Поняття власності та права власності

Існування людини забезпечується головним чином завдяки суспільному виробництву, в процесі якого створюються необхідні для неї матеріальні блага (за винятком благ, безпосередньо створених природою). Звичайно ж функціонування такого виробництва неможливе без повної взаємодії людей. Тобто заради досягнення тих чи інших цілей суспільного виробництва і задоволення таким чином своїх потреб вони змушені вступати у відповідні взаємовідносини (суспільні відносини) між собою, які набувають насамперед виробничого забарвлення.

Суспільне виробництво формує відповідну спрямованість взаємовідносин, сутність якої полягає у привласненні людиною (колективом людей) предметів природи і продуктів суспільного виробництва, що дає можливість індивіду ставитися до них як "до своїх, до власних". Цілком логічно, що коли для одного індивіда (суб'єкта) привласнене майно є "своє", то для іншого воно має бути "чуже". На необхідність саме такого розуміння стану привласнення звертав увагу К. Маркс'. Однак привласнення, як правило, не може бути без відчуження. Тому варто погодитись з авторами, які вважають, що "власність одних людей чи їх колективів на майно невіддільно пов'язана з відчуженням даного майна від інших людей"'. Водночас подібне твердження не може бути такою мірою прийнятним, коли індивід привласнює результати власної праці. У такому разі привласнення майна одним індивідом не супроводжується відчуженням його від іншого індивіда.

У найбільш узагальненій формі власність можна визначити як відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ та встановлення влади над ними, належності їх конкретній особі. Саме ці відносини є рушійною силою суспільного виробництва, його сутністю. Для того, щоб було що привласнювати, необхідно насамперед належним чином підготувати предмети природи, створити нові матеріальні блага. Така діяльність людини стає ефективною і набуває для неї адекватної значимості лише за умов певної самоорганізації суспільства. Для ізольованого індивіда привласнення такого значення не має, оскільки він позбавлений як можливості, так і необхідності вступати у відносини з іншими індивідами, йому подібними. Отже, поза сумнівами є твердження: власність можлива лише в людському суспільстві, яке до того ж перебуває на певному ступені свого розвитку. Про його досягнення суспільством може свідчити здатність людей вступам ти у виробничий процес з метою привласнювати засоби виробництва, продукти праці та задовольняти свої потреби. Тому не можна не погодитися з основоположниками марксизму-ленінізму в тому, що "всяке виробництво є привласнення індивідом предметів природи в рамках певної форми суспільства і через неї".

Загальновідомо, що у своїй історії суспільство пройшло кілька ступенів розвитку розподілу праці: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і соціалістичний. Кожному з них відповідає певна форма власності:

первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і соціалістична.

Першооснову всіх наведених форм власності становлять економічні відносини привласнення матеріальних благ у процесі виробництва. Тому власність у такому значенні є її економічним розумінням. Між тим економічні відносини власності, які існують у цілому поза волею і свідомістю людей, можуть бути об'єктом правового регулювання, дістаючи відповідне оформлення у нормах права. У такому разі виявляється юридичний зміст власності. Закріплення відносин власності правовими засобами здійснюється під впливом волі суспільних груп, які прийнято називати класами. В. І. Ленін не раз наголошував, що класи — це великі групи людей, становище яких визначається їх відношенням до засобів виробництва1. Звичайно ж класики марксизму-ленінізму мали на увазі, що регулювання відносин власності здійснюється за волею пануючого класу. Однак, на наш погляд, історичний розвиток суспільних відносин свідчить, що в сучасних умовах відбувається процес нівелювання класового впливу на формування відносин власності і посилення на них впливу тих суспільних груп, які домінують у суспільстві, об'єднуючись між собою заради суспільне прогресивної ідеї (наприклад, досягнення високого добробуту на демократичних засадах суспільного життя).

Важливо, що суспільство не обмежується правовим закріпленням засобів виробництва і продуктів праці за конкретними особами чи їх колективами. Відносини власності дістають, що не менш важливо, необхідну регламентацію і примусовий захист. Врегульовані правовими нормами вони набувають ознак якісно нових відносин — відносин права власності, тобто юридичного змісту.

