Спадкування за правом представлення

Спадкування за правом представлення. Таке спадкування має місце, коли спадкоємець, який закликався б до спадщини, по­мер до її відкриття. За цих обставин до спадщини закликають осіб, які заступають місце померлого спадкоємця (представля­ють його).

Спадкування за правом представлення можливе лише у разі спадкування за законом.

За правом представлення спадкують:

• внуки, правнуки спадкодавця — частку спадщини, яка б
належала б їхнім батькам чи бабі з дідом, якби вони були
живими на момент відкриття спадщини;

• прабаба і прапрадід — частку, яка б належала за законом
їхнім дітям;

• племінники — частку, яка б належала за законом їхнім
батькам;

• двоюрідні брати і сестри — частку, яка б належала б їхнім батькам.

При спадкуванні по прямій низхідній лінії право представ­лення діє без обмеження ступеня споріднення.

Якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер після відкриття спадщини і не встиг її прийняти, право на прийняття належної йому частки спадщини, крім права на прийняття обов'язкової частки у спадщині, переходить до його спадкоємців (спадкова трансмісія).

Право на прийняття спадщини у цьому випадку здійснюється на загальних підставах протягом строку, що залишився. Якщо строк, що залишився, менший як три місяці, він подовжується до трьох

 

Порядок прийняття спадщини

Прийняття спадщини — це свідчення згоди спадкоємця всту­пити у всі відносини спадкодавця, які становлять у сукупності спадщину. Така згода має бути виражена встановленим зако­ном способом.

Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із засте­реженням.

Спадщина вважається прийнятою, якщо: спадкоємець про­тягом шести місяців, починаючи із часу відкриття спадщини, подав заяву про прийняття спадщини у нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини; спадкоємець, який постійно про­живав із спадкодавцем, не заявив про відмову від спадщини, тобто фактично вступив в управління чи володіння спадковим майном.

Малолітні, неповнолітні, недієздатні особи, а також особи, чия цивільна дієздатність обмежена, вважаються за загальним правилом такими, що прийняли спадщину.

Особа, яка подала заяву про прийняття спадщини, може відкликати її протягом строку, встановленого для прийняття спадщини. Спадкоємець за законом або за заповітом може від­мовитися від прийняття спадщини протягом шести місяців строку після її відкриття.

Неповнолітня особа (віком від 14 до 18 років) може відмо­витися від спадщини лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника і органу опіки та піклування. Батьки (усинови­телі), опікун можуть відмовитися від прийняття спадщини, належної малолітній чи недієздатній особі, лише з дозволу ор­ганів опіки та піклування.

Відмова від спадщини є безумовною і беззастережною. Спад­коємець за заповітом може відмовитися від своєї частки на користь іншого спадкоємця за заповітом, а спадкоємець за за-

коном — на користь іншого спадкоємця за законом незалежно від його черги.

 

Відмова від спадщини

Спадкоємець за законом або заповітом вправі відмовитись від спадщини протягом шести місяцівз дня відкриття спадщини. При цьому він може заявити, що відмовляється від спадщинина корись кого-небудь з інших спадкоємців, закликанах до спадкоємства за законом або за заповітом, а також на користь держави або окремих державних, кооперативних або інших громадських організацій. наступне скасування спадкоємцем такої заяви не допускається. Вважається, що відмовився від спадщини також той спадкоємець, який не вчинив жодної здій, що свідчать про прийняття спадщини.

 

Оформлення права на спадщину

Право спадкоємців на певне майно підтверджується сві­доцтвом про право на спадщину (за законом чи за заповітом). В кожному свідоцтві зазначається все спадкове майно і перелі-

чуються всі спадкоємці та визначається частка спадщини спадко­ємця, якому видається свідоцтво про право на спадщину.

Отримання свідоцтва про право на спадщину за загальним правилом є правом, а не обов'язком спадкоємця. Але в певних випадках спадкоємець без свідоцтва про право на спадщину не зможе здійснити свої спадкові права. Так, без свідоцтва не­можливо отримати грошовий вклад, цінності, які належали спад­кодавцю і були здані на збереження, майно, яке знаходиться у третіх осіб, перереєструвати домоволодіння, транспортний засіб тощо.

Спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса для видачі йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

Свідоцтво про право на спадщину, як правило, видається державною нотаріальною конторою за місцем відкриття спад­щини після закінчення шести місяців з дня відкриття спад­щини.

Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на належну їм спадщину видається кожному з них із зазначенням імен та часток у спадщині інших спадкоємців.

