речового права, залежно від того, яке речове право він набув, відокремлюється від інших осіб. Ступінь відокремленості визначається законом, договором чи іншими правовими актами. У разі привласнення майна власник втрачає цивільно-правові зв´язки з відчужувачем цього майна. Пасивні обов´язки між ними залишаються. Кожний з них зобов´язаний утримуватись від втручання у справи іншого. У набувача, таким чином, вини­кає повне речове право на придбані речі - абсолютне право.

Якщо особа набула обмежене речове право, то її активні зв´язки з власником не припиняються, але правовими актами встановлюються межі, яких власник не може переступити у відносинах з носієм цього права, що свідчить про відносний ха­рактер права на чужу річ. Залежно від виду обмеженого речо­вого права ці межі можуть розширюватись або звужуватись. А інколи, за певних умов, власник взагалі може втратити право на річ. Таким чином, обмежене речове право поза волею власника може перерости з відносного в абсолютне. Прикладом цього є на-бувальна давність, передбачена ст. 344 ЦК України та ст. 119 ЗК України.

Згідно зі ст. 395 ЦК України речовими правами на чуже май­но є: право володіння; право обмеженого користування (сер­вітут); право забудови земельної ділянки (суперфіції); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). Крім перелічених у названій статті ЦК України, види прав на чуже майно зазначені і в інших чинних законодавчих актах. Наприклад, ст. 39 Закону України «Про власність» передбачає право повного господарського відання, а ст. 39 право оперативного управління. Покладання на спад­коємця обов´язку надання права довічного користування жит­ловим будинком, квартирою або іншим майном (ст. 1238 ЦК України). Можуть бути й інші види речових прав на чуже май­но. Таким чином, виключного поділу речового права на види (крім права власності) не існує. Проблему систематизації обме­жених речових прав можна пояснити тим, що в літературі і в законодавстві відсутні принципи відмежування права на чуже майно від зобов´язально-правових договорів, односторонніх правочинів та ін.

 

Саме ця невизначеність робить спірним питання необхідності виділення категорії речових прав у системі цивільного права. Можна погодитись з думкою про те, що майбутнє покаже чи при­живеться ця категорія в нашому законодавстві.

Субєкти права власності

Суб'єктами права власності згідно зі ст. З Закону «Про власність» визнаються народ України, громадяни, юридичні особи, держава, інші держави, їх юридичні ос оби, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства. Конституцією України визначаються ще й такі суб'єкти права комунальної власності, як громади сіл, селищ, міст, районів у містах.

Такі суб'єкти права власності, як народ України, відповідні громади та держава, здійснюють свої правомочності, як правило, не без посередньо, а через органи держави та органи місцевого самоврядування: народ України та держава — через Верховну Раду України; громади сіл, селищ, міст, районів у містах — через відповідні місцеві ради. Як суб'єкт права держава здійснює свої повноваження щодо своєї власності також через уповноважені на це органи виконавчої влади.

В ст. 20 Закону «Про власність» коло суб'єктів права власності ще більш розширено. До них законодавець відносить таких суб'єктів, як трудові колективи державних підприємств та колективи орендарів.

Ці утворення, не будучи суб'єктами цивільного права, стають суб'єктами права власності, хоча юридичними особами вони не є. Саме в цьому Закон «Про власність» має як внутрішні суперечності, так і взагалі суперечить цивільному законодавству. Це спостерігається в тому, що суб'єктом права названий колектив осіб, об'єднання яких не надає їм статусу юридичної особи, бо трудовий колектив державного підприємства становить собою сукупність працівників юридичної особи-невласника, яким і є державне підприємство. Передбачена ж в ст. 20 Закону «Про власність» і ст. 18 Закону «Про підприємства в Україні» конструкція допускає існування у відокремленому майні юридичної особи — державного підприємства, що не є власником, власність іншого суб'єкта, що не є юридичною особою. Це є правовим нонсенсом. Отже, колектив юридичної особи-невласника стає суб'єктом права власності, але не юридичною особою. Така конструкція не є правовою і допускає змішування економічних, соціальних і юридичних норм. Крім того, доход, одержаний державним підприємством внаслідок праці трудового колективу, є також державною власністю і не повинен передаватися у недержав^ ну власність. Якщо так сталося, що існує норма про можливість трудового колективу державного підприємства набувати у власність частки доходу, то правильним

було б зазначити, що при цьому виникла спільна часткова власність членів трудового колективу.

