Зміст суюєктивного права власності.

Таким чином, суб'єктивне право власності характеризується за допомогою відомої «тріади» правомочностей по володінню, користуванню та розпорядженню, які становлять його зміст.

Розкриття права власності в суб'єктивному значенні через повноваження по володінню, користуванню та розпорядженню недо-. статньо для його розуміння як суб'єктивного права. Здійснення власником зазначених повноважень, які і складають право власності, є одночасно здійсненням права власності. Виходячи із загальної посилки про те, що будь-яке суб'єктивне право складається з права на власні дії, права вимоги до певних осіб та права захисту від можливих порушень, а право власності є правом суб'єктивним, його здійснення

можливе шляхом реалізації повноважень власника своїми діями через вимоги до певних осіб щодо здійснення ними дій на користь власника, а також захисту в разі порушення будь-якою особою.

По-перше, право на власні дії має для права власності (як і для інших абсолютних прав) первісне значення, оскільки, як правило, його зміст полягає не у вимозі вчинення кимось певних дій, а у здійсненні своїх прав самим власником. Отже, у власника виникає

пряме та безпосереднє панування над річчю. Правомочності ж вимоги та захисту зазвичай виникають у власника при якихось порушеннях його права власності. В цьому полягає відмінність права власності від зобов'язальних прав, у яких визначальним є Право вимоги здійснення обумовлених дій іншою особою.

Власник здійснює свої повноваження без посередників своєю владою не тільки незалежно від інших, айв такому правовому полі, коли не може бути ніякої влади над цією ж річчю з боку інших осіб. Дії власника обумовлені його інтересом. Навпаки, ставлення особи до речі в зобов'язальних правовідносинах опосередковано діями зобов'язаних осіб, які повинні її передати, віддати чи здійснити іншу дію стосовно цієї речі. І тільки за умов здійснення таких дій можливим стає безпосередній зв'язок уповноваженої особи з річчю. Але при цьому вже зобов'язальні правовідносини трансформуються в речеві — відносини власності.

По-друге, що випливає з попередньої характеристики права власності, воно припускає виключне панування особи над річчю. Якщо власник своєю владою здійснює повноваження, надані йому його правом, то це обумовлює усунення втручання інших осіб, на яких покладено пасивний обов'язок утримуватися від здійснення подібних дій. По-третє, покладення такого обов'язку пасивного утримання на усіх третіх осіб надає власнику абсолютність влади. Право власності визнається настільки абсолютним, що виконання третіми особами обов'язку пасивного утримання само по собі достатньо, щоб інтереси власника юридичне були задоволені. Цим право власності відрізняється також від зобов'язальних прав як прав відносних. Взаємозв'язок цих відносин можна охарактеризувати таким чином: право власності є передумовою виникнення зобов'язальних правовідносин при необхідності задовільнення якихось інтересів власника (наприклад, передачі майна в оренду з метою одержання доходу та ін.). З іншого боку, право власності може в свою чергу виступити як наслідок встановлення чи виконання обов'язків (наприклад, за договором купівлі-продажу річ передається у власність).

По-четверте, право власності легко пристосовується. Так, обсяг правомочностей власника може видозмінюватися у зв'язку з різними обставинами: з настанням спеціальних законодавчих обмежень або за угодою між власником та суб'єктом зобов'язальних правовідносин (наприклад, мають місце обмеження при придбанні майна, зданого в оренду раніш за відповідним договором, що зберігає силу для нового власника). При припиненні цих обмежень (закінченні строку договору оренди або якщо річ виключена з переліку вилучених з цивільного обороту) право власності поновлюється у повному обсязі.

По-п 'яте, панування власника над річчю носить правовий характер, тобто не пов'язане неодмінно з фактичним володінням річчю. Річ залишається у власності навіть у тому разі, коли вона викрадена, загублена та т. ін.

По-шосте, право власності, без сумніву, є найбільш широким з усіх майнових прав. Цей висновок випливає з того, що всі майнові права надають управомоченій особі можливість користуватися річчю в одному чи декількох відношеннях (орендар — володіти та користуватися, зберігач — володіти, заставодержатель — розпоряджатися у передбачених законом випадках та порядку). Право власності надає власнику найширший спектр повноважень по володінню, користуванню та розпорядженню.