Якщо спадкоємцем за заповітом чи за законом є дитина, зачата за життя спадкодавця, але ще не народжена, видача свідоцтва про право спадщину і розподіл спадщини між спад­коємцями може відбутися лише після народження дитини.

Якщо у складі спадщини є нерухоме майно, спадкоємець зобов'язаний зареєструвати право на спадщину в органах, які здійснюють державну реєстрацію нерухомого майна.

Право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації цього майна.

У необхідних випадках нотаріус до закінчення строку для прийняття спадщини одним чи всіма спадкоємцями, до видачі свідоцтва про право на спадщину може видати спадкоємцям дозвіл на одержання частини спадкового вкладу в банку на покриття витрат, пов'язаних із:

1) доглядом за спадкодавцем під час його хвороби, що пере­
дувала смерті, а також його похованням;

2) утриманням осіб, які перебували на утриманні спадко­
давця;

3) повідомленням спадкоємців про відкриття спадщини та
інших витрат, наприклад, пов'язаних з охороною спадкового
майна

 

Охорона спадкового майна

Охорона спадкового майна здійснюється для захисту прав спадкоємців, відказоодержувачів та інших заінтересованих осіб, з метою збереження майна.

Виконавець заповіту вживає заходів щодо охорони спадко­вого майна і управління ним за власною ініціативою чи за вимогою спадкоємця. Такий само обов'язок покладено і на нотаріуса за місцем відкриття спадщини.

Заходами з охорони спадкового майна є:

• оцінка і опис спадкового майна;

• внесення готівки, яка належить до складу спадщини, в
депозит нотаріальної контори;

• передача цінних паперів, валютних цінностей, дорогоцін­
них металів та каменів, а також виробів із них на зберігання в
банк;

• передача майна, що вимагає управління (частка в статутному
капіталі, цінні папери, виключні права), в довірче управління;

• передача окремих речей на зберігання спадкоємцям або
іншим особам.Особа, яка управляє спадщиною за договором, має право на плату за виконання своїх повноважень.

 

Виконання заповіту

Заповідач може доручити виконання заповіту фізичній особі з повною цивільною дієздатністю або юридичній особі (виконавцеві заповіту).

Особа може бути призначена виконавцем заповіту лише за її згодою.

Виконавець заповіту зобов'язаний:

1) вжити заходів щодо охорони спадкового майна;

2) вжити заходів щодо повідомлення спадкоємців, відказоодержувачів, кредиторів про відкриття спадщини;

3) вимагати від боржників спадкодавця виконання ними своїх зобов'язань;

4) управляти спадщиною;

5) забезпечити одержання кожним із спадкоємців частки спадщини, яка визначена у заповіті;

6) забезпечити одержання частки у спадщині особами, які мають право на обов'язкову частку у спадщині Спадкоємці мають право контролювати дії виконавця заповіту.

Виконавець заповіту, незалежно від того, ким його було призначено, має право відмовитися від здійснення своїх повноважень

 

С падковий договір

За спадковим договором одна сторона (набувач) зобов'язу­ється виконувати розпорядження другої сторони (відчужувана), наприклад вчинити певну дію майнового або немайнового ха­рактеру до відкриття спадщини або після її відкриття, і в разі смерті відчужувача набуває право власності на його майно.

Спадковий договір підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню. На майно, яке зазначено в спадковому договорі, нотаріус накладає заборону на відчуження.

Якщо набувач не виконує розпорядження відчужувача, ос­танній може звернутися до суду з вимогою про розірвання спадкового договору.

Як зазначають деякі фахівці, у прямому розумінні спадковий договір не передбачає виникнення спадкових правовідносин. Віднесення його до спадкового права є дещо умовним.

 

Предмет цп

Відповідно до ст.1 ЦКУ предметом цивільно-правового регулювання є наступні суспільні відносини: 1)майнові відносини – пов’язані із належністю майна певним особам або із переходом майна від одних осіб до інших; 2)пов’язані з майновими особисті немайнові відносини; 3) особисті немайнові відносини не пов’язані з майновими. Майнові ­– це конкретні вольові економічні відносини з приводу належності, використання, переходу засобів виробництва, предметів споживання та інших матеріальних благ. Майнові відносини поділяються на 2 види: 1) відносини речового характеру; 2) відносини зобов’язального характеру. Речові відносини поділяються на 2 види: а) відносини власності; б) інші відносини речового характеру. Відносини власності пов’язані з належністю майна певній особі (власнику), тоді як інші речові права пов’язані із знаходженням майна у осіб на інших підставах (інші майнові права). Другу групу майнових відносин складають зобов’язальні відносини, які пов’язані з переходом майнових благ від одних осіб до інших.