З цього приводу необхідно зазначити, що члени трудового колективу державного підприємства можуть мати власність, але її правовий режим повинен бути встановлений як для права спільної власності. Суб'єктами ж такої власності слід визнавати членів трудового колективу, а не колектив у цілому.

Що ж до колективу орендарів, то, як і трудовий колектив державного підприємства, такий суб'єкт цивільного права не існує. Не передбачений він і чинним законодавством про оренду. Згідно із Законом України «Про оренду державного і комунального майна» трудовий колектив державного підприємства в разі, якщо він бажає взяти в оренду цілісний майновий комплекс цього підприємства, створює господарське товариство, яке і буде в подальшому власником. Оскільки ж господарське товариство, створене членами трудового колективу державного підприємства, нічим не відрізняється від будь-якого господарьского товариства, що передбачається ст. 26 Закону «Про власність» як суб'єкт права власності, немає необхідності окремо врегульовувати право власності орендаря. Якщо ж виходити з того, що орендарями є особи, які об'єдналися на підставі договору про спільну діяльність і уклали договір оренди, то у таких осіб виникає не колективна, а спільна часткова власність відповідно до ст. 17 Закону «Про власність».

 

Здійснення права власності

Зміст власності як суспільного явища розкривається за допомогою тих зв'язків і сто­сунків, у які власник вступає з іншими людьми у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ. У зв'язку з цим слід зазначити, що власник може чинити стосовно своєї речі усе, що не заборонене законом, або не суперечить соціальній природі власності.
Здійснення права власності «на свій розсуд» означає, що власник спирається безпосе­редньо на закон, і його влада (воля) існує незалежно від влади інших осіб, тоді як права ін­ших осіб відносно цього ж майна визначаються не тільки законом, але й волею власника.
Згідно з ч. 2 коментованої статті власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Своє право на річ власник здійснює завжди своєю владою та у своєму інтересі. На відміну, наприклад, від повіреного він не потребує спеціальних повноважень, доручення і т.п. Проте, влада власника щодо приналежної йому речі не є безмежною. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний до­держуватися моральних засад суспільства. Він може вчиняти стосовно свого майна будь-які дії, але вони не можуть суперечити інтересам інших суб'єктів приватного права. На­приклад, власник зобов'язаний вживати заходів до запобігання виникненню шкоди здо­ров'ю громадян і навколишньому середовищу при здійсненні його права власності. Реалі-зуючи право власності на жилий будинок, він повинен утримуватися від поведінки, яка може заважати його сусідам. Права власника можуть бути обмежені правами інших осіб (сервітутами тощо). Крім того, власник не може виходити за загальні межі здійснення цивільних прав.
Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення їх прав. Це правило допов­нює положення ст. 13 Конституції України та ч. 2 ст. 318 ЦК, які передбачають, що усі суб'єкти права власності є рівними перед законом. За своєю сутністю вказане правило є однією з юридичних гарантій рівності умов здійснення власниками їхніх прав.
Власність зобов'язує. Хоча це правило виглядає дещо декларативним, однак несе в собі значний позитивний заряд, орієнтуючи власників на те, що кожен з них не лише має суб'єктивні права, але й несе відповідальність перед громадою, суспільством за належне використання цих прав. Таким чином формується правосвідомість не лише самих власни­ків, але й інших учасників правовідносин власності.
Правило ч. 5 коментованої статті є розвитком закріпленої у ч. 2 цієї ж статті вимоги до власника здійснювати її лише за допомогою дій, які не суперечать закону, при здійснен­ні своїх прав та виконанні обов'язків додержуватися моральних засад суспільства тощо.
Держава не втручається у здійснення власником права власності. Звісно, це не озна­чає, що державі байдуже, як формуються та розвиваються правовідносини власності у кра­їні і що вона взагалі самоусувається від впливу на учасників цих правовідносин. Однак вплив на учасників правовідносин власності здійснюється не шляхом прямого адміністру­вання, а опосередковано — за допомогою правового заохочення власників до певних дій, забезпечення захисту цивільних прав власників та інших осіб.
Діяльність власника може бути обмежена чи припинена, або власника може бути зо­бов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Це, з одного боку, свідчить про гарантованість прав власника (об­меження, припинення тощо діяльності власника можливе лише на підставах, передбачених законом), а з іншого означає, що права власника не є безмежними і мають реалізовуватися з урахуванням інтересів усієї громади.
Особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цін­ності можуть бути встановлені спеціальним законодавством, наприклад, про охорону пам'яток історії, культури тощо. У цьому випадку пріоритет надається нормам такого спе­ціального законодавства, котре, втім, не може суперечити принциповим засадам регулю­вання права власності в Україні, встановленим Конституцією України та ЦК. Як передбачає ч. 4 ст. 319 ЦК, власність зобов'язує. Це правило конкретизоване у ст. 322 ЦК, яка встановлює, що власник зобов'язаний утримувати майно, котре йому нале­жить, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно зі ст. 323 ЦК ризик випад­кового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом. Випадковою загибеллю або псуванням речей визнається така загибель або псування, яке сталося не з вини учасників договору, а в силу випадкових причин і обставин (непереборної сили, простого випадку). Власник несе ризик випадкової загибелі або випадкового псування речі у випадку, якщо тільки він не переклав цей ризик повністю або частково на страхувальника, застрахувавши річ, що належить йому.
Книга третя. Розділ І
У силу того, що за загальним правилом право власності переходить до набувача в момент передачі речі, то й ризик випадкової загибелі або псування також переходить у момент пе­редачі речі, якщо інше не обумовлено договором або законом. Наприклад, сторони догово­ру можуть встановити, що ризик випадкової загибелі проданої речі перейде до покупця вже з моменту укладання договору купівлі-продажу, до передачі речі покупцеві, тобто до перенесення на останнього права власності.