Таким чином, право власності як суб'єктивне цивільне право є певною мірою дозволеної поведінки особи по володінню, користуванню та розпорядженню своїм майном на свій розсуд у межах, встановлених законом.

Субєкти права власності

Суб'єктами права власності згідно зі ст. З Закону «Про власність» визнаються народ України, громадяни, юридичні особи, держава, інші держави, їх юридичні ос оби, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства. Конституцією України визначаються ще й такі суб'єкти права комунальної власності, як громади сіл, селищ, міст, районів у містах.

Такі суб'єкти права власності, як народ України, відповідні громади та держава, здійснюють свої правомочності, як правило, не без посередньо, а через органи держави та органи місцевого самоврядування: народ України та держава — через Верховну Раду України; громади сіл, селищ, міст, районів у містах — через відповідні місцеві ради. Як суб'єкт права держава здійснює свої повноваження щодо своєї власності також через уповноважені на це органи виконавчої влади.

В ст. 20 Закону «Про власність» коло суб'єктів права власності ще більш розширено. До них законодавець відносить таких суб'єктів, як трудові колективи державних підприємств та колективи орендарів.

Ці утворення, не будучи суб'єктами цивільного права, стають суб'єктами права власності, хоча юридичними особами вони не є. Саме в цьому Закон «Про власність» має як внутрішні суперечності, так і взагалі суперечить цивільному законодавству. Це спостерігається в тому, що суб'єктом права названий колектив осіб, об'єднання яких не надає їм статусу юридичної особи, бо трудовий колектив державного підприємства становить собою сукупність працівників юридичної особи-невласника, яким і є державне підприємство. Передбачена ж в ст. 20 Закону «Про власність» і ст. 18 Закону «Про підприємства в Україні» конструкція допускає існування у відокремленому майні юридичної особи — державного підприємства, що не є власником, власність іншого суб'єкта, що не є юридичною особою. Це є правовим нонсенсом. Отже, колектив юридичної особи-невласника стає суб'єктом права власності, але не юридичною особою. Така конструкція не є правовою і допускає змішування економічних, соціальних і юридичних норм. Крім того, доход, одержаний державним підприємством внаслідок праці трудового колективу, є також державною власністю і не повинен передаватися у недержав^ ну власність. Якщо так сталося, що існує норма про можливість трудового колективу державного підприємства набувати у власність частки доходу, то правильним

було б зазначити, що при цьому виникла спільна часткова власність членів трудового колективу.

З цього приводу необхідно зазначити, що члени трудового колективу державного підприємства можуть мати власність, але її правовий режим повинен бути встановлений як для права спільної власності. Суб'єктами ж такої власності слід визнавати членів трудового колективу, а не колектив у цілому.

Що ж до колективу орендарів, то, як і трудовий колектив державного підприємства, такий суб'єкт цивільного права не існує. Не передбачений він і чинним законодавством про оренду. Згідно із Законом України «Про оренду державного і комунального майна» трудовий колектив державного підприємства в разі, якщо він бажає взяти в оренду цілісний майновий комплекс цього підприємства, створює господарське товариство, яке і буде в подальшому власником. Оскільки ж господарське товариство, створене членами трудового колективу державного підприємства, нічим не відрізняється від будь-якого господарьского товариства, що передбачається ст. 26 Закону «Про власність» як суб'єкт права власності, немає необхідності окремо врегульовувати право власності орендаря. Якщо ж виходити з того, що орендарями є особи, які об'єдналися на підставі договору про спільну діяльність і уклали договір оренди, то у таких осіб виникає не колективна, а спільна часткова власність відповідно до ст. 17 Закону «Про власність».