Нині поширилася думка про багатоплановість категорії власності, її прихильники вважають, що власність, крім економічного і юридичного змісту, має й інші аспекти різнобічного соціального буття (соціальний, політичний, психологічний, культурний, етичний та ін.)2. Таке нетрадиційне розуміння категорії власності може виявитися перспективним у сучасних умовах реформування відносин власності. Тому ця проблема вимагає спеціального наукового дослідження.

Безперечно, що відносини права власності є похідними щодо економічних відносин власності як складової частини виробничих відносин. Саме власність є умовою функціонування організованого виробництва в межах загального комплексу виробничих відносин, а відтак і їх головною складовою частиною. Роль економічних відносин власності полягає у закріпленні стану належності матеріальних благ індивідам, відображаючи статичний момент того чи іншого способу суспільного виробництва.

У ході привласнення суспільство обертає на свою користь багатства природи, створює нові матеріальні блага. Однак цього недостатньо для існування членів суспільства, оскільки вони мають одержати для власних потреб ці матеріальні блага. Тому не менш важливою є завершальна стадія привласнення — розподіл матеріальних благ між членами суспільства. Власність зумовлює необхідність суспільного розвитку, виробництва. Водночас без виробництва не може існувати власність, оскільки не можна привласнити те, чого не існує. Привласнення не є самоціллю суспільства. Зрештою здобуті чи створені матеріальні блага використовуються для відновлення процесу виробництва та безпосередньо споживаються членами суспільства. Отже, економічні відносини власності включають такі визначальні стадії їх реалізації:

а) заволодіння багатствами природи та створення нових матеріальних благ;

б) розподіл матеріальних благ між членами суспільства та їх колективами;

в) виробниче та особисте споживання матеріальних благ.

Зазначені стадії економічних відносин здійснюють безпосередньо учасники (суб'єкти) цих відносин, які мають бути наділені для цього відповідними повноваженнями, а саме — повноваженнями "господаря" (власника). Таким чином, господарю надається можливість панувати над належними йому речами. Однак таке "панування" над речами може бути ефективним лише тоді, коли воно закріплено певними, правилами (правовими нормами), обов'язковими для всіх індивідів суспільства, як власників, так і невласників.

Як уже зазначалося, виробничі відносини, у тому числі відносини власності, розвиваються і існують незалежно від волі конкретних індивідів, оскільки такі відносини являють собою об'єктивний результат діяльності людей та їх утворень. Під таку діяльність підпадають численні акти вольової поведінки людей, які у своїй сукупності утворюють особливу категорію економічних відносин власності, а саме — майнових відносин. Отже, майнові відносини, як реально існуюча форма виявлення та реалізації виробничих відносин, формуються внаслідок вольових актів людей та їх колективів, що робить можливим поширення на них відповідного правового регулювання. При цьому майнові відносини поділяються на відносини статики і динаміки. Перші з них утверджують належність матеріальних благ власникам, другі — перехід матеріальних благ від одних до інших суб'єктів.

Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення права власності, за допомогою якого утверджується панування власника над належними йому речами та його повноваження з володіння, користування та розпорядження ними. Перелічені повноваження власника є для нього найбільш значимими і у своїй сукупності становлять зміст економічних відносин власності. Право власності регулює лише статику майнових відносин власності, тобто визначає стан належності матеріальних благ індивідам.

З переходом до засад ринкової економіки в Україні відбулися кардинальні зміни в економічних відносинах власності та їх правовому регулюванні. Сформувалися приватна, колективна (власність юридичних осіб), державна та комунальна форми власності. Відповідно до Закону України "Про власність" усі форми власності є рівноправними, тобто мається на увазі їх юридична рівноправність. Фактично ж визначальна роль у функціонуванні ринкової економіки має належати приватній власності. При цьому у правовому регулюванні відносин форм власності є як спільні, так і особливі принципові положення.