Межі здійснення.

Відповідно до ст 4 Зокону України “Про власність”, що регламентує здійснення права власності, власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії що не суперечать закону. Власник, здійснюючи свої права зобов’язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси інших суб’єктів. При здійсненні своїх прав і виконанні обов’язків власник зобов’язаний дотримуватися моральних засад суспільства.

Подібні загальні положення щодо здійснення права власності містяться і в проекті ЦК України (ст.ст. 12, 13, 316, 317 та ін.).

В. П. Грибанов з цього приводу зазначав, що цивільне законодавство визначає межі здійснення цивільних прав по-різному. Можна виділити [23, с.48]:

суб’єктні межі здійснення суб’єктивного права власності, що будуть визначатись рамками цивільної дієздатності власника;

часові межі. Слід підкреслити, що право власності по своїй суті є безстроковим. Проте здійснення суб’єктивного права включає в себе не лише вибір того чи іншого способу його реалізації, але і використання певних способів звхисту порушених прав. а строки позовної давності є обмеженими. Крім того, проект ЦК України передбачає таку підставу набуття права власності як сплив строку набувальної давності;

межі, що визначають відповідність дій власника інтересам суспільства і держави. Так, відповідно до ст. 49 ЦК України, у разі укладення угод з метою, що суперечить інтересам суспільства і держави, предмет угоди може бути стягнено в дохід суспільства і держави;

межі, що визначаються способом здійснення суб’єктивного права власності. В ряді випадків закон конкретизує спосіб здійснення того чи іншого суб’єктивного права шляхом встановлення нотаріальної чи іншої форми укладення угод, вимог отримання спеціальних дозволів, дотримання спеціальних правил тощо;

межі, що визначаються характером наданих власнику засобів захисту його суб’єктивного права;

межі, що визначаються ступенем залучення об’єктів права власності в цивільний оборот. Очевидно, що межі здійснення права власності на об’єкти, що вільно знаходяться в цивільному обороті будуть значно ширшими за межі, встановлені для об’єктів що обмежені в цивільному обороті.

Таким чином всяке суб’єктивне право, в тому числі і право власності, можна розглядати як міру можливої поведінки управомоченого суб’єкта, що дозволена законом. Закон в даному випадку слід розлядати в широкому розумінні: і як загальні чи спеціальні правові норми, і як загальні положення, принципи інституту, галузі законодавства чи права в цілому.

Якщо підійти з іншого боку, то межі суб’єктивного права можна поширювати до тієї міри, доки у власника (якщо мова йде про право власноті) будуть зберігатись ті інтереси, що охороняються законом.

6. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом.