 

Метод цп

Метод цивільно-правового регулювання – це спосіб впливу з боку держави на певні суспільні відносини. Методом ЦП є метод рівності сторін (диспозитивний метод), який полягає в тому, що сторони цив. правовідносин мають формально однакові права та обов’язки. Ознаки методу відображені в: 1) загальному юридичному становищі суб’єктів сучасного ЦП, тобто суб’єкти ЦП перебувають один щодо одного в юридично однаковому становищі. Юридична рівність сторін у цивільно-правових відносинах є правовим виразом економічної рівності учасників товарно-грошових відносин. Зміст юридичної рівності полягає в тому, що кожна зі сторін має свій комплекс прав та обов’язків і не підпорядковується іншій. 2) у специфіці юридичних фактів. Характерними юридичними фактами, які породжують цивільні права та обов’язки, є дії громадян, організацій. Це вияв їхньої волі зовні. Основним видом таких дій є угоди. Для ЦП характерно виникнення цивільно-правових відносин у результаті вольових дій (договорів, односторонніх угод) їх учасників. 3) У диспозитивних началах цивільного законодавства, які надають можливість вибору між кількома варіантами поведінки в межах, встановлених законом, а також у відповідних випадках визначити зміст цивільних прав та обов’язків, розпоряджатися суб’єктивними правами на свій розсуд. 4) в особливостях цивільно-правових санкцій. Майновий характер відносин, які регулюються ЦП, наперед визначає відповідну функцію цивільно-правових санкцій, зокрема відповідальності та її форми: відновлення становища, яке існувало до порушення права, відшкодування збитків, сплата штрафних санкцій. Відновна функція цивільно-правової відповідальності вказує на існування у ЦП в ряді випадків відповідальності без вини. Особливості методу цивільно-правового регулювання – це юридичний вираз економічних особливостей суспільних відносин, що становлять предмет ЦП

 

Система цп

Базовим елементом будь-якої системи права є правова норма. Базовим елементом ЦП є цивільно-правова норма, тобто певне правило поведінки, встановлене або санкціоноване компетентним державним органом. Цивільно-правовий інститут – це сукупність цивільно-правових норм, що регламентують відносно самостійну систему суспільних відносин. Підгалузями ЦП є право власності та зобов’язальне право. Від системи ЦП потрібно відрізняти систему цивільного законодавства як сукупність нормативних актів. ЦП поділяється на 2 частини: загальна і особлива. В загальній частині містяться норми, що визначають предмет і метод ЦП, правовий статус суб’єктів ЦП, відносини представництва та довіреності та інші аспекти участі суб’єктів цивільно-правових відносин. Особлива частина ЦП містить норми, що регулюють відносини власності та інші речові права, зобов’язальні відносини, відносини пов’язані із спадкуванням, відносини інтелектуальної власності, питання застосування іноземного ЦП на території України.

 

Джерела цп

Джерела ЦП – це спосіб вираження норм права, що приймаються компетентними органами держави і призначені регулювати майнові відносини, пов’язані з майновими особисті немайнові відносини та особисті немайнові відносини не пов’язані з майновими. Найважливішими нормативними актами є закони. Вони поділяються на основні (конституційні) і звичайні. До основних законів належить КУ (28. 06. 96). КУ має найвищу юр-ну силу. Закони та інші нормативні акти приймаються на основі КУ і мають відповідати їй. КУ містить у собі норми різних галузей права, втому числі норми ЦП. Після КУ вищу юр-ну силу мають закони. Закон – це нормативно-правовий акт, що приймається ВРУ. Основним актом цивільного законодавства України є ЦК України, затверджений ВРУ 16.01.03, що вступив в дію з 01.01.04. він є єдиним кодифікованим актом цивільного законодавства. ЦК складається з 6 книг, норми кожної окремої книги становлять окремі цивільно-правові інститути. Актам цивільного зак-ва є також інші кодекси і закони: Сімейний кодекс, Земельний кодекс, „Про власність”, „Про заставу” тощо. Також до джерел цивільного права відносяться підзаконні акти: укази ПУ, постанови КМУ, відомчі нормативно-правові акти.