 

Здійснення права власності

Зміст власності як суспільного явища розкривається за допомогою тих зв'язків і сто­сунків, у які власник вступає з іншими людьми у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ. У зв'язку з цим слід зазначити, що власник може чинити стосовно своєї речі усе, що не заборонене законом, або не суперечить соціальній природі власності.
Здійснення права власності «на свій розсуд» означає, що власник спирається безпосе­редньо на закон, і його влада (воля) існує незалежно від влади інших осіб, тоді як права ін­ших осіб відносно цього ж майна визначаються не тільки законом, але й волею власника.
Згідно з ч. 2 коментованої статті власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Своє право на річ власник здійснює завжди своєю владою та у своєму інтересі. На відміну, наприклад, від повіреного він не потребує спеціальних повноважень, доручення і т.п. Проте, влада власника щодо приналежної йому речі не є безмежною. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний до­держуватися моральних засад суспільства. Він може вчиняти стосовно свого майна будь-які дії, але вони не можуть суперечити інтересам інших суб'єктів приватного права. На­приклад, власник зобов'язаний вживати заходів до запобігання виникненню шкоди здо­ров'ю громадян і навколишньому середовищу при здійсненні його права власності. Реалі-зуючи право власності на жилий будинок, він повинен утримуватися від поведінки, яка може заважати його сусідам. Права власника можуть бути обмежені правами інших осіб (сервітутами тощо). Крім того, власник не може виходити за загальні межі здійснення цивільних прав.
Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення їх прав. Це правило допов­нює положення ст. 13 Конституції України та ч. 2 ст. 318 ЦК, які передбачають, що усі суб'єкти права власності є рівними перед законом. За своєю сутністю вказане правило є однією з юридичних гарантій рівності умов здійснення власниками їхніх прав.
Власність зобов'язує. Хоча це правило виглядає дещо декларативним, однак несе в собі значний позитивний заряд, орієнтуючи власників на те, що кожен з них не лише має суб'єктивні права, але й несе відповідальність перед громадою, суспільством за належне використання цих прав. Таким чином формується правосвідомість не лише самих власни­ків, але й інших учасників правовідносин власності.
Правило ч. 5 коментованої статті є розвитком закріпленої у ч. 2 цієї ж статті вимоги до власника здійснювати її лише за допомогою дій, які не суперечать закону, при здійснен­ні своїх прав та виконанні обов'язків додержуватися моральних засад суспільства тощо.
Держава не втручається у здійснення власником права власності. Звісно, це не озна­чає, що державі байдуже, як формуються та розвиваються правовідносини власності у кра­їні і що вона взагалі самоусувається від впливу на учасників цих правовідносин. Однак вплив на учасників правовідносин власності здійснюється не шляхом прямого адміністру­вання, а опосередковано — за допомогою правового заохочення власників до певних дій, забезпечення захисту цивільних прав власників та інших осіб.
Діяльність власника може бути обмежена чи припинена, або власника може бути зо­бов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Це, з одного боку, свідчить про гарантованість прав власника (об­меження, припинення тощо діяльності власника можливе лише на підставах, передбачених законом), а з іншого означає, що права власника не є безмежними і мають реалізовуватися з урахуванням інтересів усієї громади.
Особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цін­ності можуть бути встановлені спеціальним законодавством, наприклад, про охорону пам'яток історії, культури тощо. У цьому випадку пріоритет надається нормам такого спе­ціального законодавства, котре, втім, не може суперечити принциповим засадам регулю­вання права власності в Україні, встановленим Конституцією України та ЦК. Як передбачає ч. 4 ст. 319 ЦК, власність зобов'язує. Це правило конкретизоване у ст. 322 ЦК, яка встановлює, що власник зобов'язаний утримувати майно, котре йому нале­жить, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно зі ст. 323 ЦК ризик випад­кового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом. Випадковою загибеллю або псуванням речей визнається така загибель або псування, яке сталося не з вини учасників договору, а в силу випадкових причин і обставин (непереборної сили, простого випадку). Власник несе ризик випадкової загибелі або випадкового псування речі у випадку, якщо тільки він не переклав цей ризик повністю або частково на страхувальника, застрахувавши річ, що належить йому.
Книга третя. Розділ І
У силу того, що за загальним правилом право власності переходить до набувача в момент передачі речі, то й ризик випадкової загибелі або псування також переходить у момент пе­редачі речі, якщо інше не обумовлено договором або законом. Наприклад, сторони догово­ру можуть встановити, що ризик випадкової загибелі проданої речі перейде до покупця вже з моменту укладання договору купівлі-продажу, до передачі речі покупцеві, тобто до перенесення на останнього права власності.

Межі здійснення.