Випадковою загибеллю або псуванням речей визнається така загибель або псування, яке сталося не з вини учасників цивільних правовідносин, а в силу випадкових причин і обставин (непереборної сили, простого випадку). Відповідно до коментованої статті, ризик такої випадкової загибелі або псування лежить на власникові, якщо інше не передбачено законом або договором Тому відповідальність за загибель або псування речі в силу випадкових обставин, за загальним правилом, ні на кого покласти не можна. Власник несе ризик випадкової загибелі або випадкового псування речі у випадку, якщо тільки він не переклав цей ризик повністю або частково на страхувальника, застрахувавши річ, що належить йому. У силу того, що за загальним правилом право власності переходить до набувача в момент передання речі, то й ризик випадкової загибелі або псування також переходить у момент передання речі, якщо інше не обумовлено договором або законом.
Згідно з даною статтею, ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження майна покладається на власника. Але існують випадки, коли ризик випадкової загибелі речі може покладатися не на власника. Так сторони можуть встановити, що ризик випадкової загибелі проданої речі перейде до покупця вже з моменту укладання договору купівлі-продажу, до передання речі покупцеві, тобто до перенесення на останнього права власності. З іншого боку, за угодою сторін ризик випадкової загибелі відчужуваних речей може бути приурочений до моменту, наступного за переходом до набувача права власності. Так за угодою сторін на відчужувача може бути покладений ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження майна (товару) в процесі його руху, хоча право власності на зазначене майно перейшло до покупця вже з моменту здавання майна (товару) транспортній організації. Тому правило про перехід на набувача, ризику випадкової загибелі або псування відчужуваних речей одночасно з переходом до нього права власності є диспозитивним, оскільки воно застосовується, якщо інше не встановлено законом або договором.

Скарб

Скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності. Отже, на відміну від знахідки речі, що є скарбом, не вибували з володіння власника поза його волею (не були втрачені), а були спеціально приховані ним у землі чи іншим спосо­бом. Не є скарбом речі, власник яких відомий або не втратив право власності на них за за­коном (не сплинули строки набувальної власності). За загальним правилом, право власності на скарб набуває особа, яка виявила його. Якщо ж скарб був прихований у майні, що належить на праві власності іншій особі, особа, яка виявила його, та власник майна, у якому скарб був прихований, набувають у рівних частках право спільної часткової власності на нього.
У разі виявлення скарбу особою, яка здійснювала розкопки чи пошук цінностей без згоди на це власника майна, в якому він був прихований, право власності на скарб набуває власник цього майна. Якщо виявленний скарб, що є пам'яткою історії та культури, то право власності на нього набуває держава. Особа, яка виявила такий скарб, має право на одержання від держа­ви винагороди у розмірі до двадцяти відсотків від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідомила міліції або органові місцевого самоврядування про скарб і пере­дала його відповідному державному органові або органові місцевого самоврядування. Якщо ж пам'ятка історії та культури була виявлена у майні, що належить іншій особі, ця особа, а також особа, яка виявила скарб, мають право на винагороду у розмірі до десяти відсотків від вартості скарбу кожна. Особа, яка знайшла скарб, що є пам'яткою історії та культури, та не заявила про його виявлення міліції або органові місцевого самоврядування, втрачає право на отримання ви­нагороди. Однак зазначені правила не поширюються на осіб, які виявили скарб під час розкопок, пошуків, що проводилися відповідно до їхніх трудових або договірних обов'язків.

 

Набувальна давність

Набувальна давність є новим для цивільного законодавства України інститутом. Існування цього інституту покликано впорядковувати цивільні відносини з приводу належ­ності майна певним особам та засновується на тому факті, що тривале невикористання майна його власником та відсутність зацікавленості в нього вважати це майно своїм, від­шукувати річ означає відмову власника від свого майна.
Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном — протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановле­но ЦК.
За набувальною давністю у власність можуть набути майно лише фізичні та юридичні особи, однак не держава. Особи, що мають право на придбання права власності на майно за набувальною давністю, мають бути незаконними добросовісними володільцями цього майна протягом встановленого законом строку. Володілець є добросовісним, якщо він не знав і не міг знати про те, що ця річ належить іншій особі. Отже, умовами набуття права власності за набувальною давністю є:
добросовісне заволодіння чужим майном;
володіння чужим майном протягом певного строку: десять років — для нерухомості, п'ять років — для рухомості. Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернен­ня, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п'ят­надцять, а на рухоме майно — через п'ять років з часу спливу позовної давності.
При цьому особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм правонаступником вона є;
відкритість володіння чужим майном;
безперервність володіння чужим майном. При цьому втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування. Законом можуть встановлюватися спеціальні випадки набуття права власності за набу­вальною давністю. Так, у ст. 119 ЗК встановлюється, що для набуття права власності на земельну ділянку на підставі набувальної давності строк володіння становить 15 років. Сплив цього строку є підставою для звернення особи до органу державної влади чи місце­вого самоврядування з клопотанням про передачу земельної ділянки у власність чи у користування.
4. Право власності за набувальною давністю на рухомі речі виникає автоматично. На нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери право власності набувається за рішен­ням суду. Право власності на нерухоме майно, набуте за набувальною давністю, виникає з моменту державної реєстрації (ч. 1 ст. 182 ЦК).