 

Дія цивільних законів

Дія у часі. Закон набирає чинності після 10 днів з його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом. але не раніше дня його опублікування, Закон публікується державною та російською мовами Президією ВР у “Відомостях ВРУ”, а також у газеті “Голос України” і є офіційною публікацією. Укази і розпорядження Президента України набирають чинності через 10 дня після їх опублікування в газеті “Урядовий кур’єр”, якщо інше не встановлено в самому указі чи розпорядженні. Укази і розпорядження, які не підлягають опублікуванню, набирають чинності через 3 дні після їх підписання, якщо інше не встановлено в самому указі чи розпорядженні. В постановах КМ У нормативного характеру має бути вказаний строк введення їх у дію. Якщо в постановах уряду не вказано строк введення у дію, вони набирають чинності з моменту їх прийняття. Розпорядження КМУ набирають чинності з моменту їх прийняття і опублікуванню у Зібранні постанов Уряду не підлягають. Нормативні акти, які видають міністерства, інші органи державної виконавчої влади, органи господарського управління та контролю і які стосуються прав, свобод і законних інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації. Державну реєстрацію зазначених актів здійснює міністерство юстиції У. Нормативні акти відділів, управлінь, інших служб обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а також органів господарського управлінь і контролю набирають чинності через10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізнішого строку надання їм чинності. Дія у просторі і за колом осіб. Закони ВРУ, укази президента У, постанови і розпорядження КМУ, нормативні акти міністерств і відомств поширюють свою дію на всю територію України. Разом з тим орган, що видав цивільно-правовий нормативний акт може обмежити територію дії даного акта. Дія цивільного законодавства України поширюється на всіх осіб, що перебувають на їй території, тобто громадяни У, юр особи, держава, територіальні громади, іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юр особи. Якщо дія цивільно-правового нормативного акта поширюється на певну територію України, то він діє тільки щодо тих осіб, які перебувають на даній території. Іноді в акті передбачено або випливає з його змісту, що він застосовується лише до певної групи суб’єктів.

Аналогія закону і права

Цивільному законодавству відомий інститут аналогії. У ЦКУ сказано, що цивільні права та обов’язки виникають з дій громадян та організацій, які хоч не передбачені законом, але внаслідок загальних засад і змісту цивільного законодавства породжують цивільного права та обов’язки. Із змісту зазначеної норми випливає, що цивільні правовідносини виникають також з дій, зокрема угод громадян і організацій, хоч і не передбачених законом, але таких, що відповідають загальним засадам і змісту цивільного законодавства. Отже, в таких випадках керуються не конкретною нормою цивільного законодавства, а лише загальними засадами, змістом цивільного законодавства. Такий засіб заповнення прогалин закону називається аналогією права. Поряд з цим застосовується і аналогія закону – поширення на відносини, які безпосередньо не врегульовані в законі, правових норм, що регламентують подібні відносини. Цивільне законодавство регулює правомірну, суспільно корисну діяльність громадян та організацій. При цьому важливо передбачені всі можливі випадки вчинення правомірних дій. До того ж обмеження правомірної діяльності суворими межами закону призвело б до скасування розумної господарської ініціативи учасників цивільного обороту, що негативно позначилося б на розвитку майнових відносин, які виникають з метою задоволення мат і дух потреб громадян і організацій. В умовах радикальної економічної реформи законодавець заохочує ділову заповзятливість в економічній, комерційній діяльності. Аналогія права і закону в ЦП знаходить нове обґрунтування в принципі: дозволено все, що не заборонено законом.

 

Цивільна правоздатність

Правоздатність – передбачена нормами права здатність (можливість) індивіда мати суб'єктивні юридичні права і виконувати суб'єктивні юридичні обов'язки. Правоздатніть виникає з моменту народження і призупиняється зі смертю особи (ст.25 Цивільного кодексу України). Правоздатність – це не кількісне вираження прав суб'єкта, а постійне громадянський стан особистості; не саме володіння правами, а здатність володіння правами, набувати суб'єктивні права.

Цивільна правоздатність — це здатність мати цивільні пра­ва та обов'язки. Вона є необхідною передумовою правоволодіння у правовідносинах.

Цивільна правоздатність не може обмежуватись. Винятком цього є тимчасове обмеження правоздатності на підставі чинного законодавства. Наприклад, деякі категорії державних службовців не можуть займатися підприємницькою діяльністю(працівники правоохоронних органів, державні службовці як такі). Поняття правоздатності включає в себе право особи вчиняти будь-які дії, що не протирічать законодавству.