Відповідно до ст 4 Зокону України “Про власність”, що регламентує здійснення права власності, власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії що не суперечать закону. Власник, здійснюючи свої права зобов’язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси інших суб’єктів. При здійсненні своїх прав і виконанні обов’язків власник зобов’язаний дотримуватися моральних засад суспільства.

Подібні загальні положення щодо здійснення права власності містяться і в проекті ЦК України (ст.ст. 12, 13, 316, 317 та ін.).

В. П. Грибанов з цього приводу зазначав, що цивільне законодавство визначає межі здійснення цивільних прав по-різному. Можна виділити [23, с.48]:

суб’єктні межі здійснення суб’єктивного права власності, що будуть визначатись рамками цивільної дієздатності власника;

часові межі. Слід підкреслити, що право власності по своїй суті є безстроковим. Проте здійснення суб’єктивного права включає в себе не лише вибір того чи іншого способу його реалізації, але і використання певних способів звхисту порушених прав. а строки позовної давності є обмеженими. Крім того, проект ЦК України передбачає таку підставу набуття права власності як сплив строку набувальної давності;

межі, що визначають відповідність дій власника інтересам суспільства і держави. Так, відповідно до ст. 49 ЦК України, у разі укладення угод з метою, що суперечить інтересам суспільства і держави, предмет угоди може бути стягнено в дохід суспільства і держави;

межі, що визначаються способом здійснення суб’єктивного права власності. В ряді випадків закон конкретизує спосіб здійснення того чи іншого суб’єктивного права шляхом встановлення нотаріальної чи іншої форми укладення угод, вимог отримання спеціальних дозволів, дотримання спеціальних правил тощо;

межі, що визначаються характером наданих власнику засобів захисту його суб’єктивного права;

межі, що визначаються ступенем залучення об’єктів права власності в цивільний оборот. Очевидно, що межі здійснення права власності на об’єкти, що вільно знаходяться в цивільному обороті будуть значно ширшими за межі, встановлені для об’єктів що обмежені в цивільному обороті.

Таким чином всяке суб’єктивне право, в тому числі і право власності, можна розглядати як міру можливої поведінки управомоченого суб’єкта, що дозволена законом. Закон в даному випадку слід розлядати в широкому розумінні: і як загальні чи спеціальні правові норми, і як загальні положення, принципи інституту, галузі законодавства чи права в цілому.

Якщо підійти з іншого боку, то межі суб’єктивного права можна поширювати до тієї міри, доки у власника (якщо мова йде про право власноті) будуть зберігатись ті інтереси, що охороняються законом.

6. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом.

Випадковою загибеллю або псуванням речей визнається така загибель або псування, яке сталося не з вини учасників цивільних правовідносин, а в силу випадкових причин і обставин (непереборної сили, простого випадку). Відповідно до коментованої статті, ризик такої випадкової загибелі або псування лежить на власникові, якщо інше не передбачено законом або договором Тому відповідальність за загибель або псування речі в силу випадкових обставин, за загальним правилом, ні на кого покласти не можна. Власник несе ризик випадкової загибелі або випадкового псування речі у випадку, якщо тільки він не переклав цей ризик повністю або частково на страхувальника, застрахувавши річ, що належить йому. У силу того, що за загальним правилом право власності переходить до набувача в момент передання речі, то й ризик випадкової загибелі або псування також переходить у момент передання речі, якщо інше не обумовлено договором або законом.
Згідно з даною статтею, ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження майна покладається на власника. Але існують випадки, коли ризик випадкової загибелі речі може покладатися не на власника. Так сторони можуть встановити, що ризик випадкової загибелі проданої речі перейде до покупця вже з моменту укладання договору купівлі-продажу, до передання речі покупцеві, тобто до перенесення на останнього права власності. З іншого боку, за угодою сторін ризик випадкової загибелі відчужуваних речей може бути приурочений до моменту, наступного за переходом до набувача права власності. Так за угодою сторін на відчужувача може бути покладений ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження майна (товару) в процесі його руху, хоча право власності на зазначене майно перейшло до покупця вже з моменту здавання майна (товару) транспортній організації. Тому правило про перехід на набувача, ризику випадкової загибелі або псування відчужуваних речей одночасно з переходом до нього права власності є диспозитивним, оскільки воно застосовується, якщо інше не встановлено законом або договором.