 

Припинення права власності.

Глава 25 ЦК визначає підстави припинення права власності Відповідно до ст.346 ЦК право власності припиняється у разі:

1) відчуження власником свого майна;

2) відмови власника від права власності;

3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

4) знищення майна;

5) викупу пам'яток історії та культури;

6) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю,

7) викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене,

8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника,

9) реквізиції;

10) конфіскації.

Слід звернути увагу на те, що наведений перелік не є вичерпним. Згідно з ч.2 ст.346 ЦК право власності може бути припинене також у інших випадках, встановлених законом. До них належить, наприклад, придбання майна проти волі власника добросовісним набувачем (ст.388 ЦК), смерть власника (ст. 1216 ЦК).

Залежно від значення волі власника усі підстави припинення права власності можна поділити на дві групи:

1) припинення права власності з волі власника;

2) припинення права власності незалежно від волі власника.

Припинення права власності з волі власника найчастіше відбувається внаслідок передачі цього права іншій особі на підставі правочинів (договорів купівлі-продажу, дарування тощо). Можливі також знищення речі власником (шляхом її споживання, переробки в іншу річ, фізичної ліквідації) і безадресна відмова від права власності на майно (дерелікція).

Припинення права власності незалежно від волі власника може бути двох різновидів:

а) припинення права власності з об'єктивних причин (загибель речі, загублення речі власником; сплив строку набувальної давності);

б) припинення права власності внаслідок волевиявлення інших суб'єктів права (примусовий викуп майна, звернення стягнення на нього за зобов'язаннями власника, реквізиція, конфіскація тощо). При цьому слід дотримуватися положення Конституції: "Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності" (ст.41).

Відчуження власником свого майна поряд із знищенням речі внаслідок її споживання є однією з найтиповіших для приватного

права підстав припинення права власності. У цьому разі власник шляхом свого волевиявлення реалізує правомочність розпорядження річчю, тобто визначає її подальшу юридичну долю.

Як правило, волевиявлення власника, який відчужує право власності на річ (відчужувача), є узгодженим з волевиявленням іншої особи, вона передається у власність (набувача). Отже, юридичним фактом, що лежить в основі переходу права власності від відчужувача до набувача, є договір (ст.626). Це означає, що відчуження права власності має відбуватися з дотриманням вимог, які висуваються до вчинення правочинів взагалі (ст.ст.202-214 ЦК) і договорів зокрема (ст.ст.626-654 ЦК).

Специфічність відчуження власником свого майна полягає у тому, що один і той самий юридичний факт (договір) одночасно є підставою припинення права власності у однієї особи (відчужувача) і виникнення права власності у іншої (набувача).

Оскільки договір є похідним (вторинним) способом набуття права власності на річ, то до набувача переходять не лише правомочності власника, а й відповідні обов'язки, пов'язані з правом власності на цю річ (обтяження сервітутами, заставою тощо).

Відмова власника від права власності. Як встановлює ст.347 ЦК, особа може безадресне відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності.

Оскільки у цій нормі йдеться про право особи відмовитися від власності, можна дійти висновку, що це правило не стосується інших суб'єктів цивільних відносин, згаданих у ч.2 ст.2 ЦК. Таким чином, держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада та інші соціально-публічні утворення не можуть безадресне відмовитися від права власності.

Відмова від права власності можлива двома способами: а) шляхом спеціальної заяви про це; б) шляхом вчинення дій, що зрозуміло свідчать про намір відмовитися від права на майно.

Момент припинення права власності на ту чи іншу річ залежить від її правового режиму, зокрема від того, підлягає річ державній реєстрації чи ні.

У разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову.

У разі відмови від права власності на майно, права на яке підпадають державній реєстрації (ст.182 ЦК), право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідно запису до державного реєстру.

Власник, який відмовився від своєї речі, може пізніше змінити «мір, але за умови, що у іншої особи не виникло права власності на цю річ.

Припинення права власності особи на майно, яке не може їй мати (ст.348 ЦК). Якщо з підстав, не заборонених законом, а набула право власності на майно, яке за законом, що був прийнятий пізніше, не може їй належати (наприклад, обмеження оборотоздатності речі), це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом. Така сама вимога до власника висувається у випадках, коли з підстав, не заборонених законом, особа набула право власності на майно, на набуття якого за законом, що прийнятий пізніше, потрібен особливий дозвіл, а у його видачі цій особі було відмовлено. Умовами застосування цієї норми є:

• правомірність підстави виникнення права власності на момент його набуття;

• недопущення законом, який був прийнятий пізніше, перебування певної речі у власності певної особи (встановлення вимоги наявності спеціального дозволу);

• надання зазначеному закону зворотної сили;

• відмова у видачі спеціального дозволу (у випадках, коли такий дозвіл потрібний);

• невідчуження зазначеного майна протягом строку, встановленого законом (тобто відсутність волевиявлення власника на добровільне відчуження майна).

Якщо майно не відчужене власником у встановлені строки, воно за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу державної влади підлягає примусовому продажу. Порядок відчуження залежить від призначення та виду майна, що продається. Його можна реалізувати через комісійну торгівлю, з публічних торгів тощо. У разі примусового продажу майна його колишньому власникові передається сума виторгу за вирахуванням витрат, пов'язаних з відчуженням майна.

Якщо майно не було продане, воно за рішенням суду передається у власність держави. У цьому разі колишньому власникові майна виплачується сума, визначена за рішенням суду.

Знищення майна (ст.349 ЦК) може бути результатом дій власника або інших осіб. Зокрема, це може бути таке використання майна, внаслідок якого воно повністю і назавжди втрачає свої властивості, індивідуальні ознаки тощо. Знищення майна може статися і незалежно від волі власника (наприклад, у результаті випадку, непереборної сили, неправомірних дій інших осіб).

У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру (ч.2 ст.349 ЦК). Отже, припинення права власності на таке майно пов'язується з наявністю юридичної сукупності: дії або події, що спричинили знищення речі; правочину — звернення власника до відповідного органу; адміністративного акта — рішення цього органу про виключення знищеної речі з державного реєстру.

Таке рішення навряд чи можна визнати вдалим, оскільки пов'язування припинення права власності з формальним моментом (виключенням з реєстру) загрожує виникненням “фантомних” об'єкта права власності. Реальною може стати ситуація, коли буде провадитися купівля-продаж не реальних об'єктів, а права на них, яке існує лише завдяки документам, тим паче, що підстав для визнання такого правочину недійсним ЦК не передбачає. Зокрема він не може бути визнаний, як здається, фіктивним за правилами ст.234 ЦК, оскільки у його сторін є намір створити правові наслідки.

Очевидно, у разі знищення майна право власності на нього існувати не може. Воно має припинятися незалежно від того, як далі поводиться власник.

Припинення права власності у зв'язку з викупом майна у власника. Викуп земельної ділянки посідає особливе місце серед підстав припинення права власності, оскільки має виражені публічно-правові ознаки, ґрунтуючись на врахуванні публічних інтересів шляхом обмеження прав приватних осіб. Визначальними тут є положення ч.5 ст.41 Конституції, згідно з якими примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості.

У ЦК припинення права власності шляхом викупу майна передбачає дві ситуації:

1) викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю (а також викуп нерухомості, що знаходиться на цій земельній ділянці);

2) викуп пам'ятки історії та культури.

Викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю. Ні Конституція, ні ЦК не містять визначення поняття суспільної необхідності, яка є підставою для припинення права власності на землю. Натомість примусове відчуження земельної ділянки у ст.146 ЗК іменується викупом земельних ділянок для суспільних потреб (спорудження будівель, споруд органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування; спорудження об'єктів оборони та національної безпеки; будівництво та обслуговування лінійних об'єктів та об'єктів транспортної і енергетичної інфраструктури тощо).

Викуп може бути здійснений добровільно (у разі наявності згоди власника ділянки) або примусово (за рішенням суду з ініціативи органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень).

У випадках примусового викупу орган, який ухвалив рішення о викуп земельної ділянки, зобов'язаний письмово повідомити її власника про викуп, який передбачається здійснити, не пізніше к за один рік до викупу. Цей строк імперативне визначений законом (ч.3 ст.350 ЦК) і не може бути скороченим державним органом